Оповідки Еви Луни

Примарний палац

П’ять століть тому, коли завзяті іспанські розбійники на зморених конях і в розпечених американським сонцем обладунках ступили на землі кінароа, індіанці вже кілька тисячоліть народжувалися й помирали в цих краях. Конкістадори через оповісників проголосили, що це вони відкрили ці терени, позначили їх своїми прапорами, об’явили власністю якогось дальнього імператора, встановили перший хрест і дали місцині назву Сан Херонімо, яку тубільною мовою неможливо було вимовити. Індіанці з подивом споглядали ці бундючні церемонії, хоча до них уже дійшла поголоска про бородатих воїнів, які никають світом, брязкаючи залізяччям і наповнюючи його запахом пороху. Індіанці чули, що на своєму шляху ці люди сіють смуток і що жоден відомий їм народ не спромігся опиратися зайдам: усі армії поступалися цій купці кентаврів. Кінароа були стародавнім племенем — таким бідним, що навіть ті вожді, на чиїх головах було найбільше пір’я, не вимагали від них данини, і таким сумирним, що їх навіть не брали до війська. Вони мирно жили з давніх-давен і не збиралися змінювати звичаї через якихось брутальних чужинців. Однак невдовзі плем’я відчуло силу ворогів, чия присутність була обтяжливою, мов завданий на спину величезний камінь, і зрозуміло, що не варто їх ігнорувати. В◦наступні роки індіанці, які не померли в рабстві, не були змушені під тортурами навернутися до інших богів і не стали жертвами невідомих хвороб, заглибилися в сельву й там розбрелися хто куди, й поступово зникла навіть сама назва цієї людності. Завжди ховаючись, немов тіні, серед густого листя, вони століттями розмовляли пошепки й пересувалися вночі. Кінароа зробилися такими вправними в мистецтві удавання, що історія не зафіксувала їх, і сьогодні немає доказів їхнього існування. Книжки не згадують їх, проте місцеві селяни запевняють, буцімто чули їх у лісі, й щоразу, коли в якоїсь незаміжньої дівчини росте живіт і неможливо виявити спокусника, селяни вважають дитину виплодком духу якогось хтивого індіанця. Тамтешні люди пишаються тим, що в їхніх жилах, у потоці, де перемішалася кров англійського пірата, іспанського солдата, африканського раба, авантурника-шукача Ельдорадо, а ще всіх тих іммігрантів, які добулися сюди з торбиною за плечима й повною ілюзій головою, течуть і кілька крапель руди цих невидимих істот.

Європа споживала більше кави, какао й бананів, ніж ми могли виробити, але такий попит не зробив нас заможними, ми залишалися такими◦ж бідними, як завжди. Ситуація змінилася, коли один негр з узбережжя встромив у землю кайло, щоб викопати колодязь, і в лице йому хлюпнула цівка нафти. Під кінець Першої світової війни поширилася думка, нібито це процвітаюча країна, хоча майже всі її громадяни скніли в злиднях. Насправді золото було лише в скринях Благодійника Нації та його оточення, але жевріла надія, що одного дня щось перепаде й народові. Тоталітарній демократії, як називав Довічний президент своє урядування, виповнилося вже двадцять років, упродовж яких на славу йому було викорінено найменші паростки підривної діяльності. В◦столиці були помітні ознаки прогресу: автомобілі, кінотеатри, павільйони з морозивом, один іподром й один театр, де йшли привезені з Нью-Йорка або Парижа вистави. В◦порту щодня кидали якір десятки суден — одні вивозили нафту, інші привозили новини, однак решта території залишалася зануреною у вікову сплячку.

