Портрет Доріана Ґрея

Розділ XI

Довгі роки Доріан Ґрей не міг звільнитися від впливу цієї книжки. А точніше, то ніколи того й не прагнув. Із Парижа він замовив собі аж дев’ять розкішних примірників першого її видання у великому форматі і оправив кожен в інший колір, так щоб вони відповідали його мінливим настроям і примхливій уяві, яка часами виходила з-під його влади. Герой цієї книжки, чарівний молодий парижанин, що в ньому так дивно поєднувалися вдача романтика і розум науковця, став для Доріана немов прообразом його самого. Та й цілий роман здавався йому історією його власного життя, написаною ще перед тим, як він прожив це життя наяву.

Але в одному Доріан був щасливіший за вигаданого героя роману. Він ніколи не зазнавав — і йому не судилося ніколи зазнати — того моторошного жаху перед дзеркалами, перед гладкою металевою поверхнею, перед спокійною гладінню води, жаху, що так рано дався взнаки юному парижанинові, коли той раптом згубив свою чудову вроду. З почуттям, подібним до зловтіхи, — адже майже завжди радість, а надто — насолода, мають у собі дрібку жорстокості, — перечитував Доріан останню частину книжки, де із справді трагічним пафосом (хай трохи й перебільшеним) змальовано було горе та розпач людини, яка втратила те, що найбільше цінувала в інших людях і взагалі у світі.

А Доріан мав чим тішитись, бо прегарна його врода, що так приворожила Безіла Голворда і багатьох інших, здавалося, повік лишиться при ньому. Навіть ті, хто чув темні поголоси про нього — чутки про його непевний спосіб життя час від часу ширилися по всьому Лондону, даючи поживу балачкам у клубах, — не могли в те повірити, коли бачили Доріана наяву. Він завжди здавався людиною, якої не діткнув житейський бруд. Ті, що говорили брутальності, знічувались і змовкали, коли входив Доріан Ґрей. Незворушна ясність його обличчя була їм докором. Уже самою своєю присутністю він мовби нагадував їм про втрачену чистоту. їх брав подив, як це така чарівна з лиця людина спромоглася уникнути тавра нашого віку, віку бездуховного, з ницими пристрастями.

Часто він надовго зникав з товариства, породжуючи загадковістю своєї поведінки різні підозри серед друзів і тих, що вважали себе такими, а повернувшись, нишком скрадався до замкнутої класної кімнати, ключ від якої завжди мав при собі, відмикав її і ставав із дзеркалом у руках перед власним портретом, дивлячись то на злостиве, дедалі старіше обличчя на полотні, то на прекрасне і все ще юне лице, що всміхалося до нього з люстра. Що разючішав контраст, то гострішою була насолода. Він усе дужче закохувався у власну вроду і все зацікавленіше спостерігав розклад власної душі. З хвилинною тривогою, а часом і з моторошним та жаским захватом, приглядався він до бридких складок, що борознили йому зморшкувате чоло і облягали обважнілий чуттєвий рот, іноді питаючи себе, що відразливіше — тавро розбещеності чи тавро віку? Він прикладав свої білі руки до огрублих і обрезклих рук на портреті й осміхався. Він брав на глум це спотворене і понівечене тіло.

Однак подеколи ночами, лежачи без сну у своїй одухмяненій тонкими парфумами спальні або в брудній комірчині лихославної таверни біля доків, куди він зачащав переодягнений і під вигаданим іменем, Доріан Ґрей з жалем думав про те, що він руйнує свою душу, думав з відчаєм, тим гіркішим, що почуття це було суто егоїстичне. Щоправда, такі моменти траплялися зрідка. Та зацікавленість життям, що її лорд Генрі вперше розворушив у ньому, коли вони сиділи в садку їхнього друга, ставала тим гострішою, чим заповзятливіше він її вдовольняв. Що більше він знав, то більше йому кортіло знати. Ця божевільна жага ставала дедалі невситимішою.

Попри все це, він не був настільки нерозважливий, щоб нехтувати правилами світського життя. Раз чи двічі на місяць протягом зими і щосереди під час літнього сезону двері його чудового будинку широко розчинялися перед гостями, щоб найвідоміші музики тішили їх чарами свого мистецтва. Його не такі часті обіди, що їх влаштовувати завжди йому допомагав лорд Генрі, відзначались як дбайливим добором і розташуванням гостей, так і витонченим смаком в оздобленні столу: екзотичні квіти, розкішно вишиті скатертини, старовинний срібний і золотий посуд гармонійно зливалися у справжню симфонію. І було чимало таких — надто серед зеленої молоді, — що бачили чи то прагнули побачити в Доріані Ґреї втілення ідеалу, яким вони часто марили за студентських років у Ітогіі чи Оксфорді, ідеалу, який мав поєднувати високу культурність ученого з чаром і досконалими манерами світської людини. Доріан Ґрей їм видавався одним з тих, котрі, як сказав Данте, намагаються «осягти досконалість, поклоняючись красі». Одним з тих, для кого, за словами Ґотьє, «існує видимий світ».

І, безперечно, для Доріана саме Життя було першим і найвеличнішим з мистецтв, перед яким усі інші мистецтва — лише підготовчі щаблі. Він віддавав належне й Моді, яка на певний час може втілити і найфантастичніше, вабив його і дендизм, який пробував по-своєму утвердити абсолютність відносного розуміння краси. Його манера одягатись, ті моди, якими він час від часу захоплювався, справляли помітний вплив на молодих чепурунів на балах у Мейфері та в клубах на Пел-Мелі[57]. Вони мавпували його в усьому, силкуючись і собі бути такими ж вишуканими й чарівними навіть у дрібницях, які для самого Доріана були чимось напівсерйозним або й випадковим.

