Оповідки Еви Луни

Кларіса

Кларіса народилася, коли ще в місті не було електрики, бачила по телевізору першого астронавта, котрий ширяв над поверхнею Місяця, і померла від подиву того дня, коли Папа прибув із візитом і назустріч йому вийшли виряджені, мов черниці, гомосексуалісти. Її дитинство минуло в заростях папороті та в опромінюваних світильниками галереях. Дні в ті часи спливали повільно. Кларіса так і не призвичаїлася до нинішніх шалених ритмів, мені завжди здавалося, що вона застигла в повітрі кольору сепії на портреті з минулого століття. Мабуть, колись вона мала тонкий стан, легку ходу і профіль, наче викарбуваний на медальйоні, та коли я познайомилася з нею, це вже була дивакувата старушенція з випнутими, немов два маленьких горбики, плечима, а її голову вінчав жировик завбільшки з голубине яйце, навколо якого Кларіса намотувала сиве волосся. Її кмітливий і глибокий погляд міг проникнути в найпотаємніші закутки зла й повернутися неушкодженим. За свій довгий вік вона набула слави святої, і після її смерті багато хто тримає фотографію Кларіси в домашньому вівтарі, поруч із святими образáми, аби просити її про допомогу в якихось незначних справах, хоча Ватикан не визнав і, либонь, ніколи не визнає її як чудотворницю, адже благодіяння Кларіси дещо своєрідні: вона не зціляє незрячих, як свята Лусія, не знаходить самотнім жінкам чоловіків, як святий Антоній, проте подейкують, нібито вона допомагає у випадках тяжкої вагітності, рекрутського набору та гнітючої самотності. Її чудá скромні та недоказові, але такі◦ж необхідні, як надзвичайні дивовища церковних святих.

Я познайомилася з нею в юності, коли працювала служницею в Сеньйори, або нічної дами, як називала Кларіса жінок цієї професії. Вже тоді Кларіса скидалася радше на дух, аніж на людину: здавалося, ще мить і вона відірветься від підлоги й вилетить у вікно. Мала руки знахарки, і ті, хто не могли заплатити лікарю або зневірилися у традиційній науці, чекали своєї черги, щоб Кларіса погамувала їхній біль чи вберегла від нещастя. Моя господиня зазвичай кликала Кларісу, щоб та приклала руки їй до спини. Кларіса мимохідь копирсалась у Сеньйори в душі, намагаючись змінити її життя й настановити на праведну путь, однак моя господиня не квапилася виходити на ту путь, бо мусила◦б відмовитися від свого бізнесу. Десять-п’ятнадцять хвилин — залежно від інтенсивності болю — Кларіса дарувала їй цілюще тепло своїх долонь, а тоді випивала склянку фруктового соку як плату за послугу. Сидячи одна навпроти одної на кухні, жінки гомоніли про людське та божественне, моя господиня переважно про людське, а гостя про божественне, й обидві вели розмову доброзичливо, суворо дотримуючись добрих манер. Потім я змінила роботу й на два десятиліття загубила Кларісу з очей, аж поки ми стрілися знову й відновили наші приязні стосунки, які тривають донині, попри різні перешкоди, такі як, приміром, її смерть, що внесла певний сумбур у наше спілкування.

Навіть тоді, коли через старість вона вже не могла рухатися з колишнім місіонерським завзяттям, Кларіса незмінно допомагала ближнім, інколи навіть усупереч їхній волі, як це було у випадку з тими пройдисвітами з вулиці Республіка, які, згнітивши серце, мусили вислуховувати гнівні проповіді цієї доброї сеньйори, яка заповзялася врятувати їхні душі. Кларіса відмовлялася від усього особистого, щоб віддати його нужденним; взагалі-то вона не мала нічого, крім одежі, що була на ній, і наприкінці життя насилу могла◦б знайти людину, біднішу за себе. Благодійність перетворилася на дорогу з двостороннім рухом, і вже невідомо було, хто дає і хто отримує.

