Портрет Доріана Ґрея

Розділ XX

Була вже тиха погідна ніч, така тепла, що Доріан не зодягав пальта, а ніс його, перекинувши через руку, і навіть не закутував шиї шовковим кашне. Коли він, покурюючи цигарку, ішов по вулиці додому, його обігнало двоє юнаків у вечірніх костюмах. Він почув, як один з них прошепотів другому: — Це Доріан Ґрей!

Йому пригадалось, як приємно бувало, коли люди показували в його бік, вдивлялися чи й говорили про нього. А тепер йому прикро було раз у раз чути своє ім’я. І чи не найбільшою принадою того невеличкого сільця, куди він так часто їздив останніми тижнями, було саме те, що там ніхто його не знав. Доріан не раз казав дівчині, яку закохав у себе, що він бідний, і вона вірила йому. Та коли він зізнався їй, що раніше був страшенно зіпсутим, вона тільки засміялася й відказала, що зіпсуті люди завжди дуже старі і дуже бридкі. А який у неї сміх — неначе пташка співає! І яка вона чарівна у своїй простій бавовняній сукенці й широкому капелюшку! Вона нічого не знала в житті, але вона мала все те, що він утратив.

Прийшовши додому, Доріан побачив, що камердинер і досі чекає на нього. Він відіслав його спати, а сам ліг на канапу в бібліотеці і задумався про те, що казав йому сьогодні лорд Генрі.

Чи й справді воно так, що людина навіть при всьому бажанні не може змінитись? Доріана враз опосіла пронизлива туга за незаплямованою чистотою своєї юності, блідо-рожевої юності, як назвав її колись лорд Генрі. Доріан усвідомлював, що забруднив себе ганьбою, що спаплюжив душу і дав потворну поживу своїй уяві, що його вплив згубно діяв на інших і що це давало йому жорстоку насолоду. Він знав, що проти всіх тих життів, які стикалися з його власним, його життя було найчистіше, і так же багато від нього сподівалось — а він покрив його безчестям… Але невже цього не можна виправити? Невже йому не лишилося навіть надії?

О навіщо в ту страхітливу мить гордощів та шалу вихопилося в нього те фатальне благання, щоб портрет ніс тягар його днів, а він сам щоб зберіг незаплямований блиск вічної молодості! У ту мить він погубив своє життя. Краще б кожен його гріх призводив до швидкого й безпомильного покарання. Кара очищує душу. Не «прости нам провини наші», а «покарай нас за провини наші» — ось така має бути молитва людини до всесправедливого Господа.

Люстерко в тонко різьбленій рамі, ще бозна-колишній дарунок лорда Генрі, стояло на столі, а білорукі купідони на ньому ще й досі пустотливо всміхалися. Доріан узяв дзеркало до рук — як тієї жахливої ночі, коли він уперше завважив зміну в портреті, — і втупив у його гладінь невидющий, затуманений від сліз погляд. Колись одна особа, до безтями закохана в нього, написала йому несамовитого листа, що закінчувався такими ідолопоклонними словами: «Світ змінився, відколи прийшли в нього ви — зроблені із золота й слонової кості. Вигини ваших уст переписують наново історію світу». Ці слова постали в Доріановій пам’яті, і він знову й знову подумки повторював їх. А тоді раптом збурилася в ньому ненависть до власної вроди і, шпурнувши дзеркало на підлогу, він розтовк його підбором на срібні скалки. Ця врода його й погубила — його врода і вічна молодість, яку він собі виблагав! Якби не вони, його життя було б чисте й непоганьблене. Краса виявилась лише маскою, а молодість — глумом. Та й зрештою — що таке молодість? Наївна, незріла пора, пора поверхових настроїв і нездорових помислів. Навіщо йому були її шати? Так, молодість погубила його!

Ні, краще дати спокій минулому. Його ніяк уже не зміниш. Про себе, про власне майбутнє — ось про що він має подумати. Джеймс Вейн лежить у безіменній могилі на цвинтарі в Селбі. Алан Кемпбел однієї ночі застрелився у себе в лабораторії, так і не виказавши таємниці, накинутої йому проти його волі. Збуджені пересуди про зникнення Безіла Голворда незабаром ущухнуть — до того йдеться. Отже, він, Доріан, цілком у безпеці. Проте зовсім не смерть художника гнітила його — смерть власної душі в живому тілі, ось що найдужче йому пекло. Безіл намалював портрета, який скалічив його життя, і він не міг йому цього пробачити. Адже саме той портрет спричинив усе. Безіл наговорив йому купу неможливих речей, і він їх навіть терпляче вислухав. А вбивство — це просто спалах безумства. Алан Кемпбел? Він сам наклав на себе руки — така була його воля, так він і вчинив. То до чого ж тут він, Доріан?

Нове життя! Ось чого він зараз жадав, ось до чого прагнув. Ба навіть запевняв себе, що вже й почав це нове життя. В усякому разі, він уберіг одну невинну дівчину. І ніколи більше не спокушатиме невинних. Він почне жити чесно.

Згадавши про Гетті Мертон, він раптом подумав: а чи не змінився на краще портрет у замкненій кімнаті? О, мабуть, портрет уже не такий відразливий, як був. І якщо його життя стане чистим від гріхів, то, можливо, й з обличчя на полотні теж зітруться всі сліди злочинних пристрастей… А що, як ці сліди уже щезли?.. Треба піти подивитись.

Доріан узяв зі столу лампу і тихцем подався сходами нагору. Коли він відмикав двері, радісна усмішка засвітилася на його дивовижно юному обличчі і завмерла на устах. Так, він стане іншою людиною, і той мерзенний портрет, який доводиться ховати від усіх, не буде більше тримати його в страху. Він відчував, що той жахливий тягар уже не тисне йому на душу.

