Оповідки Еви Луни

Скромне чудо

Болтони вели родовід від одного негоціанта з Ліверпуля, який емігрував у дев’ятнадцятому столітті, не маючи за душею нічого, крім неймовірних амбіцій, і розбагатів, ставши власником флотилії вантажних суден у найпівденнішій і найвіддаленішій країні світу. Болтони були помітними членами британської колонії і, як чимало відірваних від батьківщини англійців, з безглуздою впертістю зберігали традиції й мову, аж поки змішання з креольською кров’ю збило з них пиху й змінило їхні англосакські імена на місцеві.

Хільберто, Філомена й Мігель з’явилися на світ, коли багатство Болтонів досягло апогею, однак упродовж їхніх життів обсяги морських перевезень поступово скорочувалися й значна частина капіталів розтанула. Але й переставши бути багатіями, вони мали можливість дотримуватися звичного трибу життя. Важко було знайти трьох більш несхожих з виду й за вдачею людей, ніж ці двоє братів і сестра. В◦старості риси кожного окреслилися ще виразніше, однак, попри видимі розбіжності, їхні душі зберігали злагоду в головному.

Хільберто, якому було вже за сімдесят, був поетом і мав тонкі риси обличчя й поставу танцівника; він жив серед книжок і предметів антикваріату, не переймаючись матеріальними проблемами. Хільберто — єдиний з трьох навчався в Англії, і це помітно позначилося на його вдачі. В◦нього назавжди залишилася пристрасть до чаю. Він так і не одружився: почасти через те, що вчасно не зустрів блідої дівчини, якою часто марив у своїх юнацьких віршах, а коли відмовився від цієї мрії, було вже надто пізно, бо парубоцькі звички міцно вкорінилися в його натурі. Хільберто глузував зі своїх синіх очей, білявого волосся й родовитості, запевняючи, що майже всі Болтони були звичайними гендлярами, які так довго видавали себе за аристократів, що зрештою самі в це повірили. А◦проте він носив твідові піджаки зі шкіряними накладками на ліктях, грав у бридж, читав із тритижневим запізненням «Таймс» і відзначався почуттям гумору й флегматичністю, які зазвичай приписують британським інтелектуалам.

Філомена, опасиста й проста, мов селянка, була вдовою й бабусею численних онуків. Це була надзвичайно лагідна жінка, здатна миритися як із англоманськими дивацтвами Хільберто, так і з тим, що Мігель ходить у дірявих черевиках і сорочці з обшарпаним комірцем. Вона без перестану плела молодшому братові камізельки, які той, вдягнувши пару разів, передаровував комусь більш нужденному. Спиці були наче продовженням її рук: рухаючись у непогамовному ритмі, мов стрілки годинника, вони сповіщали про її присутність і становили таку◦ж невід’ємну її ознаку, як і жасминовий аромат парфумів.

