Портрет Доріана Ґрея

Розділ II

Увійшовши, вони побачили Доріана Ґрея. Він сидів за роялем, спиною до них, і гортав сторінки «Лісових сцен» Шумана.

— Що за розкіш! — вигукнув Доріан. — Ви мусите позичити мені ці ноти, я хочу їх вивчити!

— Це цілком залежить від того, як ви сьогодні будете позувати, Доріане.

— Ой, як мені воно обридло! Я вже й портретові своєму не радий, — з вередливою міною відповів юнак, повертаючись на дзиґлику. Завваживши незнайомця, він схопився на ноги і злегка залився рум’янцем. — Перепрошую, Безіле, я не знав, що ви не самі.

— Знайомтесь, Доріане, — це лорд Генрі Воттон, мій давній друг ще з Оксфорда. Я щойно розповідав йому, як ви чудово позуєте, а ваше буркотіння все зіпсувало.

— Але не зіпсувало мого задоволення від зустрічі з вами, містере Ґрей, — сказав лорд Генрі, виступивши наперед і простягаючи Доріанові руку. — Я багато чув про вас від моєї тітоньки. Ви — її улюбленець і, боюся, одна з її жертв.

— Я тепер у чорному списку леді Еґати, — промовив Доріан, прибравши вигляд жартівливої покути. — Я обіцяв минулого вівторка поїхати з нею на концерт до одного вайтчепельського клубу і забув про це. Ми збиралися там грати в чотири руки — здається, аж цілих три дуети… Тепер не знаю, що вона й скаже мені. Я вже й заходити до неї боюся.

— Нічого, я вас помирю. Вона вельми до вас прихильна. А що вас не було на концерті — не думаю, щоб це мало аж таке значення. Публіка, певно, вважала, що грав дует. Коли тітонька Еґата сідає за рояль, вона зчиняє подвійний гамір.

— їй було б дуже прикро почути таку думку про себе, та й мені не дуже приємно, — засміявся Доріан.

Лорд Генрі подивився на нього. Так, безперечно, цей юнак — з ніжними обрисами яскраво-червоних уст, ясними блакитними очима й злотистими кучерями — був надзвичайно вродливий і в обличчі мав щось таке, що одразу викликало довіру. З нього промовляла вся щирість юності, вся чистота юнацького запалу. Бачилось — життєвий бруд ще не позначйв його своїм тавром. Тож не дивно, що Безіл обожнював Доріана!

— Ви занадто чарівні, щоб займатися благодійністю, містере Ґрей, занадто чарівні.

Лорд Генрі вмостився на дивані й розкрив портсигар.

Художник тим часом заклопотано змішував фарби і готував пензлі. Почувши останнє зауваження лорда Генрі, він глянув на нього, хвильку повагався, а тоді сказав:

— Гаррі, я хотів би сьогодні закінчити портрет… Ти не образишся, коли я попрошу тебе піти?

Лорд Генрі усміхнено подивився на Доріана Ґрея.

— Піти мені, містере Ґрей?

— О ні, будь ласка, залишіться, лорде Генрі. Я бачу, Безіл сьогодні знов не в гуморі, а я не можу терпіти, коли він такий. Крім того, мені б хотілося, щоб ви пояснили, чому я не повинен займатися благодійністю.

— Не знаю, чи варто це пояснювати, містере Ґрей. Це така нудотна матерія, що про неї треба було б говорити серйозно… Тая, звісно, вже не піду, коли ви просите. Ти ж не заперечуватимеш, Безіле? Адже ти сам казав мені, що любиш, коли той, хто позує, має з ким погомоніти на сеансі.

Ґолворд закусив губу.

— Якщо Доріан бажає, ти, звісно, повинен залишитись. Доріанові примхи — закон для всіх, окрім нього самого.

Лорд Генрі взяв капелюха й рукавички.

— Хоч ти й дуже наполягаєш, Безіле, але, на жаль, я таки мушу йти. У мене призначено зустріч з одним чоловіком у ресторані «Орлеане». До побачення, містере Ґрей. При нагоді завітайте до мене на Керзон-стріт.