Одного дня мешканців Сан Херонімо від післяобіднього сну розбудив гучний стукіт молотків, що передував появі залізничної колії. Рейки мали сполучити столицю із цим закутнем, вибраним Благодійником Нації для будівництва Літнього палацу на кшталт тих, які мали європейські монархи, хоча в цих краях ніхто не міг відрізнити літа від зими, бо вологе й задушливе дихання природи тривало цілий рік. Єдиною підставою для зведення монументальної споруди стало твердження якогось бельгійського натураліста, який запевняв, що рай земний, якщо міт про нього має якесь підґрунтя, мав◦би знаходитися десь тут, серед цієї вражаючої природи. За його спостереженнями, в тутешніх лісах селилися понад тисяча видів різнобарвних птахів і росли найрізноманітніші орхідеї — від великих, мов сомбреро, brassias до видимих лише під лупою маленьких pleurothallis[16].

Ідею побудови палацу підказали кілька італійських архітекторів, які постали перед Його Високоповажністю з кресленнями розмаїтої мармурової споруди з нескінченним лабіринтом колон, широкими галереями, крученими сходами, арками, склепіннями, салонами, кухнями, спальнями й понад тридцятьма ванними кімнатами із золотими й срібними кранами. Залізниця була першим етапом робіт, необхідним, щоб доправляти до цих нетрів тонни будівельних матеріалів і сотні робітників, а ще привезених з Італії наглядачів і майстрових. Химерна споруда зводилася чотири роки, згубно позначилася на флорі й фауні та коштувала стільки, скільки весь військово-морський флот країни, однак оплачувалась у встановлені терміни темною олією цієї землі, і на річницю Вікопомного Приходу до Влади на відкритті Літнього палацу врочисто перерізали стрічку. З такої нагоди локомотив пофарбували в кольори державного прапора, а вантажні вагони замінили оббитими плюшем і шкірою пасажирськими, в яких приїхали святково вбрані гості й серед них кілька представників старої аристократії, які — хоча й ненавиділи цього безжального дикуна, що узурпував владу, — не наважилися відхилити його запрошення.

Благодійник Нації був людиною грубою, зі звичками селюка: мився холодною водою, спав на розстеленій на підлозі маті в чоботах і з револьвером напохваті, харчувався смажениною й кукурудзою, а пив лише воду та каву. Єдиним розкошуванням, яке він собі дозволяв, були сигари з чорного тютюну — всі інші вважав утіхами дегенератів і гомиків, у тому числі й алкоголь, який Благодійник Нації зневажав і рідко ставив на стіл. А◦проте з часом йому довелося перейняти деякі світські манери, бо він усвідомлював необхідність справляти добре враження на дипломатів та інших поважних гостей, аби ті не ославили його за кордоном як якогось дикуна. Він не мав дружини, яка◦б могла вплинути на його спартанські звичаї. Благодійник Нації вважав любов небезпечною слабкістю й був переконаний, що всі жінки, за винятком його матері, потенційно розпутні, тож краще триматися від них подалі. Казав, що чоловік, який спить в обіймах жінки, вразливий, мов недоношене дитя; з тієї◦ж причини він вимагав од своїх генералів, аби ті жили в казармах, обмежуючи сімейне життя спорадичними відвідинами. Жодна жінка не провела в його ліжку цілу ніч, кожна могла похвалитися хіба що квапливим побаченням, і жодна з них не залишила по собі тривкого сліду, аж поки в його житті не з’явилася Марсія Ліберман.