Мігель Болтон був священиком. На відміну від брата й сестри це був смаглявий, приземкуватий, майже весь вкритий чорним волоссям чоловік, який скидався◦б радше на звіра, якби не добродушне лице. Сімнадцятилітнім юнаком він залишив затишний батьківський дім і приходив туди лише на недільні обіди в родинному колі, або якщо потребував догляду сестри, коли зрідка його змагала якась важка недуга. Він анітрохи не сумував за зручностями, що оточували його в дитинстві й юності, і — попри напади кепського гумору — вважав себе щасливцем і був задоволений життям. Мешкав Мігель неподалік од міського звалища, в жалюгідному селищі у столичному передмісті, де на вулицях не було ані бруківки, ані хідників, ані дерев. Оселя священика була збита з дощок і цинкових листів. Часом улітку з долівки струміли цівки сморідних випарів, що пробивалися з-під землі на смітнику. Його меблі складалися із вбогого ліжка, столу, двох стільців і книжкових полиць, а стіни прикрашали революційні плакати, зроблені політв’язнями мідні хрестики, вишиті матерями зниклих без вісті людей скромні килимки й прапорці його улюбленої футбольної команди. Поряд із розп’яттям, біля якого він щоранку причащався на самоті, а вечорами дякував Богові, що досі живий, висів червоний прапор. Отець Мігель був одним із тих створінь, що відзначаються неймовірним прагненням справедливості. За своє тривале життя він пізнав стільки чужого горя, що не міг думати про власні біди, а це в поєднанні з певністю, що він діє в ім’я Господа, надавало священикові мужності. Щоразу, коли військові вдиралися в дім і хапали отця Мігеля, звинувачуючи в підривній діяльності, їм доводилося затикати йому рота кляпом, бо хоч◦би скільки били його кийками, він усе одно обкладав їх лайкою, перемішаною цитатами з євангелістів. Його так часто затримували, він стільки разів удавався до голодних страйків на знак солідарності з в’язнями й підтримував стількох переслідуваних, що за теорією ймовірностей повинен був уже багато разів умерти. Фото, на якому отець Мігель сидів перед будівлею політичної поліції, тримаючи в руках плакат із написом «Тут катують людей», облетіло весь світ. Не існувало покарання, здатного його залякати, але й зробити так, щоб панотець зник, як безліч інших людей, влада не могла через його популярність. Вечорами, заклякнувши перед невеличким домашнім вівтарем, щоб порозмовляти зі Всевишнім, отець Мігель збентежено вагався, не знаючи достеменно, що його спонукає — любов до ближнього чи прагнення справедливості, і чи немає в його діях сатанинської гордині. Цей чоловік, здатний заколисати немовля, мугикаючи якесь болеро, і не спати ночами, доглядаючи хворих, сумнівався у власному щиросерді. Усе життя він боровся з люттю, що псувала йому кров і змушувала вибухати нестримним гнівом. Подумки запитував себе, що було◦б, якби обставини не надавали йому слушних підстав цей гнів вихлюпувати. Філомена непокоїлася за нього, а Хільберто вважав, що коли за майже сімдесят років, упродовж яких брат балансував на погано напнутій линві, з ним не трапилося нічого надто серйозного, то не варто й турбуватися, бо його янгол-охоронець виявився вельми спритним.

— Янголів немає. Це хибний погляд, — озивався Мігель.

— Не блюзнірствуй, чоловіче.

— То були звичайні вісники, поки святий Тома Аквінський не вигадав усі ці нісенітниці.

— Ти хочеш сказати, що шановане в Римі перо архангела Гавриїла вискубли з хвоста якогось шуліки? — сміявся Хільберто.

— Якщо ти не віриш у янголів, то ти ні в що не віриш. Чого◦ж тоді не скинеш сутану? Тобі варто змінити роботу, — докидала слівце Філомена.

— Століттями триває суперечка, скільки цих створінь уміщається на кінчику голки. Хіба не все одно? Замість марнувати енергію на янголів, допомагайте людям!

Мігель поступово втрачав зір і вже майже осліп. На праве око зовсім не бачив, а лівим бачив, але погано; він не міг читати й боявся виходити за межі свого кварталу, бо губився на вулицях. У своїх пересуваннях панотець дедалі більше залежав од Філомени. Сестра супроводила його або посилала до нього автівку, за кермом якої сидів Себастьян Кануто на прізвисько Кинджал, колишній злочинець, якого Мігель витягнув із буцегарні й перевиховав і який уже два десятиліття працював у їхній сім’ї. В◦зв’язку з політичними заворушеннями останніх років Кинджал зробився негласним охоронцем священика. Коли поширювалася чутка про якийсь марш протесту, Філомена надавала йому вихідний і шофер, маючи напохваті кийок і пару схованих у кишенях кастетів, виїздив до селища, де мешкав Мігель. Він зупинявся на вулиці й чекав на появу панотця, а тоді простував за ним на деякій відстані, готовий боронити священика або відтягти його в безпечне місце, якщо того вимагатимуть обставини. Туман, у якому жив Мігель, ховав од нього ці маневри, інакше панотець уважав◦би несправедливим мати особистого оборонця, коли інші маніфестанти наражалися на лупні, струмені води й сльозогінний газ.