Він залюбки посів те становище в суспільстві, яке було йому надане по його повнолітті, і мав утіху від думки, що й справді може стати для сьогочасного Лондона тим, чим автор «Сатирикону»[58] був для Риму доби Нерона. А проте у глибині душі він бажав бути чимось більшим, аніж просто arbiter elegantiarum, з яким радяться про те, як добрати коштовності, як зав’язати краватку чи як тримати тростину. Він прагнув виробити нову філософію життя, яка матиме свої розумні засади і впорядковані принципи, — і найвищий сенс існування бачився йому в одуховленні почуттів.

Культ чуттєвого часто і не без підстав осуджували — людей інстинктивно страхають пристрасті й почуття, які здаються сильнішими за них самих і які, як ми знаємо, властиві й нижчим істотам. Але Доріан Ґрей гадав, що істинна природа цих почуттів ще й досі не зрозуміла і вони лишаються тваринними й розгнузданими лише тому, що люди завжди намагалися приборкати їх голодом або вбити стражданням, замість того, щоб зробити з них елементи нової одухотвореності, де провідним мав би бути потяг до Краси.

Коли Доріан оглядався на шлях, пройдений людиною в Історії, його невідступно переслідувало відчуття втрати. Так багато було відкинуто, і то заради такої мізерної мети! Безглузді й уперті стримування, потворні форми самокатувань і самообмежень, причиною яких був страх, а наслідком — виродження, безмірно страшніше, аніж та уявна деградація, що її у своєму невіданні люди прагнули уникнути. Природа з пречудесною іронією спроваджувала анахоретів у пустелі до диких звірів і давала їм за супутників чотириногих мешканців лісів та полів…

Так, мав рацію лорд Генрі, коли передрікав народження нового гедонізму, що має наново перебудувати життя, вирятувавши його від суворої і огидної пуританщини, яка на превелике диво ожила в наші дні. Певна річ, цей гедонізм не буде нехтувати інтелектом, однак він не стане підміняти ніякими теоріями чи вченнями чуттєвого досвіду. Адже мета гедонізму — саме досвід, а не плоди досвіду, солодкі чи там гіркі. Ні з аскетизмом, що омертвлює почуття, ні з вульгарною розпустою, що притуплює їх, він не мав би нічого спільного. Новий гедонізм навчив би людину розкошувати кожною миттю життя, адже й саме життя — тільки скороминуща мить.

Хто з нас не пробуджувався часом удосвіта після сну без сновидінь, коли вічний сон смерті здається мало не жаданим, або після ночі жахів і потворних веселощів, коли клітинами мозку проносяться примари, страхітливіші від самої дійсності, яскраво гротескні, сповнені тієї владної сили, що надає готичному мистецтву такої вітальності, немовби воно створене для вражених хворобливою мрійливістю. Поступово білі пальці світання прокрадаються крізь фіранки і наче сколихують їх злегка. Чорні химерні тіні безгучно розповзаються по кутках кімнати і припадають долі. А за вікном поміж листя уже чути пташину метушню, гомін людей, що йдуть до роботи, зітхання й плач вітру, що збігає з пагорбів і блукає довкола мовчазного будинку, немов боячись розбудити поснулих, хоч і мусить вигнати сон з його пурпурового сховища. Передранішній серпанок відступає вгору, поволі відновлюються звичні форми й кольори речей, і світанок на наших очах знову повертає довколишньому світові його справжній вигляд. Тьмяні дзеркала знову починають жити своїм відображальним життям. Погаслі свічки стоять там, де їх залишено звечора, а поряд лежить не до кінця розрізана книжка, яку напередодні читали, або зів’яла квітка, яку ми носили вчора на балу, а чи лист, який ми боялися прочитати або перечитували занадто часто. Здається, ніщо не змінилося. З-поза нереальних тіней ночі постає знову знайоме реальне життя. І ми мусимо тягти його з того місця, де воно зупинилося вчора, і з болем усвідомлюємо, що приречені довіку кружляти в тому самому осоружному колі стереотипного повсякдення… Іноді в такі хвилини у нас прокидається несамовите бажання, розплющивши зранку очі, побачити світ, заново перетворений за ніч нам на втіху, — світ, у якому речі набрали б незвичних обрисів і свіжих барв, де все змінене, з новими таємницями, світ, де минулого було б дуже мало або й зовсім не було — так, щоб воно, в усякому разі, не існувало як обов’язок чи каяття, бо так, як є тепер, то навіть радощі згадуються з гіркотою, а спомини про насолоди пронизують болем.

Саме творення таких-от світів, гадав Доріан Ґрей, і становить справжню суть життя чи принаймні частину цієї суті. Тим-то у своїх пошуках нових і захопливих почувань, які містили б істотний для романтики елемент незвичайного, він часто свідомо засвоював ідеї, що були чужі його вдачі, і піддавав себе непомітному їхньому впливу, а потому, спізнавши їхній смак і вдоволивши свою інтелектуальну цікавість, відрікався від них з тією чудною байдужістю, що не тільки не суперечить гарячому темпераментові, а й навіть — з погляду деяких сучасних психологів — часто є необхідною його умовою.

