Портрет Доріана Ґрея

Розділ IX

Вранці наступного дня, коли Доріан сидів за сніданком, до нього прийшов Безіл Голворд. — Я такий радий, що застав вас, Доріане! — повагом почав художник. — Я заходив учора ввечері, але мені сказали, що ви в опері. Звичайно, я знав, що це неможливо. Ви хоча б домашнім сказали, куди насправді йдете! Я увесь вечір перебув у жахливій тривозі, побоюючись, щоб за однією трагедією не сталося іншої. Ви ж могли б сповістити мене телеграмою, як тільки дізналися. Я про це прочитав цілком випадково у вечірньому випуску «Глобу», що потрапив мені на очі в клубі, і враз кинувся сюди, але, на превеликий жаль, не застав вас. Я не можу й передати вам, як мене приголомшило це нещастя! Розумію, як ви мусите страждати. Але де ж ви були? Мабуть, до її матері їздили? Я зразу був подумав і собі податися слідом за вами — адреса є в газеті, це десь ніби на Юстон-роді, чи що. Але чим би я міг зарадити такому лихові? То й навіщо було втручатись?.. Нещасна мати! Як їй зараз важко! Адже ж то єдине її дитя. Що вона каже про все це?

— Любий Безіле, звідки мені знати? — знудьговано пробурмотів Доріан Ґрей, потягуючи жовтаве вино з добірного венеційського келиха в золотих бусинах. — Я був в опері. І вам треба було б туди приїхати. Я познайомився з леді Ґвендолен, сестрою Гаррі, — ми сиділи в її ложі. Вона дуже чарівна жінка, та й Патті співала просто божественно! Не говоріть про неприємні речі, Безіле. Коли їх не згадувати, вони не існують. Гаррі має рацію — лише слова надають явищам реальності. А мати Сібіл, між іншим, не сама, вона має й сина — вродливий, певно, хлопець! Але він не виступає на сцені. Він чи не моряк… Та краще розкажіть про себе, Безіле, над чим тепер працюєте…

— Ви були в опері?.. — вкрай повільно і з болем у голосі перепитав Голворд. — Ви були в опері тоді, як Сібіл Вейн лежала мертва десь там у злиденній кімнатині? Ви можете казати мені, що інші жінки мали чарівний вигляд і що Патті співала божественно, — і це тоді, коли дівчина, яку ви кохали, ще не заснула спокійним сном у могилі? Ой-ой, чоловіче! Подумайте лишень, які жахіття чекають на її маленьке біле тіло!

— Замовкніть, Безіле! Я не хочу цього чути! — вигукнув Доріан, пориваючись на ноги. — Не згадуйте мені про це! Що сталося, те сталося. Що було, те загуло.

— Для вас учорашній день уже минувшина?

— До чого тут реальний плин часу? Це тільки недалеким людям треба довгих років, щоб збутись емоцій! А хто сам собі господар, той може позбутися жури так само легко, як і знайти нову насолоду. Я не хочу підкорятися своїм почуттям. Я хочу розкошувати ними, тішитись удосталь, але щоб вони були мені підвладні!

— Доріане, це жахливо! Щось вас цілковито змінило. На вигляд ви все той самий чудовий хлопчик, що день у день приходив до мене в студію позувати. Але тоді ви були простим, безпосереднім і ніжним. Ви були найчистішим створінням у цілому світі. А зараз… Не розумію, що скоїлося з вами. Ви говорите як людина без жалю в серці… Це все вплив Гаррі, я знаю.

Юнак почервонів і, підійшовши до вікна, якусь хвилину дивився на колихку зелень саду, заллятого сонцем.

— Я, Безіле, багато чим завдячую Гаррі, — озвався він урешті, — і то більше, ніж вам. Ви тільки збудили в мені марнославство.

— І я вже покараний за це, Доріане… Або колись буду покараний.

— Не розумію, на що ви натякаєте, Безіле, — обернувся Доріан. — І чого ви хочете від мене? Ну, чого?