Напередодні Мігелевого сімдесятиліття його ліве око вразив крововилив, і за лічені хвилини старий зовсім осліп. Священик саме був у церкві: того вечора він промовляв до своїх парафіян, закликаючи їх спільно виступити проти міського звалища, бо неймовірна кількість мух і сморід зробили життя нестерпним. Чимало присутніх були противниками релігії, життя не надавало їм доказів існування Бога, навпаки, власні страждання були для них незаперечним свідченням того, що світ — то суцільний бедлам, але й вони вважали церкву природним місцем зібрань. Хрест на грудях Мігеля здавався їм просто недоречністю, вибриком старого. Промовляючи до людей, священик звично ходив туди-сюди, коли зненацька відчув, що в скронях у нього гуде, серце гупає, а тіло вкрилося липким потом. Він був подумав, що це через палку дискусію, витер рукавом чоло й заплющив на мить очі. А◦коли розплющив їх, панотцю здалося, нібито його підхопив морський смерч, бо бачив перед собою лише гігантські хвилі й якісь плями, чорне на чорному. В◦пошуках опертя простягнув руку.

— Вимкнули світло, — проказав, подумавши про чергову диверсію.

Наполохані друзі обступили його. Отець Болтон був добрим товаришем, він жив серед них з давніх-давен. Доти всі вважали нездоланним цього кремезного чоловіка з владним голосом сержанта й стуленими в молитві, але вочевидь створеними для бійок руками муляра. І раптом люди збагнули, який він зношений, уздріли перед собою скуленого, маленького, зморшкуватого хлопчака. Жінки надали першу допомогу: поклали панотця на підлогу, притуляли йому до голови вологі носовички, дали випити гарячого вина, зробили масаж ніг, однак ніщо не допомагало — навпаки, через цю шарпанину хворий насилу дихав. Нарешті Мігелеві вдалося вивільнитися від стількох людей, що напосіли на нього, й звестися на ноги: він був готовий протистояти новій біді.

— Годі, — мовив він, не втрачаючи самовладання. — Будь ласка, зателефонуйте моїй сестрі й скажіть, що я вскочив у халепу, але не уточнюйте, про що йдеться, щоб вона не стривожилася.

Через годину з’явився, як завжди, похмурий і мовчазний Себастьян Кануто й сповістив, що сеньйора Філомена не могла пропустити чергову серію телефільму, тож прислала братові трохи грошей і кошик із харчами для парафіян.

— Цього разу йдеться про інше, Кинджале, здається, я осліп.

Себастьян Кануто на прізвисько Кинджал посадив його в автівку й, ні про що не розпитуючи, доправив через усе місто до будинку Болтонів, що елегантно височів посеред дещо занедбаного, але й досі величного парку. Шофер гудками скликав мешканців дому, допоміг хворому вийти з машини й майже поніс його до оселі, розчулений тим, що священик виявився таким покірливим і майже невагомим. Його простецьке лице розбишаки було мокре від сліз, коли шофер переповідав Хільберто й Філомені, що сталося.

— Клянуся шльондрою, яка мене спородила, дон Мігеліто зостався без очей. Тільки цього нам бракувало, — ридма ридав шофер.

— Не лайся в присутності поета, — озвався священик.

— Не побивайся так, Кинджале, — звеліла Філомена. — Нічого страшного, либонь, звичайна застуда. А◦все через те, що ти ходиш без камізельки!

— Час зупинився… вдень і вночі завжди зима… і в антенах у чорній пітьмі… тиша німа[14], — почав імпровізувати Хільберто.

— Краще скажи куховарці, нехай приготує курячий бульйон, — урвала його сестра.

