Портрет Доріана Ґрея

Розділ XVII

Тижнем пізніше Доріан Ґрей сидів в оранжереї свого маєтку Селбі-Роял, розмовляючи з гарненькою герцогинею Монмаут, що гостювала в нього разом зі своїм сухорлявим шістдесятирічним чоловіком у гурті інших людей. Саме пили чай, і лагідне світло великої настільної лампи під мереживним абажуром падало на тонку порцеляну й карбоване срібло сервізу. Порядкувала за столом герцогиня. Її білі руки граційно рухалися поміж чашок, а пухкенькі червоні уста усміхалися на Доріанів шепіт. Лорд Генрі придивлявся до них обох, відкинувшись на плетеному стільці, устеленому шовком. Тим часом леді Нарборо, сидячи на персикового кольору канапі, вдавала, ніби слухає розповідь герцога про бразильського жука, найостанніше поповнення його колекції. Троє юнаків у вишуканих смокінгах пригощали жінок тістечками. Усього вже зібралося в Селбі дванадцятеро гостей, а назавтра сподівалися ще кількох.

— Про що це ви вдвох балакаєте? — запитав лорд Генрі, підійшовши до столу і ставлячи чашку. — Ґледіс, а Доріан, мабуть, розповів вам про мій план охрестити геть усе по-новому? Це чудова ідея.

— Але я не хочу, щоб мене перехрещували, Гаррі, — заперечила герцогиня, зводячи на нього свої чудові очі. — Я цілком задоволена своїм ім’ям, та й містер Ґрей, певно, також задоволений своїм.

— Люба Ґледіс, я нізащо в світі не погодився б змінювати ваші імена. І ваше, й Доріанове — прегарні. Я мав на думці, власне, квіти. Вчора я зрізав собі орхідею для бутоньєрки — чудовну плямисту квітку, звабливу, наче сім смертних гріхів. І от між іншим я запитав садівника, як ця орхідея називається. Він сказав, що це прегарний сорт робінзоніани — чи чогось там іншого, такого ж незграйного на слух. Хоч як це сумно, але ми таки втратили здібність давати речам привабливі назви. А назви — то ж усе! Я ніколи не доскіпуюсь до вчинків, а лишень до слів… Тому-то я й ненавиджу вульгарний реалізм у літературі. Людину, яка називає лопату лопатою, треба змусити нею працювати. Тільки на це вона й здатна.

— Гаразд, Гаррі, але як от, скажімо, вас можна було б назвати по-новому? — поцікавилась герцогиня.

— Його ім’я — Принц Парадокс, — відповів за нього Доріан.

— Оце влучно! — вигукнула герцогиня.

— Е ні, я проти, — засміявся лорд Генрі, сідаючи на стілець. — Ярлик як приліплять, то вже ніяк його не відліпиш! Ні, ні, я відмовляюся від такого титулу.

— Королівських почестей не зрікаються, — застережливим тоном промовили гарненькі уста.

— Тобто ви хочете, щоб я боронив трон?

— Так.

— Але я проголошую істини завтрашні!

— А я волію помилки сьогоднішні! — заперечила герцогиня.

— Ви мене роззброюєте, Ґледіс, — мовив лорд Генрі, проймаючись її грайливим настроєм.

— Я відбираю тільки щит, Гаррі, — а спис лишається при вас.

— Але я ніколи не змагаюся з Красою, — шанобливо повів рукою лорд Генрі.

— Це ваша помилка, Гаррі, повірте мені. Ви занадто високо цінуєте красу.

— Ну, це вже даруйте, Ґледіс. Визнаю, що, як на мене, то врода краще, ніж доброчестя. Але, з іншого боку, я перший охоче погоджуся, що краще вже бути доброчесним, аніж бридким.

— Отже, бридкість — один із семи смертних гріхів? — скрикнула герцогиня. — Як же тоді ваше порівняння орхідей до них?

— Ні, Ґледіс, бридкість — це одна із семи смертних чеснот. І вам як порядній торі не слід їх недооцінювати. Пиво, Біблія і ці сім смертних чеснот зробили нашу Англію такою, яка вона тепер є.

— То що — вам не подобається наша країна? — запитала вона.

— Я живу в ній.

— Щоб ліпше її ганити?

— А ви б хотіли, щоб я пристав на думку Європи про Англію? — поцікавився він.

