Оповідки Еви Луни

Дружина судді

Ніколас Відаль завжди знав, що помре через жінку. Таке йому напророкували ще того дня, коли він народився на світ, й підтвердила крамарка, якій він один-єдиний раз у житті дозволив прозирнути свою долю в кавовій гущі, але йому ніколи◦б не спало на думку, що це буде Касільда, дружина судді Ідальго. Вперше він запримітив її того дня, коли Касільда приїхала до селища на власне весілля. Жінка не здалася йому привабливою, бо Відаль віддавав перевагу безсоромним смаглявкам, а ця ефемерна молодка в дорожньому вбранні ховала погляд, мала тонкі, нездатні зробити мужчині приємність пальці й видалася Відалю сірою, мов купка попелу. Знаючи наперед свою долю, він пильнував із жінками й усе життя уникав почуттів, утримуючи серце від любові й задовольняючись короткими побаченнями, коли хотів ошукати самотність. У Касільді ніщо не привернуло його уваги, тож він не вжив запобіжних заходів і геть забув про пророцтво, на яке завжди зважав, коли приймав якесь рішення. З горища будинку, де переховувався з двома своїми людьми, Відаль бачив столичну сеньйориту, коли та вийшла з автомобіля, супроводжувана півдюжиною родичів: такі◦ж бліді й тендітні, як і Касільда, вони просиділи всю шлюбну церемонію, обмахуючись віялами й відверто нудьгуючи, а тоді поїхали, щоб уже ніколи не повернутися.

Як і всі мешканці селища, Відаль гадав, що наречена не переживе тутешнього клімату й невдовзі місцевим кумасям доведеться вбирати жінку для похорону. А◦якщо якимось дивом вона витримає спеку й пилюку, що проникає крізь шкіру й осідає в душі, то нізащо не витерпить кепської вдачі й холостяцьких звичок чоловіка. Суддя Ідальго був удвічі старший за неї й стільки років спав сам-один, що не знав, як підступитися до дружини. Вся провінція боялася суворої впертості, з якою той дотримувався букви закону, незрідка коштом справедливості. Виконуючи свої обов’язки, суддя не зважав на здоровий глузд й однаково рішуче карав за крадіжку курки й за умисне вбивство. Він незмінно вбирався в чорний костюм, аби викликати в усіх повагу до своєї посади, й хоча в цьому безрадісному селищі весь час клубочилися хмари куряви, намащені бджолиним воском черевики судді завжди блищали. «Він не годен бути чоловіком», — гомоніли між собою кумасі, але похмурі віщування щодо цього шлюбу не справдилися, ба навіть більше: Касільда народила одного по одному трьох дітей і здавалася щасливою. По неділях о дванадцятій разом із чоловіком вона ходила на месу, незворушна під напнутою на лице іспанською мантильєю, байдужа до нещадної літньої спеки, безбарвна й мовчазна, мов тінь. Ніхто не чув од неї нічого, крім тихого вітання, й не бачив жодного поруху, крім злегка нахиленої голови та мимовільної посмішки. Вона здавалася такою ефемерною, що всі дивувалися, як під впливом дружини помітно змінився суддя.

На вигляд Ідальго залишався похмурим і суворим, проте його ухвали зазнали несподіваних змін. Усім на подив він залишив на волі хлопця, який обікрав свого працедавця, обґрунтувавши таке рішення тим, що впродовж трьох років хазяїн платив наймитові за роботу менше, ніж належало, а отже поцуплені гроші можна було вважати певною компенсацією. А◦ще суддя відмовився покарати зрадливу дружину, мовляв, чоловік не має морального права вимагати подружньої вірності, оскільки сам утримує коханку. Лихі язики пліткували, буцімто, переступивши поріг свого дому, суддя Ідальго вивертається навиворіт, мов рукавичка, — скидає помпезний одяг, бавиться з дітьми, сміється й садовить Касільду на коліна, однак ці чутки не знаходили підтвердження. Хай там як, а вияви милосердя приписали дружині судді, репутація якого поліпшилася; втім, це не обходило Ніколаса Відаля, який був поза законом і не сумнівався, що якби постав у кайданках перед суддею, той◦би не зглянувся на нього. Відаль не слухав пліток про донью Касільду, а коли зрідка бачив її здаля, переконувався в слушності свого першого враження, бо вона й далі нагадувала йому безбарвну примарну істоту.

Відаль народився за тридцять років перед тим у кімнаті без вікон єдиного в селищі будинку розпусти: він був сином Сумної Хуани й невідомого батька. Йому не було місця в цьому світі, й матір знала це, тож намагалася витруїти його зі свого черева за допомогою трав, свічок, лужних ванночок та інших брутальних засобів, однак дитина заповзялася вижити. Через багато років, споглядаючи свого дивного сина, Сумна Хуана збагнула, що убивчі речовини не лише не вмертвили його, а й загартували тіло й душу хлопця, зробивши їх міцними, мов криця. Щойно малюк з’явився на світ, повитуха піднесла його, щоб роздивитися при світлі каганця, й раптом завважила, що в нього не дві, а чотири пипки.

