Оповідки Еви Луни

Пожилець учительки

Учителька Інес зайшла до «Перлини Сходу», де о цій порі не було відвідувачів, наблизилася до прилавку, на якому Ріад Халабі згортав рулон барвистої тканини, й повідомила, що відтяла щойно голову пожильцю, котрий замешкав у її пансіоні. Крамар дістав білий носовичок і приклав до рота.

— Що ти верзеш, Інес?

— Те, що чуєш, турку.

— Він мертвий?

— Авжеж.

— Що◦ж тепер робити?

— Саме це я й хотіла в тебе спитати, — жінка поправила пасмо волосся.

— Я, мабуть, зачиню крамницю.

Вони були знайомі так давно, що жоден не зміг◦би назвати точну кількість років, хоча обоє до найменших подробиць пам’ятали день, коли почалася їхня дружба. Він був тоді комівояжером, одним із тих гендлярів, які никають дорогами, пропонуючи свій крам, таким собі мандрівним торговцем без стерна й вітрил: самотній, знесилений араб-емігрант із фальшивим турецьким паспортом, пересохлим горлом і нестерпним бажанням перепочити десь у затінку. Вона, в ті часи ще молода жінка міцної статури, була єдиною в селищі вчителькою, матір’ю дванадцятилітнього хлопчика — плоду швидкоплинного кохання. Все життя вчительки підпорядковувалося синові; жінка самовіддано дбала про хлопця й насилу стримувала бажання голубити його, а проте змушувала дотримуватися загальних правил поведінки, щоб ніхто не міг закинути, нібито вона погано його виховує, і щоб той не вдався норовистим у батька, а ріс розумним і добросердним. Того дня, коли Ріад Халабі в’їхав до селища з одного краю, з іншого ватага підлітків принесла на саморобних ношах тіло її сина. Той поліз на чуже обійстя по манго, і власник, якого тут ніхто не знав, бо він був нетутешній, вистрілив із рушниці, щоб налякати хлопця, й позначив його чоло чорною цяткою, через яку й витекло життя. Комівояжер виявив тоді командирську вдачу й несподівано опинився в центрі подій: він втішав матір, організував похорон так, наче йшлося про його близького родича, й стримував людей, які хотіли забити камінням убивцю. А◦той зметикував, що, залишаючись у селищі, важить життям, і втік, вирішивши ніколи не потикатися сюди.

Наступного ранку Ріад Халабі простував на чолі натовпу від цвинтаря до того місця, де впав хлопець. Усі мешканці Агуа Санти того дня зривали плоди манго й жбурляли у вікна, аж поки заповнили ними весь дім від підлоги до стелі. За кілька тижнів фрукти під сонцем забродили, з них приснув густий сік, що заляпав стіни жовтою кров’ю, солодким гноєм, який перетворив оселю на гігантську викопну тварину, величезну загниваючу істоту, обліплену зграями личинок і мух.

Смерть хлопчика, роль, яку йому судилося відіграти в ці дні, й зичливість мешканців Агуа Санти визначили долю Ріада Халабі. Він кинув бурлакувати й залишився в селищі. Відкрив крамничку, яку назвав «Перлиною Сходу». Одружився, овдовів, знову одружився й торгував собі далі, а тим часом росла його слава справедливця. А◦Інес вивчила не одне покоління дітлахів, віддаючи їм щиру любов, якою не могла оточити власного сина, поки врешті її здолала втома, й вона поступилася місцем учителькам, які приїхали з міста з новими абетками. Залишивши школу, відчула, що раптом постаріла й час прискорив ходу: дні збігали тепер зі швидкістю годин.

— Я мов якась не своя, турку. Помираю непомітно для себе самої, — поскаржилася вона.

— Ти не хвора, Інес. Просто нудишся, тобі треба чимось зайнятися, — озвався Ріад Халабі й порадив їй прибудувати до оселі кілька кімнат і відкрити пансіон.

— У нашому селищі немає готелю.

— І туристів також, — заперечила жінка.

— Чиста постіль і гарячий сніданок — справжнє благословення для подорожніх.

Так воно й було, передусім для водіїв вантажівок з нафтової компанії, які ночували в пансіоні, коли через втому й нудьгу в них починалися галюцинації.