Якось прокотилася чутка, що Доріан Ґрей збирається прийняти римо-католицьке віросповідання; як на правду, то католицькі ритуали завжди приваблювали його. Щоденний обряд принесення жертви, достоту страшніший за всі жертвоприносини давнього світу, зворушував Доріана — як своїм величним нехтуванням наших почуттів, так і своєю примітивною простотою та одвічним пафосом людської трагедії, що її він мав символізувати. Доріан любив стояти навколішки на холодних мармурових плитах і спостерігати за священиком у цупкому парчевому далматику[59], коли той сповільна здіймав безкровними руками покрову зі скинії або підносив схожу на скляний ліхтар і оздоблену коштовностями дароносицю з блідою облаткою всередині, — і тоді йому хотілося вірити, що це й справді «panis caelestis», хліб янголів; або коли священик в одінні страстей Господніх кришив гостію над чашею і вдаряв себе в груди, караючись гріхами людськими. Його чарувало куріння кадильниць, які, наче пишні золоті квітки, гойдалися в руках урочистих хлопчиків у пурпурі й мереживах. А виходячи з церкви, Доріан не без цікавості позирав на похмурі сповідальні і часом засиджувався в їхній тьмяній тіні, прислухаючись, як через ветхі ґратки чоловіки й жінки вишіптують правду своїх життів.

Проте формально Доріан ніколи не приставав на ті чи інші догмати чи віросповідання, усвідомлюючи, що це обмежило б його розумовий розвиток, — він не мав ані найменшого наміру вважати своїм постійним помешканням заїзд, придатний лише на те, щоб провести там ніч або ті декілька нічних годин, коли самий тільки молодик протистояв хмаркам на беззоряному небі. Деякий час Доріана цікавив містицизм, з його дивовижною снагою перетворювати буденне на щось незвичне й таємниче, поряд з яким завжди йде антиномізм[60], що підступно заперечує потребу моральності. В інший період він схилявся до матеріалістичних доктрин дарвінізму в Німеччині, захоплений концепцією абсолютної залежності духу від певних фізичних умов, патологічних чи здорових, нормальних чи анормальних, і з гострою насолодою зводив людські думки й пристрасті до функції якої-небудь клітини сірої речовини мозку чи білого нервового волокна. Та все ж усі ці теорії і вчення про життя були для Доріана нічим у порівнянні з самим життям.

Він ясно розумів безплідність усіх мудрувань, відірваних від реальності й досвіду. Він знав, що чуттєве життя людини, так само, як і духовне, має свої священні таємниці, які чекають на відкриття.

Отож він узявся за вивчення ароматичних речовин та секретів їхнього виробництва — сам переганяв пахучі олії і палив запашні смоли зі Сходу. Він побачив, що кожен стан душі має двійника в житті почуттів, і поклав собі відкрити їхній справжній взаємозв’язок. Чому, скажімо, ладан — нагонить на нас містику, сіра амбра — розпалює пристрасті, фіалка — пробуджує згадки про мертві романтичні пригоди, мускус — каламутить мозок, чампак — розкладає уяву? Він не раз мріяв скомпонувати цілу систему психологічної дії різних запахів, вивчаючи своєрідні впливи ніжно-пахучих коренів, духмяних квіток, обважнілих від пилку, ароматних бальзамів, темнобарвної пахучої деревини, нарду, що спричинює слабість, говенії, що позбавляє людей розуму, алое, що, кажуть, зцілює душу від туги.

А ще іншим часом він цілковито віддавався музиці і в своєму будинку — у довгій залі з ґратчастими вікнами, де стелю було розмальовано циноброю із золотом, а стіни покривав оливково-зелений лак, влаштовував незвичайні концерти. Пристрасні цигани зривали дикі ноти зі своїх маленьких цитр, статечні тунісці в жовтих шалях перебирали туго напнуті струни величезних лютень, скалозубі негри монотонно вдаряли в мідяні барабани, а стрункі індуси в білих чалмах, схрестивши ноги, сиділи на червоних матах і, граючи на довгих очеретяних та латунних сопілках, заворожували — чи вдавали, що заворожують — великих отруйних кобр і бридезних рогатих єхидн. Різкі переходи й пронизливі дисонанси цієї варварської музики зворушували Доріана в такі моменти, коли грація Шуберта, прекрасна елегійність Шопена, могутня гармонія самого Бетховена анітрохи вже не проймали його.

Він визбирував з усіх кінців світу найчудернацькіші музичні інструменти, які тільки міг знайти — навіть із могильників вимерлих народів і від небагатьох диких племен, яким вдалося вижити при зіткненні із західною цивілізацією, — і любив брати їх у руки, прислухаючись до їхніх дивних звуків. Він мав таємничий «джурупарис» індіянців з Ріо-Неґро[61], дивитись на який жінкам узагалі заборонялося, а юнакам побачити його можна було лише після посту й самокатування; мав глиняні глечики перуанців, що наслідують пронизливі пташині крики; мав і ті флейти з людських кісток, що їх чув Альфонсо де Овалле[62] у Чилі, і напрочуд ніжнодзвінкі камінці зеленого яспису з-під Куско[63]. Були в Доріановій колекції також розмальовані гарбузини з галькою всередині, яка торохкоче при потрясанні, і довга мексиканська сурма, граючи на якій, музика не дме, а втягує повітря в себе, і неприємний на слух «туре» амазонських племен, що ним подають звістку вартові, чатуючи цілими днями на високих деревах (кажуть, що цей «туре» чути на віддалі трьох ліг[64]), і «тепонацлі» з двома вібристими дерев’яними язичками в ньому — палички до цього барабана з Мексики змащують камеддю з молочного соку рослин, і «йотли» — дзвоники ацтеків, підвішувані кетягами, наче виноград, — і величезний циліндричний барабан, напнутий зміїною шкірою, що його в мексиканському храмі бачив Кортесів супутник Бернал Діас[65] і залишив мальовничий опис меланхолійного звучання цього інструмента.