Свято з нагоди відкриття Літнього палацу стало визначною подією в історії урядування Благодійника Нації. Впродовж двох днів і ночей оркестри, змінюючи одні одних, грали модні мелодії, а кухарі влаштували нескінченний бенкет. Найвродливіші на Карибському узбережжі мулатки в розкішних, пошитих спеціально з такої нагоди сукнях танцювали в салонах із військовиками, які ніколи не брали участі в жодному бою, а проте їхні груди були увішані медалями. Розваг було безліч: співаки з Гавани й Нового Орлеану, танцівники фламенко, фокусники, жонглери й повітряні гімнасти, карти й доміно, і навіть полювання на кролів, яких слуги повитягали з кліток, змусивши тікати навсібіч, і яких гості переслідували з хортами. А◦завершилося все стрільбою по чорношиїх лебедях у затоні. Деякі п’яні від танців і алкоголю гості втомлено попадали в крісла й на ослінчики, інші одягнені стрибали в басейн або розбрелися парочками по кімнатах. Благодійника Нації подробиці не цікавили. Після короткої вітальної промови й першого танцю, на який він, відкриваючи бал, запросив найповажнішу за ієрархією даму, Благодійник Нації, не прощаючись, відбув до столиці. Святкування псували йому настрій. На третій день повернувся до міста й потяг зі знесиленими похлібцями. Літній палац залишився в жахливому стані: ванні кімнати нагадували смітники, штори були запаскуджені сечею, м’які меблі розпороті, рослини мертвіли у вазонах. Слугам знадобився тиждень, аби прибрати наслідки цього урагану.

Більше оргій у палаці не влаштовували. Час від часу Благодійник Нації наказував увечері відвезти себе туди, щоб скинути тягар влади, однак відпочивав він щонайбільше три-чотири дні, боячись, що за його відсутності може визріти змова. Урядування вимагало невсипущого дбання, інакше влада могла вислизнути з рук. У величезному будинку залишався тільки персонал для підтримання порядку. Коли шум від будівельної техніки й руху потяга вщух і затих відгомін свята, довкола нарешті запанувала тиша й знову розквітли орхідеї й з’явилися птахи. Мешканці Сан Херонімо зайнялися звичними справами і майже забули про існування Літнього палацу. І невидимі індіанці поступово повернулися на свою територію.

Перші ознаки були настільки малопомітними, що ніхто не звернув на них уваги: кроки й шепотіння, мигтючі силуети між колонами, відбиток долоні на чистій поверхні столу. Потроху почали зникати харчі з кухні й пляшки з погребів, а ранками постіль на деяких ліжках виявлялася зім’ятою. Слуги звинувачували одні одних, але галасу не здіймали, бо ніхто не хотів, щоб за справу взявся офіцер охорони. Впильнувати весь безмірний будинок було неможливо: поки перевіряли одну кімнату, із сусідньої чулося зітхання, та коли прочиняли двері, бачили тільки погойдувані портьєри, наче хтось щойно пройшов крізь них. Поширилася чутка, буцімто палац зачарували, й невдовзі страх охопив і солдатів, які припинили нічні обходи, а натомість незрушно стирчали на своїх постах, пильно вдивляючись в окіл і міцно стискаючи зброю. Перелякані слуги вже не спускалися в підвали й про всяк випадок позачиняли на ключ деякі приміщення. Вони купчилися на кухні й спали в одному крилі дому. Інші покої залишилися без нагляду, у володінні безтілесних індіанців, які переділили кімнати примарними лініями й отаборилися там — такі собі непосидючі духи. Вони витримали хід історії, пристосовуючись до перемін, коли не могли їх уникнути, або ховаючись у власному вимірі в разі потреби. Індіанці знайшли притулок у кімнатах палацу: тут вони тихо кохалися, беззвучно народжувалися й безжурно помирали. Вони так добре вивчили всі закапелки цього мармурового лабіринту, що могли, нікому не заважаючи, жити в одному просторі з охоронцями й слугами, не перетинаючись із ними, мовби належали іншому часові.