О п’ятій годині я майже завжди вдома. Тільки сповістіть завчасу — я шкодував би, якби ми розминулись.

— Безіле! — скрикнув Доріан Ґрей. — Якщо лорд Генрі Воттон піде, я також піду. За роботою ви ніколи й уст не розтуляєте, а мені жах як набридає стояти

І увесь час мило посміхатися! Попросіть його залишитись — я так хочу!

— Зостанься, Генрі! Зроби таку ласку й Доріанові, і мені, — сказав Голворд, зосереджено дивлячись на картину. — Доріан каже правду — я ніколи сам не говорю, працюючи, і не слухаю, що кажуть інші, а це, мабуть, страшенно докучливо моїм бідолашним натурникам. Я прошу тебе, зостанься.

— А як же з тією особою, що чекає на мене в ресторані?

Художник засміявся:

— Не думаю, що це аж так важливо. Сідай, Гаррі. Ну, а тепер, Доріане, станьте на поміст і не дуже ворушіться. І не звертайте ніякої уваги на те, що говоритиме лорд Генрі. Він має вкрай поганий вплив на всіх своїх друзів, за винятком хіба що мене.

Доріан Ґрей з виглядом юного грецького мученика ступив на підвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрі, котрий явно йому сподобався. Він був такий несхожий на Безіла! Між ними двома — разючий контраст. І голос у лорда Генрі звучав так приємно!..

Трохи згодом Доріан Ґрей звернувся до нього:

— Ви справді маєте вкрай поганий вплив? Аж настільки поганий, як каже Безіл?

— Доброго впливу взагалі не існує, містере Ґрей. Будь-який вплив неморальний — неморальний з наукового погляду.

— Чому це?

— Тому що впливати на когось — означає віддавати комусь власну душу. Людина починає думати не своїми думками, палати не власними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи — коли припустити, що є така річ, як гріх, — запозичує. Людина перетворюється на відлуння чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя — розвиток власного «я». Повністю реалізувати своє єство — ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самих себе. Вони забули найвищий з усіх обов’язків — обов’язок перед самим собою. Звичайно, вони доброчинні. Вони годують зголоднілих і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас. А можливо, ми ніколи і не мали її. Страх перед суспільством, яке є основою моралі, страх перед Богом, який є таїною релігії, — ось що владарює нами. А проте…

— Доріане, будьте слухняним хлопчиком, поверніть голову трошки праворуч, — сказав художник. Поринувши в роботу, він усвідомлював тільки те, що ніколи раніш не бачив такого виразу в юнака на обличчі.

— А проте, — низьким мелодійним голосом вів далі лорд Генрі з граційними жестами, притаманними йому ще з Ітона[9], — я певен, що якби кожна людина могла жити повноцінним життям, даючи волю кожному почуттю, вираз кожній думці і втілюючи кожну мрію, — тоді, я певен, світ відчув би такий свіжий і дужий порив радості, що ми забули б усі хвороби середньовіччя і повернулись би до еллінського ідеалу[10], а можливо, й до чогось іще кращого, ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе. Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя. Ми покарані за свою жертовність. Кожен імпульс, який ми намагаємось притлумити, нависає над розумом і труїть нас. А згрішивши, ми позбавляємося тяжіння до гріха, бо, чинячи гріх, людина тим самим очищується. Тоді залишаються тільки згадки про насолоду або розкоші каяття. Єдиний спосіб збутися спокуси — піддатись їй. А надумаєш опиратися спокусі — то душу томитиме потяг до того, що ви самі собі заборонили, ти знемагатимеш від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили розпусними й злочинними. Хтось сказав, що найбільші події світу відбуваються в людських мізках. І так само слушно, що й найбільші гріхи світу чиняться в людських мізках, і тільки там. Та й ви самі ж, містере Ґрей — і в світлому своєму отроцтві, і в рожевій юності, — не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрій і сонних марень, сама лише згадка про які може спопелити вам щоки соромом…

— Зачекайте! Зачекайте! — затинаючись, пробелькотів Доріан Ґрей. — Ви приголомшили мене. Я не знаю, що сказати. Якась відповідь на ваші слова має бути, але я не можу знайти її. Не говоріть більше! Дайте мені подумати… Чи ні — краще, мабуть, не думати про це…

Хвилин з десять він стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалось, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті кількаро слів, що Безілів друг повів йому, — слів умисне парадоксальних, одначе сказаних безумовно просто так, випадково, — торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи ще не займаної, і він відчував, як вона тріпотіла й вібрувала в ньому поривчастими поштовхами.