Сімейний лікар визначив, що це не застуда, і порадив показати Мігеля офтальмологу. Наступного дня після палкої промови про здоров’я, Божий дар і громадянські права, які злочинна правляча система намагається перетворити на привілей однієї касти, хворий погодився поїхати до лікаря. Себастьян Кануто повіз братів і сестру до лікарні в південному районі міста — єдиного уподобаного Мігелем медичного закладу, бо там лікували найзлиденніших злидарів. Через раптову сліпоту панотець був не в гуморі й не міг утямити сенсу Божого промислу, який позбавив його зору саме тоді, коли пастирське служіння було вкрай необхідним. Про християнське смирення він навіть не згадав. Од самого початку Мігель не дозволяв вести чи підтримувати себе, волів спотикатися, навіть ризикуючи впасти й зламати якусь кістку; до цього його спонукала не так гордість, як бажання якнайшвидше пристосуватися до власних обмежених можливостей. Філомена потайки наказала шоферові змінити маршрут і доправити їх до німецької клініки, однак щойно вони переступили поріг закладу, надто добре знайомий із запахом бідності священик відчув сумніви й упевнився в них, коли почув у ліфті музику. Довелося швидко забрати його звідти, інакше без скандалу◦б не обійшлося. В◦лікарні чекали чотири години: Мігель за цей час устиг розпитати інших пацієнтів про їхні болячки, Філомена почала плести нову камізельку, а Хільберто дописав вірш про антени у чорній пітьмі, який народився в його серці напередодні.

— Праве око безнадійне, а щоб ліве могло якось бачити, треба його знову оперувати, — виснував лікар, який нарешті їх прийняв. — Ви вже перенесли три операції, тож тканина дуже слабка, тому доведеться застосувати спеціальну методику й інструменти. Найкраще це зроблять у військовому шпиталі…

— Нізащо! — вигукнув Мігель. — Ноги моєї не буде в цьому кублі нелюдів!

Здивований лікар вибачливо підморгнув медсестрі, та відповіла йому змовницькою посмішкою.

— Не затинайся, Мігелю. Йдеться про якісь пару днів, це не буде зрадою твоїх принципів. Ніхто через таке не потрапляє до пекла, — уточнила Філомена, однак брат відповів, що радше залишиться до скону сліпим, ніж дозволить військовим повернути йому зір. У дверях лікар притримав його за руку.

— Послухайте, панотче… Ви чули колись про клініку Опус Деі?[15] Вони теж мають найсучасніші засоби.

— Опус Деі? — вигукнув священик. — Ви сказали Опус Деі?

Філомена спробувала була вивести брата з консультації, але той не зрушив з місця й заявив лікареві, що й там нічого не проситиме.

— Хіба вони… не католики?

— Вони реакційні фарисеї.

— Вибачте, — промимрив лікар.

Уже в машині, Мігель розтлумачив братові, сестрі й водієві, що Опус Деі — лиховісна організація, більше заклопотана тим, щоб приспати совість вищих верств суспільства, ніж нагодувати знедолених, які вмирають од голоду, й що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатієві потрапити в царство небесне. Він додав, що ця пригода є зайвим свідченням негараздів у країні, де лише привілейованим громадянам доступне гідне лікування, а інші змушені вдовольнятися зіллям співчуття й припарками приниження. Насамкінець хворий попросив, аби його відвезли додому, бо він повинен полити герань і підготуватися до недільної проповіді.

— Авжеж, — мовив Хільберто, пригнічений кількагодинним чеканням і побаченим у лікарні видовищем людських нещасть і страждань. Він не звик до таких клопотів.

— Що авжеж? — перепитала Філомена.

— Що ми не можемо їхати до військового шпиталю, це безглуздо. Втім, можна спробувати в Опус Деі, еге◦ж?

— Що ти таке кажеш?! — обурився священик. — Я щойно пояснив, що про них думаю.

— Але◦ж ми не маємо чим платити, — нетерпеливлячись, докинула Філомена.

— Ми нічого не втратимо, якщо перепитаємо, — Хільберто утер шию напахченим парфумами носовичком.

— Ці люди такі заклопотані збиванням капіталу в банках і гаптуванням золотими нитками своїх сутан, що не мають часу на чужі потреби, здобувають небо не колінопреклонінням, а…

— Але◦ж ви не бідняк, доне Мігеліто, — втрутився в розмову Себастьян Кануто, не випускаючи з рук керма.

