Портрет Доріана Ґрея

Розділ X

Коли увійшов камердинер, Доріан пильно подивився на нього: чи, бува, не думає він заглянути за ширму. Служник стояв з цілком байдужим виразом, дожидаючи наказу. Доріан запалив цигарку і, підійшовши до дзеркала, зазирнув туди. Він міг ясно бачити відбиття Вікторового обличчя. Воно було наче незворушна маска догідливості. Там не було нічого такого, щоб остерігатись. Але попри це він вирішив, що краще бути на сторожі.

Повільно вимовляючи слова, молодий господар наказав покликати до нього економку і сходити до багетного майстра, щоб той негайно прислав двох робітників. Доріанові здалося, ніби на порозі камердинер запитливо скосив очі у бік ширми. Чи це йому просто привиділось?

За кілька хвилин у бібліотеку квапливо ввійшла місіс Ліф у чорній шовковій сукні і старомодних нитчастих рукавичках на зморшкуватих руках. Доріан попросив у неї ключа від його колишньої класної кімнати.

— Від старої класної кімнати, містере Доріане? — збуджено перепитала вона. — Таж у ній повно пороху! Я перше звелю, щоб там прибрали й привели все до ладу. А зараз вона не придатна для вас, сер. Їй-бо, ні!

— Мені не треба, щоб там прибирали, Ліф. Мені потрібен лише ключ.

— Але ви наберетесь павутиння, сер, якщо туди ввійдете. Та ж ту кімнату років п’ять уже не відчиняли — відтоді як померли їхня світлість.

Доріан сіпнувся на згадку про свого діда. Пам’ять про цього стариганя була йому ненависна.

— Пусте! — відповів він. — Я просто хочу заглянути туди, і більш нічого. Дайте мені ключа.

— Ось тут ключ, сер, — сказала літня жінка, перебираючи непевними тремтливими пальцями в’язку ключів. — Ось він. Зараз я його витягну із в’язки. Але ж ви не думаєте туди перебратися, сер, коли вам так зручно тут, правда?

— Ні, ні, не думаю! — нетерпляче скрикнув Доріан. — Дякую, Ліф. Оце й усе.

Вона забарилася ще на хвильку, питаючи вказівок у якихось господарських справах. Зітхнувши, Доріан сказав, що як вона зробить, так і добре буде. Розплившись вдоволеною посмішкою, економка вийшла.

Коли двері за нею зачинилися, Доріан поклав ключа до кишені і озирнувся. Погляд його впав на пурпурове атласне покривало, щедро вигаптуване золотом, — чудовий взірець венеційського мистецтва кінця XVII століття. Це покривало його дід нагледів десь у монастирі біля Болоньї. Ось у нього можна буде завинути ту жахливу річ. Воно, мабуть, часто правило за покрову для небіжчиків. А тепер ця тканина ховатиме картину розкладу, ще страшнішого й відразливішого за розклад самого трупа, бо цей розклад викликатиме жах, і йому не буде кінця. Як хробаки точать мертвяка, так Доріанові гріхи роз’їдатимуть його образ на полотні. Вони понівечать йому вроду і знищать його чар. Осквернять і зганьблять його. Але портрет усе-таки житиме, він буде безсмертним!

Доріана аж пересмикнула ця думка, і на мить він пожалкував, що не розповів художникові всієї правди, чому він вирішив приховати свого портрета. Безіл допоміг би йому опиратися і впливові лорда Генрі, і ще згубнішому впливу його власного темпераменту. Безілова любов до нього — бо це таки справді була любов — почуття високе й шляхетне. То не просто тривіальний фізіологічний потяг до вроди — захоплення, що вмирає, коли слабнуть чуття. Ні, то любов така, яку знав Мікеланджело, яку знали і Монтень[52], і Вінкельман[53], і сам Шекспір. Так, Безіл міг би врятувати його. Але тепер уже запізно. Минуле завжди можна загладити покутою, зреченням або забуттям, але майбутнє — неминуче. Він чув, як у ньому вирують пристрасті, що знайдуть для себе жахливий вихід, і похмурі марення, що, здійснившись, затьмарять його життя.

Знявши з канапи пурпурно-золоту тканину і, тримаючи її обома руками, він пройшов з нею за ширму. Чи не стало обличчя на полотні ще потворнішим? Нібито ні, та все ж воно викликало в Доріана ще більшу огиду. Злотисті кучері, блакитні очі, ясно-червоні уста — усе, як і було. Став інакшим самий лише вираз обличчя. Воно жахало своєю жорстокістю. Порівняно з цим обвинувачувальним обличчям, які дріб’язкові й мізерні були Безілові дорікання стосовно Сібіл Вейн! З портрета на Доріана дивилася його власна душа і вимагала відповіді.

