Оповідки Еви Луни

Тоска

Батько посадив її за піаніно в п’ять років, а в десять Мауріція Руджері в рожевій шовковій сукенці та лакованих черевиках дала свій перший концерт у клубі «Гарібальді» перед доброзичливою публікою, більшість якої становили представники італійської громади. Після закінчення дійства до її ніг кинули кілька букетів, а президент клубу вручив їй пам’ятний знак і прикрашену стрічками й мереживом керамічну ляльку.

— Ми вітаємо тебе, Мауріціє Руджері, як вундеркінда, як нового Моцарта. На тебе чекають великі сцени світу, — проголосив він.

Дівчинка зачекала, поки вщухнуть оплески, і тоді з несподіваною погордою, перекриваючи щасливі схлипування матері, голосно мовила:

— Це я востаннє граю на піаніно. Я хочу бути співачкою, — після цих слів вона залишила залу, тягнучи за одну ногу ляльку.

Щойно замішання вляглося, батько віддав дочку на уроки співу до суворого викладача, який за кожну фальшиву ноту бив її по руках, що не пригасило любові дівчинки до опери. А◦проте вже в підлітковому віці стало зрозуміло, що її пташиний голос здатний хіба що заколисати немовля, тож Мауріція мусила змінити амбітні плани зробитися співачкою на щось більш банальне. У дев’ятнадцять років вона взяла шлюб із Еціо Лонго, емігрантом першого покоління, архітектором без диплому та будівельником за фахом, який заповзявся заснувати імперію на цементі й металевих конструкціях і в тридцять п’ять років уже майже домігся свого.

Еціо Лонго закохався в Мауріцію Руджері з тим самим шалом, із яким наповнював столицю своїми будівлями. Цей невисокий, міцний, з бичачою шиєю чоловік мав енергійне, дещо грубувате лице, товсті губи та карі очі. На роботу мусив одягатися просто, а що багато часу проводив під сонцем, то шкіра його засмагла й вкрилася зморшками, наче її хто вичинив. Він був зичливим, щедрим і сміхотливим, йому подобалися народна музика й добра проста їжа. А◦проте під такою дещо вульгарною зовнішністю ховалися тонка душа й делікатність, яких Еціо не вмів виявити жестами чи словами. Часом, коли дивився на Мауріцію, на очі йому наверталися сльози, а груди стискала ніжність — намагаючись приховати їх, він махав рукою, бо соромився своїх почуттів. Не в змозі висловити їх, чоловік гадав, що, засипавши дружину подарунками й стоїчно витримуючи екстравагантні переміни її настрою та удавані жалі, компенсує в такий спосіб прорахунки в своєму репертуарі коханця. Жінка викликала в ньому невтримну жагу, поновлювану щодня із запалом перших побачень; він нестямно обіймав її, намагаючись подолати прірву, що їх розділяла, але вся його пристрасть розбивалася об манірність Мауріції, уяву якої розпалювали читання романів і платівки Верді та Пуччіні. Еціо засинав, зморений денними клопотами, переслідуваний кошмарами, в яких йому ввижалися викривлені стіни та спіральні сходи; прокинувшись удосвіта, він сідав на ліжку й так уважно розглядав сплячу дружину, що навчився відгадувати, що їй сниться. Еціо радо◦б віддав життя за те, щоб вона з такою◦ж силою відповідала на його почуття. Він побудував їй апартаменти, які трималися на колонах й приголомшували змішанням стилів і силою-силенною оздоблень; чотири служниці працювали там без спочину, чистячи бронзу, миючи до блиску підлогу, витираючи лампи, вибиваючи м’які меблі з позолоченими ніжками та завезені з Іспанії підробні перські килими. Будинок мав невеличкий амфітеатр у саду з гучномовцями та освітлюваною сценою, на якій Мауріція Руджері зазвичай співала для гостей. Еціо навіть на смертному одрі не зізнався◦б, що йому не під силу оцінити це деренчливе горобине цвірінькання, й не лише тому, що боявся виявити вади власної культури, а передусім з поваги до мистецьких уподобань дружини. Він був оптимістом й упевненим у собі чоловіком, а проте коли заплакана Мауріція сповістила, що вона вагітна, зненацька відчув підсвідомий страх, серце в нього розколювалося навпіл, мов диня, й неможливо було вмістити стільки щастя у цій долині сліз. Йому спало на думку, що якась миттєва катастрофа може зруйнувати цей хисткий рай, і Еціо налаштувався боронити його від стороннього втручання.

