Оповідки Еви Луни

«Маленький Гайдельберг»[9]

Капітан і крихітка Елоїза стільки років танцювали в парі, що досягли досконалості. Кожен міг передчути наступний рух партнера, вгадати мить нового повороту, зрозуміти найслабше стискання руки чи порух ноги. За сорок років вони жодного разу не збилися, рухаючись із бездоганною точністю подружжя, звиклого кохатися й спати разом, притиснувшись одне до одного, й видавалося неймовірним, що ці двоє ніколи не перекинулися жодним словом.

«Маленький Гайдельберг» — розташований на оточеному банановими плантаціями пагорбі, віддалік од столиці, танцювальний салон, де, крім приємної музики й свіжішого, ніж надворі, повітря, відвідувачам пропонують присмачене різними спеціями рагу, що стимулює статевий потяг, — надто збуджуюче в тутешньому спекотному кліматі, але в дусі традицій, які надихнули власника закладу, дона Руперта. До нафтової кризи, коли скрізь панувала ілюзія достатку й фрукти завозилися з інших широт, фірмовою стравою тут був яблучний штрудель, але відтоді як від нафти залишилися тільки купа скам’янілого бруду й спомини про кращі часи, штрудель готують із гуаяви чи манго. Вкриті картатими, зелено-білими скатертинами столи стоять широким колом, залишаючи в центрі простір для танців; на стінах зображені буколічні сценки сільського життя в Альпах — золотокосі пастушки, кремезні хлопці, чисті корови. Музиканти вбрані в короткі штани на тірольських шлейках, шерстяні гетри й фетрові капелюхи, просяклі потом настільки, що втратили первісний вигляд і здаля скидаються на зеленкуваті перуки; оркестр грає на прикрашеному забальзамованим орлом помості — у птаха, як запевняє дон Руперт, час від часу відростають нові пір’їни. Один із музикантів грає на акордеоні, другий — на саксофоні, а третій за допомогою рук і ніг домагається одночасного звучання ударної установки й тарілок. Акордеоніст віртуозно володіє своїм інструментом та ще й співає: в його приємному тенорі вчувається легкий андалуський акцент. Попри безглуздий вигляд такого собі швейцарського шинкаря, він — улюбленець відвідувачок салону, чимало з яких плекають таємну мрію пережити вдвох із ним якусь небезпечну пригоду, приміром, виверження вулкану чи бомбардування, й утішено спустити дух в обіймах цих дужих рук, здатних вичавлювати з акордеона такі розпачливі звуки. Середній вік дам становить сімдесят років, але чуттєвість, яку викликає співак, від того не меншає, просто її огортає солодкий подих смерті. Оркестр працює від заходу сонця до півночі, окрім субот і неділь, коли тут повно туристів і музиканти мусять грати, поки не піде останній клієнт, тобто аж до світанку. Вони виконують лише польки, мазурки, вальси й танці різних регіонів Європи, наче «Маленький Гайдельберг» знаходиться не на Карибському узбережжі, а десь на березі Рейну.

У кухні порядкує донья Бурхель, дружина дона Руперта, чудова господиня, яку мало хто знає особисто, бо її життя минає між каструлями й горами зелені, адже їй доводиться готувати чужоземні страви з місцевих продуктів. Це вона вигадала штрудель із тропічних фруктів і збуджуюче рагу, здатне повернути міць безнадійному тюхтієві. Офіціантками працюють дочки господарів, дві міцні жіночки, від яких пахне корицею, гвоздикою, ваніллю й лимоном, і кілька таких само рум’янощоких місцевих дівчат. Завсідники закладу — іммігранти з Європи, які втекли сюди від якоїсь війни чи бідності, крамарі, селяни, ремісники — люди привітні й прості; можливо, вони не завжди були такими, але з віком набули зичливої чемності розважливих стариків. Чоловіки вбрані в піджаки й метелики, та коли танці й спожите пиво зігрівають їхні душі, вони знімають усе зайве й залишаються в сорочках. Сукні жінок барвисті й старомодні, наче видобуті з привезеної з далекої батьківщини скрині з посагом нареченої. Час від часу тут з’являється ватага агресивно налаштованих підлітків, появі якої передують оглушливе ревіння мотоциклів і брязкіт чобіт, ключів і ланцюжків; вони приходять позбиткуватися над стариками, але інцидент не переходить у сутичку, бо ударник і саксофоніст завжди готові втрутитися й навести лад.

