Портрет Доріана Ґрея

Розділ III

Наступного дня о пів на першу лорд Генрі Воттон вийшов зі свого будинку на Керзон-стріт у напрямку до Олбені[15], маючи на думці відвідати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч і грубуватого старого парубка ширший загал називав егоїстом, бо він нічим особливо не був їм корисний, а вужче світське товариство вважало його щедрим, оскільки лорд Фермор радо пригощав тих, хто приносив йому розраду. Батько лорда Фермора був британським послом у Мадриді за часів молодості королеви Ізабелли[16], коли про Пріма ще й гадки не було. В пориві химерної примхи він покинув дипломатичну службу, образившись на те, що йому не запропонували посольства в Парижі — посади, на яку він буцімто мав повне право з огляду на своє походження і хист до неробства, на добірний стиль своїх донесень та безмежну пристрасть до насолод. Син, що секретарював при ньому, подав у відставку разом зі своїм шефом — вчинок дещо нерозважний, як думали в той час, — і, успадкувавши по кількох місяцях титул лорда, заходився на повному серйозі опановувати велике аристократичне мистецтво цілковитого неробства. Він мав у Лондоні дві чималі кам'яниці, однак волів проживати у найманих мебльованих помешканнях, оскільки це було не так клопітно, а щодо їжі — переважно вдовольнився послугами свого клубу. Деяку увагу лорд Фермор приділяв наглядові за власними вугільними копальнями у центральній Англії, виправдовуючись перед собою за цей не вельми похвальний інтерес до промисловості тим, що володіння вугіллям дає йому спромогу, як пристойному джентльменові, палити у своєму каміні дровами. У політиці він був торі[17], за винятком періодів, коли торі стояли при владі, — тоді він безпардонно шпетив їх як зграю радикалів. Він хвацько гороїжився перед своїм камердинером, — але безуспішно, бо камердинер усе ж тримав його в шорах, — а свою численну рідню лорд тероризував уже таки насправжки. Породити таку постать могла лише Англія, хоч він повсякчас і нарікав, що ця країна котиться в прірву. Принципи лорда Фермора були старомодні, але багато можна було сказати і на захист його упереджень.

У кімнаті, до якої увійшов лорд Генрі, сидів його дядько у грубій мисливській куртці з сигарою в зубах. Невдоволено буркочучи, він переглядав «Тайме».

— А, Гаррі! — промовив старий добродій. — Що тебе привело так рано? Я гадав, що ви, денді, встаєте не раніш другої і до п'ятої не виходите з дому.

— Суто родинні почуття, запевняю вас, дядечку Джордже. Мені треба дещо від вас.

— Певно, грошей, — скривився лорд Фермор. — Ну гаразд, сідай та кажи, що в тебе сталося. Теперішня молодь уявляє, ніби гроші — це все.

— Авжеж, — пробурмотів лорд Генрі, поправляючи квітку в петельці, — а з часом вона ще й упевнюється в цьому. Але мені грошей не треба, дядечку, — їх потребують лише ті, хто сплачує рахунки, а я до такого не привчився. Кредит — єдиний капітал молодшого сина в сім'ї, і на цей капітал можна пречудово собі жити. До того ж я маю справу лише з постачальниками Дартмура — і, природно, вони ніколи мене й не турбують. До вас я прийшов не за грішми, а за деякими даними, і, певна річ, не за корисливими — ні-ні, а за безкорисними.

— Ну що ж, я можу тобі розповісти що завгодно з англійських Синіх книг[18], хоча ці теперішні діячі заводять туди безліч нісенітниць. За тих часів, коли я був дипломатом, усе йшло далеко краще. Я чув, тепер стають дипломатами, тільки склавши іспити. Тож чого можна сподіватись? Іспити, мій друже, це справжнісіньке ошуканство від початку до кінця. Коли ти джентльмен, то тебе й учити нічому, тобі достатньо того, що ти знаєш; а коли не джентльмен, то знання тобі тільки нашкодять.

— Містер Доріан Ґрей у Синіх книгах не значиться, дядечку, — мляво зауважив лорд Генрі.

