Оповідки Еви Луни

Дурненька Марія

Дурненька Марія вірила в любов. Це перетворило її на живу легенду. На її похорон прийшли всі сусіди, навіть поліцаї та сліпий крамар, який дуже рідко залишав свою ятку. Вулиця Республіки обезлюдніла, і на знак жалоби на балконах вивісили чорні стрічки й загасили червоні ліхтарі біля будинків. У кожної людини своя історія, а в цьому кварталі вони майже завжди сумні — історії накопичених злиднів і несправедливостей, зазнаного насильства, померлих ще до народження дітей і коханців, які пішли й не повернулися; однак Марія була не такою, в ній відчувався елегантний блиск, що збуджував чужу уяву. Вона ніколи не цікавилась алкоголем і наркотиками, її не приваблювали навіть утішливі передречення, які продавали неподалік за п’ять песо ворожки й віщунки. Здавалося, їй не страшні бурі сподівань, бо її боронила шляхетність вигаданої любові. Це була беззахисна на вигляд невисока жіночка з тонкими рисами й зграбними рухами, сама покірність і врівноваженість, але коли якийсь нахаба спробував здійняти на неї руку, то опинився віч-на-віч із пазуристою й ікластою звіриною, яка бризкала слиною й готова була відповісти ударом на удар, бо до цього привчило її життя. Люди навчилися не чіпати її. Інші жінки ховали синці під товстим шаром дешевого макіяжу, а вона старішала, користуючись загальною повагою, із видом такої собі королеви в лахах. Вона й гадки не мала ні про пошану, якою було оточене її ім’я, ні про легенду, яку пов’язували з нею. Марія була старою повією з душею дівчини.

В◦її споминах часто фігурували вбивча скриня й смаглявий пропахлий морем чоловік, відтак подруги відкривали для себе один по одному уривки її життя, заповнюючи прогалини власною фантазією, й урешті-решт відтворили її минуле. Певна річ, воно було не таким, як у решти тутешніх жінок. Марія походила з далекого світу, де шкіра в людей біліша, а іспанська мова більш повнозвучна, з твердими приголосними. Їй на роду було написано зробитися знатною дамою — такого висновку, судячи з її вишуканої мови й дивних звичок, дійшли інші жінки, а коли хтось і мав сумніви щодо цього, то своєю смертю вона їх розвіяла. Марія відійшла, сповнена гідності. Не хворіла на жодну відому хворобу, не виглядала переляканою й не дихала через вуха, як звичайні помираючі, а просто заявила, що втомилася від цього марудного життя, вдягла святкове вбрання, підфарбувала губи й розсунула цератові штори на вікні своєї кімнати, щоб усі мали змогу її провести.

— Мені час помирати, — таким було її єдине пояснення.

Вона вмостилася в своєму ліжку, підклавши під голову три подушки з накрохмаленими задля такої нагоди наволочками, й одним духом випила велику чашку густого шоколаду. Інші жінки тільки посміялися, та коли через чотири години її не вдалося розбудити, вони второпали, що рішення Марії було беззастережним, і кварталом поповзли чутки. Дехто поприходив просто з цікавості, але більшість людей привела щира скорбота й вони залишилися біля небіжчиці. Її подруги готували для гостей каву, вважаючи поганим тоном частувати їх алкогольними напоями, бо не варто плутати чатування біля небіжчика зі святом. Близько шостої години пополудні Марія сіпнулась, розплющила очі, обвела всіх невидющим поглядом і в ту◦ж таки мить залишила цей світ. От і все. Хтось припустив, мовляв, може, із шоколадом вона випила отруту, а в такому разі всі присутні були◦б винні, що не доправили її вчасно до лікарні, але ніхто не надав значення тим намовам.

— Коли вже Марія надумала піти, то це її право, вона◦ж бо не мала ні дітей, ні батьків, яких◦би мусила доглядати, — підсумувала домовласниця.

