Оповідки Еви Луни

Листи зрадженого кохання

Матір Аналії Торрес померла від гарячки, щойно дівчинка народилася на світ, а батько, не витримавши горя, через два тижні вистрілив з пістолета собі в груди. Після того він ще кілька днів марив, увесь час повторюючи ім’я дружини. Його брат Еухеніо на свій розсуд розпоряджався землями небіжчика та долею сирітки. До шести років Аналія росла в садибі опікуна, в приміщенні для слуг, чіпляючись за спідницю няньки-індіанки, а згодом, щойно небога досягла шкільного віку, її відправили до столиці й віддали до школи-інтернату при жіночому монастирі Пресвятого Серця Ісусового, де вона провела наступні дванадцять років. Аналія була гарною ученицею, їй подобалися дисципліна, сувора кам’яна будівля монастиря, каплиця з фігурами святих й пахощами свічок і лілій, порожні галереї, похмурі внутрішні подвір’я. Значно менше приваблювали дівчинку шкільний гамір і різкий запах аудиторій. Щоразу, коли вдавалося втекти від пильних поглядів черниць, вона усамітнювалася на горищі серед обезголовлених статуй та поламаних меблів і розважала себе, вигадуючи різні історії. В◦ці вкрадені миті Аналія поринала в мовчання з таким відчуттям, ніби впадає в гріх.

Кожні шість місяців дівчинка одержувала короткого листа від дядька Еухеніо, який щораз нагадував, що вона має гарно поводитися й шанувати пам’ять батьків, які за життя були добрими християнами й пишалися◦б, якби їхня єдина дочка присвятила себе найвищим ідеалам благочестя, тобто зробилася черницею. Однак Аналія одразу заявила дядькові, що не має такого наміру, й твердо обстоювала своє рішення: до цього її спонукав дух сперечання, бо насправді їй подобалося монастирське життя. Сховавшись під облаченням, зрікшись будь-яких утіх, вона, можливо, знайшла◦б душевну злагоду, а проте Аналія інтуїтивно відкидала поради опікуна. Підозрювала, що той керується радше ненажерливим бажанням заволодіти землями, ніж родинними почуттями. Все, що виходило від нього, здавалося їй підозрілим, скрізь їй ввижалися пастки.

Коли Аналії виповнилося шістнадцять років, дядько вперше відвідав її. Ігуменя покликала дівчину до свого кабінету й мусила їх знайомити, бо обоє дуже змінилися з часів няньки-індіанки й не впізнали одне одного.

— Бачу, черниці добре дбали про тебе, Аналіє, — мовив дядько, відсьорбнувши з чашки гарячий шоколад. — Ти виглядаєш здоровою й навіть гарненькою. В◦останньому листі я сповістив тобі, що від цього дня народження ти щомісяця одержуватимеш певну суму на особисті потреби, як і зазначив у своєму заповіті мій брат, хай земля йому буде пухом.

— Скільки?

— Сто песо.

— Це все, що залишили батьки?

— Ні, звісно, ні. Ти знаєш, що маєток належить тобі, але сільське господарство — не жіноча справа, а надто в наш час страйків і революцій. Поки що я присилатиму тобі щомісяця цю суму, через рік вона збільшиться. Так триватиме до твого повноліття, а там побачимо.

— Що побачимо, дядечку?

— Побачимо, що більше тобі випадає.

— А◦який у мене вибір?

— Тобі завжди потрібен буде чоловік, який розпоряджатиметься землями, люба. Я опікувався ними всі роки і, хоч це було нелегко, мусив виконувати свій обов’язок, бо пообіцяв братові в останні хвилини його життя, й готовий і далі робити це заради тебе.

— Вам не доведеться робити це довго, дядечку. Я вийду заміж і сама дам цьому раду.

— Вийдеш заміж? Скажіть, матінко, хіба вона має залицяльника?

— Як вам могло спасти таке на думку, сеньйоре Торрес! Ми добре пильнуємо дівчат. Вона просто так висловилася. Хіба можна таке казати, голубонько!

Аналія Торрес підвелася, розправила зморшки на своєму вбранні, а тоді злегка, дещо визивно, вклонилася й вийшла геть. Ігуменя долила гостеві шоколаду, завваживши, що таку нечемність можна пояснити лише тим, що дівчина дуже мало спілкується зі своїми родичами.