— Містер Доріан Ґрей? Хто це такий? — спитав лорд Фермор, хмурячи сиві кошлаті брови.

— Я й прийшов саме, щоб дізнатись про це, дядечку. Власне, хто він — я знаю. Він — онук останнього лорда Кельсо. Прізвище його матері Девере, леді Марґерит Девере… Ось про неї я й хотів би, щоб ви мені розповіли. Хто вона така? З ким одружилася? Адже ви свого часу знали чи не увесь лондонський світ, то, можливо, і її теж. Я щойно познайомився з містером Ґреєм, і він мене дуже цікавить.

— Онук Кельса! — повторив старий лорд. — Онук Кельса! Авжеж!.. Я близько знав його матір. Здається, навіть був на її хрестинах. Вона була незрівнянна красуня, ця Марґерит Девере… Мужчини геть усі показилися, коли вона втекла з якимось молодиком, що не мав і шеляга за душею, — цілковите ніщо, якийсь піхотний офіцерик чи щось таке… Атож, атож… Ця історія стоїть у мене в пам'яті, наче вона тільки вчора сталася… Бідолаху офіцера забили на дуелі в Спа[19] через кілька місяців після їхнього одруження. Ходили чутки, що то не зовсім чиста була справа. Казали, нібито Кельсо намовив якогось бельгійського лотра, аби той прилюдно образив його зятя, і заплатив йому за це, — підкупив себто, — і той негідник проштрикнув бідного хлопчину, мов курча. Справу сяк-так затерли, але ще довго Кельсо в клубі мусив споживати свого біфштекса на самоті… Я чув, що він забрав дочку назад до себе, але відтоді вона ані словом до нього не обзивалася. Далебі, сумна історія. Того ж таки року вона померла… Отож від неї зостався син? Я забув про це. І що то за хлопець? Коли він схожий на матір, то має бути гарний з лиця.

— Так, він дуже гарний, — підтвердив лорд Генрі.

— Сподіваюся, він потрапить у добрі руки, — вів далі старий. — У нього має бути купа грошей, коли Кельсо справедливо повівся з ним у заповіті. Мати його теж мала дещо. їй дістався від діда увесь маєток Селбі[20]. Її дід ненавидів Кельсо, називав його жмикрутом. І таки мав рацію. Одного разу цей Кельсо приїхав до Мадрида, ще коли я був там. Ну й набрався ж я сорому за нього! Королева потому все, бувало, питала мене про англійського пера, що завше сварився з візниками за гроші. Там з цього зробили цілу історію. Я добрий місяць не важився показати носа при дворі. Сподіваюся, що Кельсо бодай до свого онука був щедріший, ніж до мадридських кучерів?

— Цього я не знаю, — відповів лорд Генрі. — Але, гадаю, цей хлопець буде багатий. Зараз він ще неповнолітній. Селбі він уже має — я сам чув від нього. А… його мати була справді дуже вродлива?

— Я мало бачив у житті таких чарівних дівчат, як Марґерит Девере. І що за ґедзь укусив її, коли вона кинулась у цей шлюб, — ніколи я так і не збагнув. Вона ж могла одружитися з ким завгодно! Без тями закоханий у неї був Карлінґтон. Та все лихо в тому, що вона була надто романтична, як і все жіноцтво в тій родині. Чоловіки там у них були якісь нездалі, а от жінки, їй же богу, чудові… Карлінґтон навколішках благав її, він сам мені розказував. А вона брала його на сміх, і це в той час, коли в Лондоні за ним умлівали всі дівчата!.. До речі, коли вже зайшло про дурні шлюби. Твій батько щось плів мені про намір Дартмура женитися з американкою. Невже англійки для нього не досить гарні?

— Нині, дядечку, дуже модно брати шлюб з американками.

— Та я за англійок готовий закластися проти цілого світу! — вигукнув лорд Фермор, бухкаючи кулаком по столу.

— Але ставка на американок.

— Я чув, що вони не витривалі, — буркнув дядько.

— Так, їх знесилюють довгі перегони, але на коротких, з бар'єрами, вони неперевершені. Бар'єри беруть просто на льоту! Не думаю, щоб Дартмур мав якийсь шанс вистояти.