Чатувати біля неї у погребовій конторі не схотіли, бо її свідомо спокійна кончина стала урочистою подією на вулиці Республіки, й видавалося справедливим, щоб свої останні години, перш ніж її опустять під землю, Марія провела в тому оточенні, де жила, а не ніби якась чужинка, жалобою за якою ніхто не хоче опікуватися. Дехто висловлювався в тому сенсі, що відспівування небіжчиці в такому будинку накличе біду на її душу або на душі клієнтів, тож про всяк випадок розбили одне люстро, а його уламки розсипали навколо труни і ще принесли святої води з каплички, що в семінарії, й окропили нею кути помешкання. Тієї ночі заклад не працював, не лунали музика та сміх, але й плач також. Труну поставили на стіл у вітальні, сусіди позичили стільці, й гості сиділи на них, попиваючи каву та пошепки розмовляючи. Посеред кімнати в труні лежала Марія з головою на пласкій подушечці, зі схрещеними руками та фотографією свого померлого сина на грудях. Упродовж ночі колір її шкіри змінювався й зрештою зробився темним, мов шоколад.

Історію Марії я взнала за ті кілька довгих годин, поки ми чатували біля неї. Її подруги розповіли, що народилася вона за часів першої війни в одній з провінцій на півдні континенту, де серед року з дерев облітає листя й холод проймає до кісток. Вона була дочкою зарозумілих іспанських емігрантів. Коли оглядали її кімнату, в коробці з-під печива знайшли зім’яті пожовклі папери і серед них свідоцтво про народження, фотографії й листи. Її батько був землевласником, а матір, судячи з побляклої від часу газетної вирізки, до заміжжя була піаністкою. В◦дванадцять років Марія неуважно переходила через залізничний переїзд, і її штовхнув товарний потяг. Дитину знайшли між рейками без видимих ушкоджень, вона мала лише кілька подряпин і загубила капелюшок. Однак невдовзі всі могли пересвідчитися, що удар ввів дівчинку в стан наївності, з якого та вже ніколи не змогла вийти. Вона забула навіть елементарні речі, які вивчала в школі до нещасного випадку, заледве пам’ятала деякі уроки гри на піаніно й навички шиття, а коли до неї зверталися, мала відчужений вид. Єдиним, чого Марія не забула, були правила доброго тону, яких вона дотримувалася до останнього дня життя.

Удар паротяга зробив Марію нездатною роздумувати, зосереджуватися чи гніватися. Відтак вона мала всі передумови, щоб зробитися щасливою, але не такою була її доля. Коли Марії виповнилося шістнадцять років, батьки, яким дуже хотілося передати комусь іншому цю обтяжливу, дещо загальмовану дівчину, надумали видати її заміж, перш ніж дончина врода змарніє, й зупинили свій вибір на такому собі лікареві Геварі, чоловіку відлюдькуватому й мало придатному для подружнього життя, який, проте, був їхнім боржником і не міг довго відмагатися, коли йому запропонували шлюб. Невдовзі справили весілля в родинному колі, як і належить, коли наречена не сповна розуму, а наречений на кілька десятків років старший за неї.

Марія дійшла до шлюбного ложа, маючи мозок маленької дівчинки, хоча тіло її визріло й перетворилося на жіноче. Потяг звів нанівець її природну цікавість, проте не притлумив чуття. Вона знала тільки те, чого навчилася, спостерігаючи в батьковому маєтку худобу: знала, що за допомогою холодної води можна роз’єднати собак під час спарування, що півень настовбурчує пір’я й кукурікає, коли хоче вшкварити курку, однак не відала, як застосувати ці знання. У шлюбну ніч Марія вздріла, що до неї наближається тремтячий стариган у незастебнутому фланелевому халаті з чимось незрозумілим між ногами. Від несподіванки у неї сталося запертя, про яке вона не наважувалася говорити, а коли почала надиматися, наче куля, випила пляшечку Маргаритової води — протизолотушного й відновного засобу, який у великих кількостях діє як проносне, внаслідок чого Марія двадцять два дні не сходила з унітазу й почувалася такою розбитою, що майже втратила деякі життєві органи, але й це не допомогло їй здутися. Невдовзі вона вже не могла застебнути на собі одіж і в належний час народила білявого хлопчика. Провівши місяць у ліжку й п’ючи курячий бульйон і два літри молока на день, вона підвелася з нього така міцна й тямка, як ніколи доти. Здавалося, жінка вилікувалася від свого постійного сомнамбулічного стану й навіть купила собі елегантне вбрання; однак їй так і не вдалося покрасуватися в ньому, бо в сеньйора Гевари стався раптовий напад і він помер, сидячи в їдальні з ложкою супу в руці. Марії довелося вбратися в жалобу й носити капелюшок із вуаллю, поховавши себе живцем у ганчір’яному склепі. Два роки Марія ходила в чорному, шиючи камізельки для робітників і бавлячись зі своїми цуценятами й сином, зачісуючи йому кучері й одягаючи, мов дівчинку, — саме такий він на одній зі знайдених у коробці з-під печива фотографій, де малюк сидить на яскраво освітленій ведмежій шкурі.