Так зворушувала й бентежила його музика. Однак вплив музики не такий виразний… Вона-бо творить у людині не новий світ, а радше новий хаос. А тут — слова! Самі слова! Але які моторошні! Які ясні, промовисті, жорстокі! Від них не втечеш. І до того ж — які в них невловні чари! Слова ці, здавалося, надають відчутної форми туманним маренням, і бринить у них своя музика, така ж солодка, як у віоли чи лютні. Самі слова! Та чи ж є що-небудь реальніше за слова?

То правда: в його ранній юності бувало таке, чого він не міг зрозуміти. Але зараз він зрозумів усе! Життя враз постало перед ним у вогненних барвах. Йому здалося, що він іде крізь полум’я… І чому він не відчував цього досі?

З ледь помітним усміхом лорд Генрі стежив за юнаком. Він добре знав, коли треба помовчати. Доріан збудив у ньому щиру зацікавленість, і він сам був вражений несподіваною дією своїх слів. Йому пригадалася книжка, що її він прочитав у шістнадцятирічному віці, — вона відкрила перед ним чимало невідомого раніше, і йому кортіло знати, чи й Доріан Ґрей переживає в цю мить щось подібне. Він пустив стрілу просто так, навмання. Невже вона влучила в ціль?.. Але ж який чарівний цей юнак!

Голворд працював натхненно, як завжди, сміливими мазками, з тією справжньою витонченістю й досконалістю, яка — в усякому разі в мистецтві — завжди є ознакою могутнього таланту. Він не завважив, що настала мовчанка.

— Безіле, я втомився стояти! — скрикнув раптом Доріан. — Я хочу вийти в сад. Тут така задуха!

— О, даруйте, друже мій! За роботою я забуваю про все… Але ви ніколи не позували так гарно. Ви навіть не поворухнулись! І я схопив той вираз, якого прагнув, — напівстулені уста і яскравість в очах… Не знаю, що Гаррі казав вам, але, безперечно, це він викликав у вас такий прегарний вираз. Він, певно, наговорив вам компліментів? Не беріть на віру його слів.

— Ні, ніяких компліментів мені він не говорив. Можливо, саме тому я й не вірю жодному його слову.

— Е ні, Доріане, ви добре знаєте, що повірили всім моїм словам, — заперечив лорд Генрі, мрійно дивлячись на нього своїми томливими очима. — Я, мабуть, теж вийду з вами в сад. Тут страшенно гаряче. Безіле, почастуй нас чимось холодненьким, бажано з полуничним соком…

— О, будь ласка, Гаррі. Подзвони лишень Паркерові, і я скажу йому, що подати. Я вийду в садок пізніше, бо ще маю докінчити задній план. Тільки не затримуй надто довго Доріана. У мене сьогодні так добре йде робота, як ніколи. Цей портрет має бути моїм шедевром. Та вже й тепер це шедевр.

Лорд Генрі вийшов у садок і побачив, як Доріан Ґрей, зануривши лице в прохолодне гроно бузкового цвіту, спрагло, наче вино, пив його аромат. Він підійшов до нього впритул і поклав руку йому на плече.

— Оце те, що треба, — упівголоса мовив лорд Генрі. — Бо ніщо не лікує душу так, як відчуття, і ніщо не лікує так відчуттів, як душа.

Юнак здригнувся і відступив. Він стояв простоволосий, листя розкуйовдило йому непокірні кучері й сплутало їх злотисті пасма. Очі в нього були перелякані — як у людини, зненацька розбудженої. Тонко виточені ніздрі тремтіли, якийсь прихований неспокій пробивався в трепеті ясно-червоних його уст.