— А хто її батьки? — пробуркотів старий добродій. — І чи є вони в неї взагалі?

Лорд Генрі похитав головою.

— Американські дівчата вміють утаювати своїх батьків так само спритно, як англійські жінки своє минуле, — прорік він, підводячись.

— Її татусь, мабуть, із тих консервних фабрикантів?

— Заради Дартмура я хотів би, щоб так і було, дядечку. Кажуть, в Америці це найприбутковіша справа після політики.

— Але ж та американка хоча б гарненька?

— Як і більшість американок, вона поводиться як справжня красуня! У цьому й секрет їхньої принадності.

— А чого б тим американкам не сидіти у себе в Америці? Ми ж тільки й чуємо, що там для жінок — сущий рай.

— Авжеж, рай. Тим-то вони й прагнуть, як і Єва колись, драпанути з нього, — сказав лорд Генрі. — До побачення, дядечку Джордже. Я мушу йти, щоб не спізнитися на полуденок. Дякую за розповідь! Я люблю знати все про своїх нових знайомих і нічого — про давніх.

— А де ти полуднуватимеш, Гаррі?

— У тітоньки Еґати. Я напросився туди разом з містером Ґреєм. Він її новий протеже.

— Гм!.. Тоді перекажи своїй тітоньці Еґаті, хай більше не набридає мені своїми благодійними зверненнями. Мене вже нудить від них. Ну де ж бо, цій добросердниці здається, що в мене тільки й мороки — підписувати чеки на її дурні забаганки!

— Гаразд, дядечку, я перекажу їй. Хоча це марна річ. Філантропи втрачають будь-яке почуття людяності, це характерна їхня риса.

Старий лорд схвально мугикнув і подзвонив, щоб слуга провів гостя.

Через пасаж лорд Генрі вийшов на Берлінґтон-стріт і завернув у бік Барклі-скверу[21].

…То ось який Доріанів родовід! Самі лише голі факти почув він, а як вони схвилювали, нагадуючи цікавий, майже сучасний роман. Вродлива дівчина ризикує всім заради шаленої пристрасті. Кілька тижнів безтямного щастя, обірваного мерзенним злочином. Далі — місяці мовчазного страждання і породжена в муках дитина. Смерть забирає матір, а талан хлопчика — сирітство й сваволя старого нелюда. Справді, тло було промовисте, воно пасувало юнакові і мовби додавало йому ще більшого чару. За прекрасним завжди криється щось трагічне. Щоб зацвіла найдрібніша квітка, світи мусять корчитись у муках…

А який прегарний був Доріан учора ввечері за обідом у клубі! Він сидів навпроти Генрі, очі йому палали, уста були напіврозтулені в невинній насолоді, а тіні червоних абажурів ще більш підсилювали його рум'янець того дива, що розквітало на його обличчі. Розмовляти з ним було все одно, що грати на рідкісній скрипці: він відгукувався на кожен дотик, на щонайтонший порух смичка…

Та й як це захопливо — бачити, як ти впливаєш на іншу людину! Ніщо не може зрівнятися з цим. Перелити на якусь часину власну душу в чиїсь граційні форми; чути, як твої власні думки відлунюють до тебе, збагачені музикою пристрасті та юності; вливати в когось власний темперамент, немов це невидимий флюїд чи дивний аромат, — в усьому цьому справжня насолода, може, навіть найповніша насолода, дарована людині в наш меркантильний і вульгарний вік з його примітивними плотськими втіхами й банальними ідеалами…

До того ж цей юнак, якого він таким незвичайним випадком запізнав у Безіловій студії, — чудовий образ. В усякому разі, з нього може розвинутися щось чудове. У ньому є все — чарівливість, незаймана чистота юності, його врода, схожа на ту, яку увічнили в давньогрецькому мармурі… З нього можна витворити що завгодно. Його можна зробити титаном або забавкою. Який жаль, що такій красі суджено зів’яти!..