Посол Ліберман зійшов з пароплава з дружиною й купою речей. Він прихопив із собою своїх собак, усі меблі, бібліотеку, колекцію платівок з оперними аріями й різне спортивне знаряддя, в тому числі вітрильник. Відколи його сповістили про нове призначення, посол почав ненавидіти цю країну. Ліберман залишив посаду радника-посланника у Відні, спонуканий бажанням зробитися послом, нехай навіть у Південній Америці, у цьому шаленому краю, що не викликав у нього найменшої симпатії. А◦от його дружина Марсія сприйняла переїзд набагато краще. З кожним днем вона почувалася все більш далекою від чоловіка, та й буденні речі мало цікавили її, однак Марсія воліла не полишати його в дипломатичних мандрах, бо поруч із ним користувалася значною свободою. Досить було виконувати мінімальні подружні обов’язки, а решта часу належала їй. Надто заклопотаний роботою й заняттями спортом Ліберман майже не звертав уваги на дружину й згадував про неї, лише помітивши її відсутність. Для нього дружина була неминучим додатком до кар’єри, вона надавала блиску на людях й ефективно вела їхнє складне господарство. Він уважав її вірною партнеркою, але так і не завдав собі клопоту пізнати її чуттєвість. Марсія переглянула карти й енциклопедію, з’ясовуючи подробиці про далеку країну, й почала вчити іспанську мову. Під час двотижневого плавання в Атлантичному океані вона прочитала книжки бельгійського натураліста й, перш ніж побачила цей спекотний край, встигла його полюбити. Відлюдькувата за вдачею, Марсія почувалася краще, доглядаючи сад, аніж у світських салонах, де була змушена супроводжувати чоловіка, й сподівалася в цій країні бути вільнішою від суспільних обов’язків і присвятити дозвілля читанню, малюванню та знайомству з природою.

Ліберман передусім установив вентилятори в усіх кімнатах посольської резиденції. Потім вручив вірчі грамоти найвищому керівництву. Коли Благодійник Нації прийняв його в своєму кабінеті, подружжя перебувало в столиці лише кілька днів, однак поголоска про надзвичайну вроду дружини посла вже дійшла до керманича. За протоколом він запросив їх на вечерю, хоча бундючність і балакучість дипломата видалися йому нестерпними. В◦призначений вечір Марсія Ліберман під руку з чоловіком увійшла до зали прийомів, і вперше в житті Благодійнику Нації в присутності жінки перехопило подих. Він бачив вродливіші обличчя й досконаліші фігури, але ніколи не лицезрів такої чарівності. Оживив у пам’яті колишні перемоги, і кров у його жилах завирувала з таким запалом, якого Благодійник Нації не відчував уже багато років. Того вечора він тримався на віддалі, потайки роздивляючись дружину посла, принаджений вигином її шиї, імлистими очима, жестами, спокійною впевненістю. Можливо, в його голові й сяйнула думка, що він на сорок з лишком років старший від неї й що будь-який скандал може несподівано озватися за кордоном, але це не спинило його, навпаки, додало новій пристрасті присмаку невідворотності.

Марсія Ліберман шкірою відчула цей втуплений у неї непристойно пестливий погляд й усвідомила небезпеку, але не мала достатньо сил, щоб її відвернути. В◦якусь мить навіть намірилася попросити чоловіка піти разом звідси, проте залишилася сидіти, сподіваючись, що старий наблизиться до неї, й водночас готова втекти, якщо він це зробить. Жінка не знати чого тремтіла. Вона не мала щодо Благодійника Нації жодних ілюзій, на відстані мала можливість спостерігати ознаки старості — вкриту зморшками й плямами шкіру, сухорляве тіло, хитку ходу, могла уявити його затхлий дух і здогадалася, що його руки під білими шевровими рукавичками схожі на пазурі. Однак затуманені через похилий вік та хтозна-скільки скоєних жорстокостей очі диктатора досі мали той владний блиск, що не давав їй поворухнутися.

Благодійник Нації не вмів залицятися до жінок, доти він не мав такої потреби. Це спрацювало на його користь, бо якби він переслідував Марсію, вдався до фліртування, як тертий звабник, це видалося◦б їй огидним, і вона з презирством відступилася◦б од нього. А◦так Марсія не могла не прийняти його, коли за кілька днів диктатор постав перед її дверима в цивільному вбранні, без охорони, мов такий собі сумний прадідусь, і мовив, що вже десять років він не торкався жодної жінки і вже помер для таких спокус, але з усією поштивістю просить, аби вона супровела його до одного затишного містечка, де він міг◦би покласти голову на її королівські коліна й розповісти їй, яким був світ, коли сам він був хвацьким хлопцем, а вона ще не народилася.

