Портрет Доріана Ґрея

Розділ VIII

Було далеко за полудень, коли Доріан прокинувся. Камердинер його, Віктор, уже кілька разів заходив навшпиньки до спальні довідатись, чи не пробудився молодий господар, дивуючись, чого це він так довго спить. Нарешті продзеленчав Доріанів дзвінок, і Віктор, безгучно ввійшовши у спальню з чашкою чаю та купкою листів на маленькій таці з старовинної севрської порцеляни[44], розсунув оливкові атласні штори з переливчастою блакитною підбивкою, що закривали три високих вікна.

— Сьогодні мсьє добре виспалися, — сказав служник усміхаючись.

— Котра година, Вікторе? — сонно спитав Доріан Ґрей.

— Чверть на другу, мсьє.

Так пізно! Доріан підвівся і, сьорбнувши трохи чаю, взявся до листів. Один з них був від лорда Генрі, принесений служником ще вранці. Доріан повагався хвильку, а потім відклав листа вбік. Інші листи він розпечатував байдуже. Тут було звичайне зібрання візитівок, запрошень на обіди, квитків на приватні виставки, програм добродійних концертів тощо — словом, усе те, що кожного ранку протягом лондонського сезону зливою звалюється на світську молоду людину. Був тут також доволі поважний рахунок за туалетне приладдя з гравійованого срібла у стилі Луї XV — Доріан і досі не наважився послати цей рахунок своїм опікунам: вони були люди вкрай старомодні і ніяк не могли збагнути, що в нашу добу людина потребує лише непотрібних речей. Було тут і кілька пропозицій лихварів із Джермін-стріт, що вельми ґречно висловлювали готовність позичити будь-яку суму на першу ж вимогу і за найскромніших відсотків.

Хвилин через десять Доріан устав і, накинувши розшитий шовком кашеміровий халат, пройшов у ванну, обличковану оніксом. Холодна вода просвіжила його після довгого спання. Про пережите вчора він, здавалося, уже й забув. Раз чи двічі йому, щоправда, спливало на пам’ять неясне відчуття своєї причетності до якоїсь дивної трагедії, але згадувалося це немовби крізь сон.

Одягнувшись після ванни, він пройшов у бібліотеку і сів за круглий столик проти відчиненого вікна, де йому звичайно подавали легкий французький сніданок. День видався чудовий. Тепле повітря було сповнене пряними пахощами. До кімнати влетіла бджола і, бринячи, покружляла над синьою китайською вазою з жовтуватими трояндами, що стояла перед Доріаном. Юнак почувався без міри щасливим.

Раптом його погляд упав на ширму, що заслоняла портрет, і він здригнувся.

— Мсьє, холодно? — запитав, увійшовши, служник, ставлячи на столик яєчню. — Може, я зачиню вікно?

Доріан похитав головою.

— Ні, мені не холодно, — тихцем озвався він.

…Чи то було насправді? Невже портрет таки змінився? Чи то просто його розладнаній уяві привидівся злостивий усміх там, де була усмішка радощів? Бо де ж може намальована картина змінюватись! Це безглуздя! Ото колись буде що розповісти Безілові — та й розсмішити його!

А проте як виразно він усе пам’ятає! Спершу в тьмяних сутінках, а тоді при яскравому вранішньому світлі побачив він складку жорстокості, що скривила уста на портреті. І зараз трохи не з ляком думав про ту хвилину, коли камердинер вийде з кімнати. Він знав, що на самоті неодмінно роздивиться портрет. І це не давало йому спокою.

Коли, подавши каву й цигарки, служник повернувся до дверей, Доріан на превелику силу стримався, щоб не зупинити його. Але зрештою таки покликав його назад, коли той уже причиняв за собою двері. Служник зупинився, чекаючи наказу. Доріан кілька секунд дивився на нього мовчки, а потім сказав, зітхнувши:

— Вікторе, хоч би хто приходив, мене немає вдома.

Служник уклонився й вийшов.