А Безіл? Яка психологічно цікава постать! Нова манера творчості, свіже бачення дійсності, несподівано навіяне самою лише присутністю людини, що несвідома всього цього. Мовчазний незримий дух імлистих пущ та чистих лук нараз, немов Дріада[22], безстрашно постає перед зором митця, бо його душі, давно спраглій за цим духом, даровано ту натхненну проникливість, якій одній тільки відкриваються чудовні тайни природи. Форми й обриси звичайних речей набули високої досконалості і якогось символічного змісту, мовби взірці зовсім іншої, вищої структури, що її лиш тінню є реальний світ. Яке все це незвичайне! Щось подібне бувало і в минулому. Чи ж не Платон, для якого думка була мистецтвом, перший задумався над цим дивом? А Буонарроті? Чи ж не він вирізьбив це у барвистому мармурі своїх сонетів? Але, як на нашу добу, це справді гідне подиву…

Так, він мусить стати для Доріана Ґрея тим, чим Доріан, сам того не знаючи, став для художника, котрий створив дивовижний його портрет. Він спробує підкорити Доріана своєму впливові — та, власне, вже наполовину досяг цього. І ця чудесна душа скорятиметься йому… Якими ж безмежними чарами ущедрила доля це дитя Кохання й Смерті!

Лорд Генрі раптом зупинився і оглянувся на будинки. Е, та він уже проминув тітчин будинок! Усміхнувшись до себе, лорд Генрі повернув назад. Коли він увійшов у сутінковий передпокій, дворецький доповів йому, що всі вже полуднують. Віддавши одному з лакеїв капелюха й тростину, лорд Генрі пройшов до їдальні.

— Ти, як завжди, спізнюєшся, Гаррі, — докірливо похитала головою тітонька Еґата.

Він тут-таки знайшовся з вибаченням і, сівши на вільний стілець побіч леді Еґати, оглянув присутніх. З кінця столу до нього сором'язливо кивнув Доріан, зашарівшись від задоволення. Напроти лорда Генрі сиділа герцогиня Гарлі, котру дуже любили всі, хто знав її, пані надзвичайно добродушної й лагідної вдачі і тих щедрих архітектурних пропорцій, які сьогочасні історики називають огрядністю (якщо мова йде не про герцогинь). Праворуч від неї сидів сер Томас Бердон, радикальний член парламенту, радикал. Відомий він був тим, що у громадському житті залишався вірним своєму лідерові, а в приватному — прихильником найкращих кухарів, керуючись загальнознаним мудрим правилом: «Думай з лібералами, а обідай з торі». Місце ліворуч від герцогині посідав містер Ерскін із Тредлі, літній добродій вельми високої культури й принадності, котрий, однак, засвоїв собі лиху звичку мовчання, оскільки сказав усе, що мав сказати, до тридцятирічного віку, — як він сам колись пояснив леді Еґаті.

Сусідкою лорда Генрі за столом була місіс Ванделер, давня приятелька його тітоньки, достеменна святенниця серед жіноцтва, але вбрана з таким жахливим несмаком, що її зовнішність скидалася на поганенько оправлений молитовник. На щастя для лорда Генрі, сусідом місіс Ванделер по другий бік був лорд Фавдел — чоловік середніх літ, великого розуму, але посередніх здібностей, нудний, як міністерський звіт у Палаті громад. Розмову між ним і місіс Ванделер проваджено було з тією напруженою серйозністю, що є, кажучи його ж таки словом, непрощенною помилкою, якої припускаються всі добропорядні люди і якої жодному з них незмога уникнути.

— Ми балакаємо про бідолаху Дартмура, — поінформувала герцогиня лорда Генрі, приязно киваючи до нього через стіл. — Як на вашу думку, він справді одружиться з цією чарівною юною особою?

— Я гадаю, герцогине, що це вона вирішила запропонувати йому руку.

— Який жах! — вигукнула леді Еґата. — Комусь конче треба втрутитись у цю справу.

— Я чув з авторитетних джерел, що її батько крамарює галантереєю та ще якимись дурничками, — з презирливою гримасою мовив сер Томас Бер дон.

— А мій дядько висунув думку про консерви!

— Якимись дурничками! Що це таке? — спитала герцогиня, здіймаючи в подиві пишні руки.

— Це американські романи, — пояснив лорд Генрі, беручись до перепілки.

