Оповідки Еви Луни

Велімей

Батько дав мені ім’я Велімей, що мовою наших північних братів означає «вітер». Я можу тобі це сказати, бо тепер ти мені, мов дочка, і я дозволяю тобі називати мене на ім’я, щоправда, лише тоді, коли ми будемо в родинному колі. З іменами людей і взагалі живих істот треба добре пильнувати, адже, вимовляючи їх, ми торкаємо їхні серця й проникаємо в їхню життєву силу. Так ми вітаємось як кревні. Я не можу збагнути легкості, з якою чужинці іменують одні одних без тіні страху, — це не просто неповага, а й може наразити людину на велику небезпеку. Я помітив, що ці люди розмовляють надто легковажно, не усвідомлюючи, що говорити означає й існувати. Жест і слово — то думка людини. Не слід марнословити — цього я навчав своїх дітей, але до моїх порад не завжди дослухаються. Мої діди й діди моїх дідів отримали від своїх дідів необхідні знання. Для них усе залишалося незмінним. Добре навчена людина могла пригадати будь-яке з одержаних напучень, а отже, знала, що має чинити кожної миті. А◦потім з’явилися чужинці, яким не подобалася мудрість стариків і які вигнали нас з нашої землі. Ми щоразу заглиблюємося далі в сельву, та вони завжди нас наздоганяють, часом їм на це можуть знадобитися роки, але врешті-решт вони з’являються знову, і тоді ми мусимо нищити посіви, брати на спини дітей й, ведучи на налигачах худобу, тікати. Так було, відколи я себе пам’ятаю: кидали все й тікали, мов щурі, а не великі воїни та боги, що населяли ці землі в давнину. У деяких юнаків білі люди пробуджують цікавість, і поки ми заглиблюємося в ліс, аби й далі жити, як жили наші предки, вони рушають у протилежному напрямку. Тих, хто йдуть, ми вважаємо мертвими, бо мало хто повертається, а коли таке й трапляється, ці люди настільки несхожі на себе колишніх, що ми не можемо визнати їх своїми родичами.

Кажуть, до моєї появи на світ у нашої людності народжувалася недостатня кількість дівчаток, тож моєму батькові довелося подолати довгу путь, аби підшукати собі дружину в іншому племені. Він ішов лісами, орієнтуючись за позначками тих, хто вже проходили тут з тієї◦ж причини й повернулися з чужинськими жінками. Збігло чимало часу, і мій батько вже був утратив надію знайти собі пару, коли зненацька вздрів дівчину біля підніжжя одного великого водоспаду — річки, що ринула з неба. Не наближаючись занадто до неї, він заговорив лагідним голосом, як зазвичай роблять мисливці, щоб не налякати здобич, яка потрапила у сильце, й пояснив їй, що повинен одружитися. Дівчина знаками наказала йому наблизитися. Вона, не криючись, оглянула його, й, мабуть, подорожній їй сподобався, бо думка про шлюб не видалася їй безглуздою. Батько мусив працювати на свого тестя, поки сплатив викуп за дружину. Після весільного обряду обоє прийшли до нашого поселення.

Я ріс зі своїми братами під деревами й ніколи не бачив сонця. Часом якесь поранене дерево падало, й у високому склепінні лісу утворювався отвір — тоді ми споглядали синє око неба. Батьки розповідали мені казки, співали пісні й пояснювали те, що повинні знати люди, щоб вижити без нічиєї допомоги, лише зі своїм луком і стрілами. Відтак я був вільний. Ми, діти Місяця, не можемо жити без свободи. Коли нас зачиняють у чотирьох стінах або в загороді, ми замикаємося в собі, робимося сліпими й глухими і за кілька днів наш дух вивільняється з-поміж наших ребер і залишає нас. Іноді ми стаємо наче жалюгідні тварини, але майже завжди воліємо вмерти. Тому в наших оселях немає стін, лише похила покрівля, щоб стримати вітер й уникнути дощу, — під нею ми розвішуємо свої гамаки дуже близько одні від одних, бо нам подобається слухати сни жінок та дітей і відчувати дихання мавп, собак і папуг, які сплять під тим◦же навісом. Хлоп’ям я жив у сельві й гадки не мав про світ, що існує ген за урвищами та річками. Іноді до нас приходили друзі з інших племен і переповідали чутки про Боа Віста та Ель Платаналь[6], про чужинців та їхні звичаї, однак ми гадали, буцімто це просто смішні казки. Я став мужчиною й надійшла моя черга роздобути собі дружину, але я вирішив зачекати, бо мені подобалося парубоцьке товариство: ми розважались, і нам було весело. Однак я не міг бавитися та байдикувати, як інші, бо маю велику родину — братів, двоюрідних братів, племінників, — чимало ротів, які треба годувати, багато роботи для мисливця.