По суботах близько дев’ятої вечора, коли всі вже наситилися порцією збуджуючого рагу й віддалися танцям, приходить Мексиканка й сідає за порожній стіл. Це зваблива п’ятдесятилітня жінка з квіткою за вухом і тілом галеона — високий кіль, гарний корпус, широка корма, обличчя, наче вирізьблене на носі корабля; з її декольте випинаються стиглі, але досі пружні груди. Вона не єдина відвідувачка, вдягнена мов танцівниця фламенко, однак їй це вбрання личить більше, ніж іншим дамам із сивим волоссям і непоказною талією, які до того◦ж не надто добре говорять по-іспанськи. Танцюючи польку, Мексиканка скидається на корабель, який розтинає високі хвилі, а в ритмі вальсу вона ніби пливе поверхнею погідного моря. Саме такою її іноді бачив уві сні Капітан і прокидався, охоплений майже забутою тривогою, яку відчував колись давно, в юності. Подейкують, нібито Капітан служив на якомусь північному флоті, назви якого ніхто не міг вимовити. Він був фахівцем зі старовинних суден і морських маршрутів, але ці знання залишилися похованими в глибинах його мозку й не мали жодного шансу хоч якось прислужитися серед тутешнього спекотного краєвиду, де море нагадує тихий акваріум із прозорою зеленою водою, непридатний для безстрашних кораблів Півночі. Це був високий, худорлявий, схожий на безлисте дерево, вбраний у кітель із позолоченими ґудзиками чоловік із прямою спиною, досі міцною шиєю й сумним виглядом відставного моряка. Ніхто ніколи не чув од нього жодного слова іспанською або якоюсь іншою знайомою мовою. Тридцять років тому дон Руперт виснував, що Капітан, судячи з крижаного кольору зіниць і непохитної справедливості, яка світилася в його погляді, мабуть, фінн, — а що ніхто не міг спростувати цього припущення, зрештою всі на нього пристали. До того◦ж у «Маленькому Гайдельберзі» мова не має значення, бо ніхто не ходить сюди заради розмов.

Для загальної зручності й користі деякі правила поведінки тут були змінені. Кожен може вийти танцювати сам або запросити когось, хто сидить за іншим столом; жінки, якщо забажають, також можуть запрошувати чоловіків. Це справедливе вирішення проблеми самотніх удів. Ніхто не запрошує Мексиканку, бо вважається, що вона може сприйняти це як образу, тож чоловіки, заздалегідь хвилюючись, чекають, коли та сама підійде до когось із них. Жінка кладе сигарету в попільничку, знімає одну дебелу ногу з іншої, поправляє ліфчик, прямує до уподобаного об’єкта й нерухоміє, не дивлячись на нього. Кожен танець вона танцює з новим партнером, а раніше принаймні чотири танці залишала за Капітаном. Той клав їй на талію тверду, звиклу тримати штурвал руку і вів, не дозволяючи прожитим рокам збити йому дихання.

Найстаршою завсідницею салону, яка за півстоліття не пропустила жодної суботи в «Маленькому Гайдельберзі», була крихітка Елоїза, дрібна, лагідна й добросердна дама зі шкірою, наче рисовий папір, і німбом прозорого волосся на голові. Вона стільки років заробляла на хліб, виготовляючи на кухні цукерки, що вся просякла ароматом шоколаду й пахла днем народження. Попри вік, жінка ще зберігала деякі властиві їй в юності рухи й могла цілу ніч кружляти на танцювальному майданчику без шкоди для зачіски і пульсу. Разом із матір’ю, на той час блискучою красунею, вона прибула сюди на початку століття з якогось села на півдні Росії. Байдужі до примх клімату, доби й самотності, матір і дочка жили вдвох, продукуючи шоколад й не маючи ні чоловіків, ні родини, і не було в їхньому житті ні великих несподіванок, ні розваг, окрім «Маленького Гайдельберга» наприкінці тижня. Відтоді як матір померла, крихітка Елоїза приходила сюди сама. Дон Руперт поштиво зустрічав її в дверях і супроводив до столу, а оркестр вітав гостю першими акордами її улюбленого вальсу. За деякими столами відвідувачі піднімали вгору кухлі з пивом, бо вона була тут не лише найстаршою, а й найулюбленішою особою. Крихітка Елоїза була боязкою й ніколи не наважувалася запросити чоловіка, але в цьому не було потреби, бо кожен уважав за честь обережно, щоб не зламати, бува, якоїсь із тендітних кісточок, взяти її руку, обхопити за талію й повести на майданчик. Вона була вправною танцівницею, і від неї линув солодкий запах, здатний навіяти партнерові щасливі спомини дитинства.

Капітан сидів сам, завжди за одним столом, пив до міри й ніколи не виявляв ентузіазму з приводу рагу доньї Бурхель. Він похитував ногою в такт музиці, а коли крихітка Елоїза була вільна, запрошував її, виструнчившись перед нею, тихо клацнувши підборами й злегка вклонившись. Вони ніколи не розмовляли, лише дивилися одне на одного й посміхалися, підхоплені ритмом старовинного танцю.