Герцогиня спантеличено розширила очі.

— Не звертайте на нього уваги, моя люба, — прошепотіла їй леді Еґата. — Він ніколи не говорить серйозно.

— Коли було відкрито Америку… — почав радикальний член парламенту, заходившись викладати цілий оберемок наймарудніших істин. Але, як і кожен, хто намагається вичерпати тему, він тільки вичерпав терпіння слухачів. Герцогиня зітхнула і, скориставшись своїм привілеєм, впала у слово.

— Було б набагато краще, якби її зовсім не відкривали! — озвалась вона. — Де ж пак, наші дівчата тепер не мають ніякого вибору. Це зовсім несправедливо.

— А я таки гадаю, що Америки ніколи й не відкривали, — докинув містер Ерскін. — Її, властиво, тільки запримітили.

— О! Але мені доводилось бачити її мешканок, — непевно провадила герцогиня. — І, мушу визнати, здебільша вони дуже гарні. Та й одягаються зі смаком. Вони ж бо замовляють собі вбрання у Парижі. Якби це й мені мати таку змогу!

— Кажуть, що доброчесні американці після смерті потрапляють до Парижа, — пирснув сер Томас, власник невичерпного запасу заяложених дотепів.

— Що, справді? А куди ж потрапляють після смерті погані американці? — поцікавилась герцогиня.

— До Америки, — півголосом обізвався лорд Генрі.

Сер Томас нахмурився.

— Боюся, ваш небіж упереджений щодо цієї великої країни, — звернувся він до леді Еґати. — Я об'їздив усю

Америку — директори тамтешніх залізниць були такі люб'язні, що надавали мені спеціальні вагони. І мушу запевнити вас: відвідини такої країни мають неабияке освітнє значення.

— Невже щоб стати освіченою людиною, треба обов'язково побачити Чикаго? — жалісно запитав містер Ерскін. — Я не почуваюсь на силі для такої подорожі.

Сер Томас повів рукою.

— У містера Ерскіна в Тредлі увесь світ зібрано на книжкових полицях! Але ми, практичні люди, воліємо бачити речі, а не читати про них. Американці — надзвичайно цікавий народ: вони мають здоровий глузд, це найхарактерніша їхня риса. Так-так, містере Ерскін, американці дуже розсудливі люди. Запевняю вас, американець ніколи не чинить безглуздя!

— Який жах! — скрикнув лорд Генрі. — Я ще можу змиритися з брутальною силою, але брутальна тупа розсудливість — річ нестерпна. У цьому є щось непорядне. Це наче підступний удар по інтелекту.

— Я не розумію вас, — мовив сер Томас, буряковіючи.

— А я вас зрозумів, лорде Генрі, — з посмішкою пробурмотів містер Ерскін.

— Парадокси — штука по-своєму непогана, але ж… — почав баронет.

— Це був парадокс? — запитав містер Ерскін. — Я й не думав. Що ж, може, й так. Правда відкривається нам саме як парадокс. Щоб осягнути дійсність, треба побачити, як вона балансує на цирковій линві. Поки істина не стала добрим акробатом, на неї не можна покладатись.

— Господи, як ви, чоловіки, любите сперечатись! — озвалася леді Еґата. — Ніяк не втямлю, про що ви балакаєте… А на тебе, Генрі, я така сердита! Навіщо ти намовляєш нашого милого містера Ґрея облишити з Іст-Ендом?

Повір, він міг би зробити для нас неоціненну послугу — його гра була б до вподоби усім.

— А я хочу, щоб він грав для мене, — скрикнув лорд Генрі сміючись і, глянувши на край столу, вловив радісний Доріанів погляд у відповідь.

— Але ж вони там такі нещасні, в тому Вайтчепелі, — не здавалася леді Еґата.

— Я можу співчувати будь-чому, крім страждання, — знизав плечима лорд Генрі. — Цьому я вже не можу співчувати. Горе — це щось бридке й відразливе, воно занадто гнітить нас. Модне тепер співчування болеві — страшенно хвороблива річ. Яскраві барви, краса, радість життя — ось що має викликати симпатії людини. А життєві виразки — що менше про них говориться, тим краще.