Катастрофою виявився студент-медик, із яким Мауріція познайомилася в трамваї. На той час у неї вже народився хлопчик — таке◦ж життєрадісне створіння, як і його батько, малюк здавався невразливим для будь-якої причини, в тому числі й пристріту, — і матір встигла схуднути після пологів. Студент підсів до Мауріції, коли трамвай рухався до центру міста; це був худорлявий блідий юнак із профілем, як у римських статуй. Він читав партитуру «Тоски», насвистуючи крізь зуби арію з останньої дії. Вона відчула, що весь жар полуденного сонця пашить на її щоках, а піт передчуття зволожив їй ліфчик. Несамохіть промугикала слова бідолашного Маріо, якими той вітав світанок, перш ніж розстрільний загін урвав його дні. Так між двома рядками партитури зародився роман. Юнака звали Леонардо Гомесом, він так само обожнював бельканто, як і Мауріція.

Впродовж наступних місяців студент одержав диплом лікаря, а вона пережила одну по одній усі оперні трагедії й деякі, що належали до світової літератури. Її вбивали послідовно дон Хозе, сухоти, єгипетська піраміда, кинджал та отрута; вона кохала, співаючи італійською, французькою й німецькою мовами, була Аїдою, Кармен і Лючією де Ламермур, і в кожному випадку предметом її безсмертної пристрасті виявлявся Леонардо Гомес. У реальному житті їх єднала цнотлива любов, яку вона бажала зробити довершеною, не наважуючись узяти ініціативу в свої руки, і якій він опирався в душі, поважаючи її статус заміжньої жінки. Вони зустрічалися в громадських місцях, іноді бралися за руки на темній алеї якогось парку, обмінювалися записками, підписуючись Тоска та Маріо, й, звичайно, нагородили прізвиськом Скарпія Еціо Лонго, який почувався таким вдячним долі за сина, за вродливу дружину й за все добре, що йому послало небо, і так був заклопотаний роботою, бо прагнув забезпечити родині весь можливий добробут, що, якби не сусід, який прийшов переказати поголоску, буцімто жінка Еціо надто часто роз’їжджає в трамваї, той, мабуть, ніколи й не довідався◦б, що відбувається у нього за спиною.

Еціо Лонго був готовий протистояти крахові фірми, хворобі та навіть нещасному випадку з сином — небезпекам, які спадали йому на думку в найгірші хвилини забобонного страху, але він і в гадці не мав, що якийсь улесливий студент може вкрасти у нього з-під носа дружину. Почувши новину, ледь не розреготався, бо з усіх халеп цій, здавалося, було найлегше дати раду, однак у ту◦ж таки мить сліпа лють роз’ятрила йому печінку. Він пішов назирці за Мауріцією до скромної кондитерської, де захопив зненацька дружину, яка пила шоколад зі своїм закоханцем. Еціо Лонго не вимагав пояснень. Схопив суперника за барки, підняв у повітря й жбурнув об стіну під дзенькіт битої кераміки та зойки відвідувачів. Потім узяв дружину за руку й відвів до свого автомобіля — однієї з останніх машин компанії «Мерседес-Бенц», завезених до країни, перш ніж Друга світова війна зруйнувала відносини з Німеччиною. Він зачинив її вдома й поставив на чатах біля дверей двох мулярів зі своєї фірми. Мауріція ридала в ліжку два дні, впродовж яких не зронила ні слова й нічого не їла. А◦Еціо Лонго мав час на роздуми, і його лють змінилася глухим розчаруванням — в пам’яті спливли занедбаність, яку спізнав у дитинстві, бідна юність, а надто самотність і невтолена жадоба ніжності, що не полишали Еціо, поки він урешті-решт не познайомився з Мауріцією Руджері, гадаючи, буцімто завоював богиню. На третій день він не витримав і зайшов до кімнати дружини.