Вона мешкала в напівзруйнованому триповерховому будинку, одні приміщення в якому стояли порожні, а інші здавалися під склад алкогольних виробів, тож повітря там відгонило спиртним. Кларіса не переїздила зі свого успадкованого від батьків дому, бо він нагадував про її шляхетне минуле, до того◦ж понад сорок років тому її чоловік поховав себе живцем в одному з помешкань у глибині подвір’я. Він працював суддею в якійсь із віддалених провінцій і з гідністю виконував свої повинності до народження другого сина, коли зневіра переважила в ньому бажання опиратися долі і він, наче кріт у норі, зачинився в своїй смердючій кімнаті. Чоловік дуже рідко виходив звідти й тоді никав по дому, немов примара, але зазвичай лише прочиняв двері, щоб виставити нічний горщик й узяти їжу, яку щодня залишала йому дружина. Спілкувався з нею за допомогою виведених каліграфічним почерком записок і постукування в двері: два удари означали «так», а три — «ні». З-за стін його помешкання долинали ядушний кашель і невідомо до кого звернені лихі слова.

— Бідолашний, бодай Господь швидше прикликав його до себе й поставив співати у хорі янголів, — без тіні іронії зітхала Кларіса, однак вчасна смерть її чоловіка вочевидь не входила до числа милостей Божественного провидіння, бо той пережив її й живе досі, хоча йому, либонь, уже виповнилося сто років, хіба що він таки помер, а кашель і прокльони, що долинають назовні, — це лише відлуння звуків, виданих ним раніше.

Кларіса вийшла за нього заміж, бо він був перший, хто її про це попросив, а її батькам суддя видався найкращою з можливих партій. Вона залишила похмурий добробут батьківської домівки й звикла до жадібності та вульгарності чоловіка, не претендуючи ні на що краще. Один-єдиний раз, коли вона ностальгійно згадала колишню вишуканість, стосувався рояля, грою на якому Кларіса втішалася ще в дитинстві. Відтак ми взнали про її любов до музики, і через багато років, коли вона вже зовсім постаріла, ми, її друзі, подарували їй скромне піаніно. На той час Кларіса вже майже шістдесят років не бачила клавіш, а проте вмостилася на табуретці й безпомильно зіграла по пам’яті ноктюрн Шопена.

Через два роки після весілля, у них із суддею народилася дочка-альбіноска, котра — щойно навчилася ходити — почала супроводжувати матір до церкви. Малу так зачаровували церковні оздоби, що вона почала зривати занавіски, щоб убратися, мов єпископ, і невдовзі вже не грала ні в які інші ігри, крім однієї: дівчинка наслідувала рухи панотця й співала гімни латиною, яку сама вигадала. Дитина безнадійно відставала в розвитку, молола якусь тарабарщину, з її рота весь час текла слина, до того◦ж її часто змагали напади нестямної люті, і тоді дівчинку доводилося зв’язувати, наче ярмаркову худобину, щоб вона не погризла, бува, меблі й не кидалася на людей. Досягнувши статевої зрілості, вона вгамувалася й почала допомагати матері по дому.

Син, який народився згодом, мав нічим не примітне азійське личко; єдине, що він навчився вправно робити, — це триматися на велосипеді, однак це вміння йому не придалося, бо матір жодного разу не наважилася випустити хлопця на вулицю. День за днем на подвір’ї він крутив педалі закріпленого на підставці велосипеда без коліс.

Вади дітей не вплинули на непохитний оптимізм Кларіси, яка вважала їх непроникними для зла чистими душами й, спілкуючись із ними, вживала лише пестливі слова. Найбільшою її турботою було вберегти дітей од земних страждань; вона часто запитувала себе, хто дбатиме про них, коли її не стане. Батько, навпаки, ніколи про них не згадував; він учепився за думку, що це, мовляв, пізні діти, як за привід поринути в маріння, кинути роботу, друзів, навіть відмовитися від свіжого повітря й зачинитись у своїй кімнаті, де він тільки те й робив, що з терплячістю середньовічного ченця переписував до конторського зошита газетні статті. Тим часом дружина витратила до останнього мідяка свій посаг і всю спадщину, а тоді вже мусила братися за будь-яку роботу, щоб утримувати сім’ю. Власні біди не відвернули її від чужих, і навіть у найтяжчі періоди життя вона не полишала благодійництва.

Кларіса дуже добре розуміла людські слабкості. Одного вечора вона, на той час уже сива бабця, шила щось у себе в кімнаті, коли раптом до неї долинули якісь дивні звуки. Вона підвелася, щоб піти подивитися, в чому річ, однак так і не вийшла з кімнати, бо в дверях зіштовхнулася з якимось чоловіком, котрий приставив їй до горла ножа.