— Так, — провадив далі лорд Генрі, — це велика таїна життя — лікувати душу відчуттями, а відчуття — душею. Ви надзвичайна людина, містере Ґрей. Ви знаєте більше, ніж вам здається, але менше, ніж хотіли б знати.

Доріан Ґрей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв поруч. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд збуджували цікавість. Було щось несказанно-принадне в його низькому млосному голосі. Навіть ці руки — прохолодні, білі й ніжні, мов квіти, — мали своєрідні чари. На звук його голосу вони мелодійно рухались і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах перед ним і соромився цього остраху. Чом це хтось сторонній мав відкрити йому його ж власну душу? Він знав Безіла Голворда вже не один місяць, але їхня приязнь зовсім не змінювала його. І ось раптом з’являється людина, що їй немовби судилося розкрити перед ним життєві таємниці… А втім, чого тут боятись? Він же не школяр чи дівчисько! Це смішно — лякатись.

— Сядьмо в затінку, — запропонував лорд Генрі. — ІІаркер уже приніс напої… Якщо ви будете довго на сонці, то зіпсуєте собі шкіру, і Безіл ніколи більше не захоче вас малювати. Засмага вам не пасуватиме.

— Та яке це має значення? — засміявся Доріан Ґрей, сідаючи на лавку в кінці саду.

— Для вас це надзвичайно важливо, містере Ґрей.

— Але чому?

— Та тому, що перед вами чудова юність, а юність — єдина річ у світі, яку варто мати!

— Я не відчуваю цього, лорде Генрі.

— Авжеж, ви не відчуваєте цього зараз. А коли до вас прийде старість, коли ваше обличчя змарніє і вкриється зморшками, коли думки зорють вам чоло борознами, а пристрасті своїм згубним вогнем висушать ваші уста, ви з жахом це відчуєте. Тепер куди б ви не пішли, ваш вигляд чарує всіх. Та хіба завжди так буде? У вас на диво прегарне обличчя, містере Ґрей. Не хмурте брів, — справді прегарне! А Краса — це прояв Генія, вона навіть вища за Генія, і то настільки, що це не потребує пояснення. Краса — одна з найбільших істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тої срібної шкаралущі, яку ми звемо місяцем. Краса — річ безсумнівна. їй дано божественне право на владарювання. Вона робить принцами тих, хто її має. Ви посміхаєтесь? О, коли ви її втратите, ви не будете посміхатись!.. Іноді кажуть, що Краса — це просто тлін. Може, й так. Але, в усякому разі, вона не така тлінна, як Думка. Для мене Краса є дивом з див. Лише поверхові люди не можуть судити за зовнішністю. Справжня таїна життя — у видимім, а не в тім, що невидиме… Так, містере Ґрей, боги щедрі до вас. Але що вони дають, те скоро й забирають. Перед вами лише кілька років життя справжнього, багатющого, розмаїтого! А коли мине ваша юність, а з нею і врода, — тоді ви раптом відкриєте, що час перемог промайнув, і надалі доведеться вдовольнятися перемогами настільки мізерними, що порівняно з минулим вони здаватимуться вам гіркішими, ніж поразки. Кожен місяць наближає вас до того жахливого майбутнього. Час — ревнивий, він зазіхає на ваші троянди й лілеї. Ваше лице пожовкне, щоки позападають, очі потьмяніють. Ви будете неймовірно страждати… О! Тож розкошуйте часом, допоки юні! Не легковажте золотою своєю порою, слухаючи занудних святош і вдосконалюючи безнадійних невдах, не кладіть своє життя заради неуків, нездар і нікчем, ідучи за хибними ідеями і нездоровими потягами нашої доби. Живіть своїм життям! Тим чудовим життям, що є у вас! Нічого не проминіть, шукайте всякчас нових вражень. І не бійтесь нічого. Новий гедонізм[11] — ось що потрібне нашому поколінню. Ви могли б стати його наочним символом. З такою зовнішністю — все у ваших руках! Але світ належить вам лише на короткий час… Я з першого погляду зрозумів, що ви зовсім несвідомі своєї сили й своїх можливостей. Багато чим ви вразили мене, і я відчув, що мушу допомогти вам пізнати самого себе. Я подумав, як це було б трагічно, коли б таке життя пропало намарно. Бо ж так швидко промайне ваша юність, так швидко!.. Звичайнісінькі лугові квіти в’януть, але розцвітають знову. Верболіз і наступного літа в червні ряхтітиме золотистим цвітом, як і тепер. За місяць ломиніс укриють пурпурові зорі, і рік у рік зелена сутінь його листя знов і знов іскрітиме цими пурпуровими зорями. А от наша молодість ніколи не повертається. Живчик радості, що у двадцять років гаряче пульсує в нас, поступово млявішає, тіло дряхліє, емоції блякнуть. Ми вироджуємось на бридких маріонеток з нав’язливими спогадами про ті пристрасті, що їх ми занадто боялись, і гострі спокуси, яким ми не наважувались піддатися. Юність, юність! У світі немає нічого, крім юності!