Час для вдови зупинився, перетворившись на одну нескінченну мить, повітря в кімнатах застоялося й мало той самий старечий запах, що залишився по її чоловікові. Вона й далі жила в тому домі — віддані служниці дбали про неї, а батьки й брати зблизька наглядали за нею; вони щодня по черзі навідувалися до Марії, щоб перевірити її витрати й прийняти рішення з будь-яких дріб’язкових питань. Змінювалися пори року, з дерев у саду падало листя, влітку знову з’являлися колібрі, а в звичному житті Марії не відбувалося жодних змін. Іноді вона запитувала себе, чому на ній чорне вбрання, бо вже геть забула немічного чоловіка, який кілька разів мляво обіймав її на лляних простирадлах, а потім, розкаявшись у своєму сластолюбстві, вклякав біля ніг Мадонни й шмагав себе батогом. Час від часу вона відкривала шафу, щоб перетрусити гардероб, і не могла втриматися від спокуси скинути чорні вдяганки й потайки приміряти розшиті коштовним камінням сукні, хутрові горжетки, єдвабні туфлі та шевронові рукавички. Дивилася в трюмо й вітала цю вбрану на бал жінку, в якій насилу впізнавала себе.

Після двох років самоти стугін крові, що текла в її тілі, зробився нестерпним. По неділях вона затримувалася в дверях церкви, щоб поглядіти, як крокують чоловіки: її вабили їхні хрипкі голоси, поголені щоки й запах тютюну. Потайки піднімала вуаль і всміхалася їм. Батько та брати це швидко угледіли й, певні, що американська земля згубно впливає на доброчесність удів, на сімейній раді вирішили відправити її до якогось дядечка й тітоньки в Іспанію, де вона, поза сумнівом, буде убезпечена від легковажних намірів, захищена суворими традиціями й владою Церкви. Так розпочалася подорож, що змінила долю дурненької Марії.

Батьки посадили її на трансатлантичний пароплав разом із сином, служницею й цуценятами. Різнорідний багаж, окрім меблів із Маріїної кімнати та її піаніно, складався ще й з корови, яка знаходилася в трюмі, оскільки хлопчика треба було поїти свіжим молоком. Серед численних валіз і коробок із капелюшками пасажирка везла й велику скриню з бронзовими краями та заклепками, де лежали врятовані від нафталіну святкові убори. Батьки не думали, що в домі родичів Марія матиме нагоду їх одягати, але не хотіли з нею сперечатися. Перші три дні зможена морською хворобою мандрівниця не виходила з каюти, але зрештою призвичаїлася до хилитання судна й підвелася. Вона покликала служницю, аби та допомогла розпакувати речі для тривалої подорожі.

Життя Марії було позначене несподіваними нещастями, як отой потяг, що відібрав її дух і повернув у необоротне дитинство. Вона розвішувала одяг у шафі в каюті, коли хлопчик зазирнув у відкриту скриню; в цю мить пароплав сильно хитнуло, важке віко впало і його металевий край відтяв малюкові голівку. Знадобилися троє моряків, які насилу відтягли матір од клятої скрині, та здатна звалити моцаря доза опіуму, щоб нещасна не повиривала собі все волосся й не роздряпала нігтями лице. Вона вила кілька годин, а тоді ввійшла в паморочний стан, погойдуючись з боку на бік, як у ті часи, коли здобула славу пришелепуватої. Капітан пароплава оголосив у гучномовець про нещасний випадок, прочитав коротку заупокійну молитву, після чого наказав загорнути маленьке тільце в державний прапор і викинути за борт, бо вони вже вийшли у відкрите море й не було як зберегти його до ближчого порту.