— Сердешний, він помре через жінку, — передрекла вона, бо тямила в таких справах.

Ці слова пригнічували хлопця, мов якесь каліцтво. Мабуть, його життя було◦б не таким жалюгідним, якби його любила якась жінка. Намагаючись компенсувати численні спроби вбити його ще до народження, матір дала синові красиве ім’я й гарне, вибране навмання прізвище; однак шляхетного імені виявилося замало, щоб вберегти хлопця від лихих знаків, тож йому не виповнилося й десяти років, коли на його обличчі з’явилися мітки від бійок на ножах, а невдовзі його вже чекала доля втікача. У двадцять років він очолив ватагу таких, як і сам, відчайдухів. Звичка вдаватися до насильства зміцнила його м’язи, вулиця зробила його безжальним, а самотність, на яку він був приречений, бо боявся втратити життя через кохання, зумовила вираз його очей. Уздрівши його, будь-який мешканець селища міг заприсягтися, що це син Сумної Хуани, бо, як і в неї, в його зіницях стояли невиплакані сльози. Щоразу, коли в їхніх краях скоювали якийсь злочин, жандарми влаштовували полювання із собаками на Ніколаса Відаля, щоб заспокоїти протестуючих громадян, але, обнишпоривши кілька разів довколишні пагорби, поверталися з порожніми руками. Насправді вони не хотіли його ловити, бо не могли нічого з ним вдіяти. Банда зажила такої лихої слави, що села й хутори платили відкупне, щоб розбишаки трималися подалі. Завдяки цим пожертвам люди Ніколаса Відаля могли спокійно жити, але той змушував їх завжди триматися в сідлі у вихорі смерті та руйнувань, аби вони не втратили смаку до війни й підтримували свій престиж. Ніхто не наважувався протидіяти їм. Суддя Ідальго кілька разів просив уряд прислати на допомогу його жандармам військо, проте солдати після кількох марних вилазок поверталися до казарм, а розбійники знову бралися за своє.

Лише одного разу Ніколас Відаль ледь не потрапив у поставлену правосуддям пастку, але розбійника врятувала його незворушність. Утомившись бачити, як нехтується закон, суддя Ідальго відкинув вагання й вирішив поставити на бандита тенета. Він усвідомлював, що в ім’я закону йде на жахливий вчинок, але з двох лих вибрав менше. Єдиною відомою судді приманкою була Сумна Хуана, бо Відаль не мав ані інших родичів, ані коханок. Отож суддя виволік жінку з будинку, де та мила підлогу й чистила відхідки, бо клієнти не бажали платити за ці послуги, й посадив Сумну Хуану в зроблену за її розмірами й встановлену на площі Збройних Сил клітку, не залишивши їй нічого, крім глечика з водою.

— Коли скінчиться вода, вона почне кричати. Тоді з’явиться син, а я чатуватиму на нього з солдатами, — мовив суддя.

Чутка про покарання, що не застосовувалося від часів рабів-утікачів, дійшла до Ніколаса Відаля незадовго перед тим, як матір випила з глечика останній ковток. Його люди бачили, як він сприйняв новину — не зронивши ні слова, зі звичною маскою байдужого самітника на обличчі, так само незворушно гострячи ніж об шкіряну попругу. Вже багато років Ніколас Відаль не спілкувався із Сумною Хуаною й не зберігав у пам’яті жодного приємного спогаду про своє дитинство, але тут ішлося не про почуття, а про честь. «Жоден мужчина не може стерпіти такої наруги», — міркували розбійники, перевіряючи зброю й упряж, готові кинутися в пастку, а якщо доведеться, то й накласти життям. Однак їхній ватажок вочевидь нікуди не квапився.

З плином годин напруження в банді зростало. Спітнілі люди гляділи одні на одних, не наважуючись заговорити, нетерпляче чекаючи, стискаючи правицями рукоятки револьверів, гриви коней, руків’я ласо. Запала ніч, і єдиним на весь табір чоловіком, який заснув, був Ніколас Відаль. Удосвіта думки людей розділилися: одні вважали його ще більш бездушним, ніж можна було уявити, інші сподівалися, що їхній ватажок замислив якусь феєричну операцію, щоб урятувати матір. Але нікому з них не спало на думку, що йому забракло духу, бо він не раз давав нагоду пересвідчитися в своєму завзятті. Опівдні розбійники не витримали такої непевності й запитали Ніколаса Відаля, що той наміряється робити.

— Нічого.

— А◦твоя матір?

