Портрет Доріана Ґрея

Розділ VI

— Гадаю, ти вже чув новину, Безіле? — такими словами лорд Генрі зустрів того самого вечора Голворда, щойно той увійшов у вказану йому лакеєм окрему кімнатку ресторану «Брістоль», де було накрито стіл на три персони.

— Ні, Гаррі, не чув. А що це за новина? — запитав художник, віддаючи пальто й капелюх лакеєві, що провів його до номера. — Сподіваюся, не політична? Такі новини не цікавлять мене. На цілу Палату громад ледве чи знайдеться хоч одна людина, гідна пензля. Хоча багатьох із них не завадило б трохи підбілити.

— Доріан Ґрей заручився, — промовив лорд Генрі, пильно дивлячись на художника.

Голворд здригнувся і спохмурнів.

— Доріан заручився? — вигукнув він. — Це неможливо!

— Але це так.

— А з ким?

— З якоюсь акторочкою.

— Не можу в це повірити. Доріан такий розважливий!

— Доріан настільки розумний, мій любий Безіле, що не може час від часу не робити дурниць.

— Навряд чи одруження така дурниця, яку можна робити «час від часу», Гаррі!

— Так, для Англії, але для Америки, — мляво заперечив лорд Генрі. — А втім, я не сказав, що він одружився. Я сказав, що він заручився. А це зовсім інша річ. Я, приміром, добре пам’ятаю, як одружувався, зате про заручини ані найменших згадок у мене не лишилось. Мені здається, що я ніколи й не заручувався.

— Але ж тільки подумай про Доріанове походження, становище, багатство! Це справжнє безглуздя — брати такий нерівний шлюб!

— Коли ти хочеш, щоб він одружився з цією дівчиною, то ось так йому й скажи. Тоді він неодмінно візьме з нею шлюб. Найбільші дурощі люди завжди чинять із найшляхетніших мотивів.

— Але ця дівчина бодай порядна? Було б дуже сумно, якби Доріан зв’язав своє життя з якоюсь вертихвісткою, що скалічила б йому душу й скаламутила розум.

— О, вона більш ніж порядна, вона прекрасна, — пробурмотів лорд Генрі, попиваючи зі склянки вермут із помаранчевою настоянкою. — Доріан каже, що вона красуня, а він у таких справах не часто хибить. Твій портрет навчив його розумітись на людській вроді! Так, так, і цей чудодійний вплив належиться твоєму творові. Ну, та ми й самі побачимо її сьогодні ввечері, якщо тільки цей хлопчина не забув про нашу домовленість.

— Ти це все без жарту, Гаррі?

— Цілком серйозно, Безіле. Я почувався б нещасним, якби мені довелося коли-небудь бути серйознішим, ніж оце зараз.

— І ти це схвалюєш, Гаррі? — спитав художник, збуджено ходячи туди-сюди по кімнаті й кусаючи губи. — Та не може бути! Це справжнє засліплення!

— Я ніколи нічого не схвалюю і не осуджую — це було б абсурдне ставлення до життя. Ми ж не для того на світі, аби хизуватися своїми моральними упередженнями. Я ніколи не зважаю на те, що кажуть посередності, і ніколи не втручаюсь у вчинки тих, ким захоплююсь. Якщо людина мені подобається, то я в захваті від усього, в чому вона себе виявляє. Доріан Ґрей закохався в прекрасну дівчину, що грає Джульєтту, і збирається одружитися з нею. То чом би й ні? Навіть якби він оженився з Месаліною[39], і то б не став менш цікавий. Ти знаєш, я не прихильник одруження. Головна вада шлюбу — що він витравлює з людини еґоїзм. А нееґоїстичні люди — безбарвні, їм бракує індивідуальності. Правда, є натури, що їх подружнє життя робить складнішими. Вони зберігають своє «я» і доповнюють його ще багатьма іншими «я». Така людина мусить тоді жити більше, ніж одним життям, — вона стає високоорганізованою, у чому, як на мене, і полягає сенс людського існування. Окрім того, будь-який досвід — цінний, а хоч би що говорили проти шлюбу, це все-таки досвід. Мені здається, Доріан одружиться з цією дівчиною, з півроку нестямно кохатиме її, а потім раптово захопиться кимось іншим. З нього був би чудовий об’єкт для дослідження.