— А що ж там кажуть про нас?

— Що Тартюф[120] перебрався до Англії і став крамарем.

— Це ваш власний дотеп, Гаррі?

— Дарую його вам.

— Але я не можу ним скористатись — він занадто правдивий.

— А ви не бійтеся. Наші співвітчизники ніколи не впізнають себе в описах.

— Вони — люди практичні.

— Радше хитрі, ніж практичні. Підбиваючи баланс, вони глупоту врівноважують багатством, а розбещеність — лицемірством.

— Та все ж ми спромагались на великі справи!

— Великі справи нам нав’язували, Ґледіс.

— Але ми гідно несли їх тягар.

— Несли — тільки до Фондової біржі.

Ґледіс похитала головою.

— Я вірю в нашу націю! — вигукнула вона.

— Нація — це лише виживання заповзятливих.

— Але ж така суть розвитку.

— Занепад мені любіший.

— А Мистецтво? — спитала герцогиня.

— Це хвороба.

— А Кохання?

— Ілюзія.

— А релігія?

— Модний сурогат Віри.

— Ви — скептик.

— Анітрохи! Адже скептицизм — це початок Віри.

— Хто ж ви тоді?

— Визначити — значить обмежити.

— То дайте хоч якусь нитку здогаду!..

— Нитки обриваються, і ви можете заблукати в лабіринті.

— Ви мене остаточно загнали в кут. Поговорім про щось інше.

— Чудова тема — наш господар. Колись його охрестили Чарівним Принцом.

— Ой, не нагадуйте мені про це! — озвався Доріан Ґрей.

— Наш господар сьогодні нестерпний, — мовила, червоніючи, герцогиня. — Він, здається, гадає, що Монмаут одружився зі мною з суто наукового інтересу, побачивши в мені найкращий екземпляр сучасного метелика.

— Але, сподіваюся, він не посадить вас на шпильку, герцогине? — засміявся Доріан.

— Цим забавляється моя покоївка, коли сердиться на мене.

— А чого ж вона сердиться, герцогине?

— Та все через якісь дрібниці, їй-бо, містере Ґрей. Зазвичай за те, що я приходжу за десять дев’ята і кажу, що маю бути вбрана до пів на дев’яту.

— Справді, вона у вас ще й коверзує! Вам би слід її позбутися.

— У мене духу на це не стає, містере Ґрей. Вона ж винаходить для мене фасони капелюшків! Пригадуєте той, у якому я була у леді Гілстон, у саду? Бачу, ви забули, але ви такі люб’язні, що вдаєте, ніби пам’ятаєте… То вона зробила той капелюшок ну геть з нічого! Всі добрі капелюшки робляться з нічого.

— Як і всі добрі репутації, Ґледіс, — докинув лорд Генрі. — Бо вирізняючись чимось путнім, людина тільки здобуде собі ворогів. А щоб зажити слави, треба бути посередністю.

— Але в жінок такі слави не заживуть, — мовила герцогиня, хитаючи головою. — А жінки ж правлять світом. Запевняю вас, ми терпіти не можемо посередності. Ми, жінки, як хтось зауважив, любимо вухами, — так само як ви, чоловіки, любите очима, якщо взагалі будь-коли любите…

— Мені здається, що ми тільки це й робимо, — зауважив стиха Доріан.

— Так? Тоді ви ніколи не любите по-справжньому, містере Ґрей, — відказала герцогиня із вдаваною зажурою на обличчі.

— Мила моя Ґледіс, як ви можете таке казати! — вигукнув лорд Генрі. — Любов живиться повторенням, і саме повторення перетворює простий інстинктивний потяг у мистецтво. До того ж щоразу, коли закохуєшся, все одно кохаєш, як уперше. Об’єкт пристрасті може змінюватись, а пристрасть лишається та сама. Та ще й міцнішає від зміни об’єкту! Життя дає людині щонайбільше — одну велику мить насолоди, і секрет життя в тому, щоб цю блаженну мить переживати якомога частіш.

— Навіть коли ця мить її ранить, Гаррі? — запитала трохи згодом герцогиня.

— І надто коли вона ранить, — відповів лорд Генрі.

Герцогиня обернулась і подивилася на Доріана Ґрея

з якимсь чудним виразом в очах.

— А яка ваша думка, містере Ґрей? — запитала вона.