— Побачимо, хто з нас крутіший, суддя чи я, — незворушно відказав Ніколас Відаль.

На третій день Сумна Хуана вже не просила ні пощади, ні води, бо язик у неї зробився сухим і слова, ще не народившись, вмирали у неї в роті; скоцюрбившись у своїй клітці, з непритомним поглядом й розпухлими губами, вона вила, мов тварина, в ті хвилини, коли приходила до тями, а решту часу марила пеклом. Четверо озброєних вартових стерегли бранку, щоб односельці не дали їй, бува, пити. Виття жінки розносилося по всьому селищу, проникало крізь опущені жалюзі, прокрадалося з вітром крізь двері, завмирало в кутках; його підхоплювали собаки, плачем озивалися на нього немовлята, а в людей, які чули його, не витримували нерви. Суддя не міг заборонити приходити на площу всім, хто хотіли висловити співчуття старій, ані завадити страйкові солідарності повій, що збігся в часі з перезміною у гірників. Сповнені бажання розтринькати накопичені гроші, перш ніж повертатися до своїх копалень, суворі гірники заполонили в суботу вулиці, але селище не пропонувало їм ніяких розваг, окрім клітки й співчутливого перешіптування, що передавалося з уст в уста, від річки й до автостради на узбережжі. Депутація парафіян на чолі зі священиком прийшла до судді Ідальго, щоб нагадати про християнське милосердя й попросити врятувати нещасну від мученицької смерті, однак суддя зачинився в кабінеті й відмовився їх вислухати, певний, що Сумна Хуана витримає ще один день і її син таки потрапить у пастку. Тоді найповажніші жителі селища надумали звернутися до доньї Касільди.

Дружина судді прийняла їх у тінистій вітальні й мовчки, опустивши, як зазвичай, очі, вислухала їхні аргументи. Ось уже три дні чоловік не приходив додому: зачинившись у робочому кабінеті, він із безглуздою впертістю чекав на Ніколаса Відаля. Жінка не мала потреби визирати у вікно, щоб знати все, що відбувалося на вулиці, бо до просторих кімнат її дому також долинало це нескінченне благання. Донья Касільда зачекала, коли відвідувачі підуть, вдягла дітей у святкове вбрання й пішла з ними в бік площі. В◦руках вона тримала кошик із харчами й глечик з прохолодною водою для Сумної Хуани. Щойно жінка з’явилася на розі, вартові завважили її й вгадали її наміри, але вони мали наказ, тож схрестили перед нею дула своїх гвинтівок, а коли донья Касільда під поглядами цікавої юрби зробила крок уперед, взяли її під руки. І в ту◦ж таки мить залементували діти.

Суддя Ідальго сидів у кабінеті, вікно якого виходило на площу. Він єдиний в усьому кварталі не заліпив собі вуха воском, бо прислухався, сподіваючись почути тупіт коней Ніколаса Відаля. Впродовж трьох днів і ночей він витримував розпачливі зойки жертви й прокльони скупчених перед будинком людей, але щойно тепер, зачувши голоси власних дітей, збагнув, що не може далі це витримувати. Знесилений і неголений, із запаленими через безсоння очима, суддя вийшов із будівлі суду, спиною відчуваючи тягар своєї поразки. Він перетнув вулицю, опинився на площі й наблизився до дружини. Вони сумно подивилися одне на одного. Вперше за сім років жінка кинула йому виклик і зробила це на очах у цілого селища. Суддя Ідальго взяв кошик і глечик з рук доньї Касільди й сам відчинив клітку, щоб випустити бранку.

— Я таки крутіший за суддю, — засміявся Ніколас Відаль, взнавши новину.

Однак цей сміх виявився гірким, коли наступного дня йому сповістили, що Сумна Хуана повісилася в тому самому борделі, де змарнувала все життя, бо не могла пережити ганьби, що єдиний син кинув її напризволяще в клітці посеред площі Збройних Сил.

— Що◦ж, час судді настав, — мовив Відаль.

Його план полягав у тому, щоб увірватися в селище вночі, захопити суддю зненацька, влаштувати йому показову страту й кинути до клятої клітки, аби вранці всі могли бачити його виставлені на поглум рештки. Але Відаль дізнався, що Ідальго виїхав із родиною на узбережжя, щоб пережити там гіркоту поразки.

Чутка про те, що їх переслідують, аби помститися, наздогнала суддю Ідальго в одному із заїздів, де вони зупинилися, щоб перепочити. Він◦би не протримався сам до прибуття загону жандармів, але мав перевагу в кілька годин, а його автомобіль був швидший за коней. Суддя підрахував, що встигне доїхати до ближчого селища й попросити про допомогу. Відтак велів дружині сісти з дітьми в машину, натиснув на газ і помчав у бік автостради. Він напевне дістався◦б селища, але доля судила так, що того дня Ніколас Відаль мав зустріти жінку, від якої тікав усе життя.