— Ти все це несерйозно кажеш, чи не так, Гаррі? Ти ж і сам розумієш — якби життя Доріанове розбилося, тебе б це засмутило чи не найбільше! Насправді ти ж кращий, ніж удаєш.

Лорд Генрі засміявся.

— Ми всі так охоче віримо в інших тому, що боїмося за самих себе. Основа оптимізму — страх. Ми здаємося собі великодушними, коли вбачаємо в ближньому чесноти, корисні для нас. Похваляємо банкіра, сподіваючись підвищити свій кредит у банку, і наділяємо шляхетними рисами навіть розбійника — в надії, що він пощадить наші кишені… Ні, Безіле, усе, що я сказав, я казав серйозно. А оптимізм не вартий і ламаного гроша! Що ж до розбитого життя, то розбитим є саме те життя, яке затримано в розвитку. Поліпшувати й виправляти людську природу — означає просто псувати її. А коли йдеться про Доріанів шлюб… Це, певна річ, глупство. Бо ж є інші, цікавіші форми зв’язку між чоловіком та жінкою. Я, безперечно, за них — вони приваблюють своєю сучасністю… А ось і сам Доріан! Він тобі розповість більше, ніж я.

— Гаррі, Безіле, дорогі мої, ви повинні мене поздоровити! — мовив юнак, скидаючи вечірнього плаща, підбитого атласом, і тиснучи руки друзям. — Ніколи я ще не був такий щасливий! Звичайно, це все доволі несподівано, як несподіваним буває усе чарівне в житті. Хоча мені здається, що саме цього я завжди й прагнув.

Він аж пашів від збудження й радості і був у цю хвилину навдивовижу гарний.

— Бажаю вам щастя на ціле ваше життя, Доріане! — сказав Голворд. — Але чому ви не сповістили мене про свої заручини? Я не можу вам дарувати цього. Адже Гаррі ви ж повідомили.

— А я не можу дарувати вам спізнення на обід, — усміхнено докинув лорд Генрі, кладучи руку юнакові на плече. — Сідаймо краще до столу та погляньмо, чи удатний тут новий шеф-кухар. Тоді ви нам і розповісте все, як годиться.

— Та тут нема що багато й розповідати, — почав Доріан, коли вони сіли за невеликий круглий стіл. — А сталося все ось як. Учора надвечір, пішовши од вас, Гаррі, я переодягся вдома, далі пообідав у тому італійському ресторанчику на Руперт-стріті, куди ви мене ввели, і о восьмій годині подався до театру. Сібіл грала Розалінду. Декорації були, як завжди, жахливі, Орландо[40] просто смішний… Але Сібіл! Якби ви її тільки бачили! Очей не можна було відвести від її стрункої постаті, коли вона вийшла на сцену в костюмі хлопчика. На ній була зеленувата оксамитова куртка зі світло-коричневими рукавами, щільно по нозі брунасті штанці, вишукана зелена шапчина з соколиним пером під пряжкою і плащ з каптуром на багряній підшивці. Ніколи вона ще не здавалась мені аж такою чарівною. Її ніжна грація нагадувала ту танагрську статуетку[41], яку я бачив, Безіле, у вашій студії. Волосся обрамляло їй личко, як темне листя бліду троянду. А грала вона… Ну, та ви самі побачите її сьогодні. Вона просто вроджена актриса! Я сидів у пошарпаній ложі, не тямлячись від захвату. Я забув, що я в Лондоні і в дев’ятнадцятому столітті. Я був зі своєю коханою далеко, в тому пралісі, де ще нога людська не ступала… Після вистави я пішов за лаштунки й заговорив з нею. Ми сиділи поруч, і раптом в її очах з’явився такий вираз, якого я зроду ще не бачив. Губи мої знайшли її уста, і ми поцілувались… Мені несила передати вам, що я відчував у ту мить. Здавалося, усе моє життя зосередилось у цій хвилині безмежної насолоди. Сібіл уся затріпотіла, як білий нарцис. А тоді нараз упала на коліна і стала цілувати мені руки…

Знаю, мені не слід би вам усе це говорити, але я не можу стриматись. Ясна річ, наші заручини — в найсуворішій таємниці. Сібіл навіть своїй матері не сказала. Та і я ще не знаю, якої заспівають мої опікуни. Лорд Редлі, певно, буде в нестямі. Та нехай, мені байдуже! Менше ніж за рік я стану повнолітнім і тоді зможу робити все, що схочу… Ну, скажіть, Безіле, хіба ж не прекрасно, що кохання я пізнав у поезії, а дружину знайшов у Шекспірових п’єсах? Уста, що їх Шекспір навчив говорити, прошепотіли мені на вухо свою таємницю. Мене обіймали руки Розалінди, і я цілував Джульєтту…

— Так, Доріане, я гадаю, ви маєте рацію, — сповільна мовив Голворд.