— Цить, шльондро, бо я розітну тебе одним ударом, — пригрозив незнайомець.

— Це не тут, синку. Притулок нічних дам на іншому боці вулиці, звідки лунає музика.

— Не жартуй, це пограбування.

— Що? — недовірливо всміхнулася Кларіса. — І що◦ж ти у мене вкрадеш?

— Сідай, зараз я прив’яжу тебе до стільця.

— Ну що ти, синку, я годжуся тобі в матері, ти мусиш бути зі мною чемним.

— Сідай!

— Не кричи, бо перелякаєш мого чоловіка, а він людина хвороблива. І, до речі, сховай ножа, щоб нікого, бува, не порізав, — озвалася Кларіса.

— Слухайте, сеньйоро, я прийшов вас пограбувати, — пробурмотів розгублений нападник.

— Ні, це не пограбування. Я не дозволю тобі вчинити гріх. Я дам тобі трохи грошей з власної волі. Не ти відбереш їх у мене, а я їх тобі дам, затямив? — Вона дістала гаманець і витягла з нього все, що в неї лишалося до кінця тижня. — Це все, що я маю. Як бачиш, наша родина досить бідна. Ходімо на кухню, я поставлю чайник.

Чоловік сховав ніж і поплентався за нею з купюрами в руці. Кларіса приготувала й розлила в дві чашки чай, дістала залишки печива та запросила незнайомця до вітальні.

— Що навело тебе на безглузду думку пограбувати неімущу стару?

Злодій розповів, що кілька днів стежив за нею, знав, що вона мешкає сама, й вирішив, що в цьому домі буде чим розжитися. Це вперше він зважився на пограбування, бо безробітний, а в нього четверо дітей, і йому ніяк не можна знову повернутися додому з порожніми руками. Вона пояснила чоловікові, що ризик надто великий, адже його могли не лише заарештувати — йому може бути уготоване пекло, хоча, щиро кажучи, вона не думає, що Господь так суворо покарає його; в крайньому разі сердешний опиниться у чистилищі, звісно, за умови, що розкається й ніколи більше так не чинитиме. Вона згодилася внести його до списку своїх підопічних і пообіцяла не виказувати поліції. Прощаючись, вони двічі поцілували одне одного в щічку. Наступні десять років, до самісінької смерті Кларіси, чоловік присилав їй поштою на Різдво якийсь невеличкий дарунок.

Не завжди стосунки Кларіси з іншими людьми були такого штибу; вона зналася з поважними особами — родовитими дамами, багатими комерсантами, банкірами та громадськими діячами, до яких ходила в пошуках допомоги для ближніх, однак не розводилася про те, як її приймали. Одного дня Кларіса завітала до офісу відомого своїми полум’яними промовами депутата Дієго С’єнфуегоса, одного з небагатьох некорумпованих політиків у країні, що не завадило йому зробитися міністром і ввійти до підручників з історії як автору якоїсь мирної угоди. В◦ті часи Кларіса була ще молодою й трохи боязкою, а проте вже тоді відзначалася неймовірною рішучістю, властивою їй у старості. Вона прийшла до депутата, аби той ужив свій вплив і допоміг придбати новий холодильник для черниць із обителі святої Терези. Чоловік здивовано втупився в неї, не розуміючи, з якого це дива він повинен допомагати своїм ідеологічним супротивницям.

— Тому що в монастирській їдальні щодня безкоштовно обідає сотня дітлахів, і майже всі вони діти комуністів та євангелістів, які голосують за вас, — спокійно пояснила Кларіса.

Так зародилась їхня дружба, що коштувала політикові багатьох клопотів і послуг. З такою◦ж невідпорною логікою вона роздобувала в єзуїтів шкільні стипендії для дітей атеїстів, у русі жінок-католичок — уживаний одяг для повій зі свого кварталу, в Німецькому інституті — музичні інструменти для єврейського хору, у власників виноградників — кошти для програм допомоги алкоголікам.

Ні похований, наче в мавзолеї, у своїй кімнаті чоловік, ні виснажлива щоденна праця не завадили Кларісі завагітніти ще раз. Повитуха попередила, що швидше за все вона знову народить якогось виродка, однак Кларіса заспокоїла її, мовляв, Господь підтримує у Всесвіті певну рівновагу, й оскільки деякі речі він створює потворними, то інші робить правильними: на кожну чесноту припадає якийсь гріх, на кожну радість — нещастя, на кожне зло — добро, тож у вічній круговерті колеса життя впродовж століть усе компенсується. Маятник рухається туди-сюди з невблаганною точністю.