Учителька Інес була найшанованішою жінкою в Агуа Санті. Впродовж кількох десятиліть вона вивчила стількох тутешніх дітей, що це давало їй право втручатися в їхні життя й смикати їх за вуха, коли вважала за потрібне. Дівчата приводили до неї наречених, аби вона схвалила їхній вибір, подружжя зверталися до неї, коли не мирили; вчителька була порадницею й суддею з усіх питань, її авторитет був вищим, ніж у священика, лікаря чи поліцая. Ніщо не зупиняло її в здійсненні владних повноважень. Якось вона вбігла до відділку, пройшла, не привітавшись, повз лейтенанта, зняла з цвяха зв’язку ключів і забрала з камери свого учня, який потрапив туди через пиятику. Офіцер спробував був завадити їй, але вона відштовхнула його й за барки вивела хлопця на вулицю. Там дала шалапутові пару ляпасів і пообіцяла, що наступного разу сама спустить йому штани й так відшмагає, що він вік не забуде. Коли Інес сповістила Ріадові Халабі, що вбила пожильця, той одразу зрозумів, що це чиста правда, бо надто добре її знав. Він узяв учительку під руку й пройшов отак із нею два квартали від «Перлини Сходу» до її домівки. Це був один із кращих у селищі будиночків: з цегли й деревини, із широким піддашком, під яким у найспекотніші дні вішалися гамаки для післяобіднього відпочинку, із душовими кабінами, до яких була підведена вода, й вентиляторами в кожній кімнаті. О цій порі будиночок здавався порожнім, лише один пожилець пив у вітальні пиво, втупившись у телевізор.

— Де він? — прошепотів крамар.

— В◦одній із задніх кімнат, — не стишуючи голосу, відказала вчителька.

Інес повела його до анфілади кімнат, що здавалися внайми; вони йшли критою галереєю з обвитими братками колонами й вазонами з папороттю, що звисали з кроквин. Галерея тягнулася навколо подвір’я, де росли мушмула й платани. Інес відчинила останні двері, і Ріад Халабі ввійшов до затемненої кімнати. Фіранки були опущені, й крамареві знадобилося кілька секунд, аби очі звикли до темряви, і він побачив на ліжку сумирного на вигляд старого, немічного чужака, який плавав у калюжі своєї смерті в загиджених штанах і з висячою на смужці блідої шкіри головою; вигляд у небіжчика був безпорадний: він мовби просив вибачення за весь цей гармидер, кров і взагалі за те, що так безглуздо дав себе вбити. Ріад Халабі сів на єдиний в кімнаті стілець, втупивши очі в підлогу й намагаючись контролювати нудоту. Інес залишалася стояти, схрестивши руки на грудях і подумки підраховуючи, що знадобляться, либонь, два дні, щоб змити плями, і ще два, щоб вивітрився сморідний дух нечистот і страху.

— Як ти це зробила? — озвався нарешті Ріад Халабі, втираючи піт.

— Вдарила його мачете, яким зазвичай розколюю кокосові горіхи. Підійшла ззаду й рубонула один-єдиний раз. Сердешний навіть не встиг нічого зрозуміти.

— Але чому?

— Бо мусила це зробити, таке життя. Бач, яке невезіння: старий не збирався зупинятися в Агуа Санті, він саме їхав через селище, коли раптом якийсь камінчик розбив віконце його автівки. Він залишився у мене на кілька годин, поки італієць з гаражу роздобуде й замінить скло. Він сильно змінився, всі ми, здається, постаріли за цей час, але я одразу його впізнала. Багато років я чекала на нього, певна, що колись-таки він з’явиться. Це той власник мангового саду.

— Нехай боронить нас Аллах, — пробурмотів Ріад Халабі.

— Гадаєш, треба викликати лейтенанта?

— Ще чого! Як тобі таке спало на думку?

— Я ні в чому не винна, він убив мого сина.

— Лейтенант цього не зрозуміє, Інес.

— Око за око, зуб за зуб, турку. Твоя релігія каже не те саме?

— Закон не діє в такий спосіб, Інес.

— Що◦ж, ми можемо змінити йому позу й заявити, що це самогубство.

— Не чіпай його. Скільки у тебе зараз пожильців?

— Один водій. Щойно спаде спека, він поїде — йому треба дістатися до столиці.

— Гаразд, нікого більше не приймай. Зачини ці двері на ключ і чекай на мене, я прийду ввечері.

— Що ти збираєшся робити?

— Залагоджу це в свій спосіб.

