Портрет Доріана Ґрея

Розділ VII

Не знати чому, але публіки в театрі того вечора було повно, і гладкий директор-єврей, що зустрів при вході Доріана та його друзів, розпливався аж до вух у солодкаво-влесній посмішці. З виглядом урочистим і водночас послужливим він провів гостей до ложі, розмахуючи пухкими руками в перснях і просторікуючи на повен голос. Ще огиднішим, ніж раніше, видався він Доріанові, — юнак почувався так, немов, шукаючи Міранду[42], надибав Калібана. Лорд Генрі, навпаки, радше вподобав цього єврея. Принаймні так він заявив і напосівся потиснути йому руку, запевняючи, що пишається знайомством з людиною, котра відкрила справжнього генія і збанкрутувала через любов до поета. Голворд задовольнявся розгляданням облич у партері. Духота стояла неймовірна, і величезна люстра пломеніла, наче якась фантастична жоржина з огненними пелюстками. Молодики на гальорці, знявши куртки й жилети, порозвішували їх на бар’єрі. Вони по перегукувалися через цілу залу й частували апельсинами своїх строкато повбираних подруг, що сиділи поруч з ними. У партері весело гомоніли якісь жінки, дратуючи слух верескливим реготом. З буфету чути було бахкання корків.

— У гарненькому ж місці ви знайшли своє божество! — сказав лорд Генрі.

— А, так, — відізвався Доріан Ґрей. — Саме тут, серед смертних, я й знайшов свою богиню! Коли вона грає, забуваєш усе на світі. Навіть оця сіра публіка — у них неотесані обличчя й грубі манери, але вони стають просто невпізнанні, коли Сібіл на сцені. Вони сидять, затамувавши віддих, і стежать за нею. Досить їй захотіти — і вони ридають або сміються. Вона робить їх чутливими, як скрипка, вона духовно підносить їх, і тоді відчуваєш, що ці люди з такої ж плоті й крові, як і ти сам.

— З такої ж плоті й крові! Ну ні, це вже даруйте! — вигукнув лорд Генрі, який у бінокль розглядав гальорку.

— Не звертайте на нього уваги, Доріане, — мовив художник. — Я чудово розумію вас і вірю в цю дівчину. Та, яку ви покохали, не може не бути гарною! Коли вона здатна так впливати на людей, душа в неї витончена й шляхетна. Духовно підносити своє покоління — о, це велика заслуга! Якщо ця дівчина спроможна надихнути душі тих, які досі обходились без неї, якщо вона може зародити любов до краси в людей, чиє життя брудне й потворне, якщо вона має силу здерти з них шкаралупу егоїзму і викликати сльози співчуття до чужого горя — тоді вона варта вашого кохання, варта того, щоб цілий світ уклінно схилився перед нею. Добре, що ви з нею одружуєтесь. Спершу я не думав так, але тепер я згоден з вами. Сібіл Вейн боги створили для вас. Без неї ваше життя було б не таке повне.

— Дякую, Безіле, — відповів Доріан Ґрей, тиснучи йому руку. — Я знав, що ви мене зрозумієте. А Гаррі просто жахає своїм цинізмом… Ага, ось і оркестр. Він препоганий, правда, та грає лише хвилин з п’ять. Тоді підніметься завіса, і ви побачите дівчину, якій я віддам ціле життя, якій я вже віддав усе, що є в мені найкраще.

За чверть години під сплеск бучних оплесків на сцену ступила Сібіл Вейн. Вона й справді була дуже гарна — лорд Генрі навіть визнав у думці, що таку вроду йому рідко доводилось бачити. В її сором’язливій грації та боязкому виразі очей було щось від молодої сарни. Легка барва, наче тінь троянди у срібному дзеркалі, заграла на щоках дівчини, коли їй передався щирий запал залюдненої зали. Вона відступила на два кроки і губи її затремтіли. Безіл Голворд скочив на ноги і заплескав у долоні. Доріан Ґрей сидів непорушно, наче вві сні, прикипівши до дівчини поглядом. А лорд Генрі усе дивився у бінокль і бурмотів:

— Чарівно! Чарівно!

До широкої вітальні в домі Капулетті разом з Меркуціо та іншими приятелями ввійшов Ромео в одежі прочанина. Убогий оркестрик процигикав кілька тактів і почався танець. Поміж гурту незграбних обшарпаних акторів Сібіл Вейн здавалася якоюсь вищою, неземною істотою. Її тіло колихалось у танці, як тростина над водою. Вигини її шиї нагадували білу лілею, а руки були мовби виточені з холодної слонової кості.