Доріана чарувала сама химерність цих музичних знарядь, своєрідним захватом проймала його думка, що Мистецтво, як і Природа, теж має своїх страховищ — потворних на форму і бридких на голос.

Однак за якийсь час вони йому обридли, і він, сидячи знову в опері, сам чи з лордом Генрі, захоплено слухав «Тангейзера»[66] і в увертюрі до цього величного твору вловлював відзвуки трагедії своєї власної душі.

При одній нагоді Доріан заходився вивчати коштовне каміння. Він з’явився на бал-маскарад у костюмі Анна де Жуайоза[67], адмірала Франції, — Доріанове вбрання було тоді оздоблене п’ятсот шістдесятьма перлинами. Цей потяг до коштовностей заполонив його на багато років, та, власне, ніколи вже й не полишав його. Часто, бувало, увесь день сидів він, то перебираючи, то розкладаючи по скриньках камінці зі своїх скарбів — як-от оливково-зелені хризоберили, що багряніють при штучному освітленні; кимофари, перевиті сріблястими волосинками; фісташкового кольору перидоти; рожевуваті й золотаві, наче вино, топази; полум’яно-червоні карбункули з мерехтливими чотирипромінними зірочками всередині; вогнистобарвні гранати; жовтогарячі та бузкові шпинелі; аметисти, що леліють то рубіном, то шафіром. Його захоплювало червоне золото сонячного каменя, і перлиста білість місячного каменя, і мінлива веселка молочного опалу. Він дістав із Амстердама смарагди, надзвичайні за розмірами та розмаїттям барв, і володів найціннішим видом туркусу — de la vieille roche[68], що на нього заздрим оком поглядали знавці.

Доріан познайомився також з найдивовижнішими історіями про коштовне каміння. Так, у творі Альфонсо «Clericalis Disciplina» згадується змій з очима із справжнього гіацинту; в романтичній легенді про Александра Македонського, завойовника Ематії[69], сказано, що він знайшов у Йорданській долині зміїв, «кільця на спинах яких щиро смарагдові». Філострат[70] розповідає про дракона з самоцвітом у мозку і зауважує, що, «уздрівши золоті письмена та ясно-червоні шати», страховисько те впадає в чарівний сон, і тоді його можна вбити. Великий алхімік П’єр де Боніфас стверджує, що діамант уневиднює людину, а індійський агат — окрасномовлює. Сердолік заспокоює гнів, гіацинт накликає сон, аметист розвіює винні випари. Гранат виганяє бісів з людини, а від гідрофану блідне місяць. Селеніт прибуває і убуває разом з місяцем, а знешкодити мелоцей, що викриває злодіїв, можна лише кров’ю козеняти. Леонард Каміл бачив добутий із мозку щойнозабитої жаби білий камінчик, який виявився певною протиотрутою. Безоар, знайдений у серці аравійського оленя, може своїми чарами лікувати від чуми. У гніздах аравійських птахів є аспілат, що, за Демокрітом, оберігає від вогню того, хто цей камінець носить.

На церемонії своєї коронації король Сейлану[71] проїжджав вулицями столиці з великим рубіном у руці. Брама палацу короля-священика Іоана[72] «була з сердоліка, і в неї було вмуровано ріг єхидни, щоб ніхто не міг пронести отрути в палац». Над фронтоном містилося «два золотих яблука з карбункулом усередині кожного», щоб удень сяяло золото, а вночі — карбункули-іскрики. Лодж[73] у своєму химерному романі «Перлина Америки» розповідав, що в покої королеви можна було уздріти «срібні образи цнотливих дам цілого світу, які вдивлялися в чудові свічада з хризолітів, іскриків, шафірів і зелених смарагдів». Марко Поло бачив, як мешканці Зіпанґу (Японії) вкладають у рот небіжчикам рожеві перлини. Морське страховисько закохалося в одну перлину. Коли ту перлину виловили і віддали її перському цареві Перозе[74], страховисько умертвило нурця-викрадача, а опісля сім місяців оплакувало свою втрату. Коли ж згодом гунни заманили царя у велику пастку, той викинув перлину — так стверджує Прокопій[75], — і її ніколи вже не знайшли, хоч візантійський імператор Анастасій обіцяв за неї п’ятсот фунтів золотом. Король Малабару показував одному венеційцеві вервицю з трьохсот чотирьох перлин — за числом богів, яким він поклонявся.