Ріадові Халабі було вже шістдесят п’ять років, але крамар зберігав молодий запал, який поставив його на чолі натовпу того дня, коли він потрапив до Агуа Санти. Вийшовши від учительки Інес, швидко попрямував за першою з багатьох адрес, куди мав завітати. За кілька годин поголоска облетіла селище, мешканці якого стрепенулися після багаторічної сплячки, розбуркані неймовірною новиною; вона линула від оселі до оселі, здатна вибухнути криком, а проте її можна було переповідати тільки пошепки, що надавало звістці особливої ваги. Сонце ще стояло на вечірньому прузі, а в повітрі вже витало радісне збудження, що в наступні роки зробилося прикметою селища, незрозумілою для подорожніх, які не бачили в ньому нічого надзвичайного й для яких воно залишалося глухим закутнем — одним із багатьох на краю сельви. Чоловіки зарання почали купчитися біля шинку, жінки повиносили з кухонь стільці й посідали на вулицях, щоб подихати свіжим повітрям, молодь товклася на майдані, наче була неділя. Лейтенант зі своїми людьми кілька разів звично обійшли вулиці, а тоді пристали на запрошення дівчат з борделю, які нібито відзначали чийсь день народження. Коли споночіло, людей на вулицях залишалося більше, ніж у День усіх святих, і кожен так ретельно робив свою справу, що це скидалося на кінозйомки: одні грали в доміно, інші пили ром і курили, деякі парочки прогулювалися попід ручку, матері бавилися з дітьми, бабці сиділи в дверях осель. Священик запалив ліхтарі в церкві, й дзвони закликали парафіян молитися за упокій душі святого Ісидора Хіоського[11], проте ніхто не виявляв такого бажання.

О пів на десяту вечора в домі вчительки Інес зібралися араб, селищний лікар і четверо чоловіків, яких та навчала колись читати по складах, а тепер вони вже відслужили у війську. Ріад Халабі повів їх до останньої кімнати, де гості вздріли всіяний комашнею труп, бо вікно залишалося прочиненим і надворі було повно комарів. Небіжчика запхали в полотняний мішок, винесли на вулицю й безцеремонно сунули в автівку Ріада Халабі. Потім проїхали центральною вулицею селища, вітаючись, як ведеться, з усіма стрічними; дехто відповідав на вітання аж надто бадьоро, інші вдавали, буцімто не помічають їх і нещиро сміялися, мов застукані на гарячому дітлахи. Фургон їхав туди, де колись давно син учительки Інес нахилився востаннє в житті, щоб підібрати манго. В◦місячному сяєві спільники побачили зарослу бур’янами занедбану садибу, що стала жертвою занепаду й лихих споминів, а ще пагорб, порослий дикими манговими деревами: плоди зривалися з них і гнили на ґрунті, й на тому місці з’являлися паростки, які давали життя новим паросткам, а ті — іншим, і так утворилися суцільні хащі, що поглинули огорожу, стежку й навіть руїни дому, від якого залишився тільки ледь відчутний запах мангового джему. Чоловіки запалили каганці й, прокладаючи собі дорогу за допомогою мачете, заглибилися в зарості. Коли вирішили, що подолали достатню відстань, один вказав рукою місце і там, біля підніжжя розложистого, похиленого під тягарем плодів дерева, вони викопали глибоку яму й жбурнули туди мішок. Перш ніж засипали його землею, Ріад Халабі проказав коротку мусульманську молитву, бо інших не знав. Повернулися до селища опівночі й побачили, що люди не розійшлися по домівках, а й далі прогулювалися вулицями і вікна всіх будинків світилися.

Тим часом учителька Інес вимила в тій кімнаті мильною водою стіни й меблі, спалила постільну білизну, провітрила дім і чекала на друзів із вечерею та дзбаном розведеного ананасним соком рому. Їли, весело обговорюючи останні півнячі бої — дикунський вид спорту, за словами вчительки; але не такий дикунський, як ота недавня корида, в якій колумбійський тореро втратив печінку, — наполягали чоловіки. Ріад Халабі пішов останнім. Того вечора вперше в житті він відчув, що постарів. Учителька Інес на якусь мить затримала його руки в своїх.

— Дякую, турку.

— Чому ти звернулася до мене, Інес?

— Бо ти — людина, яку я найбільше люблю в цьому світі, і ти мав◦би бути батьком моєму синові.

Наступного дня мешканці Агуа Санти повернулися до своїх повсякденних клопотів, звеличені неймовірним спільництвом, таємницею добрих сусідів, яку мусили ревно зберігати впродовж багатьох років як легенду про справедливий суд, аж поки смерть учительки Інес звільнила нас усіх від обітниці мовчання, і тепер я можу переповісти цю історію.