Оповідки Еви Луни

З усією належною поштивістю

Це була пара шахраїв. Він мав лице пірата й підфарбовані в смоляний колір волосся та вуса, але з часом змінив подобу і вже не приховував сивини, що пом’якшувала вираз обличчя й надавала йому серйозності. Вона мала міцну статуру й властиву рудим британкам шкіру молочного кольору, яка в юності міниться опаловим сяєвом, а в зрілі роки нагадує поцяткований аркуш паперу. Проведені в таборах нафтовиків і прикордонних селищах роки не притлумили її успадкованої від пращурів-шотландців енергії. Ні москіти, ні спека, ні кепські звички нездатні були виснажити її плоть чи вгамувати бажання верховодити. В◦чотирнадцять років вона кинула батька, протестантського пастора, який серед дикої сельви проповідував Біблію; то було марне заняття, бо ніхто не розумів його англійської тарабарщини, до того◦ж у цих краях будь-яке слово, навіть Боже, губилося в пташиному гаморі. Ще дівчинкою вона остаточно сформувалася фізично й знала собі ціну. Вона не була сентиментальною. Відмовляла одному за одним чоловікам, які пропонували їй своє протегування, причаровані незвичною в тропіках рудою загравою її волосся. Вона не чула про кохання й мала не таку вдачу, щоб його вигадувати; натомість зуміла якнайкраще скористатися зі своєї єдиної принади й у двадцять п’ять років уже мала трохи приторочених до зборок нижньої спідниці діамантів. Вона, не вагаючись, віддала їх єдиному мужчині, якому вдалося її укоськати, — Домінго Торо, авантурникові, мисливцю на крокодилів і гендляру, який торгував зброєю й підробленим віскі. Цей безсоромний пройдисвіт був найкращим партнером для Абігайль Макковерн.

Попервах, аби збільшити капітал, їм доводилося вдаватися до незвичних оборудок. Пустивши в хід її діаманти й власні заощадження, накопичені завдяки контрабанді, крокодилячим шкурам і шулерству, Домінго купив у казино фішки, бо знав, що вони такі самі, що й у казино по той бік кордону, які продавалися набагато дорожче. Набивши фішками саквояж, Домінго обміняв їх там на дзвінку монету. Йому вдалося двічі облагодити цю справу, перш ніж тамтешні власті сполошилися, хоча зрештою його не можна було звинуватити в чомусь протиправному. Тим часом Абігайль торгувала грубим глиняним посудом, який купувала в селян і продавала американцям із нафтової компанії як археологічні знахідки, та ще й робила це так майстерно, що невдовзі спромоглася розширити асортимент за рахунок підробних картин начебто колоніальної доби, які в комірчині за церквою малював для неї якийсь студент, а вона швидко надавала їм старовинного вигляду за допомогою морської води, сажі й котячої сечі. В◦ті часи Абігайль уже позбулася манер і жаргону конокрада, коротко стриглася й носила дорогі одяганки. Попри дивні смаки й надто помітні намагання здаватися елегантною, вона справляла враження справжньої дами, а відтак мала змогу зав’язувати знайомства, що сприяло її бізнесу. Зустрічі клієнтам Абігайль призначала в якомусь із салонів готелю «Інглес» і, завченими обачними рухами розливаючи чай, говорила про виїзди на полювання й чемпіонати світу з тенісу в химерних місцях, назви яких скидалися на британські, але які◦б ніхто не відшукав на мапі. Після третьої чашки чаю вона довірчим тоном повідомляла про мету зустрічі, показувала фотографії уявних старожитностей і запевняла, буцімто її спонукає бажання врятувати ці скарби від тутешнього недбальства. «Уряд не має коштів, аби зберегти ці унікальні предмети старовини, — казала вона, — тож вивезти їх за межі країни, нехай навіть нелегально, спонукає усвідомлення їхньої археологічної цінності».

Щойно подружжя Торо збило такий-сякий капітал, Абігайль надумала заснувати клан і почала переконувати Домінго, що йому слід змінити прізвище.

— А◦чим погане наше?

— Ніхто з пристойних людей не зветься Торо[12], це прізвище якогось корчмаря, — відказала Абігайль.

— Це прізвище мого батька, і я не збираюся його змінювати.

— Тоді ми повинні довести всім, що ми багаті.

Вона зажадала, щоб чоловік купив землю й посадив бананові або кофейні дерева, як це колись робили прибулі іспанці, однак Домінго не приваблювала перспектива переїзду у віддану на поталу бандам, армії або партизанам глушину, де до того◦ж повно змій і різних хвороб; він уважав дурістю податися в сельву на пошуки майбутнього, яке насправді було осьдечки, на відстані простягнутої руки, в самісінькому центрі столиці: хіба не краще зайнятися торгівлею, як тисячі сирійців та євреїв, які сходили з пароплава з убогим клунком за плечима, а за кілька років уже розкошували?