Коли герцог Валентінуа, син Папи римського Александра VI, прибув у гості до французького короля Луї XII, то, за свідченням Брантома[76], його кінь був увесь покритий золотим листям, а шапку герцога унизував подвійний ряд сліпучосяйних рубінів. Чотириста двадцять один діамант прикрашав стремена коня, на якому їздив Чарльз, король англійський. Річард II[77] мав плащ, геть увесь усіяний оранжевими лалами, — його поцінували в тридцять тисяч марок. Гол[78] пише, що Генрі XIII до Тауера[79] на коронування їхав у «камзолі із золотої парчі, нагрудник його було розшито діамантами та іншими коштовними камінцями, а пишну перев’язь оздоблювали великі й ніжно-червоні лали». Фаворитки Джеймса І носили смарагдові сережки у філігранній золотій оправі. Едвард II подарував Пірсові Ґевстонуp[80] панцир з червоного золота, поцяткованого гіацинтами, колет із золотих троянд, прикрашений камінцями туркусу, і шапочку, усипану перлинами. Генрі II носив рукавички, унизані самоцвітами аж по лікті, а на його мисливській рукавиці красувалося дванадцять рубінів і п’ятдесят два великі орієнти. Шапку Карла Сміливого, останнього з цієї династії герцога Бургундського, було прикрашено грушовидними перлинами й сапфірами.

Ото вишукане було колись життя! Таке разюче у своїй пишноті й оздобах! Навіть читати про ці розкоші з давноминулих часів було насолодою…

Пізніше Доріанова увага перекинулася на вишивані прикраси і гобелени, що замінили фрески в прохолодних оселях північних народів Європи. Знайомлячись ближче з вишиванням — а Доріан мав надзвичайну здібність цілковито поринати в те, що його наразі цікавило, — він мало не зі смутком думав, як Час руйнує усе найпрекрасніше і неповторне.

Та хоч там як, а сам він уник цієї долі. Минало літо за літом, і вже багато разів розквітали і в’янули жовті жонкілі, і жахливі ночі все повторювались у своїй ганьбі, а сам Доріан не змінювався. Жодна зима не спотворила йому обличчя, не знищила його квітучої вроди. А наскільки ж інакша доля суджена речам, що їх створювали люди! Куди вони дівалися? Де ті величні шафранового кольору шати зі сценами боротьби богів і титанів, зіткані смаглявими дівами для Афіни? Де той величезний веларіум[81], що його Нерон наказав був напнути над римським Колізеєм, — те широченне пурпурове вітрило з розмальованим на ньому зоряним небом і Аполлоном на колясі з білими кіньми в золотій упряжі? Ревний жаль проймав Доріана, що йому не судилося побачити серветок жерця Сонця — Геліоґабала[82], розшитих усіма можливими лагоминами й наїдками, які тільки можна уявити на бенкетах; або погребальне покривало короля Шілперіка[83], усіяне трьома сотнями золотих бджілок; або ті фантастичні шати, що так обурили єпископа Понтійського, — на них були намальовані «леви, пантери, ведмеді, собаки, ліси, скелі, мисливці — тобто все, що художник міг запозичити з натури»; або той камзол Карла Орлеанського з вигаптуваними на рукавах нотами й текстом пісні, яка починалася словами: «Madame, je suis tout joyeux»[84], — нотні лінійки там вимережали золотом, а кожен нотний знак, у ті часи квадратовий формою, складався з чотирьох перлин.

Доріан вичитав опис покою, приготовленого для королеви Іоанни Бургундської[85] у Реймському палаці, де на стінах було «вишито тисячу триста двадцять одного папугу з гербом короля на крилі кожного і п’ятсот шістдесят одного метелика з гербом королеви на крилі кожного, і все це зі щирого золота». Жалобне ложе Катерини Медічі[86] було оббито чорним оксамитом, поцяткованим півмісяцями і сонцями. Вишиті зелені вінки й гірлянди урозмаїчували срібне й золоте тло луданових запон, а на торочках їхніх переливалися перлини. Містилася ця одрина у спальні, увішаній емблемами королеви з чорного оксамиту на сріблястій тканині. Луї XIV мав у своїх палатах вигаптувані золотом каріатиди заввишки в п’ятнадцять футів. Парадне ложе Яна Собєського, короля Польщі, стояло під шатром із золотої смірнської парчі, на якому було нанизано туркусом вірші з Корану. На його прегарних виточених підпорках із золоченого срібла красувалося безліч медальйонів, оздоблених емаллю і коштовним камінням. Шатро це поляки захопили в турецькому таборі біля Відня — під його мінливою позолотою колись маяла корогва Магомета.

Отак цілий рік Доріан ревно колекціонував найдобірніші зразки тканин та вишивок. Мав він преніжний муслін із Делі, на якому були тонко виткані візерунки із золотого пальмового листя і райдужних крилець жуків; газ із Дакки[87], через свою прозорість знаний на всьому Сході під назвами «ткане повітря», «водяний струмінь» і «вечірня роса»; дивовижно розмальовані тканини з Яви; жовті китайські куртини тонкої роботи; книжки в оправі з брунастого атласу й красивого блакитного єдвабу, затканого французькими ліліями, птахами та іншими образками; мереживні угорські покривала; сицилійську парчу й цупкий іспанський оксамит; грузинські вироби, опоряджені золотими монетами; зелено-золотисті японські тканини з чудово на них вигаптуваними птахами.