— Заради нашого сина, Мауріціє, ти повинна викинути з голови ці химери. Знаю, натура в мене не романтична, але з твоєю допомогою я можу змінитися. Я не той чоловік, який погодиться терпіти роги, й надто кохаю тебе, щоб відпустити. Якщо ти даси мені шанс, я зроблю тебе щасливою, клянуся.

Замість відповісти, жінка відвернулася до стіни й постувала ще два дні. Чоловік знову прийшов до неї.

— Хотів◦би я знати, якої болячки тобі бракує в цьому світі, раптом я зможу її тобі дати, — пригнічено мовив він.

— Мені бракує Леонардо. Без нього я помру.

— Гаразд, можеш іти до цього блазня, коли хочеш, але ти ніколи більше не побачиш нашого сина.

Вона зібрала валізи, надягла муслінову сукню й капелюшок із вуаллю та викликала таксі. Перш ніж піти, плачучи, поцілувала сина й прошепотіла йому на вушко, що невдовзі вернеться по нього. Еціо Лонго, який за один тиждень скинув шість кілограмів і втратив половину волосся, забрав у неї малюка.

Мауріція Руджері дісталася до пансіону, де мешкав коханий, і виявила, що за два дні перед тим Леонардо поїхав працювати лікарем на нафтопромисел, до однієї з тих спекотних провінцій, назва якої асоціювалася з індіанцями та зміями. Важко було повірити, що він поїхав отак, не попрощавшись; Мауріція віднесла це на рахунок прочуханки, яку Леонардо дістав у кондитерській, переконала себе, що він поет і брутальність чоловіка спантеличила його. Жінка зупинилася в готелі й кілька днів надсилала телеграми за всіма можливими адресами; кінець-кінцем їй вдалося розшукати Леонардо Гомеса й повідомити, що заради нього вона відмовилася від єдиного сина, кинула виклик чоловікові, суспільству й самому Богові й що її рішення розділити його долю, доки смерть розлучить їх, є остаточним.

Це була важка подорож потягом, вантажівкою, а інколи й плавом. Мауріція ніколи не виходила з дому далі, ніж на тридцять квадр[4], проте ні велич краєвиду, ні безмежні відстані не лякали її. Дорогою вона загубила пару валіз, муслінова сукня перетворилася на запорошену жовту ганчірку, однак урешті-решт жінка добулася до саги, де на неї мав чекати Леонардо. Вийшовши з машини, вздріла біля берега човен і побігла до нього: клапті вуалі тріпотіли в неї за спиною, довге волосся вибилося з-під капелюшка. Але замість Маріо її ждали негр у шоломі нафтовика й двоє сумних індіанців із веслами в руках. Відступати було пізно. Вона вислухала пояснення, мовляв, у лікаря Гомеса невідкладний хворий, і сіла в човен із рештою пошарпаного багажу, молячись Господу, щоб ці чоловіки не виявилися бандитами чи людожерами. На щастя, ті ними не виявилися, й річкою з крутими берегами доправили живу та здорову Мауріцію через простору дику місцину туди, де на неї чекав коханий. Поселень було два: одне складалося з довгих загальних бараків, в яких жили робітники; в іншому в доправлених літаком зі Сполучених Штатів двадцяти п’яти збірних будиночках мешкали службовці, а ще там, за металевою загорожею з воротами, біля яких чатували двоє охоронців, містилися управління компанії, безглузде поле для гри в гольф і басейн із зеленою водою, в якій кожного ранку хлюпалися величезні жаби. То був табір для людей тимчасових, усе життя в якому оберталося навколо темної твані, що ринула з-під землі, мов нескінченна блювота якогось дракона. У цій глушині не було жінок, крім кількох витривалих дружин робітників; грінго та наглядачі кожні три місяці їздили до своїх родин. Поява дружини лікаря Гомеса, як її тут нарекли, на кілька днів сколихнула звичний плин життя, поки люди звикли здріти, як вона прогулюється під парасолькою в своїй вуалі та бальних туфлях, мов персонаж з іншого оповідання.