Однак вона лишалася на диво байдужною. Ані іскорки радості не блиснуло їй в очах, коли вона побачила Ромео. Ті декілька слів Джульєтти —

і короткі репліки в подальшому діалозі прозвучали явно фальшиво. Голос був чарівний, але тон — зовсім невідповідний, якийсь нещирий і штучний. І ця хибно взята інтонація вичавила все живе з віршів, а висловлене в них почуття зробила нещирим.

Доріан Ґрей, приглядаючись до Сібіл, щодалі більш полотнів. Він був ошелешений і стривожений. Ні Безіл, ні лорд Генрі не наважувались бодай словом озватись до нього. Дівчина — бачилось їм — не мала ані найменшого хисту, і вони були вкрай розчаровані.

Знаючи, однак, що справжнє випробування будь-якої Джульєтти — сцена на балконі у другій дії п’єси, вони ще мали надію. Якщо Сібіл Вейн не вдасться і ця сцена, значить, дівчина бездарна та й усе.

Коли вона вийшла на балкон, освітлений місяцем, вигляд у неї був чарівний — це годі було заперечити. Але разюча неприродність гри ставала все нестерпнішою. Театральність жестів доходила до безглуздя, штучний пафос псував геть усе, що Сібіл промовляла. Прекрасний монолог —

був продекламований з нудотною педантичністю учениці якогось невдатного викладача красномовства. Далі вона, перехилившись через балкон, почала проказувати ті найдивовижніші рядки:

Але вона промовила ці слова так механічно, наче зовсім не усвідомлювала їхнього змісту. То не було нервове хвилювання, ні — навпаки, вона нібито цілком зберігала самовладання. Це була просто кепська гра. Дівчина явно не мала й крихти таланту.

Навіть невибаглива публіка гальорки й задніх рядів партеру втратила сякий-такий інтерес до п’єси. Зала неспокійно заворушилась, почулися голосні розмови, а далі й свист. Директор-єврей, що стояв у глибині бельетажу, тупотів ногами й люто лаявся. І тільки сама дівчина зоставалась незворушною.

Після другої дії в залі вибухла ціла буря шикання. Лорд Генрі підвівся й почав одягати плащ.

— Вона прегарна, Доріане, — мовив він, — але грати не може. Ходім звідси!

— Ні, я досиджу до кінця, — різко, болісним голосом заперечив Доріан. — Мені, Гаррі, дуже прикро, що через мене у вас пропав вечір. Перепрошую вас обох.

— Мій любий Доріане, мабуть, міс Вейн сьогодні нездужає, — урвав його Голворд. — Ми прийдемо колись іншим разом.

— Краще б їй і справді нездужати, — зітхнув Доріан. —

Але мені здається, вона просто холодна й нечула. З нею сталася цілковита зміна! Ще вчора вона була велика артистка, а сьогодні це лише звичайнісінька посередня лицедійка.

— Не кажіть так про кохану дівчину, Доріане. Кохання вище за Мистецтво.

— І те, і те — тільки форми наслідування, — зауважив лорд Генрі. — Ну що ж, ходімо, Безіле. Але вам, Доріане, теж не слід тут довше залишатися. Дивитись на кепську гру — погано для людської моральності. Окрім того, навряд чи ви, Доріане, схочете, щоб ваша дружина виступала на сцені, — тож і не має значення, що вона грає Джульєтту, мов дерев’яна лялька! Вона дуже гарненька, і коли на житті розуміється так само мало, як і на мистецтві, — близькість із нею принесе вам чимало насолоди! Є ж бо тільки два різновиди людей, по-справжньому чарівних, — це ті, що їм відомо абсолютно все, і ті, яким не відомо абсолютно нічого. Заради Бога, любий мій хлопчику, не сприймайте це так трагічно! Секрет вічної молодості в тому, щоб остерігатись почуттів, які нівечать вроду. Краще їдьмо з нами до клубу. Там попалимо цигарок і вип’ємо за вроду Сібіл Вейн. Вона прекрасна. Чого ще вам хотіти?

— Ідіть, Гаррі! — скрикнув юнак. — Мені треба побути на самоті. Безіле, ви теж залиште мене. Хіба ви не бачите, що серце моє крається?!