Кларіса неквапно пережила вагітність і народила третю дитину. Пологи відбулися в її домі за допомогою повитухи і в присутності її розумово відсталих дітей, створінь сумирних та усмішливих, які годинами бавилися в свої ігри: одна молола дурниці в начебто єпископському вбранні, а другий весь час натискав на педалі, їдучи в нікуди на нерухомому велосипеді. Цього разу терези схилилися в потрібний бік, аби підтримати гармонію Творіння; в Кларіси народився здоровий хлопчик із кмітливими оченятами й сильними ручками, і матір із вдячністю приклала його до грудей. Через чотирнадцять місяців Кларіса знову народила сина, такого◦ж здорового, як і попередній.

«Вони виростуть і допоможуть мені доглядати старших дітей», — вирішила вірна своїй теорії компенсацій Кларіса й мала слушність, бо молодші сини росли, наче дві очеретини, й відзначалися добротою.

Кларісі якось вдавалося утримувати чотирьох дітей без чоловічої допомоги й не поступаючись гордістю світської дами, яка забороняла їй просити щось для себе. Мало хто здогадувався про її скруту. З тією◦ж упертістю, з якою ночами шила на продаж ганчір’яних ляльок чи пекла весільні торти, Кларіса опиралася руйнації свого дому, стіни якого почали виділяти зелені випари, і так успішно прищеплювала молодшим синам принципи доброзичливості та щедрості, що в наступні десятиліття вони завжди були поруч із нею, витримуючи тягар старших дітей, поки одного дня ті зачинились у ванній, і витік газу тихо переніс їх в інший світ.

Папа прибув, коли Кларісі ще не виповнилося вісімдесяти років, хоча підрахувати її точний вік важко, бо вона збільшувала його через кокетство, аби тільки почути: «як добре ви збереглися в свої вісімдесят п’ять». Кларіса мала вдосталь духу, але тіло підводило її; їй важко було ходити, вона погано орієнтувалась у місті, втратила апетит і зрештою почала харчуватися квітами та медом. Дух виходив із неї тією◦ж мірою, якою проростали крила, однак підготовка до візиту Папи повернула їй радість земних пригод. Вона не схотіла споглядати подію по телевізору, бо відчувала глибоку недовіру до цього приладу. Була певна, що навіть астронавт на Місяці — то якась небилиця, знята на одній зі студій у Голівуді, на кшталт тих облудних історій, герої яких удавано кохають чи помирають, а за тиждень з’являються знову з тими самими пиками, але підвладні іншим долям. Кларіса прагнула вздріти на власні очі понтифіка, а не актора на екрані в папському облаченні, тож я мусила супроводити її туди, де мала відбутися урочиста хода. Години зо дві нам довелося відбиватися від тлуму прочан і торговців, які продавали свічки, футболки з логотипами, барвисті образки та пластмасові фігурки святих, аж ось нарешті угледіли Його Святість — розкішний у своєму рухомому скляному ящику, Папа скидався на білу морську свинку в акваріумі. Кларіса опустилася навколішки, і її от-от могла розтоптати юрба фанатиків або охоронців. У ту мить, коли Папа був од нас на такій відстані, що до нього можна було докинути каменем, із бічної вулички з’явилася колона виряджених, як черниці, чоловіків із розмальованими обличчями, які тримали в руках плакати на підтримку абортів, розлучень, гомосексуалізму та права жінок бути священиками. Тремтячою рукою Кларіса порилася в сумочці, знайшла окуляри й почепила їх, аби впевнитися, що це не мара.

— Ходімо, доню. Я вже надивилася, — мовила, пополотнівши.

Кларіса почувалася такою пригніченою, що я, щоб розрадити її, запропонувала купити волосину з голови Папи, однак вона відмовилася, бо не було жодних гарантій щодо автентичності артефакту. За підрахунками однієї соціалістичної газети, гендлярі пропонували таку кількість цих реліквій, що ними можна було набити два матраци.

— Я надто стара і вже не розумію світу, доню. Вернімося краще додому.