Мауріція Руджері не знітилася перед грубістю цих чоловіків і щоденною спекою; вона намірилася з гідністю прожити життя й майже домоглася свого. Перетворила Леонардо Гомеса на героя власної мелодрами — прикрасила його міфічними чеснотами й довела свою любов майже до безуму, навіть не запитавши коханого, чи готовий він мчати чвалом разом із нею на цих амурних перегонах. Якби Леонардо Гомес відстав і залишився далеко позаду, вона віднесла◦б це на рахунок його боязкого характеру й слабкого здоров’я, підточеного до того◦ж клятим тамтешнім кліматом. Він і справді здавався таким кволим, що Мауріція остаточно вилікувалася від усіх своїх давніх болячок, щоб доглядати його. Вона ходила разом із ним до примітивного шпиталю й опанувала обов’язки медсестри, щоб бути йому в пригоді. Воліла доглядати хворих на малярію чи гоїти жахливі виробничі травми, замість сидіти в чотирьох стінах удома, під вентилятором, усоте перечитуючи якийсь старий журнал або любовний роман. Серед шприців і компресів уявляла себе героїнею війни, однією з тих мужніх жінок із фільмів, які вони час від часу дивилися в клубі. Мауріція із самовбивчою рішучістю відмовилася сприймати недоліки дійсності, прикрашаючи кожну мить добрим словом, бо не могла зробити цього в інший спосіб. Про Леонардо Гомеса, якого й далі звала Маріо, говорила як про святого, котрий присвятив себе служінню людству, й заповзялася довести світові, нібито обоє вони — головні герої неймовірного кохання, бентежачи кожного службовця компанії, якого не могла не запалити єдина біла жінка в околі. Варварство табірного життя Мауріція називала контактом із природою й не зважала на москітів, отруйних комах, ігуан, пекельні дні, задушливі ночі й ту обставину, що їй було лячно вийти одній за ворота. Свою самотність, нудьгу й природне бажання пройтися містом, модно вбратися, завітати в гості до друзів або піти до театру вона йменувала ностальгією. Єдиним, чому Мауріція не могла дати іншу назву, був тваринний біль, що душив її, коли вона згадувала сина, тож жінка вирішила ніколи його не споминати.

Леонардо Гомес працював у таборі лікарем десять років, поки пропасниця й клімат не підірвали остаточно його здоров’я. Він багато часу провів за загорожею нафтової компанії й не наважувався розпочати все заново в більш агресивному середовищі, до того◦ж добре пам’ятав лють, із якою Еціо Лонго жбурнув його об стіну, а відтак навіть не розглядав можливості повернутися до столиці. Шукав іншу роботу в якійсь глушині, де міг◦би спокійно жити, й урешті-решт прибув одного дня до Агуа Санти зі своєю дружиною, лікарським приладдям і платівками з оперною музикою. Все те відбувалося в п’ятдесяті роки, й Мауріція Руджері вийшла з автобуса, вбрана за небаченою в цих краях останньою модою, в облягаючому платті в горошок і великому чорному брилі, який вона замовила за каталогом із Нью-Йорка. Хай там як, а прийняли їх з усією властивою невеличким селищам гостинністю, і менш ніж за двадцять чотири години всі тутешні мешканці вже знали легенду про любов новоприбулих. Їх називали Тоскою й Маріо, не маючи гадки, що то за одні, однак Мауріція надумала втаємничити всіх у цю історію. Вона облишила обов’язки медсестри при Леонардо, створила церковний хор і влаштувала перші в селищі музичні вечори. Німі від подиву мешканці Агуа Санти споглядали її на імпровізованій шкільній сцені, перевтілену в мадам Баттерфляй за допомогою екстравагантного домашнього халату, двох в’язальних спиць у зачісці, двох паперових квітів у вухах і вимазаного білим гіпсом обличчя й співаючу пташиним голоском. Ніхто не второпав ані слова з її пісні, та коли вона опустилася навколішки й видобула кухонний ніж, наміряючись устромити його собі в живіт, у публіки вихопився жаский крик, а один глядач кинувся її відмовляти: він вирвав з її рук зброю й змусив підвестися. Одразу виникла тривала дискусія щодо підстав для такого трагічного рішення японської дами, і всі зійшлися на тому, що американський моряк, який її кинув, негідник, однак помирати через нього не варто, бо життя довге, а мужчин на цьому світі не бракує. Вистава скінчилася дуже весело, коли підібрався оркестрик, який заграв кумбії[5], й люди пішли в танок. Після того незабутнього вечора відбулися інші, подібні: спів, смерть, пояснення співачкою сюжету опери, загальна дискусія й заключне святкування.