— Не ображай мене, Кинджале. Я такий самий бідняк, як і ти. Ну◦ж бо, розвернися й підвези нас до цієї клініки — я хочу довести поетові, що він, як завжди, витає в хмарах.

Привітна сеньйора попросила їх заповнити бланк і пригостила кавою. Через п’ятнадцять хвилин усі троє зайшли до консультації.

— Передусім, лікарю, я хочу знати, чи ви теж із Опус Деі, чи просто тут працюєте, — поцікавився священик.

— Я належу до організації, — злегка посміхнувся лікар.

— І скільки коштує консультація? — в голосі панотця вчувався сарказм.

— У вас фінансові проблеми, отче?

— Скажіть, скільки.

— Нічого, якщо ви не можете заплатити. Пожертви добровільні.

Отець Болтон на якусь мить втратив апломб, проте його розгубленість тривала недовго.

— Здається, тут не благодійна організація.

— Це приватна клініка.

— Ага… Сюди приходять люди, спроможні робити пожертви.

— Якщо вам щось не подобається, отче, я вас не тримаю, — відповів лікар. — Але не йдіть, поки я вас не оглянув. Коли хочете, можете привести сюди всіх своїх підопічних, ми якнайкраще про них подбаємо, за це платять ті, хто мають гроші. А◦тепер не рухайтеся й широко розплющіть очі.

Після ретельного обстеження лікар підтвердив попередній діагноз, проте оптимізму не виявив.

— Ми тут маємо добре обладнання, але операція буде вельми непростою, й не хочу вас обманювати, отче: тільки чудо може повернути вам зір.

Мігель так знітився, що майже не слухав його, а Філомена вчепилася за таку можливість.

— Ви сказали «чудо»?

— Це такий вислів, сеньйоро. Насправді, ніхто не може гарантувати, що він знову бачитиме.

— Якщо потрібно чудо, я знаю, де його шукати, — мовила Філомена, кладучи плетіння до сумки. — Щиро дякуємо, лікарю. Підготуйте все для операції, ми невдовзі повернемося.

Щойно сіли в автівку — Мігель уперше за багато часу мовчав, а Хільберто був змучений подіями дня, — Філомена звеліла Себастьянові Кануто їхати в бік гори. Той скоса зиркнув на неї й радісно посміхнувся; шофер не раз возив хазяйку туди й завжди робив це неохоче, бо дорога була надто звивистою, але цього разу він тішився думкою, що може допомогти людині, яку поважав більше, ніж будь-кого в світі.

— Куди тепер? — пробурмотів стомлений Хільберто, якому британське виховання не дозволяло поринути в сон.

— Краще поспи, дорога довга. Ми їдемо до гроту Хуани з ліліями, — пояснила сестра.

— Ти збожеволіла! — здивовано вигукнув священик.

— Вона свята.

— Пусті вигадки. Церква ще не винесла ухвали щодо неї.

— Ватикан зволікає ледь не сто років, перш ніж визнає якогось святого. Ми не можемо стільки чекати, — відрубала Філомена.

— Якщо Мігель не вірить у янголів, то тим паче не повірить у тутешню святу, а надто коли ця Хуана поміщицького роду, — зітхнув Хільберто.

— Це не має жодного значення, вона жила в бідності. Не підказуй Мігелеві такі думки, — завважила Філомена.

— Якби її сім’я не сипала грішми, щоб мати власну святу, ніхто◦б і не знав про її існування, — озвався панотець.

— Вона творить такі чуда, які й не снилися твоїм чужоземним святим.

— В◦кожному разі це велике нахабство запобігати для себе особливого ставлення. Хай там як, я — ніщо і не маю права турбувати небо особистими проханнями, — пробуркотів сліпий.