Ошпарений болем, Доріан поквапно накинув на портрет пишне покривало. У цю мить постукали в двері. Він ледве встиг вийти з-за ширми, як до кімнати ступив камердинер.

— Люди вже прийшли, мсьє.

Доріан подумав, що Віктора треба збутись одразу ж. Не можна допустити, щоб він знав, куди подінуть портрет. Щось лукаве є в його очах — в них і розум, і якась ненадійність. Сівши за стіл, Доріан написав записку до лорда Генрі з проханням щось почитати і нагадуванням, що сьогодні вони мають зустрітися чверть на дев’яту.

— Почекаєте на відповідь, — сказав він, даючи служникові записку. — А робітників проведіть сюди.

За дві-три хвилини в двері знову постукали і з’явився сам містер Габард, відомий багетний майстер із Саут-Одлі-стріт, разом зі своїм молодим, дещо грубуватим на вигляд помічником. Містер Габард був маленького зросту червонолиций чолов’яга з рудими баками. Його захоплення мистецтвом значно ослаблювало хронічне безгрошів’я більшості його клієнтів — художників. Зазвичай він не полишав своєї майстерні, воліючи радше, щоб замовники самі приходили до нього. Але з ласки до Доріана Ґрея він завше робив виняток. Чимось Доріан приваблював кожного — навіть бачити його було приємно.

— Чим можу вам допомогти, містере Ґрей? — спитав майстер, потираючи гладкі таранкуваті руки. — Це для мене честь — особисто з’явитись до вас. Я щойно дістав прекрасну раму, сер. Придбав на розпродажу. Стара флорентійська робота, з Фонтгілу, здається. Чудово пасує релігійному сюжетові, містере Ґрей.

— Даруйте за клопіт, містере Габард. Я зайду, звичайно, глянути на раму, хоча останнім часом не дуже цікавлюсь релігійним малярством. Але сьогодні мені треба тільки перенести одну картину нагору. Вона досить важка, тому я й попросив у вас двох людей.

— Що ви, що ви, містере Ґрей, який тут клопіт! Я дуже радий стати вам у пригоді. А де ця картина, сер?

— Ось вона, — відповів Доріан, відсуваючи ширму. — Ви зможете перенести її вкритою, — словом, так, як вона є? Я боюся, щоб її не подряпали на сходах.

— О, це буде зовсім легко, сер, — люб’язно мовив майстер, беручись удвох з помічником знімати картину з довгого мідяного ланцюжка, на якому вона висіла. — А куди її маємо нести, містере Ґрей?

— Я покажу вам дорогу, містере Габард. Будь ласка, йдіть за мною. Але ні, вам, мабуть, краще йти попереду. На жаль, це аж під самим дахом. Ми підемо парадним ходом, там ширше.

Він розчинив перед ними двері, і вони, пройшовши через залу, почали підійматися сходами. Картина мала масивну, пишно різьблену раму, і нести її було дуже незручно, тому іноді Доріан намагався й собі прикласти руку, щоб допомогти робітникам, не зважаючи на улесливі протести містера Габарда, — багетника, природного трудягу, вкрай вражало, коли він бачив, як джентльмен робить щось корисне.

— Еге, таки є що нести, сер, — відсапуючись, промовив малорослий майстер, коли вони дісталися горішньої площадинки сходів, і витер спітніле чоло.

— Так, картина важкувата, — пробурмотів Доріан, відмикаючи двері до кімнати, що мала віднині охороняти дивну таємницю його життя і приховувати його душу від людських очей.

Минуло понад чотири роки відтоді, як він востаннє сюди заходив. Коли він був дитиною, тут була його дитяча кімната, а коли підріс — класна. Це просторе пропорційне приміщення покійний лорд Кельсо спеціально облаштував для свого маленького онука, якого терпіти не міг за разючу подібність до матері, та й з інших причин, і все намагався тримати подалі від себе. На Доріанів погляд, кімната ця майже не змінилася. Та сама велика італійська скриня-касоне[54] з химерно розмальованими стінками і померхлими золоченими оздобами — маленький Доріан часто ховався в ній. Та сама книжкова шафа з атласного дерева, де повно пошарпаних підручників. А позад неї на стіні все той самий витертий фламандський гобелен, на якому вицвілі король і королева грають у шахи в садку, а повз них проїздить верхи вервечка сокольничих, тримаючи на обладункових рукавицях птахів у каптурках. Яке знайоме все це було Доріанові! Кожна мить його самотнього дитинства поставала перед ним, коли він оглядався круг себе. Він пригадав невинну чистоту хлоп’ячих своїх літ, і йому стало моторошно від думки, що цей фатальний портрет має бути схований саме тут. Не думав він у ті далекі дні, що його чекає таке майбутнє…