Пристрасна цікавість була в Доріана і до культових убрань, як і взагалі до всього, пов’язаного з релігійними обрядами. У довгих кедрових скринях, що тяглись уздовж західної галереї його будинку, зберігалося чимало рідкісних і прекрасних одінь, справді вартих того, щоб їх носили наречені Христові, яким належить одягатися у пурпур, коштовності й тонке полотно, аби вкрити свої бліді схудлі тіла, виснажені в доброхітних стражданнях і зранені самобичуваннями. Доріан мав і пишну ризу з малинового шовку, перебраного злотистими нитками лудану; ця риза була рясно усіяна золотими плодами граната у вінках з шестипелюсткових квіток і розшита ананасами з дрібних перлин. На орарі[88], розбитому на квадрати, окремими сценами в кожному квадраті змальовувалося життя Пресвятої Діви, а її освячення зображував кольоровий шовк на каптурі. То була італійська робота XV століття. На іншій ризі, із зеленого оксамиту, пучками у вигляді сердець було вишито листя аканту, від якого відгалужувалися білі квітки на довгих стебельцях, при кінці оздоблені срібними нитками й кольоровим бісером, а на застіжці золотом була вигаптувана голова серафима. Орар був затканий візерунками з червоного й золотого шовку і весь яскрів медальйонами з образками святих та великомучеників, у тому числі й святого Себастьяна. Доріан володів також іншими одіннями священнослужителів — з бурштинового і блакитного шовку, з золотої парчі, з лудану та грезету, на яких було зображено страсті Господні й розп’яття, і повишивано левів, павичів та інші емблеми; зберігалися тут далматики з білого атласу й рожевого лудану, оздоблені тюльпанами, дельфінами та ліліями: покрови до вівтарів з малинового оксамиту і голубого полотна; чимало антимінсів[89], покровів на потири[90] та священних корогов. Містичні відправи, що для них ці речі призначалися, розворушували Доріанові уяву.

Усі ті скарби, як і все, що збирав Доріан у своєму розкішному будинку, давали йому змогу забутись, бодай ненадовго скинутися страху, який інколи ставав уже майже нестерпним. У порожній замкненій кімнаті, де пройшли його дитячі літа, він сам повісив на стіні свій фатальний портрет, що, дедалі змінюючись, являв йому на очі осоружну правду про розпад його душі. Портрет був закритий пурпурово-золотим пологом. Бувало, цілими тижнями Доріан не заглядав сюди і, забуваючи про існування бридкої своєї подобизни, робився знову, як давно колись, невимушено безжурним і веселим, палко закоханим у саме життя. А тоді нараз посеред ночі тайкома вибирався з дому до гидотних вертепів біля Блу-Ґейт-Філдсу і лишався там день крізь день, аж доки його звідти виганяли. Повернувшись додому, він сідав перед портретом, часом із ненавистю і до нього, й до себе, а то й з викличною гордістю індивідуаліста, з гордістю, яка тягла його до гріха, і осміхався з прихованою зловтіхою до свого потворного двійника, котрому роковано було нести тягар, що належав самому Доріанові.

По кількох роках Доріанові вже несила було перебувати довший час поза Англією, тож він мусив відмовитись і від вілли в Трувілі, яку вони винаймали удвох із лордом Генрі, і від маленького обгородженого білим муром будиночка в Алжирі, де вони провели не одну зиму. Він просто не міг бути далеко від портрета, що посів таке важливе місце в його житті. До того ж Доріан побоювався, щоб хтось за його відсутності не дістався до тієї кімнати, хоч він і подбав укріпити замок мудрованими засувами.

Доріан добре усвідомлював, що портрет все одно нікому нічого не відкрив би. Відразливі знаки розпусти, щоправда, не знищили подібності портрета до нього самого, але хіба б це могло бути якимось доказом? Доріан узяв би на сміх кожного, хто спробував би його цим ущипнути. Не він же малював цей портрет! То хто б його міг звинуватити в цій осоружній малярській нарузі? Та навіть якби він розповів людям правду — чи ж би хто повірив?

А проте він боявся. Часом, розважаючи гостей у своєму будинку в Нотінґемширі — аристократична молодь була його звичайним товариством — і приголомшуючи ціле графство марнотратними розкошами й бучною пишнотою свого способу життя, він раптом у самому розпалі покидав веселощі і стрімголов мчав до Лондона переконатись, чи не висадив хто дверей до тієї кімнати і чи на місці портрет. А що, як його вже вкрали? На саму тільки думку про це Доріана оперізував холодний жах. Тоді ж бо світ дізнається про його таємницю! А може, дехто вже й тепер щось підозрює?

Так, він зачаровував багатьох, та немало було й таких, що ставилися до нього з недовірою. Його ледве не забалотували в одному вест-ендському клубі, бути членом якого він мав цілковите право з огляду на своє походження і становище. Розповідали також, що коли один Доріанів приятель привів його до курильної кімнати в клубі «Черіл», герцог Бервік та ще якийсь добродій демонстративно підвелись і вийшли. Доріан мав лише двадцять п’ять років, коли про нього вже почали ширитись темні поголоски. Подейкували, що хтось бачив його в якомусь брудному притоні аж край Вайтчепелу, де він зчепився з чужоземними матросами; поговорювали, що він приятелює зі злодіями й фальшивомонетниками і знається на секретах їхнього ремесла. Лиха слава оточувала його дивні відлуки, і щоразу, коли він знову з’являвся в громадських місцях, чоловіки перешіптувалися по кутках, а проходячи повз нього, зневажливо посміхались або кидали холодні допитливі погляди, мовби заповзявшись нарешті вивідати його таємницю.