Хуана зробилася знаменитою після передчасної смерті, бо вражені її благочестивим життям і милосердям тамтешні селяни молилися їй, благаючи про заступництво. Невдовзі поширилася чутка, буцімто небіжчиця здатна творити чуда, а вершини слави вона досягла після так званого чуда з мандрівником. Один чоловік заблукав у горах, і його шукали два тижні, а коли рятувальники припинили пошуки й уже намірилися оголосити його мертвим, він об’явився — виснажений і голодний, але неушкоджений. Журналістам чоловік розповів, що вздрів уві сні дівчину в довгому вбранні, з букетом квітів у руках. Коли прокинувся, відчув міцний аромат лілій і не сумнівався, що це небесний знак. Ідучи за різким запахом квітів, чоловік вибрався з лабіринту ущелин і урвищ й урешті-решт вийшов на якусь дорогу. Порівнявши своє видіння із портретом Хуани, він посвідчив, що це той самий образ. Родина дівчини поширила цю історію, облаштувала грот у тому місці, де з’явився мандрівник, і доклала всіх зусиль, щоб довести новину до відома Ватикану. А◦проте відповіді від колегії кардиналів досі не було. Святий престол не любив поквапних рішень, упродовж століть він обачно вершив свою владу й сподівався так само довго вершити її надалі, отож ніколи й ні в чому не поспішав, а надто коли йшлося про беатифікацію. З Південної Америки до Ватикану надходили численні клопотання, в яких ішлося про пророків, благочестивих старців, віщунів, стовпників, мучеників, дів, пустельників й інших шанованих людьми непересічних осіб, однак не варто було захоплюватися кожною з них. Такі справи вимагали надзвичайної обачності, одного хибного кроку було досить, щоб виставити себе на посміховисько, тим паче за нинішніх прагматичних часів, коли зневіра бере гору над вірою. Втім, шанувальники Хуани, поклонялись їй як святій, не чекаючи вердикту з Рима. Продавалися образки й медальйони з її зображенням, газети щодня друкували оголошення, в яких висловлювалася вдячність за якусь зроблену нею ласку. В◦гроті посадили стільки лілій, що від їхніх пахощів чманіли прочани, а худоба в околі втрачала здатність плодитися. Лампадки, свічки й смолоскипи наповнювали повітря сизим димом, а відгомін співів і молитов відлунював у горах, бентежачи ширяючих у небі кондорів. Невдовзі грот наповнився подячними цидулками, всіляким ортопедичним приладдям і мініатюрними копіями різних людських органів, які віряни залишали на підтвердження неймовірних зцілень. Завдяки пожертвам вдалося зібрати гроші, щоб вибрукувати дорогу, яка — хоч звивиста, але придатна для руху — через пару років з’єднала капличку зі столицею.

Брати й сестра Болтони дісталися туди надвечір. Себастьян Кануто допоміг старикам добутися стежкою до гроту. Попри пізній час, прочан не бракувало: одні навколішках повзли по камінню, підтримувані турботливими родичами, інші голосно молилися чи запалювали свічки біля гіпсової статуї святої. Філомена й Кинджал заходилися формулювати своє прохання, Хільберто, вмостившись на лаві, міркував про примхи життя, а Мігель залишився стояти, бурмочучи, що коли вже клопотатися про якісь чуда, то краще вже попросити, щоб тиран упав і назавжди встановилася демократія.

Через кілька днів лікарі клініки Опус Деі, попередивши, що не варто тішитися ілюзіями, безкоштовно прооперували Мігелеві ліве око. Священик умовив Філомену й Хільберто, щоб ті жодним словом не прохопилися про Хуану з ліліями; з нього було досить того приниження, що він згодився прийняти допомогу від ідеологічних супротивників. Щойно панотця виписали з лікарні, Філомена, не слухаючи його протестів, відвезла брата до себе. Половину Мігелевого обличчя затуляла пов’язка, він знесилив через ці перипетії, однак природна скромність не полишала його. Старий заявив, що не бажає, щоб ним опікувалися наймані працівники, тож довелося звільнити підряджену заради такої нагоди медсестру. Філомена й вірний Себастьян Кануто взялися доглядати його, хоч це було нелегко, бо хворий був не в гуморі, не хотів лежати в ліжку й відмовлявся їсти.