— Але попри все це, Іст-Енд — дуже важлива проблема, — глибокодумно киваючи головою, зауважив сер Томас.

— Ви маєте рацію, — погодився молодий лорд. — Але це проблема рабства, а ми намагаємось вирішити її, звеселяючи рабів.

Політик запитливо подививсь на нього:

— Тоді які ж зміни ви пропонуєте?

Лорд Генрі засміявся.

— Я не бажаю змінювати в Англії нічого, крім погоди. Мене цілком задовольняє філософське споглядання. Але дев'ятнадцяте століття збанкрутувало через надмір співчуттів. Тому моя рада була б удатися до науки, щоб вона випростала нас. Емоції добрі тим, що зводять людей на манівці, а наука — тим, що не знає емоцій.

— Проте на нас лежить така серйозна відповідальність, — несміливо докинула місіс Ванделер.

— Страшенно серйозна, — підтвердила леді Еґата.

Лорд Генрі поглянув на містера Ерскіна.

— Людство сприймає себе надто серйозно — це його первородний гріх. Якби печерна людина вміла сміятись, історія виглядала б зовсім інакше.

— Ваші слова дуже втішили мене, — прощебетала герцогиня. — Заходячи до нашої дорогої тітоньки, я завжди почуваюсь наче винною в чомусь, бо мене аніскільки не цікавить Іст-Енд. Тепер я зможу дивитись їй у вічі і не червоніти.

— Червоніти — це жінкам дуже до лиця, герцогине, — зауважив лорд Генрі.

— Тільки молодим, — відповіла вона. — А коли червоніє така стара жінка, як я, це дуже погана прикмета. Любий лорде Генрі, порадили б ви мені, як знову стати молодою!

Лорд Генрі подумав хвилинку.

— Ви можете пригадати, герцогине, якусь значну свою помилку ще ззамолоду? — спитав він, дивлячись на неї через стіл.

— О, і не одну, на жаль!

— Тоді вчиніть їх усі знову, — поважно сказав лорд Генрі. — Повернути власну молодість — значить просто повторити свої нерозважні вчинки, та й годі.

— Це захоплива теорія! — вигукнула герцогиня. — Я неодмінно скористаюся з неї.

— Це небезпечна теорія! — процідив крізь стулені уста сер Томас.

Леді Еґата лише похитала головою, але не стрималась від усміху. Містер Ерскін мовчки наслухався.

— Так, — вів далі лорд Генрі, — це одна з великих таїн життя. Тепер більшість людей помирає від так званого тверезого глузду, що цілковито просяк рабським духом, і всі надто пізно спохоплюються, що тільки за єдиним людина ніколи не жалкує — за власними помилками й дивацтвами.

Круг столу розлігся сміх.

А лорд Генрі дав волю буйній фантазії і заходився жонглювати своєю думкою, змінюючи її раз у раз до невпізнання: то відкидаючи, то переймаючи, то змушуючи її веселково іскритись у спалахах його уяви, то окрилюючи її парадоксами. Похвала шалові поступово піднеслася до філософії, а Філософія поюнішала і, охоплена дикою музикою Насолоди, сама, наче вакханка[23] в заплямованих вином шатах і в плющевому вінку, кинулася в несамовитий танець пагорбами життя, беручи на кпини тверезість вайлуватого Сілена[24]. Факти розбігались перед нею, мов сполохані лісові звірята. Її голі ступні топтали величезний камінь чавильні, на якому сидів мудрий Омар[25], і сік винограду, бурлячи, здіймався хвилями пурпурових бульбашок довкіл її білих ніг і стікав червоним шумовинням по спадистих чорних стінках кадовба.

Це була блискуча імпровізація. Лорд Генрі відчував, що Доріан Ґрей не зводить з нього очей, і усвідомлення того, що серед присутніх є душа, яку він прагне заполонити, наснажувало його дотепністю і забарвлювало йому уяву. Осяйні образи яскравої фантазії геть відмітали вимоги розуму. Мимохіть піддаючись цим чарам, слухачі забували себе і радо йшли на клич його фантазії. Доріан Ґрей і на мить не зводив з нього пильного погляду, сидячи, мов заворожений, і тільки усмішка раз по раз вигравала йому на устах, а в потемнілих очах захоплення змінювалося задумою.