Але в будинку нема іншого місця, яке убезпечувало б портрет від чужих очей. Ключ у нього, і ніхто сторонній не зможе сюди увійти. Нехай обличчя портрета під своїм пурпуровим саваном дико тупіє, стає жорстоким і розпусним. Що це важить? Ніхто ж цього не бачитиме. Він і сам не буде на це дивитись. Навіщо йому приглядатися до гидомирного розкладання власної душі? Він лишатиметься юним — і цього досить…

Зрештою, невже він не може виправитись? Хіба його майбутнє конче мусить бути ганебне? А може, в житті йому трапиться велике кохання, яке очистить його і вбереже від тих гріхів, що вже, чується, живуть у його душі і тілі, — від тих дивних, ще ніколи не знаних гріхів, яким сама їхня таємничість надає підступного чару. Можливо, колись із цих червоних чуттєвих уст зникне жорстокий вираз і тоді можна буде показати світові шедевр Безіла Голворда…

Ні, марні сподівання! Година за годиною, тиждень за тижнем образ на полотні старішатиме. Він може уникнути знаку неморального життя, але потворності старечого віку йому не оминути. Щоки його западуть або прив’януть. Жовті складки заляжуть у кутиках потьмянілих очей і знищать їхню красу. Волосся втратить свій блиск, рот, як завше у старих людей, безглуздо скривиться, губи пообвисають. Шию вкриють зморшки, на холодних руках випнуться сині вени, спина згорбатіє, як у його діда, що так суворо ставився до нього. Ні, портрет необхідно сховати. Іншої ради нема.

— Будь ласка, містере Габард, внесіть картину туди, — стомлено мовив Доріан, обернувшись. — Даруйте, що так довго затримав вас. Я трохи задумався.

— Нічого, містере Ґрей, я радий був перепочити, — відповів майстер, усе ще відсапуючись. — Де ми її поставимо, сер?

— Та однаково де. Ось хоча б тут. Вішати не треба. Просто прихиліть її до стіни. Дякую.

— А можна глянути хоч одним оком на цей витвір мистецтва, сер?

Доріан здригнувся.

— Не варто, воно вас не зацікавить, містере Габард, — сказав він, втупившись поглядом у майстра. Він ладен був підскочити до нього і звалити на підлогу, якби той насмілився підняти пишне покривало, яке приховувало таємницю Доріанового життя. — Ну, більше я вас не затримую. Вельми вдячний вам, містере Габард, що ви завдали собі клопоту прийти особисто.

— Нема за що, містере Ґрей, нема за що. Я завжди до ваших послуг, сер.

І містер Габард, важко ступаючи, рушив униз, а за ним і його помічник, що все озирався на Доріана з виразом боязкого захвату на своєму неотесаному простакуватому лиці — ще ніколи в житті він не бачив такої дивовижної вроди.

Коли їхня хода завмерла внизу, Доріан замкнув двері і ключа поклав у кишеню. Тепер він почувався в безпеці. Більше ніхто не зможе побачити цей жахливий портрет. Лише він один споглядатиме цю свою ганьбу.

Зійшовши до бібліотеки, він помітив, що вже по п’ятій годині і чай подано. На восьмикутному столику з темного пахучого дерева, щедро інкрустованому перламутром, — то був дарунок леді Редлі, опікунової дружини, вічно перейнятої своїми хворобами жінки, яка минулу зиму перебула в Каїрі, — лежала записка від лорда Генрі, біля неї книжка в жовтій, трохи пошарпаній оправі, а на чайній таці — третій випуск «Сент-Джеймс газет». Очевидно, Віктор уже повернувся. А чи не зустрів він тих робітників, які виходили з будинку? І чи не випитав у них, що вони тут робили?..