— Я хочу того Доріана Ґрея, якого я малював, — сумно промовив художник.

— Безіле, — сказав Доріан, підходячи до нього і кладучи руку йому на плече, — ви прийшли занадто пізно. Вчора, коли я почув, що Сібіл Вейн вкоротила собі віку…

— Вкоротила собі віку! О Боже! Невже це правда? — аж зойкнув Голворд, зводячи нажаханий погляд на Доріана.

— А хіба ви, любий Безіле, думали, що то був звичайнісінький нещасний випадок? Ясна річ, ні! Вона сама вкоротила собі віку!

Художник затулив обличчя руками.

— Оце жах! — пробурмотів він, здригнувшись.

— Ні, — мовив Доріан Ґрей, — ніякого жаху тут нема. Навпаки, це велика романтична трагедія нашої доби. У пересічних акторів справжнє життя зазвичай найбанальніше. З них виходять зразкові чоловіки, вірні дружини — словом, сама нудота. Ви розумієте, що я маю на увазі, — оту буржуазну доброчесність і таке інше. Але Сібіл і на крихту не була схожа на них. Вона й у власному житті зазнала високої трагедії. Вона завжди була героїнею. Того останнього вечора, коли ви бачили її, вона грала погано, бо спізнала реальність кохання. А дізнавшись про його примарність, вона вмерла — так, як умерла б і Джульєтта. Вона просто повернулася назад, у царину мистецтва. Її доля має щось від мучеництва. Такий самий пафос безплідних мук, така сама намарно втрачена краса… Але не думайте, Безіле, що я не страждав. Якби ви прийшли вчора у відповідний момент — десь так приблизно

0 пів на шосту чи за чверть до шостої, — то застали б мене в сльозах. Навіть Гаррі, котрий, власне, й приніс мені цю звістку, не уявляв, що я пережив. Я страждав неймовірно! А потім це минуло. Не можу ж я те саме почуття переживати вдруге. Та й ніхто не може, крім сентиментальних людей… А ви страх як несправедливі до мене, Безіле. Ви прийшли мене заспокоїти — це дуже люб’язно з вашого боку, — а побачивши, що я спокійний, розпалюєтесь гнівом. Отаке воно, людське співчуття! Ви нагадали мені анекдот про одного філантропа, що його розповідав Гаррі. Той добродій років з двадцять усе намагався чи то побороти якесь зловживання, чи то змінити якийсь несправедливий закон — забув, що саме. Врешті він домігся свого —

1 тут його спостигло жорстоке розчарування! Йому більше не було що робити — він мало не вмер з нудьги і став хронічним мізантропом… Тож коли ви й справді, дорогий мій друже, хочете розраяти мені душу, то навчіть, як забути те, що сталося, або як подивитись на нього з суто мистецького погляду. Чи ж не писав Ґотьє про la consolation des arts[48]? Пригадую, колись у вашій студії мені трапила під руку книжечка в пергаментній оправі, і в ній я угледів цей захопливий вираз. Я ж не схожий на того молодика, що вважав, ніби жовтий атлас може втішити людину в усіх життєвих знегодах. Пам’ятаєте, ви розповідали мені про нього, як ми їздили в Марло[49]?.. Я люблю красиві речі, яких можна торкатись і брати до рук. Старовинна парча, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення зі слонової кості, вишукані інтер’єри, розкіш, пишнота — усе це дає чимало втіхи. Але для мене набагато цінніший той мистецький інстинкт, який ці речі породжують чи бодай пробуджують! Стати, як каже Гаррі, глядачем власного життя — це означає уникнути життєвих страждань. Я знаю, що вас дивують мої слова. Ви ще не збагнули, наскільки я розвинувся. Коли ми з вами познайомились, я був хлопчак. Тепер я дорослий. У мене вже нові нахили, нові думки, нові поняття. Я став інакшим, але мені не хотілося б, щоб ви розлюбили мене. Я змінився, так, але ви повинні завжди лишатись моїм другом. Звичайно, я дуже люблю Гаррі. А все ж знаю: ви кращі за нього. Ви не сильніші — ви занадто боїтеся життя, — але ви таки кращі. І як гарно нам бувало разом! Не кидайте ж мене, Безіле, і не сваріться зі мною. Який я є, такий є. Що тут вдієш?