Через кілька днів після трагедії Марія вперше непевним кроком вийшла на палубу подихати свіжим повітрям. Стояв теплий вечір, і з морської глибіні долинав збуджуючий запах водоростей, мушель, затонулих кораблів, який проник через ніс у її вени й подіяв, мов землетрус. Вона гляділа на обрій, її мозок був вільний від думок, а шкіра наїжачилася з голови до ніг, коли почула наполегливий свист і, озирнувшись, двома поверхами нижче в місячному сяйві завважила постать, що робила їй якісь знаки. Немов у сні, спустилася східцями, підійшла до смаглявого чоловіка, котрий кликав її, покірливо дозволила зняти з себе вуаль і жалобне плаття й пішла з ним за бухту линви. Підкинута, наче після удару потягу, вона менш ніж за три хвилини збагнула різницю між чоловіком-стариганом, якого прибрав Господь, й невситимим грецьким моряком, який кілька тижнів потерпав у океані через погамування плоті. Спантеличена жінка відкрила власні можливості, перестала плакати й попросила ще. Частину ночі вони пізнавали одне одного й розсталися лише тоді, коли почулося виття сирени; її жахливе ревіння, немов при корабельній аварії, розбуркало тишу, в якій плавали риби. Гадаючи, що невтішна матір кинулася в море, служниця зчинила ґвалт, і вся команда, за винятком грека, почала шукати Марію.

Марія зустрічалася з коханцем за снастями щоночі, аж доки пароплав наблизився до Карибського узбережжя, й солодкуваті пахощі квітів і фруктів, що їх доносив легкий вітерець, притлумили почуття. Жінка пристала на пропозицію приятеля залишити корабель, де над нею тяжів привид мертвого сина й де за ними стежили стільки очей, сховала призначені на подорож гроші в нижній спідниці й розпрощалася зі своїм минулим поважної сеньйори. Вони відчепили шлюпку й розчинилися в досвітній імлі, залишивши на борту служницю, цуценят, корову та вбивчу скриню. Чоловік дужими руками моряка веслував до чарівного порту, що виник перед їхніми очима в світанковому промінні, немов видіння з потойбічного світу, зі своїми ранчо, пальмами та барвистими пташками. Там і замешкали двоє втікачів, поки не скінчилися припасені гроші.

Моряк виявився забіякою й п’яницею. Він розмовляв на якомусь жаргоні, якого не розуміли ні Марія, ні тамтешні мешканці, але міг спілкуватися за допомогою міміки й усмішок. Вона жвавішала тільки тоді, коли грек з’являвся й починав практикувати з нею витівки, які опанував у всіх будинках розпусти від Сінгапуру до Вальпараїсо, а решту часу ниділа, прибита смертельною втомою. Омивана вологим кліматом, жінка вигадала любов без партнера, заглиблюючись у запаморочливі терени одна зі сміливістю людини, яка не відає, що таке ризик. Грекові бракувало інтуїції, щоб збагнути, що він відкрив шлюз, де сам був лише знаряддям пізнання; він не міг оцінити дару цієї жінки. Поруч із ним була істота, яка збереглася в лімбі невразливої невинності й з готовністю грайливого цуценяти зважилася дослідити власні чуття, але він не пішов за нею. Доти вона не знала невимушеної втіхи, навіть гадки не мала про її існування, хоча та завжди передчуттям лихоманки вирувала в її крові. Відкривши її, Марія вирішила, що це і є небесне блаженство, яке черниці в школі обіцяли всім добрим дівчаткам у потойбіччі. Марія дуже мало знала світ і не могла відшукати на мапі те місце, але споглядаючи мальви й папуг, вирішила, що вона в раю, й налаштувалася насолодитися ним. Тут її ніхто не знав, вона вперше була полишена на саму себе, далеко від своєї домівки, від нестерпної опіки батьків та братів, від соціального тиску й церковних вуалей, вільна нарешті, щоб втішатися зливою емоцій, яка зароджувалася в її шкірі й проникала крізь кожну пору в найглибші печери її єства, де зривалася водоспадами, знесилюючи її й водночас роблячи щасливою.