Одного дня у нашому поселенні з’явився гурт блідолицих чоловіків. Вони полювали за допомогою пороху, здаля, не виявляючи ні вправності, ні мужності — не вміли видертися на дерево чи простромити дрючком у воді рибу, а в сельві ледве рухалися, все заважало їм — наплічники, зброя, навіть власні ноги. Їх не огортав вітер, як нас; вони мали спітнілу смердючу одіж, були брудні й не знали правил поведінки, однак завзято торочили нам про свої знання й своїх богів. Ми порівнювали їх із тим, що нам розповідали про білих людей, і переконалися в справедливості поширюваних чуток. Невдовзі ми дізналися, що вони не місіонери, не солдати й не збирачі каучуку; це були божевільні: їм потрібні були земля, деревина, а ще вони шукали каміння. Ми пояснили їм, що сельву неможливо завдати собі на спину й перенести кудись, наче мертвого птаха, та вони й слухати не хотіли жодних доводів. Отаборилися поблизу нашого поселення. Кожен із них був, наче ураган, руйнуючи на своєму шляху все, чого торкався, залишаючи по собі пустку, дошкуляючи тваринам і людям. Спершу ми дотримувалися правил чемності й догоджали їм, бо вони були гостями, однак їх ніщо не вдовольняло, їм завжди праглося більшого, тож урешті-решт, стомившись од їхніх витівок, ми з усіма належними церемоніями розпочали війну. Вони погані воїни, полохливі та розніжені. Прибульці не витримали наших ударів палицями по головах. Потім ми залишили поселення й пішли на схід, де ліс дуже щільний; великі відтинки путі ми долали, пересуваючись кронами дерев, аби нас не наздогнали їхні товариші. До нас дійшла поголоска, що вони мстиві й за кожного свого убитого — нехай навіть у чесному бою — можуть вигубити ціле плем’я разом із дітьми. Ми знайшли підходяще місце для нового поселення. Воно не було таким зручним, бо жінки мусили йти кілька годин по чисту воду, проте ми залишилися там, певні, що ніхто не шукатиме нас у цій глушині. Через рік, переслідуючи пуму, я занадто віддалився від поселення й опинився поблизу військового табору. Я був змучений і кілька днів нічого не їв, тому в мене паморочилася голова. Замість податися геть, щойно зачув чужинських солдатів, я ліг спочити. Солдати схопили мене. Однак вони не згадували про тих забитих палицями та й узагалі ні про що мене не розпитували — може, не знали їх або не знали, що я звуся Велімеєм. Солдати відвели мене на працю до збирачів каучуку; там було чимало люду з інших племен — всіх їх одягли в штани й змушували гарувати, не беручи до уваги їхніх бажань. Каучук потребує старання, а людей у тих краях бракувало, тож нас залучали силоміць. То був час, коли мене позбавили свободи, і я не хочу про нього говорити. Я залишився там, бо сподівався чогось навчитися, але від самого початку знав, що повернуся до своїх. Ніхто не може довго утримувати воїна проти його волі.