Художника мимохіть це зворушило. Юнак цей був безмежно дорогий йому — адже Доріанів образ позначив якісний перелом у його творчості. І в Безіла забракло духу, щоб і далі йому дорікати. Та й врешті байдужість юнакова — мабуть, лише швидкоплинний настрій. У Доріані ж так багато доброго, так багато шляхетного…

— Гаразд, Доріане, — сказав нарешті Голворд з сумною усмішкою, — я більше не згадуватиму цієї жахливої історії. Сподіваюсь тільки, що ваше ім’я не буде вплутане в цю справу. Сьогодні мають провадити слідство. Вас не викликали?

Доріан заперечливо похитав головою, аж скривившись на слово «слідство», — такі докладності відгонять чимось образливим і вульгарним.

— Вони не знають мого прізвища, — відповів він.

— Але ж дівчина, мабуть, знала?

— Тільки ім’я. І я цілком певний, що вона нікому його не назвала. Вона розповідала мені, як у театрі їм дуже кортіло дізнатись, хто я такий, а вона всім відказувала, що моє ім’я Чарівний Принц. Як це гарно було з її боку! Безіле, ви мусите намалювати мені її портрет. Я хотів би мати на пам’ять від неї щось тривкіше, ніж згадки про кілька поцілунків і пестливих слів.

— Та вже спробую, Доріане, коли вам цього так хочеться. Але ви й самі повинні знову мені позувати. Без вас у мене й робота не йде.

— Ні, Безіле, тепер я вже ніколи вам не позуватиму! Це неможливо! — аж відсахнувся Доріан.

Художник здивовано глянув на нього.

— Що за дурниці, мій любий! Ви хочете сказати, що вам не подобається той ваш портрет? А де він, до речі? Чого це ви надумали його запнути ширмою? Дайте-но я гляну на нього. Це ж найкращий мій твір. Відсуньте ширму, Доріане. Ні, це просто обурливо, що ваш служник так його заховав! Тож-бо я завважив одразу, як увійшов, що в кімнаті чогось бракує…

— Мій служник тут ні до чого, Безіле. Невже ви гадаєте, що я дозволяю йому опоряджати мою кімнату на свій смак? Він часом добере для мене квіти, ото й тільки. А портрет я сам заслонив — у цьому місці занадто різке світло.

— Занадто різке! Та що ви, любий! Це ж найпідходящіше місце для портрета. Дайте-но я подивлюсь.

І Голворд рушив у той бік кімнати, де висів портрет.

Моторошний зойк вирвався Доріанові з уст. Він одним стрибком шарпнувся до портрета, заступаючи художникові дорогу.

— Безіле, — сказав він, увесь пополотнівши, — не руште ширми. Я не хочу, щоб ви дивились на цей портрет.

— Ви не дозволяєте мені подивитись на мій власний твір? Що за жарти! Це ж бо чому?

— Безіле, якщо тільки ви спробуєте на нього подивитись, — слово честі, я ніколи до вас і не обізвуся, скільки житиму! Це я цілком серйозно. Я не збираюсь нічого пояснювати, і ви мене ні про що не розпитуйте. Але пам’ятайте — тільки ви торкнетеся ширми, між нами все скінчено!

Голворд стояв, наче громом уражений, в безмірному подиві втупившись у Доріана Ґрея. Ніколи раніше не бачив він юнака в такому стані: обличчя Доріанове було мертвотно-бліде з люті, руки стиснуті, очі горіли блакитним вогнем. Він увесь трусився.

— Доріане!

— Кажу вам — мовчіть!