Виснажене через безсонні ночі, ворожість односельців, нестерпну спеку й цей напружений гін заради порятунку родини, серце судді Ідальго підстрибнуло й розірвалося. Некерований автомобіль кілька разів підкинуло, й нарешті він зупинився на узбіччі. Доньї Касільді знадобилося кілька хвилин, щоб усвідомити, що сталося. Маючи підстаркуватого чоловіка, вона часто припускала, що може овдовіти, але не думала, що він залишить її сам-на-сам із ворогами. Жінка не стала зосереджуватися на цьому, бо розуміла, що задля порятунку дітей треба діяти швидко. Обдивилася місцину і ледь не розплакалася від розпачу, бо це була оточена дикими скелями нещадно випалена пустка без жодних ознак життя, вгорі над якою сліпуче ясніло небо. Проте глянувши ще раз, Касільда завважила на одному з крутосхилів розколину й з двома малюками на руках і третім, що чіплявся за її спідницю, побігла в той бік.

Тричі дерлася на вершину Касільда, переносячи одного по одному дітлахів. Це була природна печера, яких чимало в тамтешніх горах. Жінка обстежила печеру, щоб упевнитися, що це не лігво звіра, а тоді вмостила дітей у глибині й поцілувала кожного, не зронивши й сльозинки.

— Через кілька годин по вас прийдуть жандарми. Доти нізащо не виходьте звідси, навіть якщо почуєте мій крик, зрозуміли?

Малюки перелякано щулилися, і матір, кинувши на них прощальний погляд, спустилася крутосхилом у долину. Підійшла до машини, стулила чоловікові повіки, обтрусилася, поправила зачіску й сіла чекати. Касільда не знала, скільки розбійників у банді Ніколаса Відаля, але благала Бога, щоб їх було багато, бо тоді вони довше втішатимуться нею; зібравшись на силі, вона запитувала себе, скільки часу протримається, перш ніж помре, якщо робитиме це дуже повільно. Жінка воліла◦б бути тілистою й міцною, щоб якомога довше опиратися й виграти час для своїх дітей.

Чекати довелося недовго. Вона завважила на обрії куряву, почула кінський тупіт і зціпила зуби. Розгублено побачила лише одного озброєного вершника, який осадив коня в кількох метрах од неї. Угледіла на його обличчі мітки від ножа й збагнула, що це і є Ніколас Відаль, який вирішив переслідувати суддю Ідальго сам, бо йшлося про чоловічу справу, яку вони повинні були залагодити між собою. І тоді Касільда зрозуміла, що мусить зробити щось набагато важче, ніж просто повільно померти.

Бандит з першого погляду збагнув, що ворог уникнув покарання й спокійно спить собі смертним сном, але поруч осяяна сонячним промінням була його дружина. Відаль спішився й підійшов до жінки. Та не опустила очей і не поворухнулася, і він зупинився здивований, бо це вперше хтось без тіні страху кидав йому виклик. Кілька секунд, що здалися цілою вічністю, вони мовчки дивилися одне на одного, зважуючи сили іншого й власну завзятість, і кожен подумки визнав, що перед ним чудовий супротивник. Ніколас Відаль сховав револьвер, і Касільда посміхнулася.

Дружина судді намагалася виграти кожну мить у наступних годин. Вона вдавалася до всіх відомих із прадавніх часів способів спокуси й тих, які, спонукувана необхідністю, вигадувала сама, щоб подарувати цьому чоловікові найбільшу втіху. Жінка не лише вправно працювала тілом, спрямовуючи кожну його клітинку на пошуки задоволення, а й прикликала на допомогу свою тонку душу. Обоє усвідомлювали, що це гра не на життя, а на смерть, що надавало їхній зустрічі особливої напруги. Ніколас Відаль од самого народження уникав любові, йому були невідомі пестощі, ніжність, потаємний сміх, свято почуттів, утішні любощі закоханих. Із кожною хвилиною загін жандармів, а відтак і розстрільна команда наближалися, але й усе ближчою ставала ця дивовижна жінка, і Ніколас Відаль охоче віддавав їй ці хвилини в обмін за блаженство, яке вона йому дарувала. Касільда була цнотливою й боязкою жінкою, пошлюбленою із похмурим підстаркуватим чоловіком, якому ніколи не показувалася голою. Впродовж цього незабутнього надвечір’я вона не забувала, що мала виграти час, але в якусь мить, зачарована власною чутливістю, розслабилася й відчула до цього мужчини щось схоже на вдячність. Тому, коли до її слуху долинули звуки, що сповіщали про наближення загону, Касільда почала благати його втекти й сховатися десь у скелях. Однак Ніколас Відаль волів міцно обійняти її й поцілувати востаннє, справдивши таким чином пророцтво, яким було позначене його життя.