Працювали від зорі до зорі, хтось знекровлював дерева, по краплині відбирав у них життя, інші варили зібрану рідину, а коли та густішала, збивали її у великі кулі. Повітря надворі було нездоровим через запах паленої гуми, а повітря в загальних спальнях просякло нашим потом. Там неможливо було дихати на повні груди. Нас годували кукурудзою, бананами й дивною їжею з якихось бляшанок, якої я ніколи не їв, бо нічого доброго для людини в слоїках рости не може. На одному кінці табору звели велику халупу, де тримали жінок. Коли я відпрацював на збиранні каучуку два тижні, наглядач дав мені якогось папірця й наказав іти туди. А◦ще він дав мені чашку напою, який я вилив на землю, бо бачив, як ця рідина підточує розум. Я став у загальну чергу. Був останнім, і коли мені випало заходити до тієї халупи, сонце вже сховалося й запала ніч, розбуркувана гамором жаб і папуг.

Вона була з племені Іла, людей із лагідними серцями, з якого походять найніжніші дівчата. Деякі чоловіки місяцями мандрують, щоб наблизитися до поселень Іла, приносять їм подарунки й полюють для них, сподіваючись здобути якусь із їхніх жінок. Я впізнав її, хоч вона скидалася на ящірку, бо моя матір теж походила з племені Іла. Жінка лежала гола на маті, прив’язана за кісточку закріпленим на долівці ланцюгом, сонна, начеб перед тим вдихнула носом пилок акації; зрошена вологою всіх чоловіків, які були на ній до мене, вона пахла хворим собакою, скидалася на маленьку дитину, а кості в неї торохтіли, наче камінці, які котить річка. Жінки Іла не мають на собі волосся, навіть вій, вони прикрашають вуха пір’ям і квітами, протинають щоки й ніс гладенькими паличками, розмальовують усе тіло червоною барвою бікси[7], фіалковою — пальми та чорною — вуглини. Однак на ній нічого цього не було. Я поклав мачете на долівку й привітав її як сестру, удаючи спів птахів і шум річок. Вона не відповіла. Я сильно вдарив її в груди, щоб взнати, чи відлунить її дух поміж ребер, але відлуння не було, душа в неї заслабла й не могла відповісти. Опустившись навколішки, я дав їй попити трохи води й заговорив до неї мовою моєї матері. Вона розплющила очі й пильно подивилася на мене. Я зрозумів.

Перш за все я вмився, не витрачаючи марно чистої води. Зробив ковток і тонкими цівками випустив її собі на руки, потер їх одна об одну, а тоді обтер собі лице. Те саме зробив і їй, щоб змити вологу тих чоловіків. На затягнутій у мене на поясі мотузці висіли палички для добування вогню, кілька наконечників для стріл, згорнуте листя тютюну, дерев’яний ніж з вістрям із щурячого зуба й міцна шкіряна торбинка, де я тримав трохи кураре. Дрібкою цієї отрути я змастив вістря ножа, схилився над жінкою й зробив на її шиї поріз. Життя — це дар богів. Мисливець убиває, щоб прогодувати родину, він намагається не куштувати м’яса жертви й воліє їсти те, яким пригощає його інший мисливець. Іноді, на жаль, чоловік убиває на війні іншого чоловіка, але він ніколи не заподіє лиха жінці чи дитині. Вона глянула на мене великими, жовтими, мов мед, очима, й, як мені здалося, спробувала вдячно посміхнутися. Через неї я порушив перше табу дітей Місяця й мусив спокутувати цю ганьбу. Я приклав вухо до її рота, й вона прошепотіла своє ім’я. Для певності я двічі повторив його подумки, однак не вимовив уголос, бо не слід називати імена мертвих, щоб не порушувати їхній спокій, а вона вже була небіжчицею, хоча її серце ще билося. Невдовзі я завважив, що м’язи її живота, грудей, рук та ніг знерухоміли, вона більше не дихала, колір її шкіри змінився, з неї вихопився дух і її тіло померло, не опираючись, як помирають дрібні істоти.