Віктор, певна річ, зауважить, що портрет зник, — та, мабуть, уже зауважив, коли вносив чай. Ширма була відсунута, і на стіні виразно виділялося порожнє місце. Щоб колись не довелося йому застукати Віктора, як той поночі крастиметься нагору, щоб вигатити двері в ту кімнату! Це жахливо — мати у власному домі шпигуна. Доріанові доводилося чути про те, як багатих людей ціле життя шантажував котрийсь із їхніх челядників, якому вдалося прочитати приватного листа, або підслухати розмову, або підібрати візитівку з адресою, або ж знайти в господаря під подушкою висохлу квітку чи клаптик зібганого мережива…

Доріан зітхнув і, наливши собі чаю, розпечатав записку. Лорд Генрі сповіщав, що посилає вечірню газету й книжку, яка може зацікавити Доріана, і що він буде в клубі чверть на дев’яту. Доріан узяв до рук ту газету і байдуже став її проглядати. На п’ятій сторінці в око йому впала позначка червоним олівцем. Він прочитав підкреслене місце:

Доріан спохмурнів і, розірвавши газету навпіл, викинув клапті. Яка бридота! Які огидні ці жахливі подробиці! Він навіть трохи образився на лорда Генрі, що прислав йому це повідомлення. І вже зовсім нерозумно було позначати його червоним олівцем — Віктор міг же прочитати! Для цього він більше ніж досить знає англійську.

А може, Віктор уже прочитав це і щось запідозрив?.. А втім, навіщо сушити собі голову? Хіба він, Доріан Ґрей, причетний до смерті Сібіл Вейн? Йому боятися нічого — він же її не вбивав!

Погляд Доріана зупинився на жовтій книжці, яку прислав лорд Генрі. Що б то могло бути? Підійшовши до перламутрового столика, що завжди здавався йому виробом дивних єгипетських бджіл, які ліпили срібні стільники, він зручно вмостився у кріслі і розгорнув книжку. Ледве минуло кілька хвилин, як твір уже захопив Доріана. Книжка ця була найдивніша[55] з усіх, які він будь-коли читав. Доріан почувався так, немов під ніжні звуки флейти перед ним безгучним калейдоскопом проходять у вишуканих одежах гріхи цілого світу! Те, про що він лише неясно марив, поставало нараз дійсністю. І навіть те, про що він ніколи й не важився марити, розгорталось у нього на очах. Це був роман без сюжету, власне, психологічний нарис. Єдиний його герой, молодий парижанин, котрий у XIX столітті намагався перебрати на себе пристрасті й способи мислення минулих епох, щоб самому спізнати усі ті стани, через які в різні епохи проходила людська душа. Він захоплювався штучністю тих самозречень, що їх нерозважні люди називають чеснотами, і такою ж мірою — тими природними поривами протесту проти них, що їх мудреці й досі називають гріхами. Роман було написано цікавим філігранним стилем, яскравим і затуманеним водночас, насиченим жаргоном та архаїзмами, технічними виразами й добірними парафразами. Так писали найкращі майстри французької школи символістів[56]. Траплялися тут метафори дивовижні, мов орхідеї, і з такими ж ніжними барвами. Життя почуттів змальовувалося термінами містичної філософії. Часом насилу можна було пізнати, що читаєш — релігійні екстази якогось середньовічного святого, чи похмуру сповідь сучасного грішника. Отруйна це була книжка: немов густий аромат ладану курився з її сторінок і туманив мозок. Самий ритм речень, субтильна монотонність їхньої музики, ускладнені рефрени і зумисні повтори — усе це розбурхувало в Доріановій уяві нездорові марення і мрії. Він поглинав розділ за розділом, не відчуваючи, що западає вечір і довшають тіні…

На безхмарному червонясто-зеленавому небі, що виднілося за вікнами, мерехтіла самітня зірка. Доріан усе читав, аж поки в темряві зовсім порозпливалися літери. І лише тоді, після кількох нагадувань служника про пізню годину, підвівся і, пройшовши в суміжну кімнату, поклав книжку на маленький флорентійський столик обік свого ліжка. Потім почав перевдягатись на обід. Була вже майже дев’ята година, коли він з’явився в клубі, де, чекаючи на нього, самотньо нудився в невеличкому салоні лорд Генрі.

— Перепрошую, Генрі, — вигукнув Доріан, — але, далебі, ви самі винні. Ваша книжка так зачарувала мене, що я зовсім забув про час!

— Атож, я так і думав, що вона вам сподобається, — відповів лорд Генрі, підводячись із крісла.

— Я не сказав, що вона мені сподобалась. Я сказав, що вона зачарувала мене. А це велика різниця.

— A-а, то ви вже розумієтесь на цьому? — мовив лорд Генрі.

І вони подались до їдальні.