— Та що з вами? Ну, певна річ, коли ви не хочете, я не дивитимусь на портрет, — промовив художник трохи ображеним тоном і, обернувшись, відійшов до вікна. — Але ж, справді, це досить безглуздо — не дозволяти мені дивитись на мій власний твір, тим паче, що я думаю восени послати його на виставку в Париж. А перед цим мені, очевидно, треба буде ще раз покрити картину лаком, отож усе одно я муситиму оглянути її. То чом би це не зробити сьогодні?

— На виставку? Ви хочете виставити цей портрет? — перепитав Доріан Ґрей, відчуваючи, як тваринний жах облягає йому душу. Отже, всі побачать його секрет? І люди витріщатимуть очі на найглибшу таємницю його життя? Ні, цього не можна допустити! Чимось — йому ще було неясно, чим саме, — але чимось конче треба протидіяти, і то негайно!

— Так, у Парижі, — я ж не думаю, що ви будете заперечувати. Жорж Пті планує зібрати мої найкращі картини і влаштувати спеціальну виставку. Вона має відкритись на початку жовтня на вулиці Сез. Портрет заберуть лише на місяць. Гадаю, на такий короткий час ви легко зможете обійтися без нього. Тим паче, що вас, певно, й не буде тоді в Лондоні. Та й зрештою, коли ви тримаєте його за ширмою, він, видно, не дуже й цінний для вас.

Доріан Ґрей провів рукою по чолу, зрошеному краплинами поту. Він почувався наче на краю прірви.

— Ви ж ось лише місяць тому казали мені, що ніколи не виставите мого портрета! — скрикнув він. — Чому ви змінили свою думку? Ви з тих людей, які пишаються своєю постійністю, а насправді маєте такі ж мінливі настрої, як і всі інші. Різниця лише в тім, що ваші настрої ще примхливіші. Ви ж пам’ятаєте, як урочисто запевняли мене, що нізащо в світі не пошлете цього портрета на виставку? І Гаррі ви казали те саме.

Він раптом урвав мову, і в очах його блиснула іскрина. Йому пригадалось, як лорд Генрі колись напівжартома зауважив: «Якщо вам закортить цікавих вражень на чверть години, змусьте Безіла пояснити, чому він не хоче виставляти вашого портрета. Мені він розповів, і це було для мене як одкровення». То, може, й Безіл має свою таємницю? Треба б її вивідати в нього!

— Безіле, — почав Доріан, підходячи мало не впритул до художника і дивлячись йому просто в очі, — кожен з нас має свою таємницю. Розкрийте вашу, а я розповім свою. Чому ви не хотіли виставляти мого портрета?

Художник мимоволі здригнувся.

— Доріане, якби я вам це сказав, ви б не відчували вже такої приязні до мене, як раніше, а що сміялися б з мене — то вже запевне. А мені і те, і те було б прикрим. Коли ви волієте, щоб я більше ніколи не бачив вашого портрета, — хай так і буде. Адже в мене залишаєтесь ви, і я завжди зможу мати вас живого! Коли ви хочете, щоб мій найкращий твір був схований від світу, я погоджуюсь і на це. Ваша дружба для мене дорожча за популярність і славу.

— Ні, Безіле, ви мусите розповісти мені, — наполягав Доріан Ґрей. — Я, здається, маю право це знати.

Його жах уже спав, а натомість з’явилася цікавість. Він поклав собі таки витягти з Голворда його таємницю.

— Сядьмо, Доріане, — стурбовано мовив художник, — сядьмо. І скажіть мені лиш одну річ. Ви не завважили в портреті чогось особливого? Чогось такого, що спершу, можливо, і не впало вам у вічі, але потім відкрилося якось несподівано?

— Безіле! — скрикнув юнак. Руки його, тремтячи, вп’ялися в поруччя крісла, а дико нажахані очі втупились у художника.