Зненацька я відчув, що дух, який вихопився з неї через ніс, вселився в мене, учепившись за мою поребрину. Вся її вага навалилася на мене, й мені довелося докласти зусиль, щоб звестися на ноги; я насилу рухався, наче під водою. Я зігнув її в позі останнього спочину, так що вона торкалася колінами підборіддя, зв’язав мотузками з мати, склав решту соломи в купку й викресав паличками вогонь. Коли побачив, що вогнище добре горить, неквапно вийшов з халупи, насилу переліз через загорожу — бо жінка тягнула мене донизу — й попрямував до лісу. Коли добувся до перших дерев, почув сполошні дзвони.

Весь перший день ішов, ні на мить не зупиняючись. На другий день зробив лук і стріли, за допомогою яких міг полювати для неї й для себе. Воїн, на якому тяжіє життя іншої людини, мусив постувати десять днів, тоді дух померлого виснажується й урешті-решт залишає свого носія й відринає в світ духів. Якщо цього не зробити, дух гладшає від їжі й росте всередині людини, аж поки душить її. Я бачив деяких померлих отак відчайдухів. Однак перш ніж виконати цю настанову, я повинен був віднести дух жінки Іла в такі темні хащі, де його◦б ніколи не знайшли. Я з’їв дуже мало, саме стільки, щоб не вбити її вдруге. Кожен з’їдений шматок тхнув тухлим м’ясом, кожен випитий ковток води був гіркий, проте я змусив себе підживити нас обох. Упродовж повного оберту місяця я заглиблювався в сельву, несучи в собі душу жінки, яка з кожним днем важчала. Ми багато розмовляли. Мова племені Іла тече вільно й відбивається довгим відлунням. Ми спілкувалися, співаючи всім тілом, очима, тулубом, ногами. Я повторював їй легенди, які взнав од матері та батька, переповів їй своє минуле, й вона переповіла мені першу частину свого, коли життєрадісною дівчинкою бавилася з братами й сестрами, борсаючись у твані та розгойдуючись на найвищих гілках. З делікатності жінка не згадала останні часи поневірянь і принижень. Я підстрелив білого птаха, вирвав у нього найкраще пір’я та зробив їй прикраси для вух. Ночами розкладав невелике багаття й підтримував огонь, аби вона не мерзла, а ягуари й змії не турбували її сну. Я обережно скупав її в річці, обтерши попелом і зім’ятими квітами, щоб звільнити її від лихих споминів.

Нарешті настав день, коли ми дісталися до потрібного місця і далі не повинні були никати лісом. Тут сельва в деяких місцях була такою густою, що мені доводилося прорубати дорогу за допомогою мачете й навіть прогризати зубами, й ми мусили розмовляти пошепки, щоб не розбуркати безгоміння часу. Я вибрав місце біля струмочка, звів намет із листя, а тоді з трьох довгих клаптів кори змайстрував для неї гамак. Потім поголив ножем собі голову й розпочав піст.

Поки йшли разом, ми з жінкою так полюбили одне одного, що не хотіли розлучатися, але людина не владна над життям, навіть над власним, тож я повинен був виконати свою повинність. Багато днів я нічого не клав до рота, тільки пив по кілька ковтків води. Сили поступово полишали її, вона вислизала з моїх обіймів, а її дух, щораз невагоміший, вже не обтяжував мене, як доти. Через п’ять днів жінка зробила кілька перших кроків, поки я спав, але ще не була готова самостійно продовжити путь і повернулася до мене. Вона відходила так щораз далі. Біль через її відхід ставав нестерпним, мов опік, і мені знадобилася вся успадкована від батька мужність, щоб не покликати її голосно на ім’я, повернувши назавжди до себе. На дванадцятий день мені наснилося, нібито вона літає, наче тукан, над верхів’ями дерев, і я прокинувся: моє тіло зробилося напрочуд легким, і мені хотілося плакати. Вона остаточно пішла. Я взяв свою зброю і простував багато годин, поки дістався до розтоки річки. Занурився по пояс у воду, загостреним дрючком проштрикнув невеличку рибку й проковтнув усю, із лускою та хвостом. Й одразу виблював її разом із цівкою крові, як і належить. Мені вже не було тоскно. Тоді я зрозумів, що часом смерть сильніша за любов. Потім подався на полювання, щоб не повертатися до свого поселення з порожніми руками.