Лікар Маріо й сеньйора Тоска були двома вибраними членами місцевої громади: він дбав про загальне здоров’я, вона — про культурне життя й поширення новин зі світу моди. Мешкали вони в прохолодному затишному домі, половину якого займала консультація. На подвір’ї жив папуга із синім і жовтим пір’ям, що супроводив їх, літаючи над головами господарів, коли ті йшли прогулятися на майдан. Люди завжди знали, де лікар та його дружина, бо птах на своїх великих яскравих крилах мовчки ширяв у повітрі в двох метрах над ними. Подружжя прожило в Агуа Санті чимало років, користуючись повагою людей, які бачили в них взірець досконалого кохання.

Під час одного з нападів пропасниці лікар загубився в лабіринті її доріг і вже не повернувся. Його смерть сколихнула селище. Люди боялися, що дружина вчинить самогубство на кшталт тих, які вона, співаючи, удавала на сцені, тож упродовж наступних тижнів вони змінювали одні одних біля неї вдень і вночі. Мауріція Руджері вбралася в жалобу від голови до ніг, пофарбувала в чорний колір усі меблі в домі; біль уперто супроводжував її повсякчас, мов тінь, і позначив її лице двома глибокими зморшками біля губ, а проте вона не робила спроби вкоротити собі віку. Можливо, у своєму ліжку, на самоті, відчувала велику полегкість, бо вже не мусила тягти важкий віз своїх мрій, вже не повинна була ані оживляти вигаданий персонаж, аби грати себе саму, ані вдаватися до штукарства, щоб приховати слабості коханця, котрий ніколи не був на висоті її ілюзій. Однак театральні звички надто вкорінилися в ній. З тією◦ж безмежною терплячістю, з якою доти вона створювала образ романтичної героїні, овдовівши, Мауріція створила легенду про свою безутішність. Вона залишилася в Агуа Санті, завжди ходила в чорному, хоча жалобного вбрання давно вже ніхто не носив, і рішуче відмовилася знову співати, незважаючи на прохання друзів, які вважали, що опера може її розрадити. Селище утворило навколо неї коло, начеб узяло її в міцні обійми, щоб зробити її життя стерпним і зарадити їй в її споминах. Завдяки загальній співучасті образ лікаря Гомеса виріс у народній уяві. Через два роки люди зібрали гроші на бронзовий бюст, який встановили на майдані на колоні навпроти кам’яної статуї Визволителя.

Того◦ж року відкрили автостраду, що пройшла повз Агуа Санту, назавжди змінивши вид і дух селища. Спершу люди були проти цього проекту, гадаючи, нібито сюди звезуть нещасних в’язнів із буцегарні, що в Санта Марії, і змусять їх у кайданках вирубати дерева й дрібнити каміння, як, за словами стариків, будували шосе за часів диктатури Благодійника Нації; однак невдовзі з міста прибули інженери й повідомили, що замість в’язнів усе робитимуть сучасні машини. Після них з’явилися топографи, а потім — бригади робітників у помаранчевих шоломах і жилетах, що світилися в темряві. Машини виявилися металевими громадинами завбільшки з динозавра (за підрахунками шкільної вчительки), по боках у них фарбою була накреслена назва фірми — «Еціо Лонго і син». Тоді◦ж таки, в п’ятницю, батько й син приїхали до Агуа Санти, щоб перевірити, як ідуть справи, й заплатити робітникам.