Доріан Ґрей підвівся з-за столу, запалив цигарку і зручно вмостився на розкішних подушках канапи, що стояла якраз напроти ширми. Ширма була старовинна, з позолоченої іспанської шкіри, щедро змальована візерунками в стилі Луї XIV. Доріан зацікавлено приглядався до неї, запитуючи себе, чи доводилось їй коли-небудь раніше приховувати секрет людського життя…

Та чи й треба йому врешті-решт відсувати ширму? Чого б її так і не полишити? Що йому прибуде від знаття? Коли це правда — то воно жахливо. А коли ні, то нічого цим і журитись… А що, як за примхою фатального випадку чиїсь чужі очі підгледять страшну зміну в портреті? Що він робитиме, коли прийде Безіл Голворд і схоче подивитись на свій твір? А Безіл неодмінно захоче… Ні, в усьому цьому треба розібратись і то якнайшвидше. Нема нічого гіршого, ніж ця моторошна непевність!

Вставши, Доріан замкнув обоє дверей. Принаймні він буде сам, коли дивитиметься на вияв своєї ганьби. Тоді відсунув ширму і побачив себе лице в лице.

Так, це було ясно як день: портрет змінився.

Згодом Доріан часто пригадував — і щоразу з немалим подивом, — що в перші хвилини він сприймав портрет із суто дослідницьким інтересом. Неймовірно, щоб така зміна могла відбутися, а проте це був доконаний факт… Невже існує якась потайна спорідненість між його душею і хімічними атомами, що виображуються на полотні у форму й колір? Тобто що через ці атоми проступають на полотні усі порухи душі, її думки і мрії? Чи, може, тут прихована інша, ще страшніша причина?.. Доріан здригнувся, пронизаний жахом. Він одійшов і знову ліг на канапу, не відриваючи нажаханого погляду від портрета.

Втішало тільки одне — що портрет уже дечого навчив його. Завдяки портрету Доріан усвідомив, як несправедливо, як жорстоко він повівся із Сібіл Вейн. Але це ще не пізно виправити. Вона стане йому дружиною. Його егоїстичне і трохи надумане кохання скориться вищому впливові, перетвориться на шляхетніше почуття, і портрет, намальований Безілом, стане для нього мовби вчителем і провідником у житті — тим, чим для одних є доброчесність, для інших — совість і страх перед Богом для всіх нас… Докори сумління можна заглушити опієм, наркотиками, що присипляють моральні збудники. Але тут перед ним — видимий символ деградації, спричиненої гріхом. До самого скону матиме він перед собою цей доказ руйнації, яку людина може накликати на власну душу.

Годинник вибив третю, і четверту, і ще півгодини, а Доріан Ґрей усе ще сидів непорушно. Він намагався зібрати докупи ясно-червоні волоконця життя і зіткати з них якийсь візерунок, знайти собі шлях у багряному лабіринті пристрастей, де він блукав. Доріан не знав, що чинити, що думати. Врешті він підійшов до столу і заходився писати палкого листа до коханої дівчини, благаючи її простити його і звинувачуючи себе у божевіллі. Сторінку за сторінкою він вкривав виразами пристрасного каяття і ще пристраснішого болю. Самоосуд нам дарує незрівнянну насолоду: коли ми ганимо самі себе, то відчуваємо, що ніхто інший не має права ганити нас. Відпущення гріхів дає нам не священик, а сама сповідь. Закінчивши листа, Доріан уже відчув себе прощеним.

Раптом у двері постукали і долинув голос лорда Генрі:

— Мій любий, я конче мушу з вами побачитись. Швидше впустіть мене! Що це ви сидите так, замкнувшись?

Доріан спершу не відповідав і не рухався з місця. Але стукіт у двері не припинявся, а ставав дедалі гучніший. То, мабуть, краще впустити лорда Генрі, пояснити йому, що він збирається почати нове життя, — він готовий навіть посваритися, якщо інакше не вийде, чи й взагалі порвати з ним, коли вже це виявиться неминучим.