Доріан повагався хвильку, потім трусонув головоюі засміявся:

— Я завше згоден з Гаррі, герцогине.

— Навіть коли він помиляється?

— Гаррі ніколи не помиляється.

— І його філософія допомогла вам стати щасливим?

— Я ніколи не прагнув щастя. Кому воно потрібне? Я шукав насолоди.

— І знаходили її, містере Ґрей?

— Часто. Занадто часто.

Герцогиня зітхнула й мовила:

— А я шукаю тільки супокою… І коли не піду зараз перевдягтись, то сьогодні ввечері його не матиму.

— Дозвольте вибрати для вас кілька орхідей, герцогине, — схопившися з місця, вигукнув Доріан і подався углиб оранжереї.

— Ви безбожно кокетуєте з ним, Ґледіс, — сказав лорд Генрі до своєї кузини. — Остерігайтесь. Його чари небезпечні.

— Якби він їх не мав, не було б і боротьби.

— Отже, сили рівні — грек проти грека?[121]

— Я на боці троянців[122]. Вони боролися за жінку.

— І зазнали поразки.

— Бувають речі гірші, ніж полон, — мовила герцогиня.

— Ви женете вчвал, пустивши повід!

— Лише в перегонах увесь смак життя, — була на те відповідь.

— Це я запишу сьогодні до свого щоденника.

— Що саме?

— Те, що дитина полюбила вогонь, який її обпік.

— Я зовсім не обпеклася. Мої крила цілісінькі.

— Бо ви користуєтесь ними для чого завгодно, аби лиш не літати. Ви й не пробуєте відлетіти від небезпеки.

— Мабуть, хоробрість перейшла від чоловіків до жінок. Для нас це нове відчуття.

— Але ви маєте суперницю.

— Хто це?

— Леді Нарборо, — сміючись, прошепотів лорд Генрі. — Вона просто обожнює його.

— Ви мене лякаєте. Захоплення давниною фатальне для нас, романтичних жінок.

— Це ви — романтичні? Ви ж озброєні науковими методами!

— Чоловіки нас і вчили.

— А от самі розуміти вас так і не навчилися.

— Ану ж схарактеризуйте нас, спробуйте! — виклично кинула Ґледіс.

— Ви — сфінкси без таємниць.

Герцогиня усміхнено подивилась на нього.

— Щось довго містера Ґрея нема. Ходім допоможемо йому вибрати орхідеї. Він же не знає ще кольору сукні, яку я вберу до обіду.

— Вам треба підібрати собі сукню в тон до його квіток, Ґледіс.

— Це була б завчасна капітуляція.

— Романтичне мистецтво з кульмінаційної точки й починається.

— Але я мушу зберегти собі шлях для відступу.

— На зразок парфян?[123]

— Вони знайшли безпеку в пустелі. У мене ж такої змоги нема.

— Жінки не завжди мають змоіу вибирати, — зауважив лорд Генрі.

Ледве він закінчив речення, як з дальнього кінця оранжереї почувся здавлений стогін, а потім глухий звук, так наче впало щось важке. Всі сполошено посхоплювалися. Герцогиня заклякла на місці, пройнята жахом. Лорд Генрі з переляком в очах метнувся, розсуваючи колихке листя пальм, туди, де на кахляній підлозі ницьма лежав глибоко непритомний Доріан Ґрей.

Його відразу ж перенесли до блакитної вітальні й поклали на канапу. Незабаром він опритомнів і ошелешено обвів очима кімнату.

— Що сталося? — запитав він. — A-а, пригадую… Я тут у безпеці, Гаррі? — Він раптом затрусився всім тілом.

— Любий мій Доріане, — відповів лорд Генрі, — вам просто стало млосно… І тільки. Мабуть, ви трохи перевтомились. Краще вам не з’являтись на обід, я вас там заміню.

— Ні-ні, я радше зійду вниз, — сказав Доріан, насилу спинаючись на ноги. — Мені не можна лишатись наодинці.

І він пішов до своєї кімнати перевдягатись.

За обіднім столом у його відчайдушних веселощах проступало щось розпачливе. І лише іноді він здригався від жаху, пригадуючи ту мить, коли побачив біле, мов хустинка, обличчя Джеймса Вейна, котрий пильно спостерігав за ним, притиснувшись до шибки оранжереї.