— А◦мій чоловік? — прошепотіла Марсія.

— Вашого чоловіка не існує, доню. Зараз є тільки ви та я, — озвався Довічний Президент, ведучи її під руку до чорного «паккарда».

Додому Марсія не повернулася, і не минуло й місяця, а посол Ліберман відбув на батьківщину. В◦пошуках дружини він перевернув усе догори дном, попервах відмовляючись припускати те, що вже ні для кого не становило таємниці, однак коли факт викрадення неможливо було далі ігнорувати, Ліберман попросив аудієнції й зажадав од глави держави, аби той повернув йому дружину. Перекладач спробував пом’якшити його слова, однак президент вловив тон і скористався приводом, щоб раз і назавжди спекатися необачного чоловіка. Він заявив, що Ліберман своїми безглуздими й безпідставними звинуваченнями образив державу, і велів йому впродовж трьох днів залишити її межі. Диктатор запропонував послові зробити це без скандалу, щоб не принизити гідність своєї країни, оскільки ніхто не зацікавлений у розриві дипломатичних відносин і перешкоджанні вільному плаванню танкерів із нафтою. Наприкінці розмови Благодійник Нації з виразом ображеного батька додав, що розуміє причини такого потьмарення свідомості, й запевнив, що дипломат може бути спокійним, бо після його від’їзду розшуки дружини триватимуть. На доказ своєї доброї волі диктатор викликав начальника поліції й у присутності посла дав тому відповідні інструкції. Якщо в якусь мить Ліберман хотів був відмовитися їхати без Марсії, то, зваживши добре все, зметикував, що ризикує отримати кулю у потилицю. Тож, спакувавши речі, він залишив країну перебування ще до того, як сплив установлений термін.

Благодійника Нації любов захопила зненацька в тому віці, коли він уже не пам’ятав, якими можуть бути поривання серця. Цей катаклізм сколихнув його почуття й повернув у дні юності, але цього було замало, щоб приспати його лисячу хитрість. Він розумів, що йдеться про старечу пристрасть, і не уявляв, що Марсія зможе відповісти на його почуття. Не знав, чого ця жінка пішла за ним того вечора, проте здоровий глузд підказував йому, що вчинила вона так не через кохання; він не розумівся на жіночій психології, тож вирішив, що Марсія дала себе спокусити, бо їй закортіло пригод або влади. Насправді◦ж нею рухало співчуття. Коли стариган пожадливо обійняв її, його очі наповнилися принизливими слізьми, бо чоловіча сила не корилася йому, як колись, і жінка — терпляче й самохіть — вирішила повернути державцю гордість. Тож після кількох спроб неборакові вдалося переступити межу й кілька секунд поблукати теплим садом, що відкрився йому, після чого він зомлів, а його серце наповнилося пінявою.

— Залишся зі мною, — благально пробурмотів Благодійник Нації, щойно оговтався від страху померти на ній.

І Марсія залишилася, зворушена самотністю старого ватажка, а ще тому, що перспектива повернутися до чоловіка видалась їй менш привабливою, ніж спроба подолати залізну загорожу, за якою майже вісімдесят років жив цей відлюдник.