Йому до очей підступили гарячі сльози, а губи засіпалися. Кинувшись углиб ложі, він прихилився до стіни і затулив обличчя руками.

— Ходімо, Безіле, — з незвичною теплотою в голосі мовив лорд Генрі. І вони обидва вийшли з ложі.

Через кілька хвилин спалахнули вогні рампи, завіса знову піднялась і почалася третя дія. Доріан Ґрей повернувся на своє місце. Вигляд його був блідий і сповнений гордовитої байдужості. П’єса все тяглась, і здавалося, що кінця їй не буде. Зала напівспорожніла, люди зі сміхом виходили, човгаючи важкими черевиками. Вистава безнадійно провалилася.

Коли грали останню дію, ряди були майже порожні. Врешті завіса опустилась під хихотіння і голосні нарікання.

Ледве закінчилася вистава, як Доріан Ґрей метнувся за лаштунки, до гримерки Сібіл Вейн. Дівчина стояла сама, з виразом тріумфу на обличчі. Очі її яскраво зоріли, і вся вона немов променилася сяйвом. Напіврозтулені вуста усміхались якійсь лише їй одній знаній таємниці.

Коли увійшов Доріан, Сібіл глянула на нього, і вмить її охопила безмежна радість.

— Як препогано я сьогодні грала, Доріане! — вигукнула вона.

— Жахливо! — ствердив Доріан, ошелешено вдивляючись у неї. — Просто жахливо! Ви що, хворі? Ви й не уявляєте, яка це була мука і як я страждав.

Дівчина усміхнулася.

— Доріане, — вона вимовила його ім’я з наспівною протяжністю, насолоджуючись ним, наче воно було солодше за мед для червоних пелюсток її уст. — Доріане, ви ж мали зрозуміти. Але зараз ви вже розумієте, правда?

— Що зрозуміти? — сердито перепитав він.

— Чому я сьогодні так погано грала. І чому я віднині завжди погано гратиму. Чому я ніколи вже не зможу добре грати.

Доріан знизав плечима.

— Ви, мабуть, хворі. Вам не треба грати, коли нездужаєте. Ви стаєте тоді посміховиськом. Моїм друзям було нудно. І мені теж.

Сібіл мовби й не слухала його. Радість невпізнанно змінила її — вона була в якомусь екстазі щастя.

— Доріане, Доріане! — скрикнула вона. — Перед тим, як познайомитися з вами, я знала в житті саме мистецтво, — я жила тільки тут, на сцені. Я гадала, що все це правда. Одного вечора я була Розаліндою, іншого — Порцією. Радість Беатріче була моєю радістю, горе Корделії — моїм горем. Я вірила в усе це. Ті вбогі актори, що грали разом зі мною, здавались мені божественними, розмальована сцена була моїм цілим світом. Я знала тільки самі привиди і вважала їх за живих істот. Але прийшли ви, мій прекрасний коханий, — і визволили мою душу з в’язниці, ви показалив мені справжню реальність. Сьогодні вперше я побачила всю нещирість, бутафорність і фальш цих пустих видовищ, у яких я граю. Сьогодні вперше я усвідомила, що Ромео бридкий, старий і підфарбований, що місячне світло в саду підробне, що декорації примітивні, що слова я говорила нереальні, що то не мої слова, не те, що я хотіла б сказати… Ви дарували мені щось вище за мистецтво — ви дали мені пізнати справжнє кохання! О мій коханий! Чарівний мій Принце! Принце життя! Мені набридло жити серед примар. Ви для мене більше, ніж усе мистецтво! Навіщо мені оті маріонетки зі сцени? Почавши сьогодні грати, я ніяк не могла збагнути, чому це в мене нічого не виходить. Я хотіла зачарувати всіх, а виявилось — я зовсім ні на що не здатна. Але раптом я зрозуміла, чому. І мені стало так радісно! Я чула їхнє шикання — і тільки всміхалася. Бо що вони знають про таке кохання, як наше? Забери мене звідси, Доріане, забери куди-небудь, де ми будемо зовсім самі!

Я тепер зненавиділа театр. Я могла вдавати пристрасть, коли сама її не відчувала, але тепер, коли вона обпікає мене вогнем, я не можу! О Доріане, Доріане, ти мене розумієш?! Адже вдавати закохану, коли ти сама насправді закохана, — це глум над коханням. Завдяки тобі я тепер побачила це.