На прояви такої зухвалості й неповаги Доріан, звичайно, не зважав, а його щира товариськість і привітність, чарівний, майже хлоп’ячий усміх, принадний чар чудесної юності, яка, здавалося, ніколи не облишить його, для більшості людей були достатньою відповіддю на обмови — так вони називали ті чутки про Доріана. Однак було зауважено й те, що дехто з найближчих Доріанових друзів згодом став обминати його. Жінки, що давніше безтямно закохувались у Доріана, заради нього знехтувавши пристойністю та суспільною думкою, тепер блідли з сорому й жаху, щойно він увіходив до кімнати.

А втім, темні поговори про Доріана лише збільшували в очах багатьох його надзвичайні й небезпечні чари. Та й велике його багатство певною мірою свідчило за нього. Суспільність, принаймні цивілізована суспільність, не надто й схильна вірити тому, що дискредитувало б людей заможних і привабливих. Вона інстинктивно відчуває, що добрі манери важать більше за моральність і що мати тямущого шеф-кухаря далеко важливіше, аніж бути самому найпристойнішою людиною. Та й справді-бо, коли вас почастували кепським обідом або поганим вином, вельми сумнівна втіха сказати про господаря дому, що він бездоганний у приватному житті. Лорд Генрі якось завважив, коли зайшла про це мова, що подати ледь теплі страви на стіл — провина, якої не спокутують навіть найбільші чесноти. І багато чим можна підтвердити його думку. Бо в порядному товаристві приписи такі самі — чи то повинні бути такі самі, — як і в мистецтві: форма тут найістотніша. їй має бути надано вражаючої врочистості і театральності церемонії, вона має поєднувати в собі нещирість романтичної п’єси з дотепністю і шиком, які захоплюють нас у таких п’єсах. Хіба нещирість така вже й страшна річ? Либонь, що ні. Це ж лише засіб, що дозволяє людині урізнобарвлювати свою індивідуальність!

Так, у всякому разі, думав Доріан Ґрей. Він усе дивувався з обмеженості тих, хто уявляє собі наше «я» простим, сталим, надійним і однорідним. Як на Доріана, то людина — це істота з міріадами життів і почувань, складне багатообразне створіння, що несе в собі незбагненні спадки думок та пристрастей і що сама її плоть заражена страхітливими недугами предків.

Доріан любив походжати холодною і похмурою портретною галереєю у своєму заміському маєтку і вдивлятись у портрети тих, чия кров текла в його жилах. Ось Філіп Герберт: про нього Френсіс Озборн[91] у «Мемуарах з часів правління королеви Елізабет і короля Джеймса» розповідає, що «ним захоплювалися при дворі, завдяки його гарному обличчю, яким, одначе, він недовго тішився». Чи подекуди його, Доріанове, життя не повторює життя юного Герберта? Може, це якийсь отрутний мікроб переходив із тіла в тіло, аж поки дістався Доріанові? І чи не підсвідоме відчуття тієї рано знівеченої вроди спонукало Доріана, несподівано і майже безпричинно, висловити у Безілевій студії оте божевільне благання, що так змінило все його життя?..

А ось в обшитій золотом червоній камізельці й короткому плащі, оздобленому коштовностями, в брижах і вилогах зі злотистою облямівкою стоїть сер Ентоні Шерард, а біля його ніг складено срібно-чорний панцерний обладунок. Яку спадщину він лишив по собі? Чи, може, це коханець Джованни Неаполітанської[92] заповів Доріанові свій гріх і ганьбу? А може, Доріан просто переводить у життя те, про що лише боязко марив цей давно покійний предок?..

Ось на збляклому полотні усміхається леді Елізабет Девере — на ній газовий капелюшок, а корсаж з рожевими рукавами в розрізах усіяний перлинами. В її правій руці квітка, а лівою вона стискає емалеве намисто з білих та червоних троянд. На столі обік неї лежать мандоліна і яблуко. На її гостроносих черевичках великі зелені розетки. Доріан знав її життя, чув дивні історії про її коханців. Чи не передалось йому дещо від темпераменту цієї жінки? Її подовгасті очі під важкими повіками, здавалося, з цікавістю дивилися на нього…

А цей Джордж Віловбі з напудреною перукою і чудними мушками на лиці? Який лихий у нього вигляд — смагляве обличчя його насумрене, а сластолюбні губи скривлені мовби в зневазі. Пишні мереживні вилоги облягають сухорляві руки, а пальці унизані каблучками. Цей джиґун XVIII століття замолоду товаришував з лордом Феррарсом…

А другий лорд Бекенгем, колега принца-реґента в його найбуйнішу пору і один зі свідків його потаємного шлюбу з місіс Фіцгерберт? Які пристрасті передав нащадкові цей красень з каштановими кучерями і зухвало-гордовитою поставою? Сучасники вважали його безчесним — він заправляв на знаменитих оргіях у Карлтон-гаузі[93]. Орден Підв’язки сяє у нього на грудях… Поряд портрет його дружини, блідої, з тонкими губами, жінки в чорному. Її кров також пульсує в Доріані… Яке ж цікаве це все!