Благодійник Нації тримав Марсію в одному зі своїх володінь, куди навідувався щодня. Він ніколи не залишався з нею на ніч. Час, який вони проводили разом, збігав у неквапливих пестощах і розмовах. Ламаною іспанською вона розповідала йому про свої подорожі й прочитані книжки, а він слухав, погано розуміючи, що вона говорить, але втішений модуляціями її голосу. А◦часом він розказував їй про своє дитинство на засушливих землях в Андах або про ті часи, коли був солдатом, проте варто було їй щось запитати, і старий одразу замикався й вороже зиркав на неї. Марсія завважила цю його незворушну суворість і, зрозумівши, що звичка не довіряти нікому набагато сильніша за потребу ніжності, через кілька тижнів змирилася з поразкою. Зрікшись надії завоювати його для любові, вона втратила інтерес до цього чоловіка й захотіла залишити дім, де її тримали. Однак було вже пізно. Благодійник Нації потребував її, бо з жодною жінкою не відчував такої близькості, чоловік повернувся до Європи, а їй бракувало власного місця на землі, й самé її ім’я почало стиратися з людської пам’яті. Диктатор помітив у ній переміни, це посилило його підозрілість, але не завадило й далі її кохати. Щоб утішити жінку в ув’язненні, на яке та була приречена довічно, оскільки її поява на вулиці підтвердила◦б звинувачення Лібермана й міжнародні відносини пішли◦б під три чорти, диктатор старався забезпечити її всім, що було їй до вподоби, — музикою, книжками, тваринами. Час Марсії спливав у її власному світі, з кожним днем усе більш далекому від реальності. Коли жінка перестала його надихати, стариган уже не міг її обіймати, і їхні побачення перетворилися на ідилічні вечори з гарячим шоколадом і печивом. Бажаючи потішити її, Благодійник Нації якось запросив Марсію до Літнього палацу, щоб вона зблизька побачила рай того бельгійського натураліста, якого багато читала.

Потяг, яким не користувалися вже десять років, від часу святкування відкриття палацу, стояв поламаний, тож вони поїхали автомобілем, слідом за валкою машин охорони й слугами, які відправилися туди на тиждень раніше з усім необхідним реманентом, щоб надати палацу первісного блиску. Дорога скидалася радше на стежку, яку від буйної рослинності боронили бригади в’язнів. Подекуди на допомогу приходили мачете й воли: першими рубали зарості папороті, а другі витягали з багнюки машини; втім, усе це не послабило ентузіазму Марсії. Вона була зачарована краєвидом. Не зважала ні на задушливу вологість тамтешнього клімату, ні на комарів: її цікавила лише природа, що мовби взяла жінку в обійми. Марсії здавалося, що вона вже була тут раніше, можливо, в снах або в попередньому житті; вона відчувала, що належить цій місцині, що доти жила на світі чужинкою й усі зроблені нею кроки — в тому числі й те, що вона пішла від чоловіка за цим тремтячим стариганом, — підказав їй інстинкт із єдиною метою привести сюди. Ще не вздрівши Літній палац, Марсія вже знала, що він стане її останньою домівкою. Коли оточений пальмами й опромінюваний сонцем будинок виткнувся нарешті з-за буйного листя, Марсія полегшено зітхнула, мов людина, яка після корабельної аварії знову вздріла рідний порт.

Попри старанні приготування до їхнього приїзду, будівля стояла, ніби під дією якихось чарів. Замислену як осердя геометрично правильного парку римську споруду й величні алеї поглинала ненажерлива рослинність. Спекотний клімат потьмарив первісні кольори, дочасно вкривши їх нальотом, від басейну й саду не залишилось і сліду. Хорти давним-давно порвали свої повідці й збилися в голодну, люту зграю, що никала в околі й зустріла прибулих гучним гавкотом. Птахи гніздилися на капітелях і вкрили все навкруг послідом. Скрізь панував безлад. Літній палац перетворився на живе створіння, беззахисне перед зеленою навалою сельви, що оточила його зусібіч і проникла всередину. Марсія вистрибнула з автомобіля й побігла до масивних дверей, де чекала змучена спекою охорона. Жінка обійшла одну по одній усі кімнати, салони із кришталевими люстрами, що звисали зі стель, мов сузір’я, й французькими меблями, де на килимах юрмилися ящірки, проминула спальні з ліжками під знебарвленими через яскраве світло балдахінами, ванні кімнати, де зі шпарин між кахлями пробивався мох. Вона блукала усміхнена, мов людина, яка повернула собі те, чого її колись позбавили.