Додому вона повернулася геть виснажена, в її скронях усе ще калатали дзвони й гриміли віншування. Я пішла на кухню зварити суп для судді й підігріти воду, щоб зробити їй ромашкову настоянку, — це мало її трохи заспокоїти. Тим часом Кларіса зі скрушним видом розставила все по місцях і востаннє понесла чоловікові обід. Вона залишила тацю перед зачиненими дверима й уперше за понад сорок років постукала.

— Скільки разів повторювати, щоб мене не турбували? — надтріснутим голосом озвався суддя.

— Вибач, любий, я лише хотіла сказати, що збираюся померти.

— Коли?

— В◦п’ятницю.

— Гаразд, — мовив той, не прочинивши дверей.

Кларіса покликала дітей, аби повідомити про свою скору кончину, й лягла до ліжка. Її кімната була похмурою, просторою, з масивними, різьбленого червоного дерева меблями, що прийшли в занепад, перш ніж зробилися антикварними. На комоді в скляній коробочці стояв напрочуд реалістичний восковий образ хлопчика Ісуса — здавалося, його щойно вийняли з купелі.

— Я хочу, щоб Хлопчик залишився у тебе, бережи його, Ево.

— Не думайте помирати, не змушуйте мене пережити цей жах.

— Тримай образ у затінку, сонце може його пошкодити. Йому вже майже сто років, і він протримається ще стільки◦ж, якщо ти вбережеш його від примх клімату.

Я пришпилила їй на маківці рідке волосся, прикрасила зачіску стрічкою й сіла поруч, готова супроводити її в цій подорожі, хоча не знала достеменно, про що йдеться: в усьому цьому не відчувалося й натяку на сентименталізм, начеб то була не агонія, а повільне угасання.

— Мені◦б не завадило сповідатися, еге◦ж, доню?

— Хіба ви маєте якісь гріхи, Кларісо!

— Життя довге, тож для лиха, дякувати Богові, часу вдосталь.

— Ви відправитесь одразу на небеса, якщо вони насправді існують.

— Звісно, існують, але ще невідомо, чи мене там приймуть. Вони дуже прискіпливі, — пробурмотіла Кларіса й по паузі додала. — Згадуючи свої помилки, я розумію, що одна таки була великою…

Мене пройняв дрож від думки, що зараз ця старушенція з німбом святої зізнається, мовляв, вона свідомо вбила своїх розумово відсталих дітей, аби встановити божественну справедливість, або що вона не вірить у Бога, а присвятила себе доброчинності, бо так їй судила доля задля збереження рівноваги, щоб компенсувати зло інших, яке, однак, не мало особливого значення, оскільки все на світі є частками одного нескінченного процесу. Однак Кларіса не зізналася ні в чому такому трагічному. Вона відвернулася до вікна й, зашарівшись, мовила, що відмовилася виконувати подружні обов’язки.

— Що ви маєте на увазі? — спитала я.

— Просто… Я хотіла сказати, що не задовольняла плотських бажань свого чоловіка, розумієш?

— Ні.

— Якщо жінка відмовляє чоловікові у своєму тілі й відтак спокушає його шукати втіху з іншою жінкою, то моральна відповідальність лягає на неї.

— Розумію. Суддя розпусничає, а гріх на вас.

— Ні, ні. Гадаю, на обох, це треба з’ясувати.

— А◦чоловік має такий самий обов’язок перед жінкою?

— Що?

— Я маю на увазі, якби ви мали іншого мужчину, то ваш чоловік також був◦би винен у цьому?

— Що ти таке вигадуєш, доню! — вона спантеличено глипнула на мене.

— Не турбуйтеся, якщо ваш найбільший гріх полягає в тому, що ви зневажили тіло судді, я певна, що Господь сприйме це жартома.

— Не думаю, що Господь має почуття гумору на такі речі.

— Сумніватися в Божій всемогутності тяжкий гріх, Кларісо.

Вона так добре виглядала, що важко було повірити в її скору кончину, але◦ж святі — на відміну від простих смертних — здатні помирати без страху і не втративши жодних своїх здібностей. Її слава була такою незаперечною, що чимало людей запевняли, буцімто бачили у неї над головою світляне коло й чули в її присутності божественну музику, тож, роздягнувши її, щоб напнути нічну сорочку, я анітрохи не здивувалася, коли вздріла на її плечах дві запалені опуклини, начеб там от-от мали прорости янгольські крила.