— Вона — єдина з-поміж учениць не виїздить на канікули й не отримує подарунків на Різдво, — сухо мовила ігуменя.

— Я не схильний до пестощів, але будьте певні, дуже поважаю небогу й дбаю про її інтереси, мов рідний батько. Однак ви маєте рацію. Аналія потребує більше ніжності, адже жінки такі сентиментальні.

Не минуло й тридцяти днів, і дядько знову з’явився в монастирській школі, але цього разу не затим, щоб зустрітися з небогою, а щоб повідомити ігумені, що його рідний син виявив бажання листуватися з Аналією, й попросив, аби тій передавали листи хлопця, мовляв, дружні стосунки з кузеном зміцнять родинні зв’язки.

Листи почали надходити регулярно, написані великими чорними літерами на звичайних аркушах білого паперу. В◦одних ішлося про сільське життя, пори року й худобу, в інших — про давніх поетів та їхні думки. Часом вона знаходила в конверті якусь книжку або малюнок, зроблений тим самим чітким каліграфічним почерком. Спершу Аналія намірилася була не читати їх, бо вбачала загрозу в усьому, що було пов’язано з дядьком, однак листи залишалися єдиною можливістю вийти за межі нудної атмосфери школи. Дівчина ховалася на горищі вже не задля того, щоб вигадувати химерні історії, а щоб жадібно перечитати кузенові послання, й урешті-решт знала вже напам’ять і нахил його літер, і щільність паперу. Якийсь час вона не відповідала на листи, але невдовзі вже не могла далі стримуватися. Їхній зміст щораз надійніше дозволяв ошукати пильність ігумені, яка розпечатувала всю кореспонденцію. Між молодими людьми виникли теплі стосунки, і невдовзі вони перейшли на їм одним зрозумілий шифр, за допомогою якого почали обговорювати тему кохання.

Аналія Торрес не пам’ятала кузена на ім’я Луїс, бо коли жила в дядька, хлопець навчався в столиці. Вона була певна, що це якийсь страшко, можливо, хворий чи горбань, бо не уявляла, що такий чутливий і розумний чоловік може бути ще й привабливим. Подумки намагалася намалювати портрет кузена: огрядний, як його батько, з подзьобаним віспою обличчям, кульгавий і напівлисий; однак що більше вад дівчина йому приписувала, то дужче його любила. Високий дух — ось що важило для неї, ось що могло не зникнути, а зміцніти з плином часу. «Врода примарних героїв казок не має жодного значення й навіть може зробити їх легковажними», — міркувала дівчина, хоча ці роздуми залишали в душі тривогу. Вона запитувала себе, яке каліцтво здатна витримати.

Листування між Аналією й Луїсом Торресами тривало два роки; за цей час її коробка з-під капелюшка до краю наповнилася листами, а душа палала любов’ю. Якщо в її голові колись і з’являлася думка, що це дядько міг спланувати їхні стосунки так, щоб успадкована нею маєтність перейшла до рук Луїса, то присоромлена власною ницістю Аналія негайно її відкидала. Того дня, коли дівчині виповнилося вісімнадцять років, ігуменя покликала її, бо до неї приїхав гість. Аналія Торрес здогадалася, про кого йдеться, і ладна була втекти на горище, де купчилися забуті статуї святих: її лякало, що нарешті вона мала побачити чоловіка, якого так довго намагалася уявити. Коли зайшла до вітальні й опинилася поруч із ним, їй знадобилося кілька хвилин, щоб оговтатися від розчарування.

Луїс Торрес не був тим скоцюрбленим карликом, якого вона малювала в уяві й навчилася любити. Це був ставний, симпатичний на вигляд чоловік із правильними рисами обличчя, все ще дитячими губами, темною, добре доглянутою борідкою й ясними, але невиразними очима з довгими віями. Він чимось скидався на святих із каплиці, надто гожий і якийсь простакуватий. Отямившись, Аналія вирішила, що коли вже в глибині душі була згодна на горбаня, то тим паче зможе полюбити цього елегантного молодика, який поцілував її в щоку, залишивши легкий аромат лаванди.