— До чого тут турецькі витребеньки? Єдине, чого я хочу, це щоб ми стали шанованою родиною, щоб до нас зверталися «дон» і «донья» і ніхто не смів говорити з нами, не знявши капелюха, — заперечила вона.

Однак Домінго наполіг на своєму, й зрештою вона пристала на його думку, як траплялося майже завжди, бо коли Абігайль коцюбилася, чоловік дошкуляв їй тим, що подовгу обходився без неї й не озивався ні словом. У таких випадках він зникав на кілька днів, а тоді повертався пошарпаний після любовних пригод, перевдягався й знову йшов, змушуючи Абігайль спершу злоститися, а потім мучитися від думки, що вона може його втратити. Абігайль була людиною практичною, їй були незнайомі романтичні почуття, а проведені на панелі роки знищили ті зародки ніжності, що, можливо, колись жевріли в її душі; однак Домінго був єдиним мужчиною, якого вона могла терпіти поруч, і їй не хотілося його втратити. Щойно Абігайль поступалася, він повертався до подружнього ліжка. Обходилося без бурхливих примирень, просто їхнє життя набувало звичного ритму, й вони знову спільно задумували й чинили свої підступи. Домінго Торо заснував мережу крамничок у бідняцьких кварталах, де товари продавалися за безцінь, але у великій кількості. Крамнички слугували йому прикриттям для інших, незаконних, оборудок. Подружжя й далі збивало капітал і могло дозволити собі забаганки справжніх багатіїв, однак це не вдовольняло Абігайль, яка розуміла, що одна річ жити на всю губу й зовсім інша — бути вхожими у світське товариство.

— Якби ти послухав мене, нас◦би не плутали з крамарями-арабами. І надало◦ж тобі торгувати шматтям, — закинула вона чоловікові.

— Ти не повинна нарікати, у нас усього вдосталь.

— Можеш і далі тандитникувати, коли хочеш, а я куплю перегонових коней.

— Коней? Що ти тямиш у конях, жінко?

— Вони благородні, всі поважні люди їх мають.

— Ми прогоримо!

Цього разу Абігайль вдалося домогтися свого, й невдовзі вони упевнилися, що то була непогана думка. Завдяки коням мали нагоду спілкуватися з родовитими людьми, котрі розводили скакунів, до того◦ж виявилося, що ці тварини можуть давати зиск; та хоча подружжя Торо часто згадувалося на газетних шпальтах, де йшлося про перегони, воно ніколи не потрапляло на сторінки світської хроніки. Роздратована Абігайль дозволяла собі все більше розкошів. Замовила порцеляновий сервіз із власним зображенням на кожному предметі, келихи з різьбленого кришталю й набір меблів із пазуристими лапами замість ніжок, а ще придбала потерте крісло, видаючи його за реліквію колоніальних часів і запевняючи всіх, буцімто воно належало самому Визволителю; Абігайль навіть перетягла його спереду червоним шнуром, аби ніхто, бува, не вмостив свої сідниці там, де це робив Батько Вітчизни. Вона взяла дітям гувернантку-німкеню, а якогось гультяя-голландця вбрала в адміральську форму й поставила біля штурвалу їхньої яхти. Єдиними ознаками минулого залишалися піратське татуювання Домінго й шрам на спині в Абігайль — наслідок вихилясів голяка в часи розпутства; втім, він прикривав татуювання довгими рукавами, а вона замовила металевий корсет із шовковими подушечками, щоб біль не дошкуляв її гідності. На той час вона вже зробилася опасистою, обвішаною коштовностями, схожою на Нерона жінкою. Амбіції підточили її дужче, ніж давні пригоди в сельві.

Наміряючись принадити найдобірніше товариство, подружжя Торо щороку під час карнавалів улаштовувало маскаради; тут можна було побачити й цілий багдадський двір зі слоном, верблюдами із зоопарку та силою-силенною одягнених, як бедуїни, мавп; і бал у Версалі, на якому гості у парчевому вбранні й напудрених перуках танцювали менует перед гранованими дзеркалами; й інші гамірні компанії, які уособлювали місцеві легенди й наражалися на різку критику газет лівого спрямування. Подружжю доводилося виставляти охорону біля дому, щоб завадити обуреним марнотратством студентам розмальовувати гаслами колони й жбурляти у вікна екскременти, бо, мовляв, ці нувориші наповнюють ванни шампанським, а тим часом злидарі ловлять на дахах котів, аби не померти з голоду. Ці гулянки надали подружжю Торо певної респектабельності, бо на той час стерлася межа, що розділяла соціальні верстви, люди з усього світу прибували сюди, принаджені запахом нафти, статки невпинно зростали й ніхто не контролював цього процесу, капітал можна було збити й втратити за мить, а його походження неможливо було дослідити. Однак вельможні родини — хоча й самі були нащадками емігрантів, єдиною перевагою яких було те, що вони прибилися до цих берегів на півстоліття раніше, — тримали подружжя Торо на відстані. Вони брали участь у бенкетуваннях у домі Домінго й Абігайль, іноді плавали Карибським морем на яхті, штурвал якої твердою рукою тримав голландець, але не віддячували послугою за послугу. Можливо, Абігайль довелося◦б змиритися з роллю другого плану, якби не одна сприятлива подія.