— Бачу, ви завважили. Не перебивайте мене, заждіть, доки почуєте, що я скажу. Доріане, відтоді як я познайомився з вами, ваш образ має надзвичайний вплив на мене. Ваша врода підкорила собі все моє єство: і мою душу, й мозок, і хист. Я побачив у вашій особі наочне втілення того невидимого ідеалу, що все життя переслідує художника, немов чудовна мрія. Я обожнював вас. І ревнував вас до кожного, з ким ви розмовляли. Я хотів мати вас тільки для себе одного і почувався щасливим лише тоді, лише коли ви бували поруч. Але навіть коли ви не були зі мною, образ ваш незримо лишався в моїй уяві, коли я творив… Звісно, я остерігався, щоб ви ні про що не дізналися, — ви ж не зрозуміли б цього. Та я й сам ледве чи розумів себе. Я тільки відчував, що бачу перед собою саму досконалість, і від того світ видався мені чудовим, ба навіть занадто чудовим! Бо таке безтямне захоплення небезпечне: навіть не знаю, що страшніше — втратити це почуття чи підлягати його владі… Минав тиждень за тижнем, і ваш образ дедалі більше поглинав мою душу. І ось нарешті я запалився новою ідеєю. Я вже був намалював вас Парісом[50] у розкішних обладунках, а потім як Адоніса — у мисливському вбранні і з яскравим списом у руках. У вінку з важких лотосових квіток ви сиділи на носі Адріанового судна[51], дивлячись на зелений каламутний Ніл. Ви схилялися над непорушним плесом озера серед грецьких гаїв, милуючись віддзеркаленням своєї дивної вроди у сріблі тихих вод. І все це було таким, яким мистецтво й має бути, — інтуїтивним, ідеальним, далеким від життя. І от одного дня — фатального дня, як мені часом здається, — я задумав намалювати вас таким, яким ви є насправді, а не в шатах минулих віків, намалювати вас у тому костюмі, який ви носите, і в сучасній обстановці… Не знаю, чи був то наслідок реалістичної манери письма, а чи просто чару вашої індивідуальності, що постала переді мною, нічим тепер не заслонена, — не можу сказати. Але досить того, що коли я працював над портретом, мені ввижалося, ніби кожен дотик пензля, кожна цяточка фарби розкривають мою таємницю. Мене пройняв страх, щоб люди не дізнались про моє ідолопоклонство, Доріане. Я відчував, що забагато розкрився у вашому портреті, що забагато вклав самого себе в цю роботу. Ось тоді я й вирішив ніколи не виставляти цієї картини. Вас воно трохи прикро вразило, але ж де вам було знати, що я мав для цього дуже серйозні мотиви! Гаррі, якому я розповів про це, просто посміявся з мене. Але це мене анітрохи не образило. Коли я скінчив портрет і наодинці приглянувся до нього, то впевнився, що таки маю рацію… Ну, а коли за кілька днів портрет забрали зі студії, і я невдовзі збувся його безпосереднього магічного впливу, то мені здалося, що це все тільки моя фантазія — буцімто портрет промовляє про щось більше, ніж ваша дивовижна врода і мій сякий-такий малярський хист. Навіть тепер я не згодний з думкою, що почуття художника й справді відбиваються в творі. Мистецтво завше абстрактніше, ніж ми гадаємо. Форма й колір говорять про форму й колір, ото й усе. Мені часто здається, що мистецтво незрівнянно більше приховує митця, аніж його розкриває…

Ось тому, одержавши пропозицію з Парижа, я вирішив, що ваш портрет буде центром моєї виставки. Я й подумати не міг, що ви будете проти. Але тепер я бачу, що ви маєте рацію — портрет не слід виставляти. Не гнівайтесь, Доріане, на мої слова. Ви ж створені на те, щоб вас обожнювали, — так я й сказав колись Гаррі.