Доріан Ґрей зачудовано слухав, широко розплющивши очі. Бузкова гілка впала з його руки на гравій. Підлетіла волохата бджола, покружляла над гілкою, дзумкочучи, і взялася мандрувати по овальній китиці з одної зірочки на іншу. Він спостерігав за нею з тією несподіваною зацікавленістю, з якою ми іноді зосереджуємося на найбуденніших речах, коли нас страхає щось дуже важливе, або коли нас бентежать нові, неясні ще почуття, або коли якась моторошна думка несподівано облягає мозок і закликає здатись… За якусь хвилину бджола полетіла далі. Доріан бачив, як вона заповзала в барвисту трубку березки. Квітку немовби стрепенуло, і стебельце плавно колихнулось.

Раптом у дверях студії з’явився Голворд і рвучкими помахами руки покликав гостей до будинку. Лорд Генрі з Доріаном переглянулись і пересміхнулися.

— Я чекаю! — гукнув художник. — Заходьте. Освітлення зараз чудове! А напої можете забрати сюди.

Вони разом підвелись і рушили алейкою. Двійко зеленавих метеликів пролинуло повз них; на сливі, що росла край садка, заспівав дрізд.

— Ви ж раді нашому знайомству, містере Ґрей? — сказав лорд Генрі, дивлячись на юнака.

— Так, зараз я радий. Але чи завжди буде так?

— Завжди!.. Це бридке слово. Від нього мене проймає дрож. Воно так до вподоби жінкам. Вони псують будь-який роман, силкуючись, аби він розтягся на вічність… До того ж це слово беззмістовне. Між примхою та вічною пристрастю тільки й різниці, що примха триває трохи довше.

Коли вони повернулись у студію, Доріан Ґрей поклав руку на плече лорда Генрі.

— Якщо так, то хай наша дружба буде примхою, — упівголоса промовив він, спалахнувши від власної сміливості. Тоді ступив на поміст, прибираючи знову належної пози.

Лорд Генрі, відкинувшись у великому плетеному кріслі, пильнував за ним. Тишу порушували тільки удари й мазки пензля на полотні, які затихали, коли Голворд час від часу відходив від мольберта, щоб глянути віддалеки на свою роботу. У скісному промінні, що струміло крізь розчинені двері, танцював золотистий порох. Повітря повнив п’янкий дух троянд.

Минуло з чверть години. Голворд перестав малювати. Звівши брови, він довго дивився спершу на Доріана Ґрея, а потім на портрет, покусуючи кінчик пензля.

— Все! — озвався він урешті і, нахилившись, написав великими червоними літерами своє ім’я у лівому кутку картини.

Лорд Генрі підступив ближче й уважно оглянув портрет. Це був, без жодних сумнівів, дивовижний витвір мистецтва, та й подібність його до прообразу була разюча.

— Любий мій Безіле, від щирого серця вітаю тебе, — сказав він. — Я не знаю кращого портрета в сучасному живописі. Містере Ґрей, підійдіть-но погляньте самі!