З першого дня подружнього життя Аналія зненавиділа Луїса Торреса. Коли той притиснув її до мережаного простирадла, яким було вкрите надто м’яке ліжко, вона зрозуміла, що закохалася в привида й ця уявна пристрасть ніколи не обернеться на реальну в шлюбі з ним. Жінка рішуче боролася зі своїми почуттями, спершу намагаючись їх притлумити, мов якийсь ґандж, а згодом, коли вже було неможливо не зважати на них, силкуючись зазирнути в глибини власної душі, щоб вирвати їх із коренем. Луїс був приємним, а іноді й дотепним, не набридав із неподобними забаганками й не старався змінити її самітницьку й неговірку натуру. Аналія визнавала, що, якби чоловік виявив трохи доброї волі, вона◦б могла знайти в їхніх стосунках певну втіху, принаймні таку, яку відчувала, коли носила чернече вбрання. Аналія не мала конкретних підстав для цієї незбагненної відрази до чоловіка, якого любила два роки, коли вони ще не були знайомі. Жінка так само не могла виразити словами свої почуття, а якби й могла, то не мала◦б кому. Вона почувалася ошуканою, не в змозі ототожнити залицяльника з листів із оцим чоловіком із плоті й крові. Луїс ніколи не згадував про листи, а коли дружина заводила розмову про них, затуляв їй рота швидким цілунком і якоюсь туманною фразою про романтизм, мало придатний для подружнього життя, в якому довіра, повага, спільні інтереси й майбутнє сім’ї важать набагато більше, ніж юнацьке листування. Між ними не було справжньої близькості. Протягом дня кожен займався своїми справами, а ввечері вони опинялися разом серед пір’яних подушок, де звиклій до монастирського ліжка Аналії здавалося, що вона от-от задихнеться. Іноді подружжя квапливо обіймалося — вона заклякла й напружена, він як людина, яка вимушено задовольняє потребу тіла. Луїс одразу засинав, а вона лежала в темряві з розплющеними очима, й німий протест здушував їй горло. Щоб позбутися відрази, яку викликав у неї чоловік, Аналія спробувала різні способи, починаючи від спроб фіксувати в пам’яті кожну його рису, щоб любити Луїса просто тому, що це він, і до намагання очистити голову від будь-яких думок і полинути в світ інших вимірів, де вона була◦б недосяжною для нього. Жінка молила Бога, щоб ця осоруга виявилася тимчасовою, однак минали місяці, а замість очікуваного полегшення росла неприязнь, яка врешті-решт перетворилася на лють. Якось уночі — на превелике здивування Аналії — їй наснився потворний чоловік, який пестив її вимазаними чорними чорнилами пальцями.

Подружжя Торресів мешкало в садибі, придбаній батьком Аналії в ті часи, коли ця місцина була ще напівдикою вотчиною солдатів і бандитів. Тепер вона знаходилася поблизу автостради, неподалік од процвітаючого селища, де щороку відбувалися землеробські й тваринницькі ярмарки. Де-юре землями управляв Луїс, але насправді ними опікувався дядько Еухеніо, бо Луїсові ці повинності здавалися обтяжливими. По обіді, коли батько й син ішли до бібліотеки випити коньяку й пограти в доміно, Аналія чула, як дядько ухвалює рішення про інвестиції, худобу, сівбу й жнива. Вона зрідка наважувалася висловити свою думку, і тоді мужчини уважно вислуховували її, обіцяли врахувати побажання, проте згодом діяли на свій розсуд. Часом Аналія сідала на коня й мчала аж ген до гори, шкодуючи, що вона не мужчина.