Доріан Ґрей полегшено перевів подих. Щоки його знову зарожевіли, а на устах з’явилася усмішка. Загроза минула, на певний час він у безпеці. Але мимохіть йому стало безмежно жаль художника, який щойно виклав перед ним таку дивну сповідь своєї душі. Доріан запитував себе, чи здатен він коли-небудь опинитися в такому полоні друга. Лорд Генрі його приваблює, як вабить нас усе дуже небезпечне, та й годі. Лорд Генрі надто розумний і надто цинічний, щоб його можна було любити… Чи йому, Доріанові, колись трапиться хтось такий, хто зможе збудити в ньому таке побожне поклоніння? Та й взагалі, чи судилося йому в житті й цього зазнати?

— Я дивом дивуюсь, що ви угледіли це в портреті, — сказав Голворд. — Невже направду помітили?

— Так, дещо помітив, — відповів Доріан. — Дещо таке, що видалося мені дуже чудним.

— Ну, а тепер ви не будете заперечувати, щоб я глянув на портрет?

Доріан похитав головою.

— Ні, ні, облиште навіть думати про це, Безіле. Я не дозволю вам навіть стати перед ним!

— То, може, колись іншим разом?

— Ні, ніколи.

— Що ж, можливо, ви таки маєте рацію. Ну, гаразд, до побачення, Доріане. Ви єдина людина, яка серйозно вплинула на мою творчість. Якщо я створив щось путнє, то це завдяки вам. О, ви й не уявляєте, чого мені коштувало розповісти вам це все!

— Любий Безіле! Та що ж ви такого розповіли? Лиш те, що надміру захоплювалися мною. Це навіть і не комплімент.

— А я й не мав наміру казати компліменти. То була сповідь. І після неї щось ніби пригасло в мені… Мабуть, ніколи не слід викладати словами своє обожнювання.

— Якщо це була сповідь, Безіле, то вона обманула мої сподівання.

— А чого ж ви ще сподівалися, Доріане? Хіба ви помітили в портреті щось інше? Чи вам нічого такого не впало в око?

— Ні, там нема нічого іншого. А чому це ви питаєте? Та й про обожнення ви більше не кажіть — це нерозумно. Ми з вами друзі, Безіле, і повинні завжди лишатись ними.

— У вас є ще Гаррі, — сумовито мовив художник.

— А, Гаррі! — дзвінко розсміявся Доріан. — Гаррі щодня каже неймовірні речі, а щовечора чинить неправдоподібні речі. Саме таке життя мені до смаку. Але в скрутну хвилину я навряд чи пішов би до нього — радше б до вас, Безіле.

— І ви знову будете мені позувати?

— Ні, це неможливо!

— Своєю відмовою ви, Доріане, вбиваєте мене як художника. Жодній людині не трапляється ідеал двічі в житті. Та й один раз мало хто його знаходить.

— Не можу пояснити чому, Безіле, але я змушений ніколи більш не позувати вам. Кожен портрет містить у собі щось фатальне. Він має своє власне життя. Я заходитиму до вас попити чаю, це буде так само приємно…

— Для вас, можливо, навіть приємніше… — з легким докором пробурмотів Безіл. — Ну що ж, до побачення. Шкода, що ви не дозволили мені ще раз глянути на портрет. Але тут нічого не вдієш. Я вас цілком розумію.

Коли Голворд вийшов, Доріан Ґрей всміхнувся сам до себе. Бідолашний Безіл — у своїх здогадах він такий далекий від істини! І як дивно все склалося — йому, Доріанові, не тільки не довелося відкрити свою таємницю, а навіть випадково пощастило вивідати таємницю друга! Ця незвичайна сповідь багато чого прояснила Доріану! Безглузді спалахи художникових ревнощів, його безтямна відданість, його захоплені дифірамби, його чудна потайність — тепер Доріан усе це зрозумів і відчув смуток. Щось трагічне є в дружбі, так романтично забарвленій.

Він зітхнув і подзвонив камердинерові. Портрет неодмінно треба звідси забрати! Не можна й далі ризикувати, щоб таємниця відкрилася. Це божевілля — залишити портрет хоча б на одну годину в кімнаті, куди мають доступ усі його знайомі.