Доріан рвучко сів на канапу й одвернувся від Сібіл.

— Ви вбили моє кохання… — пробурмотів він.

Сібіл у подиві глянула на нього й засміялась. Доріан

не озивався. Вона підійшла до нього й своїми маленькими пучками погладила йому волосся. Тоді стала навколішки й торкнулася устами його рук. Здригнувшись усім тілом, Доріан вирвав від неї руки, схопився з канапи і рушив до дверей.

— Так, так! — вигукнув він. — Ви вбили моє кохання! Раніш ви розпалювали мою уяву, а тепер навіть цікавості не збуджуєте. Тепер мені до вас просто байдуже. Я покохав вас, бо ви чудово грали, бо я бачив у вас талант і розум, бо ви втілювали мрії великих поетів і вбирали в живу плоть і кров образи мистецтва. Але тепер з цим усім покінчено. Ви просто порожнє, обмежене створіння. О Господи! Яким божевіллям було моє кохання до вас! Який же я був йолоп! Тепер ви для мене ніщо! Я не хочу вас більше бачити! Я ніколи й не згадаю про вас, і не промовлю вашого імені. Ви й не уявляєте, чим ви були для мене… Ще так недавно!.. Тепер мені боляче навіть згадувати про те. Краще б я вас ніколи не знав! Ви зруйнували найпрекрасніше в моєму житті. Як мало ви знаєте про кохання, коли кажете, що воно вбило ваш талант! Адже ви ніщо без свого мистецтва! Я дав би вам славу й велич! Світ боготворив би вас, і ви носили б моє ім’я… А що ви тепер? Третьорядна акторка з гарненьким личком, ото й усе!

Дівчина сполотніла і вся затряслась дрібним дрожем. Вона стисла руки і насилу пробелькотіла, немов слова застрявали їй у горлі:

— Ви ж це несерйозно, Доріане? Ви так наче граєте…

— Граю! Ні, це вже заберіть собі. У вас воно так добре виходить! — уїдливо кинув Доріан.

Сібіл підвелася з колін і підступила до нього. З болісним виразом вона поклала руку йому на плече і заглянула в очі. Він відштовхнув її.

— Не торкайтесь до мене!

Притамований стогін вирвався у неї, вона припала до його ніг і простерлася ниць, наче стоптана квітка.

— Доріане, Доріане, не кидайте мене! — шепотіла вона. — Простіть мені, що я сьогодні так погано грала, — адже увесь час тільки ви один були на думці в мене!.. Але я спробую… Я все зроблю, щоб грати краще!.. Це ж прийшло так несподівано, наше кохання… Мабуть, я його й не відчула б, якби ви не поцілували мене… якби ми не поцілувались тоді… Поцілуй мене ще раз, мій коханий! О Доріане! Не кидай мене, бо… Мій брат… Ні, ні, то дурниці! Він лиш пожартував… Але ви, Доріане… Невже ти не вибачиш мені сьогоднішній вечір? Я працюватиму з усіх сил!.. Не будь такий жорстокий зі мною, я ж люблю тебе понад усе на світі. Та й тільки однісінький раз моя гра не сподобалась тобі! Твоя правда, Доріане, — мені не слід було забувати, що я актриса. Я знаю, це в мене по-дурному вийшло, але я нічого не могла з собою вдіяти. О, не кидай мене, Доріане, не йди!..

Заливаючись гарячими слізьми, вона корчилась на підлозі, немов зранене звіря, а Доріан Ґрей дивився на неї згори своїми прегарними очима і його красиво окреслені уста осміхались у пиховитій зневазі. Почуття людей, яких розлюбили, завжди чимось смішні. І слова, і ридання

Сібіл видавалися Доріанові суцільною мелодрамою і викликали тільки відразу.

— Я йду, — сказав він урешті спокійно й чітко. — Я не хотів би бути безсердечним, але я не можу більше зустрічатися з вами. Ви розчарували мене.

Вона тихо плакала і не озивалася, лише підповзла трошки ближче до нього. Її маленькі руки простерлись навмання, немовби шукаючи його. Доріан обернувся і вийшов з кімнати. За кілька хвилин він був уже на вулиці.