Народження сина не поліпшило ставлення Аналії до чоловіка. У період вагітності жінка зробилася ще більш замкненою, проте Луїс не стривожився, вважаючи, що це зумовлено її станом. У кожному разі він мав інші клопоти. Після народження дитини Аналія перебралася до іншої кімнати, де стояло лише одне вузьке й тверде ліжко. Коли хлопчикові виповнився рік, а матір усе ще зачиняла на ключ двері своєї спальні й уникала чоловіка, не бажаючи залишатися наодинці з ним, Луїс вирішив, що час зажадати від неї більш шанобливого ставлення, й попередив дружину, мовляв, або та змінить поведінку, або він стрілятиме в двері доти, поки не рознесе їх ущент. Вона ніколи не бачила чоловіка таким сердитим і мовчки скорилася. Впродовж наступних шести років напруження в стосунках так зросло, що перетворилося на приховану ворожість, але на людях вони спілкувалися між собою з підкресленою чемністю. Тільки малюк здогадувався, що батьки ненавидять одне одного, а тому плакав і мочився вві сні. Аналія вкрилася панциром мовчання й, здавалося, поступово всихала зсередини. А◦Луїс зробився ще більш запальним і розв’язним, вдовольняв свої численні забаганки, багато пив і розпусничав, зникаючи на кілька днів. Згодом, коли він уже не приховував своїх походеньок, Аналія мала досить підстав, щоб іще більше віддалитися від чоловіка. Луїса вже зовсім не цікавила сільська праця, й дружина охоче взяла на себе нові клопоти. По неділях дядько Еухеніо обговорював у їдальні господарські питання з нею, а Луїс поринав у тривалий пообідній сон, від якого пробуджувався лише надвечір: увесь укритий потом, страждаючи від нетравлення, він однак ладен був знову пиячити з товаришами по чарці.

Аналія навчила сина азів письма й арифметики, намагалася прищепити йому любов до читання. Коли хлопчикові виповнилося сім років, Луїс вирішив, що настав час дати йому більш повноцінну освіту, позбавлену материнських пестощів, і хотів був відіслати сина до столиці, аби той швидше змужнів, однак Аналія з такою люттю напосіла на чоловіка, що тому довелося погодитися на менш радикальне рішення. Він віддав малого до школи в сусідньому селищі, де той залишався від понеділка до п’ятниці, а в суботу вранці по нього приїздив автомобіль і забирав на два дні додому. Після першого тижня навчання Аналія стривожено вдивлялася в сина, шукаючи хоч якусь зачіпку, щоб утримати його біля себе, але так і не знайшла жодної. Малий виглядав задоволеним, а про свого вчителя й нових товаришів розповідав із таким захватом, наче все життя провів із ними. Він більше не мочився вві сні. А◦через три місяці приїхав додому з табелем і коротким листом від учителя, який вітав хлопчика з добрими результатами. Аналія, вся тремтячи, прочитала листа й уперше за кілька років посміхнулася. Зворушено обійняла сина, розпитуючи про різні подробиці: як виглядають спальні, чим годують, чи не мерзне він вечорами, скільки у нього друзів, який їхній вчитель. Жінка нібито заспокоїлася й уже не згадувала, що хоче забрати хлопчика зі школи. В◦наступні місяці той завжди привозив добрі оцінки, а Аналія зберігала ті цидулки, наче якийсь скарб, і передавала слоїки з варенням і кошики з фруктами для всього класу. Матір намагалася не думати про те, що ідилія триватиме недовго, бо після початкової школи сина доведеться відвезти до великого міста й віддати до коледжу, і тоді вона бачитиме його лише під час канікул.

Одного вечора чергові походеньки Луїса Торреса скінчилися тим, що він нажлуктався й став виробляти піруети на чужому коні, щоб показати іншим гульвісам, який він вправний вершник. Огир скинув його на землю й хвицнув просто в яєчка. Через дев’ять днів Торрес, виючи від болю, помер у столичній лікарні, куди його доправили, сподіваючись урятувати. Дружина була поряд і плакала, відчуваючи провину через те, що ніколи не кохала його, й полегкість, бо вже не мусила молитися, аби Господь нарешті його прибрав. Перш ніж повернутися додому з небіжчиком у труні, щоб поховати його в рідній землі, Аналія купила білу сукню й поклала її на дно валізи. До селища в’їхала вбрана в жалобу, прикривши лице удовиною вуаллю, щоб ніхто не бачив виразу її очей, і так само — вся в чорному, тримаючи за руку сина, стояла під час похорону. Після церемонії дядько Еухеніо, який, попри свої сімдесят років, зберігав добре здоров’я, запропонував невістці, аби та відступила йому землі й жила на ренту в місті, де хлопчик міг◦би здобути освіту, а вона забути колишні прикрощі.

— Я◦ж помічав, Аналіє, що ви з моїм бідолашним Луїсом не були щасливою парою.