Доріан скочив на ноги, квапливо заслонив портрет ширмою і відімкнув двері.

— Мені дуже прикро, Доріане, що воно так сталося, — увійшовши, мовив лорд Генрі. — Але вам не слід багато про це думати.

— Це ви про Сібіл Вейн? — спитав Доріан.

— Атож, — відповів лорд Генрі, сівши в крісло й повільно стягуючи жовті рукавички. — Взагалі це жахливо, але ж ви в цьому не винні… Скажіть, а після вистави заходили ви до неї за куліси?

— Аякже!

— Я так і думав. І ви посварились?

— Я брутально повівся, Гаррі! Просто брутально! Але тепер уже все гаразд. Я не жалкую за тим усім, що сталося, — воно навчило мене краще розуміти самого себе.

— Ах, Доріане, я дуже радий, що ви саме так це сприйняли! Я боявся, що ви терзаєте себе докорами сумління і в розпачі рвете свої чудові кучері.

— Я вже пройшов через усе це, — сказав Доріан, усміхнено киваючи головою. — І зараз я абсолютно щасливий. Хоча б тому, що зрозумів, що таке совість. Це не те, що ви мені казали. Ні, це найбожественніше в нас! Більше не глузуйте з неї, Гаррі, — принаймні переді мною. Я хочу мати чисту совість. Я не можу допустити, щоб моя душа стала потворною.

— Поздоровляю вас, Доріане, це чарівна мистецька основа для етики! А з чого ви гадаєте почати?

— Одруженням із Сібіл Вейн.

— Одруженням із Сібіл Вейн! — аж скрикнув лорд Генрі, підвівшись і спантеличено дивлячись на Доріана. — Але ж, мій любий Доріане, вона…

— Так, одруженням. Я знаю, що ви хочете сказати — якусь гидоту про шлюб. Не треба! І взагалі ніколи більше не кажіть мені таких речей. Два дні тому я просив Сібіл одружитись зі мною. І я не збираюся порушувати свого слова. Вона буде моєю дружиною.

— Вашою дружиною?! Доріане!.. То ви не одержали мого листа? Я написав його вам сьогодні вранці і переслав через свого служника.

— Вашого листа? A-а, пригадую… Я, Гаррі, ще не читав його. Я боявся знайти там щось мені неприємне. Своїми епіграмами ви роздираєте життя на шматки!

— Отже, ви нічого не знаєте?

— Що ви маєте на увазі?

Підійшовши до Доріана, лорд Генрі сів і міцно стис його руки.

— Доріане, — сказав він, — у своєму листі… не лякайтесь… я написав вам, що Сібіл Вейн померла.

Болісний зойк розітнув юнакові уста. Він схопився з місця, вирвавши свої руки.

— Померла? Сібіл померла? Це неправда! Це підла брехня! Як ви смієте таке говорити!

— Це щира правда, Доріане, — повагом сказав лорд Генрі. — Про це сповіщають усі ранкові газети. Я написав вам, щоб ви ні з ким не бачились, доки я прийду. Очевидно, буде слідство, тож треба подбати, щоб вас туди не вплутали. Такі історії підносять людину в Парижі, але в нас у Лондоні публіка ще надто забобонна. Тут ніяк не годиться починати кар’єру скандалом. Краще призапастися ним на пізніше — на схилі віку скандали надають людині більшої пікантності. Сподіваюсь, у театрі не знають вашого прізвища? Якщо ні, то все гаразд. А хто-небудь бачив, як ви заходили до кімнати Сібіл? Це дуже важливий момент.

Приголомшений жахливою новиною, Доріан кілька хвилин не міг вимовити ані слова. Нарешті, затинаючись, він пробелькотів здушеним голосом:

— Гаррі, ви кажете — слідство? Що це означає? Що Сібіл… Ой, Гаррі, я цього не переживу!.. Кажіть-бо швидше! Хай уже я дізнаюсь усе, як є.