Юнак здригнувся, мов розбуджений із задуми.

— Його справді закінчено? — пробурмотів він, сходячи з помосту.

— Цілком, — відповів художник. — Ви позували сьогодні бездоганно, друже мій, і я неймовірно вдячний вам.

— Це все завдяки мені, — втрутився лорд Генрі. — Правда ж, містере Ґрей?

Доріан, не відповідаючи, недбало пройшов повз мольберт і обернувся до нього обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть відступив крок назад і аж зашарівся від задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Він стояв непорушний і зачудований; він чув краєм вуха, що Голворд звертається до нього, але не розумів його слів. Усвідомлення своєї власної вроди спало на Доріана як одкровення. Він ніколи раніше її не помічав! Безілові компліменти здавались йому просто чарівною даниною дружби — він слухав їх, підсміхався і забував про них. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрі Воттон зі своїм дивним панегіриком юності й зі своїм моторошним застереженням про її тлінність, і це відразу розворушило Доріана. І ось зараз, коли він стояв, задивлений у відбиток своєї вроди, в його свідомості вияснів увесь глибокий сенс тих слів. Так, настане день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан зігнеться й ослабне. Померхнуть червоні уста, злиняє золото волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме тіло. А стареча його незграбність викликатиме тільки відразу й огиду.

На думку про це Доріана, мов ножем, різонув біль, і кожна жилка в ньому задрижала. Очі його стали темні, як аметист, і затуманилися слізьми. На серце мовби лягла крижана рука.

— Хіба портрет вам не подобається? — вигукнув нарешті Голворд, трохи збентежений незрозумілою мовчанкою Доріана.

— Певна річ, що йому подобається, — зауважив лорд Генрі. — Та й кому б не сподобався такий портрет? Це ж один із шедеврів сучасного малярства! Я ладен віддати за нього стільки, скільки ти загадаєш, Безіле. Я мушу його придбати.

— Це не моя власність, Гаррі.

— А чия ж?

— Доріанова, звичайно, — відповів художник.

— Йому таки пощастило.

— Який жаль! — проказав Доріан Ґрей, усе ще не зводячи очей з картини. — Який жаль! Я зістарюся, стану бридким і потворним, а цей портрет навіки лишиться молодим. Він ніколи не буде старішим, ніж ось цього червневого дня… Ох, якби могло бути навпаки! Якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав — портрет! За це… за це… я віддав би все! Так, усе, геть-чисто все на світі! Я віддав би за це навіть саму душу!

— Ти, Безіле, навряд чи пристав би на таку угоду, — засміявся лорд Генрі. — Вона б не дуже принадно позначилась на твоїй роботі!

— Авжеж, Гаррі, я рішуче б заперечив, — сказав Голворд.

Доріан Ґрей обернувся до нього.

— В цьому я не сумніваюся, Безіле. Бо вам ваше мистецтво дорожче за друзів. Я для вас не більше, ніж позеленіла бронзова статуетка! А може, й того навіть не вартий.

Художник у подиві розширив очі. Це було так не схоже на Доріана. Що сталося? Він увесь аж мало не кипів від роздратування, лице його палало.

— Так, так, — вів своє Доріан. — Я для вас менше, ніж ваш срібний Фавн[12] чи отой Гермес[13] із слонової кості. Вони вам подобатимуться завжди. А я — доки? Мабуть, до першої зморшки на моєму обличчі!.. Тепер я знаю — коли людина втрачає вроду, вона втрачає все. Ваш портрет підказав мені це. Лорд Генрі Воттон має цілковиту рацію. Юність — це єдине, що варто мати. Коли я побачу, що старію, то накладу на себе руки.

Голворд пополотнів і схопив його за долоню.

— Доріане, Доріане! Не кажіть цього! Адже я ніколи не мав такого друга, як ви, і ніколи не матиму! Невже ви заздрите цим мертвим речам — ви ж вродливіші за будь-яку з них?!