Упродовж наступних днів Благодійник Нації бачив Марсію такою втішеною, що подоба бадьорості знову зігріла його старі кості, й він спромігся обійняти її, як під час перших зустрічей. Вона неуважно це йому дозволила. Тиждень, який вони збиралися тут провести, розтягнувся на два, бо стариган чудово почувався. Де й поділася накопичена за роки диктаторського життя втома, послабшали старечі недуги. Він прогулювався з Марсією околицями, показував їй численні різновиди орхідей, які дерлися по стовбурах чи, ніби виноградні грона, звисали з верховіття, звертав її увагу на хмари білих метеликів, що вкривали землю, й птахів із райдужним пір’ям, які сповнювали гамором повітря. Стариган бавився з нею, мов закоханий юнак, клав їй до рота смачну м’якоть лісових манго, власноруч омивав її настоянкою з трав і смішив, співаючи під її вікнами серенаду. Благодійник Нації роками не залишав столицю, за винятком швидкоплинних польотів авіанеткою до провінції, де його присутність була необхідна, щоб придушити в зародку заколот і повернути народові впевненість у безальтернативності своєї влади. Ці несподівані канікули сповнили його добрим гумором, життя здалося йому раптом більш привабливим, і в нього з’явилась ілюзія, нібито поруч із цією чарівною жінкою він зможе урядувати вічно. Однієї ночі він заснув у її обіймах. Прокинувся вдосвіта переляканий, з таким відчуттям, що зрадив себе самого. Підвівся мокрий од поту, серце гупало; диктатор схилився над нею — білою спочиваючою одаліскою з мідяним волоссям, що затуляло її лице. Він вийшов і віддав ескортові наказ про повернення до міста. Його не здивувало, що Марсія не виявила бажання поїхати з ним. Імовірно, в глибині душі він навіть волів цього, бо розумів, що в ній прихована його найнебезпечніша слабкість, бо лише вона могла змусити його забути про владу.

Благодійник Нації вирушив до столиці без Марсії. Залишив їй півдюжини солдатів, які мали охороняти маєтність, і кількох слуг і пообіцяв підтримувати в доброму стані дорогу, щоб до неї доходили його подарунки, харчі, листи й деякі газети. Обіцяв навідуватися так часто, як це дозволятимуть обов’язки глави держави, але, прощаючись, обоє знали, що більше не побачать одне одного. Валка машин Благодійника Нації загубилася в заростях папороті, і в наступну мить Літній палац огорнула тиша. Вперше в житті Марсія відчула себе абсолютно вільною. Вона витягла шпильки, що тримали її волосся, й мотнула головою. Охоронці розстебнули ґудзики на кітелях і відставили вбік карабіни, а слуги пішли розвішувати в затінку гамаки.