— Не маю жодних сумнівів, Доріане, що це не просто нещасливий випадок, але треба, щоб публіка думала саме таким чином. А розповідають приблизно так: коли дівчина того вечора виходила із матір’ю з театру десь о пів на першу ночі — вона раптом сказала, що забула щось там нагорі. Її чекають деякий час, але вона не повертається. Врешті-решт її знаходять мертвою на підлозі в акторській вбиральні. Вона помилково проковтнула якусь отруту, що в них там є у театрах. Не знаю, що саме, але, в усякому разі, щось таке, як синильна кислота чи свинцеві білила. Найімовірніше, що кислота, бо померла Сібіл одразу.

— Гаррі, Гаррі, який це жах! — скрикнув Доріан.

— Звісна річ, це дуже трагічно, але не треба, щоб вас було вплутано у цю історію. Я читав у «Стандарті», що Сібіл Вейн мала сімнадцять років. А на вигляд їй можна було дати ще менше. Мені вона здалася справжнім дитям. Та й грала вона так невправно… Доріане, ви не повинні брати цього надто близько до серця. Краще їдьмо зі мною на обід. А пізніш ми заглянемо до опери. Сьогодні співає Патті[45], і все товариство збереться в театрі. Ми зайдемо в ложу моєї сестри. Сьогодні з нею буде кілька ефектних жінок.

— Отже, це я вбив Сібіл Вейн!.. — промовив Доріан Ґрей немов сам до себе. — Вбив! Однаково, що встромив би їй у горлечко ножа! І все одно троянди через це не прив’яли, а пташки так само радісно виспівують у моєму садку. І сьогодні ввечері я маю обідати з вами, тоді їхати в оперу, а потім, мабуть, ще десь там вечеряти. Яке життя незвичайне і драматичне! Якби я прочитав це в книжці, я ридав би. А ось тепер, коли це сталося насправді, і сталося зі мною, воно видається занадто дивовижним, щоб викликати сльози. Ось лежить перший у моєму житті пристрасний любовний лист. Дивно, що писав я цього пристрасного листа до мертвої!.. Хотів би я знати, чи відчувають вони що-небудь, оті безмовні бліді істоти, що їх називають мертвими? Сібіл!.. Чи може вона щось знати, чути, чи щось відчуває? О Гаррі, який закоханий я був у неї колись! Зараз мені здається, що відтоді збігли цілі роки. Вона була для мене всім… А потім настав отой жахливий вечір — невже й справді це було тільки вчора?! — коли вона грала так погано, що в мене серце мало не розірвалося. Згодом вона все пояснила мені. То було безмежно зворушливо, але мене воно не пройняло, і я подумав, що вона така дурепа… А далі-далі сталося щось таке, аж мене взяв страх. Не можу сказати вам, що саме, але це було щось жахливе! І я дав собі слово повернутись до Сібіл. Я зрозумів, що був несправедливий з нею. А тепер — вона мертва. О Боже, Боже мій! Гаррі, що мені робити? Ви й не знаєте, в якій я небезпеці, і тепер ніщо не може втримати мене від падіння. Але вона допомогла б мені! Вона не мала права вбивати себе! Це егоїстично з її боку!

— Любий Доріане, — мовив лорд Генрі, дістаючи цигарку з портсигара й сірники з золотистої коробки, — жінка може зробити чоловіка праведником лише в один спосіб — увірившись йому настільки, що він утратить будь-який інтерес до життя. Ви були б нещасні, якби одружилися з цією дівчиною. Звичайно, ви лагідно ставилися б до неї — це завжди легко, коли людина вас не цікавить. Але невдовзі вона завважила б вашу цілковиту байдужість до неї. А коли жінка бачить, що її мають за порожнє місце, вона або починає одягатися з жахливим несмаком, або ж у неї з’являються чепурні капелюшки, за які платить хтось, одружений з іншою жінкою. Це вже не кажучи про принизливість для вас такого нерівного шлюбу, — я, у кожному разі, доклав би всіх зусиль, щоб його взагалі не було. Запевняю вас, під будь-яким оглядом шлюб з цією дівчиною був би зовсім невдалий.