Того серпневого надвечір’я Абігайль прокинулася від запаморочливого післяобіднього сну; було душно, і в повітрі вчувалася скора гроза. Жінка напнула на корсет шовкове плаття й веліла шоферові відвезти її до салону краси. Забиті машинами вулиці автівка перетнула із зачиненими віконцями, щоб якийсь лиходій — а їх ставало щораз більше — не плюнув, бува, в сеньйору, й точно о п’ятій зупинилася біля салону, до якого Абігайль зайшла, наказавши шоферові забрати її за годину. Коли той приїхав по неї, Абігайль на місці не було. Перукарки запевняли, буцімто, щойно з’явившись, сеньйора вийшла до туалету і вже не повернулася. Тим часом у кабінеті Домінго Торо пролунав перший дзвінок, і від імені «Червоних пум» — екстремістського угруповання, про яке доти ніхто не чув, — його повідомили про викрадення дружини.

Так розпочався скандал, який урятував престиж родини Торо. Поліція затримала шофера й перукарок, прочесала довколишні квартали, обтягнула стрічками оселю подружжя, спричинивши незручності для сусідів. Автобус телебачення кілька днів перегороджав вулицю, а юрба журналістів, детективів і роззяв витоптала довколишні газони. Домінго Торо з’явився на телеекранах: сидячи в шкіряному кріслі у своїй бібліотеці, між мапою світу й забальзамованою кобилою, він благав викрадачів, аби ті повернули його дітям матір. Король-лахмітник, як називала його преса, запропонував за дружину мільйон доларів — неймовірну суму з огляду на те, що інше партизанське угруповання заробило вдвічі менше за повернення посла однієї близькосхідної країни. Втім, «Червоних пум» ця цифра не вдовольнила, і вони зажадали вдвічі більше грошей. Побачивши в газетах фото Абігайль, багато хто подумав, що якби Домінго виклав ці гроші, але не для того, щоб викупити дружину, а щоб викрадачі залишили її у себе, це було◦б найвдалішою оборудкою в його житті. У цілої країни вихопився недовірливий зойк, коли чоловік, порадившись перед тим із банкірами й адвокатами, попри застереження поліції, погодився на це. За кілька годин перед тим, як він мав передати обумовлену суму, Домінго одержав поштою пасмо червоного волосся й записку, що ціну збільшено ще на чверть мільйона. На той час телебачення вже показувало й дітей Торо, які зверталися до Абігайль із синівським розпачем. Градус зловісного торгу зростав із дня на день на очах уважної преси.

Невизначеність тривала ще п’ять днів, та коли цікавість публіки вже могла переключитися на щось інше, зв’язану Абігайль із кляпом у роті знайшли в якійсь залишеній у самісінькому центрі міста автівці; жінка була дещо знервована й розпатлана, але без видимих ушкоджень і навіть ще трохи товща. Того надвечір’я, коли Абігайль повернулася додому, на вулиці зібралася невеличка юрба, щоб поаплодувати чоловікові, який довів свою любов.

У відповідь на звинувачення журналістів і вимоги поліції Домінго Торо демонстрував скромну чемність, відмовляючись назвати суму викупу під тим приводом, що, мовляв, його дружина безцінна. Ходили чутки про величезні гроші, яких жоден чоловік ніколи ще не платив за жінку, тим паче власну — втім, довести це було неможливо. Подія зробила подружжя Торо символом достатку; подейкували, буцімто вони такі◦ж багаті, як Президент, який з року в рік розживався на нафтових надходженнях до бюджету країни й уважався одним із найбагатших людей у світі. Домінго й Абігайль піднялися на вищу суспільну сходинку, куди доти не мали доступу. Ніщо не потьмарило їхнього тріумфу, навіть масові протести студентів, які розвісили в університеті плакати, звинувачуючи Абігайль, буцімто вона сама себе викрала, короля лахмітників, буцімто він дістав мільйони з однієї кишені й переклав до іншої, а поліцію, буцімто вона проковтнула казочку про «Червоних пум», аби залякати людей і виправдати репресії проти опозиційних партій. Однак лихим язикам не вдалося потьмарити чудовий ефект від викрадення, і через десять років подружжя Торо-Макковерн зробилося одним із найповажніших у країні.