А його мати — жінка з обличчям леді Гамільтон[94], з вологими, наче від вина, устами?.. Доріан добре знав, що успадкував від неї свою вроду і пристрасний потяг до вроди інших. Зодягнута вакханкою, вона усміхається до нього з портрета. В її волоссі виноградне листя, а з келиха в її руці шумує пурпуровий трунок. Барви обличчя на полотні вже зблякли, та очі усе ще надили до себе глибиною і яскравістю. Доріанові здавалося, що вони споглядають за ним, хоч би куди він подався…

Але людина має предків не тільки у власному роді, а й у письменстві. І чимало з цих літературних предків, можливо, навіть ближчі їй вдачею і темпераментом, та й вплив їхній, безперечно, відчутніший. Часом Доріан дивився на всю історію людства просто як на літопис свого власного життя — не того, що втілювалось у конкретних вчинках та обставинах, а того, яке творила його уява і до якого вабили Доріана власний мозок та пристрасті. Він відчував, що йому близькі усі ті дивні й жахливі образи, що пройшли світовою ареною і зробили гріх таким спокусливим, а зло — таким витонченим. Здавалося, їхні життя в якийсь таємничий спосіб переплелися з його власним життям.

Герой того дивовижного роману, що так разюче вплинув на Доріана, також був одержимий цією химерною фантазією. У сьомому розділі герой розповідає, як він в одязі Тіберія[95] сидів, бувало, в саду на Капрі, увінчаний лаврами, що оберігають від блискавки, і читав сороміцькі книжки Елефантіди[96], а круг нього поважно походжали карлики й павичі, і флейтист передражнював кадильника фіміаму. І як він, мов Калігула[97], пиячив у конюшнях з вершниками в зелених туніках і вечеряв із ясел зі слонової кості разом зі своїм конем, що був прикрашений діамантовою пов’язкою на лобі. І як він, мов Доміціан, снував уздовж коридора, облицьованого лискучим мармуром, і шукав погаслим зором відблиск того кинджала, якому судилося вкоротити йому віку, і мучився нудьгою — taedium vitae — страшною недугою тих, кому життя дарує геть усе. Сидячи в цирку, він крізь прозірний смарагд милувався кривавою різаниною на арені, а потім сріблом підковані мули везли його Гранатовою дорогою до Золотого палацу в прикрашеній перлами і пурпуром колісниці, і до нього, уявного цезаря Нерона, долинала людська клятьба. І як він, мов Геліоґабал, розмалював собі обличчя і пряв укупі з жіноцтвом, і наказавши приставити з Карфагена богиню Місяця, повінчав її містичним шлюбом із богом Сонця. Знов і знов перечитував Доріан цей фантастичний розділ і два подальші, де, наче на якихось дивовижних гобеленах чи тонкої роботи емалях, проступали моторошні й прекрасні образи тих, кого Розбещеність, Кровожерність і Пересит зробили потворами або шаленцями.

Філіппо, герцог Міланський, котрий убив свою дружину і намастив їй губи червоною отрутою, щоб її коханець з поцілунком прийняв смерть із уст тієї, яку він пестив. Венецієць П’єтро Барбі, знаний як Папа Павло II, що домігся у своєму марнослав’ї, щоб його величали «Формозус», тобто «Прекрасний»; тіару його, у двісті тисяч флоринів вартістю, було набуто коштом жахливого злочину. Міланець Джіан Марія Вісконті, що зацьковував живих людей гончаками і чиє забите тіло обсипала трояндами якась закохана в нього повія. Цезар Борджіа на білому коні — верхи обіч нього Братовбивство, а сам він у мантії, заплямованій кров’ю Перотто[98]. П’єтро Ріаріо — син і улюбленець Папи Сікста IV — молодий кардинал, архиєпископ флорентійський, що своєю вродою рівнявся тільки власній розпусті. Леонору Араґонську він приймав у наметі з білого й малинового шовку, прикрашеному статуетками німф та кентаврів; він звелів позолотити хлопчика, що мав зображати на бенкеті Ґанімеда[99] або Гіласа[100]. Едзеліно[101], чию меланхолію виліковувало тільки видовище смерті, — він був ласий до крові, як інші до червоного вина; сином диявола називає його легенда — його, що ошукав свого батька, граючи з ним у кості на власну душу. Джіамбаттіста Чібо[102], що, ставши Папою, мов на глум, прибрав собі ім’я Інокентій, тобто Невинний, той Чібо, у чиї хирляві жили лікар-єврей влив кров трьох юнаків. Сіґізмондо Малатеста, коханець Ізотти і владар Ріміні, що його зображення, як ворога Бога й людини, було спалено в Римі: він серветкою задушив Поліксену, а Джіневру д’Есте пригостив отрутою зі смарагдового келиха; на честь своєї ганебної пристрасті він спорудив поганський храм, де правилися християнські служби. Карл VI, що так безтямно закохався в братову дружину, аж один прокажений перестеріг його в близькому божевіллі, і коли він таки став несповна розуму, заспокоїти його могли тільки сарацинськікарти із зображеннями Кохання, Смерті та Безуму. І зрештою, Ґріфонетто Бальоні[103], в ошатному камзолі й діамантовій шапці на своїх кучерях, подібних до листя аканту, — він убив Асторре з його нареченою і Сімонетто з його пажем, а сам був настільки вродливий, що коли вмирав на жовтому базарному майдані в Перуджі, то навіть ті, що його ненавиділи, не могли стримати ридань, а Атланта, що мала для нього тільки слова прокляття, благословила його…

Усі вони заворожували якимось моторошним чаром. Вони снилися Доріанові ночами і тривожили його збуджену уяву вдень. Доба Відродження знала незвичайні способи отруєння — отруєння за допомогою шолома й запаленого смолоскипа, вигаптуваної рукавички і коштовного віяла, позолоченої мускусної кульки і бурштинового намиста. Доріана Ґрея отруїла книжка. Бували хвилини, коли зло було для нього лише засобом, який допомагає втілити те, що він вважав красою життя.