— Ви праві, дядечку. Луїс від самого початку ошукав мене.

— Бог з тобою, доню, він завжди тримався з тобою скромно й шанобливо. У всіх чоловіків трапляються невеличкі пригоди, але це не має жодного значення.

— Я не про те, а про один невиправний обман.

— І знати про це не хочу. Хай там як, а в столиці хлопчику й тобі буде набагато краще. Вам нічого не бракуватиме. Я дбатиму про маєтність, бо хоч мені вже чимало років, я ще можу впоратися з биком.

— Я залишуся тут. І мій син також: він допомагатиме мені. За останні роки я більше займалася кіньми, ніж домом. Але тепер я сама прийматиму рішення, не питаючи нічиєї поради. Нарешті ці землі належать тільки мені. Прощавайте, дядьку Еухеніо.

У перші тижні Аналія налагодила нове життя. Почала з того, що спалила простирадла, які розділяла з чоловіком, і пересунула своє вузьке ліжко до головної кімнати; тоді◦ж таки ґрунтовно вивчила конторські книги, а коли склала чітку думку про свою власність, знайшла управителя, який◦би без перекорів виконував її накази. Щойно відчула, що впевнено тримає стерно влади, витягла з валізи білу сукню, старанно випрасувала її, вдягнула й, прихопивши стару коробку з-під капелюшка, сіла в автомобіль і поїхала до селищної школи.

Аналія Торрес зачекала на подвір’ї, поки о п’ятій годині дзвін сповістив, що заняття скінчилися і гурт дітлахів висипав на перерву. Серед них був і її син: він радісно вибіг зі школи, але вгледівши її, наче прикипів до місця, бо це вперше матір з’явилася тут.

— Покажи-но мені ваш клас, я хочу познайомитися з твоїм учителем.

Біля дверей Аналія веліла хлопчикові йти, бо йшлося про приватну справу, й ввійшла до класу. У просторому приміщенні з високою стелею й розвішаними на стінах мапами та малюнками з біології стояв той самий дух затворництва й дитячого поту, яким було просякнуте її власне дитинство, але тепер він не викликав у неї прикрих відчуттів, а навпаки, здався приємним. На партах після робочого дня панував безлад, вона завважила кілька папірців на підлозі й відкриті чорнильниці. На дошці залишалася невитерта колонка цифр. У глибині на узвишші сидів учитель. Він здивовано звів голову, але не підвівся, бо його милиці стояли в кутку, надто далеко, щоб спробувати дотягтися до них і не перевернути стілець. Аналія пройшла вперед між двома рядами парт і зупинилася перед учителем.

— Я матір Торреса, — сказала перше, що спало на думку.

— Добридень, сеньйоро. Користуючись нагодою, хочу подякувати за ласощі й фрукти, які ви нам надсилаєте.

— Облиште, я приїхала не для того, щоб вислуховувати люб’язності. Я вимагаю пояснень, — мовила Аналія й поставила на стіл коробку.

— Що це?

Вона відкрила коробку й витягла любовні листи, які зберігала весь цей час. Учитель сидів, утупившись у гору конвертів.

— Ви завинили мені одинадцять років життя, — проказала Аналія.

— Як ви здогадалися, що це я їх писав? — запитав учитель, коли нарешті здобувся на голос.

— Ще в день свого весілля я виявила, що чоловік не міг їх писати, а коли син приніс додому перші оцінки, я впізнала почерк. А◦зараз я дивлюся на вас і не маю щодо цього жодного сумніву, бо з шістнадцяти років бачила вас у своїх снах. Чому ви так учинили?

— Луїс Торрес був моїм приятелем, тож коли він попросив написати за нього листа кузині, я не убачив у цьому нічого поганого. Так було і з другим листом, і з третім; а коли ви мені відповіли, я вже не міг відступити. Це були найкращі два роки в моєму житті, єдині, коли я чогось чекав. Я чекав пошти.

— Авжеж.

— Ви можете пробачити мені?

— Це залежить від вас, — відповіла Аналія, подаючи йому милиці.

Учитель одягнув піджак і підвівся. Вони вийшли разом на гамірне подвір’я, досі осяяне променями надвечірнього сонця.