Поява священика змінила звичний триб життя. Цілими днями в домі на повну потужність лунали на коротких хвилях передачі опозиційних радіостанцій і московського радіо, а похнюплені мешканці кварталу, де жив Мігель, нескінченною вервечкою йшли сюди провідати хворого. Його кімната наповнилася скромними дарунками: малюнками школярів, печивом, вирощеним у консервних бляшанках зіллям і квітами, а ще тут були курка для бульйону й двомісячне цуценя, яке гидило на перські килими й гризло ніжки меблів, — хтось приніс тваринку, сподіваючись, що її вдасться видресирувати на собаку-поводиря. Хай там як, а одужання йшло швидко, і через п’ятдесят годин після операції Філомена зателефонувала лікареві й повідомила, що брат досить добре бачить.

— Я◦ж вам велів не чіпати пов’язку! — гримнув на неї лікар.

— Я й не чіпала. Він тепер бачить на інше око, — пояснила жінка.

— Яке ще око?

— Те, що поруч, лікарю, яке було атрофоване.

— Неймовірно. Я негайно їду до вас. У жодному разі не чіпайте його, — наказав хірург.

У будинку Болтонів він застав пацієнта в піднесеному настрої: тримаючи на колінах цуценя, старий їв чіпси й дивився по телевізору серіал. Лікар із подивом пересвідчився, що священик добре бачить оком, на яке осліп вісім років тому, а коли зняв пов’язку, з’ясувалося, що й проопероване око теж бачить.

Отець Мігель відсвяткував сімдесятиріччя в своїй парафії. Філомена з подругами спрямували туди валку машин, напхом напханих пирогами, тістечками, канапками, кошиками з фруктами й дзбанами з гарячим шоколадом; першою кермував Кинджал; у пляшках з-під лимонаду він потайки віз чимало літрів вина й горілки. Історію власного повного пригод життя священик відтворив на великих аркушах паперу, які почепив на стінах церкви. Старий з іронією переповів усі мінливості свого покликання від тієї миті, коли Господь, наче обухом, вдарив його по потилиці; він повідав і про свою боротьбу з найтяжчими гріхами, передусім обжерливістю й сластолюбством, а згодом також із гнівливістю, і про недавні приключки в поліційному відділку у віці, коли інші такі дідугани гойдаються в кріслах-гойдалках, рахуючи зорі в небі. Прикрашений гірляндою квітів портрет Хуани панотець почепив поруч із незмінними червоними прапорами. Збори почалися з пожвавленої акомпанементом чотирьох гітар меси, на яку зійшлися всі тамтешні мешканці. Встановили гучномовці, щоб скупчена на вулиці юрба могла стежити за церемонією. Після благословення кілька людей вийшли наперед і почали викривати новий випадок насильства з боку влади, аж урешті Філомена заявила, що, мовляв, годі нарікати, час розважитися. Всі вийшли на подвір’я, хтось увімкнув музику, й одразу почалися танці та бенкетування. Жінки з аристократичного кварталу розносили наїдки, тим часом Кинджал улаштував феєрверк, а оточений парафіянами й друзями священик витанцьовував чарльстон, аби довести, що він не лише бачить, як орел, а й залишається неперевершеним гулякою.

— В◦цих народних святах немає нічого поетичного, — завважив Хільберто після третього келишка начебто лимонаду, марно намагаючись за зневажливою посмішкою англійського лорда приховати, що йому весело.

— Ну◦ж бо, панотче, розкажіть про чудо! — вигукнув хтось, і присутні дружно його підтримали.

Священик попросив вимкнути музику, поправив убрання, пригладив волосся навколо лисини й уриваним через хвилювання голосом із вдячністю заговорив про Хуану з ліліями, без втручання якої всі досягнення науки й техніки виявилися◦б марними.

— Якби це була принаймні пролетарська свята, в неї легше було◦б повірити, — озвався якийсь зухвалець, і його слова потонули в загальному реготі.

— Не псуйте мені чуда, свята може образитися, і я знов осліпну, — обурено гаркнув отець Мігель. — А◦тепер станьте всі в чергу й підпишіть мені листа до Папи.

Ось так, посміюючись і цмулячи вино, присутні підписали клопотання про беатифікацію Хуани з ліліями.