Незлобливість Марії, її невразливість перед гріхом чи приниженням зрештою настрашили моряка. Паузи між обіймами робилися тривалішими, його відлучки частішали, між ними запала мовчанка. Грек намагався втекти від цієї жінки з лицем дівчинки, яка весь час кликала його — волога, набубнявіла, охоплена лихоманкою, — певний, що вдова, яку він спокусив у відкритому морі, перетворилася на розпутну павучиху, готову зжерти його, наче муху, коли вони борсалися в ліжку. Він марно шукав розради для свого зневаженого чоловічого достоїнства, бавлячись із повіями, б’ючись на ножах і навкулачки із сутенерами й роблячи ставки на півнячих боях на гроші, що залишалися в нього після гульби. Коли кишені спорожніли, моряк учепився за цей привід, аби зникнути назавжди. Марія терпляче чекала його кілька тижнів. По радіо раз по раз чула, що якогось моряка-француза, який дезертирував з британського судна, або голландця-втікача з португальського зарізали в одному з бандитських кварталів поблизу порту, проте вона не полошилася, бо чекала грека, який ушився з італійського трансатлантичного пароплава. Коли вже не могла витримувати далі лихоманку в тілі й душевну тривогу, вийшла на вулицю просити про розраду першого стрічного. Схопила його за руку й дуже вишукано та чемно попросила, щоб чоловік зробив їй таку ласку й роздягнувся. Незнайомець трохи завагався перед цією дівчиною, яка зовсім не скидалася на тутешніх професіоналок, але її пропозиція була недвозначною, попри незвичну манеру висловлюватися. Він вирішив, що має десять хвилин, щоб розважитися з дівчиною, й пішов за нею, не підозрюючи, що йому доведеться зануритися у вир щирої пристрасті. Здивований і зворушений, він пішов, щоб розповісти про це всім і кожному, залишивши Марії на столі купюру. Невдовзі поприходили інші, принаджені чутками про жінку, здатну продати на якийсь час ілюзію любові. Всі клієнти були задоволені. Так Марія зробилася найзнаменитішою портовою повією, ім’я якої моряки татуювали на руках, аби прославити його в інших морях, поки легенда не обійшла всю планету.

Час, бідність і намагання ошукати зневіру підточили свіжість Марії. Шкіра в неї зробилася брунатною, вона висохла до кісток та ще й для зручності постригла волосся й через це скидалася на в’язня, але зберегла вишукані манери й первісну радість од кожної зустрічі з мужчиною, бо бачила в них не безвісних типів, а відбиток самої себе в обіймах уявного коханця. Стикаючись із дійсністю, жінка не розуміла нікчемного поспіху чергового партнера, бо сама щоразу віддавалася з тією◦ж непохитною любов’ю, випереджаючи, мов зважлива наречена, бажання мужчини. З роками пам’ять у неї ослабла, вона верзла дурниці і на той час, коли перебралася до столиці й замешкала на вулиці Республіки, вже не пам’ятала, що колись була музою-натхненницею багатьох віршів, складених мореплавцями різних народів, і бентежилася, коли хтось спеціально приїздив з порту до міста, щоб пересвідчитися в існуванні жінки, про яку колись чув десь в Азії. Опинившись поруч із цим жалюгідним коником-стрибунцем, цією купою запальних кісток, цією миршавенькою жіночкою й побачивши, що легенда зводиться до уламків, багато хто розвертався й у розгубі йшов геть, але траплялися такі, хто з жалості залишалися. Вони одержували несподіваний приз. Марія запинала цератові штори, й кімната вмить змінювалася. Згодом чоловік ішов зачудований, несучи в собі образ легендарної дівчини, а не немічної старої, якою вона видалася йому спочатку.

Минуле стерлося для Марії — її єдиним виразним спомином залишався страх перед потягами й скринями, — і якби не наполегливість подруг по ремеслу, ніхто◦б не взнав її історії. Вона жила в чеканні миті, коли завіса в кімнаті розсунеться й увійде моряк-грек або якийсь інший виплеканий її фантазією привид, і обхопить її руками, і поверне їй те блаженство, яке вона спізнала на палубі пароплава у відкритому морі, завжди шукаючи давню ілюзію в кожному стрічному мужчині, осяяна уявною любов’ю, обманюючи тривоги короткими обіймами, лелітками, що згасали, так і не розпалившись, а коли їй набридло марне чекання й вона відчула, що її душа вкривається лускою, Марія вирішила, що краще залишити цей світ. І з тією◦ж делікатністю та розважливістю, що супроводжували всі її вчинки, вона випила чашку шоколаду.