— Мабуть, що так, — пробурмотів мертвотно-блідий Доріан, ходячи вперед і назад по кімнаті. — Але я вважав за свій обов’язок одружитись. І не моя провина, якщо ця страшна трагедія перешкодила мені це вчинити. Пам’ятаю, ви колись зауважили, що добрі наміри завжди фатальні — вони з’являються надто пізно. От і зі мною так трапилось.

— Добрі наміри — це марні спроби втрутитись у дію законів природи, їхнє джерело — чистісінька марнославність, а наслідок їх — абсолютний нуль. Іноді вони дають нам скуштувати розкоші тих безплідних емоцій, що так тішать слабкодухів, — ото й тільки. Добрі наміри — це просто чеки, що їх люди виписують на банк, де не мають рахунку.

— Гаррі, — промовив Доріан Ґрей, підійшовши ближче і сідаючи обік лорда Генрі. — Чому я страждаю з цієї трагедії не так сильно, як хотів би? Я не думаю, що зовсім не маю серця… Що ви скажете?

— Та ні, за останні два тижні ви накоїли так багато дурниць, що цього про вас я ніяк не сказав би, — відповів лорд Генрі, ніжно й меланхолійно усміхаючись.

Доріан спохмурнів.

— Мені не до вподоби ваше пояснення, Гаррі, та все ж приємно, що ви не вважаєте, ніби я й справді безсердечний. Я й сам знаю, що не такий. А все ж те, що сталося, не вразило мене такою мірою, як мало би вразити. Воно видається мені радше незвичайною розв’язкою дивної п’єси. У ньому — вся моторошна краса грецької трагедії, трагедії, в якій я був одним з головних героїв, але яка не зранила моєї душі.

— Це цікаво, — мовив лорд Генрі, відчуваючи гостру насолоду від того, що може грати неусвідомленим себелюбством юнака. — Надзвичайно цікаво! Я гадаю, по-справжньому це можна пояснити ось як. Часто реальні життєві трагедії стаються в такій неартистичній формі, що вони ображають нас своїм відвертим шаленством, абсолютною непослідовністю й безглуздям, цілковитим браком вишуканості. Вони просто викликають огиду, як і всяка вульгарність. Вони справляють враження неприхованого брутального насильства, і ми повстаємо проти нього. Однак деколи нам у житті трапляється трагедія, яка містить у собі щось від прекрасного. І от якщо ця краса щира, ми захоплені драматизмом подій. Тоді несподівано усвідомлюємо, що ми вже не дійові особи, а глядачі цієї вистави. Чи, точніш, і те, й те. Ми спостерігаємо самі себе, і вже саме диво такого видовища полонить нас… Що ж тут, власне, сталося? Одна особа наклала на себе руки з кохання до вас. Шкодую, що в моєму житті не було нічого подібного! Тоді я на все життя закохався б у кохання і обожнював би його! Та всі жінки, які любили мене, — а таких було не вельми, але трохи було, — завше уперто жили далі, і то довгі роки після того, як я втрачав будь-який інтерес до них, а вони до мене. Вони понаживали собі гладкі тіла і поставали нестерпно нудні. При зустрічі вони одразу ж поринають у згадки. Ну й кара Божа ця противнюча жіноча пам’ять! І який неймовірний розумовий застій вона виявляє! Людина повинна вбирати барви життя, а не тримати в пам’яті його подробиці. Подробиці завжди банальні.

— Я мушу посіяти маки жалоби у себе в садку, — зітхнув Доріан.