Побачивши написи й машини колишнього чоловіка, Мауріція Руджері сховалася у своїй оселі, позачиняла двері та вікна у безглуздому сподіванні залишитися недосяжною для минулого. Однак пам’ять про сина двадцять вісім років нестерпним болем проймала її єство, й почувши, що власники будівельної компанії саме обідають у місцевому шинку, Мауріція не могла й далі стримувати інстинкт. Вона подивилася на себе в люстро. П’ятдесят один рік, постаріла через тропічне сонце й зусилля, яких докладала, щоб удавати примарне щастя, однак її риси зберегли горду шляхетність. Жінка розчесала волосся й зібрала його у високий вузол, не намагаючись приховати сивину, вбралася в свою найкращу чорну сукню й почепила врятоване від стількох авантур весільне перлове намисто, потім із боязким кокетством мазнула чорним олівцем вії й додала карміну щокам і губам. Вийшла з дому, захищаючись од сонця парасолькою Леонардо Гомеса. Спина в неї спітніла, але дрож минувся.

О цій порі жалюзі в шинку були опущені, щоб туди не проникала полуденна спека, тож Мауріції Руджері довелося довго призвичаюватися до мороку, перш ніж за одним зі столів у глибині закладу її очі вгледіли Еціо Лонго з молодиком — це мав бути її син. Чоловік змінився не так сильно, як вона, либонь, тому що завжди здавався людиною непевного віку. Ті самі бичача шия, міцна статура, грубі риси й запалі очі, але зараз від них віялом розходилися веселі зморшки, бо він вочевидь був у доброму гуморі. Схилившись над тарілкою, енергійно жував, слухаючи сина. Мауріція здаля стежила за ними. Синові було близько тридцяти. Стрункий, із ніжною, як у неї, шкірою, молодик жестикулював, однак, як його батько, їв із таким◦же задоволенням, так само вдаряв рукою по столу, щоб підкреслити сказане, гучно сміявся — життєрадісний, енергійний, цілком упевнений у власних силах, готовий до боротьби. Мауріція дивилася на Еціо Лонго новими очима й уперше помітила його виразні чоловічі достоїнства. Зворушена так, що їй перехопило подих, жінка ступила пару кроків уперед — бачила себе саму в іншому вимірі, начеб була на сцені й грала роль у найдраматичніший момент тривалої вистави, якою було її життя, з іменами чоловіка та сина на вустах і щирою готовністю вибачатися та бути вибаченою за стільки років відсутності. В◦ці кілька хвилин вона виразно, до найменших подробиць, побачила пастку, в яку вскочила й у якій залишалася впродовж трьох десятиліть своїх ілюзій. Мауріція зрозуміла, що справжнім героєм роману був Еціо Лонго, й сподівалася, що він і досі, через стільки років, любить і чекає її з такою пристрастю й ніжністю, яких Леонардо Гомес ніколи не міг їй дати, бо вони не були йому притаманні.

У цю мить, коли їй залишалося зробити тільки один крок, щоб вийти з темряви на світло, молодик схилився, взяв батька за руку й щось йому мовив, симпатично підморгнувши. Обидва розреготалися, поплескуючи один одного по плечу, куйовдячи один одному волосся з такою чоловічою ніжністю й надійною товариськістю, де для Мауріції Руджері й решти світу не залишалося місця. Якусь нескінченну мить вона вагалася на межі дійсності та мрії, тоді відступила назад, вийшла з шинку, розкрила чорну парасольку й повернулася додому, де над її головою, мов навіжений архангел із календаря, ширяв папуга.