Індіанці впродовж двох тижнів з напівтемряви стежили за прибульцями. Їх не ошукали ані світла шкіра, ані розкішне кучеряве волосся Марсії Ліберман; вони розуміли, що вона одна з тих людей, проте, звиклі до багатовікового потаємного життя, не наважилися потикатися їй на очі. Коли стариган зі своїм почетом подався геть, індіанці мовчки зайняли простір, у якому існували від покоління до покоління. Марсія відчувала, що вона ніколи не сама: хоч◦би куди пішла, тисяча очей стежила за нею, навколо неї завжди виникали чиєсь шепотіння, слабке дихання, ритмічне серцебиття; це, однак, не бентежило її, навпаки, вона почувалася в безпеці під охороною цих добрих духів. Жінка звикла до незначних пертурбацій: одна з її суконь зникла на кілька днів, а якось уранці з’явилася знову в кошику для білизни біля ліжка; хтось з’їдав її вечерю перед тим, як вона заходила до їдальні; хтось цупив її акварелі й книжки; на її столі з’являлися щойно зрізані орхідеї; іноді вечорами хтось наповнював її ванну свіжою водою, в якій плавало листя м’яти; з порожніх салонів долинали звуки піаніно, з шаф — важке дихання коханців, з горища — голоси дітей. Слуги не могли пояснити ці метаморфози, й невдовзі вона перестала їх розпитувати, вирішивши, що й вони є часткою цієї благодушної змови. Одного вечора Марсія причаїлася з ліхтариком за шторою й, зачувши чалапання босих ніг по мармуровій підлозі, ввімкнула світло. Їй привиділися голі постаті, які, лагідно зиркнувши на неї, миттю розтанули. Вона покликала їх по-іспанськи, проте ніхто не озвався. Марсія зрозуміла, що мусить озброїтися терпінням, щоб розгадати ці загадки, однак не знітилася, бо мала попереду ще шмат життя.

Через кілька років країну сколихнула новина, що диктатура скінчилася з найдивовижнішої причини: Благодійник Нації помер. Хоча то вже був стариган, від якого залишилися самі шкіра й кості, який уже багато місяців гнив заживо в своєму мундирі, насправді мало хто уявляв, що цей чоловік смертний. Ніхто не пам’ятав часів до нього; він стільки десятиліть залишався при владі, що народ звик уважати його таким◦же неминучим злом, як і місцевий клімат. Відгомін похорону невдовзі долинув до Літнього палацу. На той час майже всі охоронці й слуги, втомившись марно чекати змінників, кинули роботу й завіялися хто куди. Марсія Ліберман спокійно вислухала звістку. Правду кажучи, їй довелося докласти зусиль, щоб пригадати своє минуле, те, що існувало поза сельвою, і старигана з очицями шуліки, який змінив її долю. Жінка зрозуміла, що після смерті тирана не має причин ховатися тут, тепер вона могла повернутися до цивілізації, де, напевне, вже нікого не цікавить пов’язаний з її викраденням скандал, але швидко відкинула цю ідею, бо поза цими нетрями її ніщо не цікавило. Вона жила розміреним життям між індіанцями, загубившись серед зеленої природи, ледь прикрита якоюсь одяганкою, коротко підстрижена, прикрашена татуюванням і пір’ям. І почувалася цілком щасливою.

Через покоління, коли в країні встановилася демократія і від довгої історії диктатур не залишилося нічого, крім згадок у шкільних підручниках, хтось припом’янув про мармуровий маєток і запропонував відбудувати його й заснувати там Академію мистецтв. Національний конгрес відрядив комісію, яка мала підготувати доповідь, але машини збилися з дороги, а коли нарешті дісталися до Сан Херонімо, ніхто не зміг до ладу пояснити, де шукати Літній палац. Комісія спробувала рухатися вздовж залізничної колії, але рейки були вирвані зі шпал і рослинність поглинула їхні сліди. Тоді конгрес відрядив розвідувальний загін і двох військових інженерів, які облетіли місцевість на гелікоптері, однак хащі там були такими густими, що й друга комісія не виявила палацу. Його сліди загубилися в людській пам’яті й у муніципальних архівах, згадка про нього перейшла в розряд пересудів, доповіді пропали в бюрократичних нетрях, а оскільки перед вітчизною стояли більш нагальні задачі, проект відкриття Академії мистецтв відклали на потім.

Нині Сан Херонімо з рештою країни з’єднує автострада. Мандрівники кажуть, що часом після грози, коли повітря вологе й наелектризоване, біля дороги зненацька виникає палац із білого мармуру: на якусь мить він мовби зависає на певній висоті, немов міраж, а тоді безшумно зникає.