— У цьому немає потреби, — заперечив співрозмовник. — У нашому житті маків завжди не бракує. Щоправда, іноді ми довго не можемо забути. Якось я ціле літо носив у петельці самі лише фіалки на знак артистичної жалоби за одним коханням, що не хотіло вмирати. Хоч врешті таки померло. Забув, що його вбило. Либонь, чи не її обіцянка пожертвувати заради мене цілим світом. Щоразу це страшний момент. Він пронизує нас жахом перед вічністю… Так ото — чи повірите? — тиждень тому на обіді у леді Гемпшир я опинився за столом поруч цієї самої особи, і вона запосілася будь-що почати все спочатку — розкопати минуле й перенести його в майбутнє. Я вже давно поставив хрест на тому романі, а вона витягла його знов на світ Божий і стала запевняти мене, ніби я розбив їй життя. Мушу, однак, заявити, що апетит у неї за обідом був надзвичайний, так що я не маю чим гризтися. Але який це брак смаку! Адже минуле тільки тим і принадне, що воно минуло! Та жінки не відчувають моменту, коли завіса опустилася. їм усе кортить шостої дії, і щойно цікавість до п’єси цілком вичерпується, вони пропонують продовжити її. Якщо дати їм волю, то кожна комедія матиме трагічний кінець, а кожна трагедія дійде до фарсу. Жінки в житті — прекрасні актриси, але в них відсутнє будь-яке артистичне чуття. Вам, Доріане, пощастило більше, ніж мені. Клянуся вам, жодна жінка з тих, яких я близько знав, не вчинила б заради мене того, що Сібіл Вейн вчинила заради вас. Звичайні жінки завжди знаходять, чим утішитись. Одні втішаються тим, що носять сентиментальні кольори. Ніколи не довіряйте жінці, котра, не зважаючи на свій вік, носить рожево-лілові сукні, або в свої тридцять п’ять полюбляє рожеві стрічки: це певна прикмета жінки з минулим. Інші несподівано відкривають певні чесноти в своїх законних чоловіках, і це для них велика розрада. Вони тоді хизуються своїм подружнім щастям, немов це найспокусливіший ад’юльтер. Ще іншим дає втіху релігія. В таїнствах релігії — усі чари флірту, так мені сказала колись одна жінка, і я цьому охоче вірю. До того ж ніщо так не лестить жіночій гордині, як репутація грішниці. Сумління робить усіх нас егоїстами. Так, справді, в сучасному житті жінки знаходять собі безліч розрад. Та я ще ж не згадав найважливішої з них!

— Якої це, Гаррі? — байдужим тоном запитав Доріан.

— О, це розрада безперечна! Відбити собі чийогось коханця, коли втрачаєш свого. У світському товаристві це завжди виправдовує жінку!.. Але Сібіл Вейн — таки зовсім інакша, ніж ті жінки, що їх ми зустрічаємо на кожному кроці. Це правда, Доріане. Є щось прекрасне в її смерті. Я радий, що живу в епоху, коли трапляються такі дива. Вони вселяють у нас віру в реальність пристрасті, кохання, романтичних почуттів, на які ми звикли дивитись іронічно.

— Я був страшенно жорстокий з нею. Ви забуваєте це.

— Е, Доріане, жорстокість, відверта жорстокість, жінкам найлюбіша — їхні ж інстинкти напрочуд примітивні! Ми їх емансипували, а вони однаково лишаються рабинями, які шукають собі панів. Вони люблять скорятися… Я впевнений, що ви в ту мить були незрівнянні! Ніколи я не бачив, щоб вас усерйоз переймав гнів, але уявляю — тоді було на що подивитись! І до того ж позавчора ви сказали одну річ… тоді я подумав, що це просто ваша фантазія, а зараз бачу, що то було дуже слушне, і воно чудово з’ясовує всю справу.

— А що я такого сказав, Гаррі?

— Що Сібіл Вейн уособлює для вас усіх романтичних героїнь; що одного вечора вона Дездемона, іншого — Офелія; що, вмираючи Джульєттою, вона оживає Імоґеною.

— Тепер вона вже не оживе, — тихо мовив Доріан, затуляючи обличчя руками.