— Я заздрю всьому, чия краса безсмертна! Я заздрю цьому портретові, що ви намалювали з мене. Чому він має право зберігати те, що я мушу втратити? Кожна мить забирає щось від мене і дарує щось йому. О, якби тільки можна було навпаки! Якби портрет міг змінюватись, а я повік лишався б таким, як зараз! Навіщо ви намалювали його? Він же колись глузуватиме з мене, та ще й як жорстоко глузуватиме!

Гарячі сльози виступили Доріанові на очах, він висмикнув руку і, кинувшись на диван, припав обличчям до подушок, немов у благанні.

— Це все ти накоїв, Гаррі, — гірко мовив художник.

Лорд Генрі лише знизав плечима.

— Це справжній Доріан Ґрей, та й годі.

— Ні, він не такий.

— Якщо він не такий, то що я тут міг накоїти?

— Тобі треба було піти, коли я просив тебе, — пробурмотів Безіл Голворд.

— Я залишився тому, що ти попросив мене, — заперечив лорд Генрі.

— Гаррі, я не можу заразом посваритися з двома своїми найкращими друзями!.. Але ви примусили мене зненавидіти свій шедевр, і я знищу його. Це ж, власне, тільки полотно й фарби. І я не дозволю йому стати поміж наших трьох життів і скалічити їх!

Доріан Ґрей, підвівши з подушки свою злотисту голову з поблідлим обличчям у сльозах, пильнував за Голвордом, як той підійшов до круглого столика під високим завішеним вікном. Що він там робить? Пальці його порпаються серед купи тюбиків з фарбою та сухих пензлів, чогось шукаючи. Ага-а, то він шукав довгий шпатель з тонким і гнучким сталевим лезом, яким чистять палітру… Ось він урешті знайшов його. Він хоче порізати портрет!

З придушеним риданням юнак схопився з дивана, підбіг до художника і, вирвавши у нього з рук шпатель, шпурнув його в дальній куток кімнати.

— Не смійте, Безіле, не смійте! — закричав він. — Це було б убивство!

— Я радий, що, виявляється, ви таки оцінили мою роботу, — холодно озвався Голворд, приходячи до тями. — Я вже на це й не сподівався.

— Оцінив? Та я закоханий у неї, Безіле! Це ж ніби частка мене самого!

— Ну й чудово. Як тільки ви підсохнете, вас покриють лаком, вставлять у раму і відішлють додому. Тоді зможете чинити з собою що завгодно.

Пройшовши через кімнату, художник подзвонив лакеєві, щоб той приніс чай.

— Ви, звичайно, не відмовитесь випити чаю, Доріане? І ти теж, Гаррі. Чи ти не надто охочий до таких простих утіх?

— Я обожнюю прості втіхи, — сказав лорд Генрі. — Це останній притулок для складних натур. А от драматичні сцени мені подобаються лише на театральному кону. І диваки ж ви обидва! Цікавий би я знати, хто це визначив людину як розумну істоту. То був украй необдуманий висновок! У людини є багато чого, але тільки не розум. І зрештою, я навіть радий цьому, хоч мені б і не хотілося, щоб ви сварилися через портрет. Ти зробив би набагато краще, Безіле, якби віддав портрета мені. Справді, цей дурненький хлопчина не потребує його так, як я.

— Безіле, якщо ви оддасте цей портрет комусь іншому, я вам ніколи цього не подарую! — вихопився Доріан Ґрей. — І я не дозволю нікому обзивати мене «дурненьким хлопчиною»!

— Ви ж знаєте, що портрет належить вам, Доріане. Я віддав його вам ще до того, як він постав на світ.

— І ви знаєте, що повелися трохи нерозумно, містере Ґрей. Так само ви не можете серйозно заперечувати, коли вам нагадують, що ви дуже юні.

— Ще сьогодні вранці мені було б це страшенно неприємно, лорде Генрі.

— О, сьогодні вранці! Лише від сьогоднішнього ранку ви почали жити!