Поголоска про агонію Кларіси поширилася дуже швидко. Дітям і мені довелося приймати нескінченну вервечку людей, які приходили попросити її про різні послуги на небесах чи просто попрощатися. Багато хто сподівався, що в останню мить станеться якесь неймовірне чудо: приміром, запах прогірклого вина, яким просякло повітря, обернеться на пахощі камелій або благодатне проміння осяє її тіло. В◦юрбі з’явився й її приятель-грабіжник, котрий не зійшов з обраного курсу та перетворився на справжнього професіонала. Він сів біля ліжка помираючої й без найменшого каяття переповів їй свої подвиги.

— Справи в мене йдуть добре. Тепер я проникаю в будинки лише у кварталі багатіїв. Грабую товстосумів, а це не гріх. Мені ніколи не доводилося вдаватися до насильства, я працюю чисто, як джентльмен, — розтлумачив він не без гордощів.

— Я муситиму багато молитися за тебе, синку.

— Моліться, бабусю, це мені не зашкодить.

Зажурена Сеньйора також прийшла попрощатися зі своєю любою подругою; вона принесла вінок і кілька мигдалевих кренделів для тих, хто збиралися чатувати цілу ніч біля небіжчиці. Моя колишня господиня не впізнала мене, а от я відразу її признала, бо вона не надто змінилася й добре виглядала, попри огрядність, перуку та чудернацькі цератові туфлі з позолоченими зірками. На відміну від злодія, жінка прийшла сповістити, що давні поради Кларіси впали в добрий ґрунт і тепер вона доброчесна християнка.

— Розкажіть про це святому Петрові, нехай він викреслить моє ім’я з чорної книги.

— Ото спіймають облизня всі ці добродії, якщо замість потрапити на небо я варитимусь у казані в пеклі, — мовила помираюча, коли мені нарешті вдалося зачинити двері, щоб вона трохи перепочила.

— Якщо це станеться там, на небесах, тут, на землі, ніхто про це не взнає, Кларісо.

— Тим краще.

У п’ятницю вдосвіта на вулиці почала збиратися юрба, її сини насилу стримали цю повінь прочан, готових заволодіти будь-якою реліквією — від клаптя шпалери до нечисленних одяганок святої. Кларіса марніла на очах і, здається, вперше сприйняла всерйоз власну смерть. Близько десятої навпроти дому зупинився синій автомобіль із номерним знаком конгресу. Водій допоміг вийти дідуганові, який сидів на задньому сидінні і якого натовп одразу впізнав. Це був дон Дієго С’єнфуегос, який перетворився на національного героя після стількох десятиліть служіння суспільству. Сини Кларіси вийшли йому назустріч і допомогли зійти на горішній поверх. Побачивши його на порозі, Кларіса підбадьорилася: її щічки знову порум’яніли, очі заблищали.

— Будь ласка, нехай усі вийдуть і залишать нас наодинці, — прошепотіла вона мені на вухо.

Через двадцять хвилин двері прочинилися і до нас, ледве тягнучи ноги, вийшов дон Дієго С’єнфуегос, засмучений і приголомшений, із вологими від сліз очима, але усміхнений. Сини Кларіси, які чекали в коридорі, знову взяли його під руки, щоб допомогти спуститися, і тоді, уздрівши їх отак утрьох, я впевнилась у тому, що завважила раніше. Ці троє чоловіків були схожі статурою й на обличчя, всі вони трималися однаково впевнено, мали ті самі кмітливі очі та сильні руки.

Я зачекала, поки вони спустяться сходами, й знову зайшла до кімнати своєї подруги. Наблизилася, щоб поправити їй подушки, й помітила, що вона, як і її гість, з полегкістю плаче.

— Отже, це дон Дієго ваш найтяжчий гріх, еге◦ж? — прошепотіла я.

— Це не був гріх, доню, просто я допомогла Богові врівноважити терези долі. І, як бачиш, усе вийшло якнайкраще, бо за двох відсталих дітей я одержала інших двох, щоб їх доглядати.

Того вечора Кларіса безжурно померла. Від раку — виснував лікар, побачивши опуклини, з яких мали прорости крила; від святості — проголосили з’юрмлені на вулиці прочани зі свічками та квітами в руках; від подиву — кажу я, бо була разом із нею того дня, коли до нас прибув Папа.