Він ішов, ледве усвідомлюючи, куди йде. Пізніше йому пригадувалось, що він блукав якимись тьмяно освітленими вуличками повз підозрілі будинки, попід арками, від яких падали чорні тіні. Якісь жінки, пронизливо сміючись, кликали його хрипкими голосами. Непевною ходою, наче страхітливі мавпи, пленталися п’яниці, бормочучи щось собі під ніс або лаючись. Він бачив заморених дітей, що спали, скрутившись калачиком на приступках будівель, і чув верескливий лемент і прокляття, які долинали з похмурих дворів.

З першими проблисками світанку Доріан опинився перед Ковент-Ґарденом[43]. Темрява спадала, і пронизане блідими вогнями небо сяяло, як чудовна перлина. По лискучій бруківці безлюдної ще вулиці прогуркотіло декілька величезних підвод, на яких рясно похитувалися лілеї. Повітря духмяніло ароматом квіток, і краса їхня наче тамувала його біль. Йдучи за підводами, він увійшов у ринок і став дивитись, як їх розвантажують. Один візник у білій хламиді почастував його вишнями. Доріан подякував і байдуже почав їсти, здивувавшись, чому візник відмовився взяти за них гроші. Зірвані опівночі, вишні немов ще тримали в собі прохолоду місячного світла. Повз Доріана довгою вервечкою тяглися хлопчаки з кошиками смугастих тюльпанів і жовтих та червоних троянд, обережно пробираючись поміж горами ніжно-зеленої городини. Під портиком з сірими, освітленими сонцем колонами снував гурт забрьоханих простоволосих дівчат-перекупок, що дожидали кінця гуртового торгу. Ще трохи їх юрмилося біля обертових дверей кав’ярні на П’яцце. Важкі возові коні ковзали копитами по нерівному бруку і дзеленькотіли балабончиками та збруєю. Декотрі візники спали на купі лантухів. Рожевоногі голуби з райдужними шийками метушливо дзьобали розтрушені зернини.

Врешті Доріан гукнув візника з кеба і поїхав додому. Там якусь хвильку він постояв біля дверей, оглядаючи безгомінний майдан і вікна будинків, щільно позакривані віконницями або шторами. Небо тепер стало суцільно опалеве, і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло. З одного димаря навпроти вже курився тоненький струмінь диму, звиваючись блідо-бузковою стрічкою в перламутровому повітрі.

У просторому передпокої з дубовими панелями звисав зі стелі великий позолочений ліхтар, ймовірно здобич із гондоли якогось венеційського дожа. Три газових ріжки ще мигтіли у ньому голубими пелюстками в облямівці білого полум’я. Доріан загасив ліхтаря і, кинувши на стіл капелюха й плаща, пройшов через бібліотеку до спальні, великої восьмикутної кімнати на першому поверсі, яку, охоплений новим для нього потягом до розкоші, він недавно переобладнав на власний смак і порозвішував на стінах рідкісні гобелени часів Ренесансу, що їх видобув із закинутої мансарди свого будинку в Селбі. Узявшись за ручку дверей, Доріан мимохідь зиркнув на портрет роботи Безіла Голворда. І враз відсахнувся, наче вражений якоюсь несподіванкою. До спальні він увійшов дещо приголомшений. Вийнявши квітку з петельки, він мовби завагався в нерішучості. Зрештою таки вернув назад і, наблизившись до портрета, уважно приглянувся. У тьмяному світлі, що пробивалося крізь кремові шовкові штори, обличчя здалось йому трохи зміненим. Іншим став вираз, щось жорстоке з’явилося в обрисах рота. Дивна річ!

Доріан одвернувся і, підійшовши до вікна, підтягнув штори. Кімнату залив променистий світанок, розігнавши химерні тіні по темних кутках, де вони, здригаючись, нарешті уляглися. Але дивний вираз на обличчі портрета не тільки не зник, а навіть став ще чіткішим. Тремтливе і яскраве денне світло виказувало йому складку жорстокості біля рота так ясно, наче він дивився у дзеркало після того, як вчинив щось жахливе.

Доріана аж пересмикнуло, і, притьмом схопивши зі столу овальне люстерко в прикрашеній купідонами рамі зі слонової кості — один з численних дарунків лорда Генрі, — він зазирнув у його гладку глибінь. Ні, його вишневих уст не спотворювала така складка, як на портреті. Що б це означало?

Він протер очі, наблизився мало не впритул до портрета і ще раз уважно приглянувся. Не було знаку жодної зміни, зробленої пензлем, а проте загальний вираз явно став інакшим. Це був не просто виплід його уяви. Ні, зміна до моторошності очевидна!