Постукавши в двері, увійшов лакей з чайним підносом і поставив його на японський столик. Задзеленчали чашки й блюдечка, зашипів великий жолобкуватий чайник. Услід за лакеєм хлопчик-служка вніс двоє кулястих порцелянових блюд. Доріан Ґрей взявся наливати чай. Безіл і лорд Генрі неквапливо підійшли до столика і, піднявши накривки, подивилися, що було на блюдах.

— А чи не піти нам сьогодні ввечері до театру? — запропонував лорд Генрі. — Десь певно має йти щось путнє. Щоправда, я обіцяв одному чоловікові повечеряти з ним у клубі Байта[14], але оскільки він мій давній приятель, йому можна телеграфувати, що я заслаб або що мені завадила пізніша домовленість. Гадаю, це була б навіть дотепна відмовка — вона вразила б щирістю.

— Ой, переодягатись у вихідне вбрання! Як я цього не люблю, — буркнув Голворд. — І так неприємно почуваєшся в ньому!

— О, так, Безіле, — мляво погодився лорд Генрі. — Теперішні костюми відразливі — вони такі похмурі, такі гнітючі. Гріх — єдина барвиста річ, яка залишилася нам нині.

— Гаррі, тобі не слід би говорити таких речей перед Доріаном.

— Перед котрим Доріаном? Перед тим, що наливає чай, чи тим, що на портреті?

— Перед обома.

— Я радо пішов би з вами до театру, лорде Генрі, — обізвався Доріан Ґрей.

— То й підете. І ти також, Безіле?

— Їй-бо, я не можу. У мене купа роботи. Та й щось не хочеться мені.

— Гаразд, тоді ми поїдемо вдвох, містере Ґрей.

— Я дуже радий!

Художник, прикусивши губу, з чашкою в руці підійшов до портрета.

— А я лишуся зі справжнім Доріаном, — сумно мовив він.

— То це він — справжній Доріан? — спитав прообраз портрета, підходячи до художника. — Невже я й справді такий, як він?

— Так, ви точнісінько такий самий.

— Це ж чудово, Безіле!

— Принаймні ви такий самий на вигляд. Але він ніколи не зміниться, — зітхнув Голворд. — А це вже неабищо.

— Як тим людям кортить постійності! — вигукнув лорд Генрі. — Та ж навіть у коханні це справа суто фізіологічна. Наша воля тут безсила. Молоді хочуть бути вірні — та не бувають; старі хочуть бути невірними — та вже не можуть. Ото й усе.

— Не ходіть сьогодні до театру, Доріане, — мовив Голворд. — Залишіться у мене, пообідаємо разом.

— Не можу, Безіле.

— Чому?

— Я ж пообіцяв лордові Генрі Воттонові піти з ним.

— Не бійтеся, Доріане, ви не розподобаєтесь йому, коли не дотримаєте слова. Він же сам вічно порушує свої обіцянки! Прошу вас, не ходіть.

Доріан Ґрей засміявся й похитав головою.

— Я благаю вас.

Юнак завагався і поглянув на лорда Генрі, що, сидячи за чайним столиком, з усміхом приглядався до них.

— Ні, я мушу йти, Безіле, — відповів Доріан.

— Що ж, хай буде так, — сказав Голворд. Він підійшов до столика і поставив чашку на тацю. — Уже пізнувато, а вам ще перевдягатись, тож краще не гаяти часу. До побачення, Гаррі. До побачення, Доріане. Заходьте до мене чимскоріше. Ну, хоча б завтра?

— Неодмінно.

— Ви не забудете?

— Ні, звісно, ні, — запевнив Доріан.

— І… Гаррі!

— Що, Безіле?

— Не забудь, про що я просив тебе сьогодні вранці в саду.

— А я вже й забув.

— Я покладаюся на тебе, Гаррі.

— Я й сам хотів би на себе покластись! — засміявся лорд Генрі. — Ходімо, містере Ґрей, мій кабріолет чекає надворі. Я відвезу вас додому. До побачення, Безіле. У нас сьогодні був неймовірно цікавий день!

Коли двері за гостями зачинилися, художник важко опустився на диван. На його обличчі з’явився вираз болю.