Одної грудневої суботи, не такої просякнутої сирістю, як інші, до «Маленького Гайдельберга» завітали двоє туристів. Це були не дисципліновані японці, які вчащали сюди останнім часом, а рославі, засмаглі, світловолосі скандинави, які, вмостившись за столом, із захватом роздивлялися танцюючих. Веселі й гамірні, вони гучно цокалися кухлями, від душі сміялися й голосно гомоніли між собою. Слова чужоземців долинули до Капітана, і звідкись здаля, з інших часів і широт він уловив виразні, мов щойно винайдені, звуки рідної мови, яких не чув упродовж кількох десятиліть, але зберігав недоторканими в пам’яті. Обличчя старого моряка проясніло. Він повагався, не знаючи, що вчинити — зберігати й далі незворушність, яка давала певні переваги, чи скоїти майже забутий гріх і заговорити. Зрештою Капітан підвівся й наблизився до незнайомців. Стоячи за прилавком, дон Руперт бачив, як той, злегка нахилившись і тримаючи руки за спиною, щось каже новоприбулим. Невдовзі відвідувачі, офіціантки й музиканти також завважили, що чоловік говорить уперше, відколи вони його знають, і принишкли, щоб краще чути. Мовив він повільно, надтріснутим старечим голосом, але кожна фраза лунала напрочуд рішуче. Коли Капітан видобув із грудей усе, що мав сказати, у салоні запанувала така тиша, що донья Бурхель прийшла з кухні, щоб спитати, чи ніхто, бува, не помер. Урешті-решт, після тривалої паузи один із туристів, оговтавшись од подиву, покликав дона Руперта й ламаною англійською попросив, аби той допоміг йому витлумачити слова Капітана. Північани довели старого моряка до столу, де сиділа крихітка Елоїза, за ними, скинувши на ходу фартух, тупцював дон Руперт, передчуваючи, що от-от станеться щось надзвичайне. Капітан проказав кілька слів своєю мовою, один із чужоземців переклав їх на англійську, і дон Руперт, вуха якого палали, а вуса тремтіли, повторив почуте своєю іспанською.

— Крихітко Елоїзо, Капітан запитує, чи погодитеся ви вийти за нього заміж.

Благенька бабця сиділа з круглими від подиву очима, приклавши до губ батистовий носовичок, і всі, затамувавши подих, чекали, коли вона здобудеться на голос.

— Вам не здається, що такий крок був◦би дещо поквапним? — промимрила крихітка Елоїза.

Шинкар переповів її запитання туристам, після чого, подолавши путь у протилежному напрямку, не забарилася відповідь.

— Капітан говорить, що ждав сорок років, аби вам це сказати, і не може чекати, коли знову нагодиться хтось, хто розмовляє його мовою. Він благає, щоб ви відповіли йому зараз.

— Я згодна, — ледь чутно прошепотіла крихітка Елоїза, і не було потреби перекладати цю відповідь, бо всі її зрозуміли.

Збуджений дон Руперт підніс угору руки й оголосив про заручини, Капітан поцілував наречену в обидві щічки, туристи ручкалися з присутніми, музиканти вшкварили тріумфальний марш, і всі юрмилися навколо наречених. Жінки витирали сльози, чоловіки зворушено цокалися, розчулений дон Руперт сів біля прилавку, обхопивши голову руками, а тим часом донья Бурхель і дві її дочки відкорковували пляшки з найкращим ромом. Музиканти заграли «Голубий Дунай», і публіка поквапилася звільнити танцювальний майданчик.

Капітан узяв за руку кволу жінку, яку безмовно кохав стільки років, вивів на середину салону, і вони з чарівністю двох чапель закружляли у весільному танці. Капітан підтримував партнерку з тією◦ж закоханою обережністю, з якою в юності напинав вітрила корабля, ведучи її так, ніби вони погойдувалися на лагідних хвилях у якомусь затоні, й своєю поривчастою мовою буревіїв казав їй усе, про що досі мовчало його серце. Отак танцюючи, Капітан відчув, що їхній вік відходить кудись назад і з кожним кроком вони стають жвавішими й легшими. Оберт за обертом, акорди дедалі більш хвилюючі, ноги дедалі прудкіші, її талія дедалі тонша, її тендітна ручка в його руці дедалі легша, а сама вона дедалі невагоміша. Аж раптом він побачив, що крихітка Елоїза перетворюється на мереживо, на шумовиння, на хмарку — поки врешті зробилася зовсім невідчутною і зникла, а він і далі кружляв із порожніми руками, огорнутий легким ароматом шоколаду.

Тенор показав на мигах музикантам, що тепер вони мусять грати цей вальс без упину, бо зрозумів, що з останнім акордом Капітан прокинеться від свого сну і спомин про крихітку Елоїзу остаточно розвіється. Розчулені завсідники «Маленького Гайдельберга» повклякали на стільцях, аж ось Мексиканка, змінивши звичну погорду на добродійну ніжність, підвелася, скромно наблизилася до Капітана й торкнулася його тремтячих рук, щоб танцювати з ним.