Доріан важко сів у крісло й задумався. І враз йому на пам’ять спливло те, що він промовив у студії Безіла Голворда того дня, коли портрет було закінчено. Так, він пригадав тепер геть усе до слова. У нього тоді прохопилося химерне бажання, щоб замість нього старішав портрет, а він сам лишався повік молодим, і щоб його власна врода ніколи не марніла, а весь тягар його пристрастей і вад лягав на обличчя портретові; щоб зморшки страждань і тяжких роздумів зорали тільки його намальоване зображення, а він сам щоб зберіг назавжди ніжний рум’янець і миловидність своєї щойно тоді усвідомленої юності. Невже його бажання справдилось? Та ні, це ж неможливо! Жах навіть подумати про таке. А проте ж — ось портрет, і на ньому складка жорстокості біля уст.

Жорстокість! Хіба він був жорстокий? Це вона завинила, а не він! Вона уявлялась йому великою артисткою, і за це він її покохав. А вона його розчарувала. Вона виявилася нікчемою, не гідною його кохання… І все ж тепер він з почуттям безмежного жалю згадував, як Сібіл лежала коло його ніг, ридаючи немов мале дитя. Як безсердечно він дивився тоді на неї! І чого він такий? Чого йому дано таку душу?..

Однак хіба й він не страждав? За ті три жахітливі години, поки тривала вистава, він пережив цілі століття терзань, цілу вічність муки! А його життя так само ж цінне, як і її! В усякому разі, якщо він поранив її на все життя, то й вона на якийсь час завдала йому болю. Але жінки вміють легше зносити горе, ніж чоловіки, — вони ж бо живуть самими почуттями, і тільки й думають, що про почуття. І коханців вони собі вибирають лиш на те, аби мати перед ким влаштовувати сцени. Так каже лорд Генрі, а він знає, що таке жінки… Навіщо ж йому мордуватись думками про Сібіл Вейн? Тепер вона для нього більше не існує.

Але портрет! Як бути з ним? Портрет містить секрет його життя і виповідає усім правду. Портрет підказав йому, як любити власну вроду, то невже ж він змусить його зненавидіти власну душу? Як же тепер і дивитись на цей портрет?

Ні, ні, то просто ілюзія, породження втомленої уяви. Ця жахлива ніч, яку він пережив, лишила по собі всякі примари… Раптом у його мозкові блимнула та крихітна ясно-червона цяточка, що призводить людину до божевілля. Портрет анітрохи не змінився, безглуздя навіть думати про це!

Але чоловік з портрета дивився на нього з жорстоким усміхом, який нищив прекрасне обличчя. Злотаве його волосся сяяло під вранішнім сонцем, а блакитні очі втупилися в очі живого Доріана Ґрея.

Безмежний жаль — не за собою, а за намальованим своїм образом — пройняв юнака. Портрет уже змінився і змінюватиметься далі й далі. Злотавість його кучерів візьметься сивизною, поблякнуть ніжні троянди його юного обличчя. Кожен гріх, який він, Доріан, вчинить, лягатиме плямою ганьби на портрет і нівечитиме його красу… Але ні, він не грішитиме більше! Портрет — змінений чи не змінений — стане мовби наочним втіленням його сумління. Треба опиратися спокусі. Він не бачитиметься більше з лордом Генрі — принаймні не слухатиме його невловно-отруйних теорій, які колись у Безіловому садку вперше розворушили в ньому, Доріані, жагу неможливого… Він спокутує свою провину, повернеться до Сібіл Вейн, одружиться з нею і спробує знов її полюбити. Це його обов’язок. Вона ж, бідолашка, настраждалася, мабуть, більше за нього! Він повівся з нею як останній егоїст! Нічого, любов повернеться, і вони з Сібіл знову будуть щасливі. Життя їхнє буде прекрасне й чисте.

Він устав з крісла і заслонив портрет широкою ширмою, мимохіть здригнувшись від погляду на нього.

— Який жах! — пробурмотів він сам до себе і, підійшовши до засклених дверей, розчинив їх навстіж.

Опинившись у садку на траві, він спрагло дихнув на повні груди. Свіже ранкове повітря немовби розігнало усі його похмурі переживання. Тепер Доріан думав лише про Сібіл. Слабке відлуння колишнього кохання бриніло йому в серці, він знов і знов повторював її ім’я. І пташки, що заливалися щебетом у скропленому росою саду, здавалося, оповідали квіткам про неї.