— Ні, не оживе, вона відіграла свою останню роль. Але її самітна смерть в обшарпаній акторській кімнатині повинна вам здаватись таким собі дивним і похмурим уривком з трагедії джекобіанських часів[46], чудовою сценою з Вебстера, Форда чи Сіріла Тернера. Ця дівчина ніколи не жила у справжній дійсності, тому вона ніколи, власне, й не вмирала. Для вас, в усякому разі, вона завжди була мрією, фантомом, що оживлював Шекспірові п’єси, свіреллю, через яку Шекспірова музика звучала багатше й життєрадісніше. При першому зіткненні з реальним життям вона поранила його, а воно — її, і дівчина покинула цей світ. Можете тужити за Офелією, якщо вам хочеться; посипайте голову попелом, бо Корделію задушено; кляніть небо, що загинула дочка Брабанціо[47], — але не проливайте сліз за Сібіл Вейн. Вона була ще менш реальна, ніж усі вони.

Запала мовчанка. В кімнаті сутеніло. З саду нечутно вповзали сріблясті тіні; кольори звільна розпливались у сіро-каламутне тло.

За якийсь час Доріан Ґрей підвів погляд.

— Ви, Гаррі, допомогли мені зрозуміти самого себе, — пробурмотів він, полегшено зітхаючи. — Я й сам відчував те, що ви сказали, але якось побоювався цього і не все міг собі пояснити… Як же добре ви знаєте мене! Але ми більше не будемо говорити про те, що сталося. То було незрівнянне переживання — і на тому все. Хотів би я знати, чи ще подарує життя мені щось таке ж надзвичайне…

— У вас іще все попереду, Доріане. Для вас, із вашою чарівною вродою, немає нічого неможливого в світі.

— А якщо я змарнію, стану старим і зморшкуватим? Що тоді?

— О, тоді!.. — лорд Генрі підвівся, збираючись іти. — Тепер перемоги самі приходять до вас, а тоді, мій любий, вам доведеться боротися за кожну з них… Але ні, ви мусите зберегти свою вроду. В наш час люди занадто багато читають, що заважає їм бути мудрими, і занадто багато думають, що заважає їм бути прекрасними. Тож ми не можемо злегковажити вами, вашою вродою… Ну, а зараз вам пора одягатись і їхати до клубу. Ми й так уже трохи припізнилися.

— Ні, я, мабуть, поїду просто в оперу, Гаррі. Я так стомився, що мені не до їжі. Який номер ложі вашої сестри?

— Здається, двадцять сьомий. Це в бельетажі, і на дверях ви побачите її ім’я. Але шкода, що ви не поїдете зі мною на обід.

— Я не зміг би зараз їсти, — втомлено зауважив Доріан. — Проте я страшенно вдячний вам за все, що ви мені сказали. Ви, я певен, найкращий мій друг. Ніхто ніколи не розумів мене так, як ви.

— Ми лише на початку нашої дружби, Доріане, — відповів лорд Генрі, тиснучи йому руку. — До побачення. Сподіваюся побачити вас до пів на десяту. Пам’ятайте — співає Патті!

Коли лорд Генрі причинив за собою двері, Доріан шарпнув дзвінок, і за кілька хвилин Віктор приніс лампи й опустив штори. Доріан нетерпляче ждав, коли він вийде. Здавалось, камердинер сьогодні порається неймовірно мляво.

Тільки-но Віктор вийшов з кімнати, як Доріан метнувся до ширми й відсунув її. Ні, ніяких нових змін не було. Певно, до портрета звістка про смерть Сібіл Вейн дійшла раніше, ніж до нього самого. Портрет сприймав події відразу ж, як вони ставалися. Злостива жорстокість спотворила гарні обриси рота у ту саму мить, коли дівчина випила отруту чи що там було… А може, портретові байдуже до вчинків? Може, він відбиває лише те, що діється в душі живого Доріана? Розмірковуючи про це, Доріан подумав: а що, як одного дня портрет зміниться у нього на очах, і аж здригався на саму цю думку, хоч і бажав цього.