Нарешті Дійсність в костюмі нашої доби ввійшла до кімнати в особі служника, котрий доповів герцогині, що її екіпаж подано. Леді з жартівливим розпачем сплеснула в долоні:

— Як прикро! Я мушу йти! Треба ще забрати чоловіка в клубі і разом з ним поїхати на якісь противнющі збори, де він має головувати. Якщо я спізнюся, він неодмінно розшаленіє, а в цьому капелюшку я не можу допускати сцен: він надто крихкий — гостре слово може його погубити. Ні, ні, я мушу йти, люба Еґато. До побачення, лорде Генрі, я захоплена вами, хоч ваші думки й дуже нездорові. Я рішуче не знаю, що й сказати про ваші погляди. Неодмінно заїжджайте деколи до нас на обід. Може, у вівторок? Ви вільні у вівторок?

— Для вас, герцогине, я завжди вільний, — з уклоном промовив лорд Генрі.

— О, це й дуже гарно, але й дуже кепсько з вашого боку! — скрикнула герцогиня. — Отже, майте на увазі: ми вас чекатимем.

З цими словами вона велично випливла з кімнати, а за нею леді Еґата й інші дами.

Коли лорд Генрі знову сів, містер Ерскін підійшов до нього і примостився поруч, поклавши руку юнакові на плече.

— Ви розмовляєте так, що куди там тим книжкам! — сказав він. — А чому б вам не написати від себе книжку?

— Я занадто люблю читати книжки, містере Ерскін, щоб іще морочитись їх писати. Певна річ, я б не проти написати роман, такий пишний, як перський килим, і так само фантастичний. Але у нас в Англії публіка цікавиться лише газетами, букварями й енциклопедіями. З усіх народів світу англійці найменше знаються на красі літератури.

— Боюся, що ви маєте слушність, — погодився містер Ерскін. — Я й сам свого часу мав намір стати письменником, хоча давно вже скинувся цієї думки… А зараз, мій юний друже, коли дозволите мені так вас називати, чи можу я запитати — ви серйозно все це говорили за полуденком?

— Я вже зовсім забув, про що говорив, — посміхнувся лорд Генрі. — Мабуть, якісь дурниці?

— Так, і дуже небезпечні. Я без жарту гадаю, що ваш вплив вельми загрозливий, і коли що станеться з нашою доброю герцогинею, ми вважатимем вас за головного винуватця… Але мені було б цікаво побалакати з вами про життя — знаєте, моє покоління таке нудне! Коли-небудь, як Лондон обридне вам, завітайте до мене в Тредлі. Там за чаркою чудового бургундського — на щастя, його в мене ще досить, — ви виклали б мені свою філософію насолоди.

— З великим задоволенням! Вважатиму за честь побувати в Тредлі, де такий надзвичайний господар і така надзвичайна книгозбірня.

— Ви прикрасите її своєю присутністю, — з ґречним уклоном відповів літній добродій. — Ну, а тепер я мушу попрощатися з вашою милою тітонькою. Мені пора в «Атенеум»[26]. Це година, коли ми зазвичай там куняємо.

— Всі ви, містере Ерскін?

— Так, усі сорок чоловік у сорока кріслах. Таким чином ми готуємось стати Англійською літературною академією.

Лорд Генрі, сміючись, підвівся.

— А я піду до Гайд-парку.

У дверях до його руки торкнувся Доріан Ґрей.

— Дозвольте й мені піти з вами, — пробурмотів він.

— Але ж ви, здається, обіцяли зайти до Безіла Голворда?

— Я радше пішов би з вами. Мені навіть потрібно з вами піти! Дозвольте мені! І ви обіцяєте увесь час розмовляти зі мною? Ваша мова така чарівна, як ні в кого.

— Ой, я вже сьогодні так набалакався, — посміхнувшись, заперечив лорд Генрі. — Зараз мені хочеться хіба що дивитись на життя. Коли це вас цікавить — ходімо, поспостерігаємо разом.