Спокійно ступаючи, він увійшов досередини, замкнув своїм звичаєм двері і стягнув з портрета пурпурове покривало. Крик обурення й болю вирвався в нього. Ніякої зміни він не побачив — хіба тільки в очах з’явилося щось підступне і рот скривило лицемірним усміхом. Портрет був такий самий відразливий — навіть ще відразливіший, якщо це взагалі можливе: червона волога на його руці начебто ще пояскравішала, ще більше скидаючись на щойно пролиту кров. Доріана пройняв дрож. Невже лиш марнослав’я спонукало його на цей єдиний у житті добрий вчинок? Чи тільки жага нових збуджень, як то насмішкувато натякнув лорд Генрі? Чи просте бажання похизуватись, яке часом штовхає нас на вчинки, благородніші за нас самих? А чи все це разом? Але чому червона пляма ще побільшала? Вона розповзалася по зморшкуватих пальцях, немов якась жахлива хвороба… Кров була й на ногах портрета — чи не скрапувала вона з руки? Кров була навіть на тій руці, яка не тримала ножа!.. Що, зізнання? Може, це все до того, що він мусить зізнатися в убивстві? Виказати самого себе, піти на смерть?..

Він засміявся. І дика ж думка! Та й хто повірив би, якби він навіть зізнався? Не лишилося ж ані знаку по вбитому. Все, що йому належало, було знищене. Доріан власними руками спалив його речі, які лежали внизу. Люди просто сказали б, що він з’їхав з глузду. Та ще й замкнули б у божевільню, якби він затявся на своєму… А проте обов’язок велить зізнатися, покаятись, віддати себе на людський осуд, на людську ганьбу… Є Бог, і він вимагає, щоб людина висповідалась у гріхах своїх перед землею і перед небом. І ніщо не очистить його, аж доки він не зізнається в своєму злочині… Злочині? Доріан здвигнув плечима. Смерть Безіла Голворда здавалася йому тепер дрібничкою. Він думав про Гетті Мертон. Ні, цей портрет, дзеркало його душі — він бреше! Марнославність? Цікавість? Лицемірство? Невже нічого іншого не було в його самозреченні? Ні, неправда, там було щось інше, щось більше. Принаймні так йому здавалося. Але — хто може сказати?..

Ні! Нічого іншого там не було. Він пощадив Гетті лише з марнослав’я. З лицемірства надів маску доброчестя. Заради цікавості спробував ускромнити себе. Тепер він ясно це все побачив.

А те вбивство — невже воно буде переслідувати його ціле життя? Невже тягар минулого довіку гнітитиме йому душу? Чи, може, й справді він мусить зізнатись? Ні, ні, ніколи!.. Проти нього лишився лише один доказ, та й той непевний — портрет. Ну, то він його знищить.

І навіщо ж було так довго його зберігати? Колись він втішено спостерігав, як образ на полотні змінюється і старіє замість нього самого, але віднедавна такого задоволення вже не відчував. Портрет не дає йому спати ночами. А буваючи десь поза містом, він усе тремтить зі страху, щоб за його відсутності чужі очі не підгледіли його таємниці. Думка про портрет отруїла йому не одну хвилину радощів і навіть захмарювала смутком його пристрасті. Портрет цей був наче його сумлінням. Так, сумлінням…

Ну, то він його знищить!

Озирнувшись, Доріан нагледів ножа, яким він убив Безіла Голворда. Він багато разів чистив його, і на ньому не лишилось ані цяточки — ніж став яскравий і аж вилискував. Цей ніж покінчив з художником — тож нехай він уб’є і його витвір, і все, що з ним пов’язане! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, Доріан Ґрей стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті і, позбавившись його зловісних пересторог, він знову віднайде спокій.

Доріан схопив ножа і прошив ним портрет.

Почувся голосний скрик і глухий тріск. Крик передсмертної муки був такий моторошний, що вся розбуджена челядь сполошено повибігала зі своїх кімнат.

Двоє джентльменів, що саме переходили майдан, зупинились і обвели поглядом горішні вікна великої кам’яниці. Пройшовши трохи далі, вони зустріли полісмена і привели його до того будинку. Полісмен кілька разів подзвонив, але ніхто не виходив. У всьому будинку було темно, крім одного вікна вгорі. Трохи почекавши, полісмен відійшов від дверей і став стежити з сусіднього портика.

— Чий це будинок, констеблю? — спитав старший за віком джентльмен.

— Містера Доріана Ґрея, сер, — відповів полісмен.

Відходячи, джентльмени перезирнулися між собою і зневажливо осміхнулись. Один з них був дядьком сера Генрі Ештона.

А в будинку, на тій половині, де мешкала челядь, стривожено шепотілися напіводягнені люди. Стара місіс Ліф плакала, заламуючи руки. Френсіс був блідий як смерть.

Десь за чверть години він покликав кучера та одного з лакеїв, і вони усі втрьох почали скрадатися нагору. Там на їхній стукіт ніхто не озивався. Вони почали голосно гукати. Але всередині панувала тиша. Врешті після марних спроб висадити двері вони вибралися на дах, а звідти спустилися на балкон. Вікна піддалися легко — видно, засувки були старі.

Увійшовши до кімнати, вони побачили на стіні дивовижний портрет їхнього господаря — достоту такого, яким вони востаннє його бачили, в усьому блиску чарівної юності і вроди. А на підлозі, з ножем у грудях, лежав якийсь мрець у вечірньому костюмі. Увесь поморщений, зів’ялий, аж погляд вернуло. І лише за перснями у нього на пальцях челядники впізнали, хто це.