Бідолашна Сібіл! Яке ж це все романтичне! Вона часто вдавала смерть на сцені, а тоді Смерть сама торкнулась її і забрала з собою. Як Сібіл зіграла цю останню моторошну сцену? Чи кляла його, вмираючи? Ні, вона вмерла з кохання до нього, і Кохання тепер повік буде його святинею. Сібіл спокутувала все офірою свого життя. Він більше не згадуватиме, скільки вистраждав через неї того жахливого вечора в театрі. Він пам’ятатиме її як чарівний трагічний образ, посланий на велику сцену життя явити світові найвищу реальність Кохання… Чарівний трагічний образ?.. Очі в Доріана зайшли слізьми, коли йому в пам’яті постало її дитинне личко, її принадні й трохи мовби вередливі рухи, її сором’язка трепетна грація. Він похапцем змахнув сльози і знову подивився на портрет.

Доріан Ґрей відчував, що час робити вибір. Чи вибір уже зроблено? Так, саме життя вирішило за нього — життя і його безмежна зацікавленість життям. Вічна молодість, безмежні пристрасті, насолоди, витончені й потаємні, розгін несамовитих веселощів і ще несамовитіших гріхів — він зазнає усього цього. А портрет нестиме тягар його ганьби і більше нічого.

Болем оперезало його на думку, як знівечиться чудовий образ на полотні. Колись одного дня, немов передражнюючи Нарциса, він поцілував чи, точніше, вдав, ніби цілує ці намальовані уста, що тепер так злостиво кпили з нього. Щоранку він засиджувався перед портретом, зачудований його красою, аж часом йому здавалося, ніби він мало не закоханий у нього. А тепер — невже портрет буде дедалі більше змінюватись, відбиваючи в собі кожну спокусу, якій Доріан піддасться? І стане страхітливо потворним, і його доведеться схоронити під замок, і сховати від сонця, що так часто золотило йому чудові кучері? Який жаль! Який жаль!

На мить у Доріана в мозку промайнуло бажання помолитися, щоб зникло це жахливе порозуміння між ним і портретом. Адже портрет змінився на його, Доріанове, благання, отож, може, після нового благання портрет перестане змінюватись?..

А проте… Хіба людина, що бодай трохи пізнала життя, не спокусилася б вічною молодістю, хоч би якою примарною була ця можливість і хоч би якими фатальними наслідками загрожувала? Та й хіба це йому підвладне? Хіба й справді таку зміну спричинило його благання? А чи не мало це все якихось наукових підстав? Якщо думка впливає на живий організм, то чом би їй не впливати й на мертву, неорганічну матерію? Ба навіть більше — хіба зовнішній світ не може й без нашої думки чи усвідомленого бажання вібрувати в унісон з нашими настроями й почуттями, хіба не можуть якісь таємничі тяжіння чи невідомі властивості привертати один атом до іншого? А втім, хіба не все одно, які причини! Ніколи вже він не зваблюватиметься благанням помочі в жахливих надприродних сил. Якщо портретові суджено змінюватись, нехай змінюється. Навіщо занадто доскіпуватись?

Справжньою насолодою буде для нього спостерігати за портретом. Він зможе зазирнути в найпотаємніші закутки власного розуму. Цей портрет стане для нього магічним дзеркалом. Якщо спершу в ньому він побачив справжню свою зовнішність, то тепер побачить справжню істоту своєї душі. І коли для його двійника з портрета настане зима, він сам усе ще перебуватиме на трепетній межі весни і літа. Коли з обличчя на полотні відхлине кров і воно стане блідою крейдяною машкарою з потьмянілими очима, обличчя Доріана ще чаруватиме юністю. Жодна квітка його привабливості ніколи не зів’яне, пульс життя в ньому ніколи не ослабне. Наче грецькі боги, він буде вічно дужий, прудконогий і життєрадісний. Тож хай там що діється з його портретом! Адже він сам буде в безпеці, а це — найголовніше.

Доріан, усміхаючись, знову заслонив портрет ширмою і пройшов у спальню, де на нього вже чекав служник. Годиною пізніше він був уже в опері, а в ложі за ним ззаду сидів лорд Генрі, спершись ліктями на його крісло.