— А сьогодні ви бачилися з нею? — запитав лорд Генрі.

Доріан Ґрей похитав головою.

— Я залишив її в Арденському лісі, а зустріну тепер в однім із садів Верони.

Лорд Генрі в задумі відпив шампанського.

— В яку ж саме мить ви завели з нею мову про шлюб, Доріане? І що вона відповіла? Чи ви, мабуть, уже й забули?

— Любий Гаррі, я ж не мав з нею якоїсь ділової розмови, щоб конче формально освідчуватись! Я просто сказав, що кохаю її, а вона відповіла, що не гідна бути моєю дружиною. Не гідна! Боже мій, та ж мені цілий світ проти неї — ніщо!

— Жінки надзвичайно практичні, — пробурмотів лорд Генрі, — набагато практичніші, ніж ми, чоловіки. Ми в таку мить часто забуваємо сказати про шлюб, а от жінка неодмінно нагадає нам про нього.

Голворд торкнувся його ліктя.

— Облиш, Гаррі, ти ж ображаєш Доріана. Він не такий, як інші, — в нього занадто гарна душа, щоб зробити жінку нещасною.

Лорд Генрі глянув через стіл на Доріана й відказав:

— Доріан ніколи не ображається на мене. Я спитав його з найблагороднішої причини — єдиної, що може виправдати будь-які запитання, — з чистої цікавості. У мене склалася думка, що завжди саме жінки пропонують нам руку, а не ми їм. Це, ясна річ, за винятком буржуазії. Проте буржуазія нині старомодна. От я й хотів перевірити правильність свого погляду.

Доріан Ґрей засміявся і похитав головою.

— Ви безнадійні, Гаррі, але я не звертаю уваги на ваші слова. На вас неможливо сердитись. Коли ви побачите Сібіл Вейн, то й самі зрозумієте, що образити її міг би лише негідник, позбавлений людського серця. Мені й у голові не вкладається, як можна ославити ту, яку кохаєш! Я кохаю Сібіл Вейн. Я хочу піднести її на золотий п’єдестал, щоб увесь світ поклонявся моїй коханій. Що таке шлюб? Довічна обітниця. Вам це смішно? Не смійтеся, Гаррі! Адже саме таку довічну обітницю я й збираюся дати. Її довір’я робить мене відданим, а її віра — добрим. Коли я з нею, мені соромно за все те, чого ви, Гаррі, навчили мене. Тоді я стаю інакшим, зовсім інакшим. Так, тоді я змінююсь: самий лише дотик руки Сібіл Вейн — і я забуваю й вас, і всі ваші чарівні теорії, такі отруйні й нездорові.

— Які ж саме? — запитав лорд Генрі, беручись до салати.

— Ну, про життя, про кохання, про насолоду. Словом, усі ваші теорії, Гаррі.

— Єдине, що варте теорії, — це насолода, — неквапливо промовив лорд Генрі своїм мелодійним голосом. — Але боюся, що теорію насолоди я не можу приписати собі. Її створила Природа, а не я. В насолоді Природа випробовує людину і насолодою ж виявляє своє благословіння.

Щаслива людина — обов’язково добра, але добра — не обов’язково щаслива.

— Але кого ж ти вважаєш добрим? — аж скрикнув Безіл Голворд.

— Атож, — приєднався до художника Доріан, відкинувшись на стільці і дивлячись на лорда Генрі з-над розкішного букета пурпурових ірисів, що стояв посеред столу, — кого ви вважаєте добрим?

— Добрий той, хто живе у злагоді із самим собою, — відказав лорд Генрі, торкаючись ніжки келиха білими, наче відточеними пальцями. — А хто мусить жити в злагоді з іншими людьми, той у розладі з самим собою. Своє власне життя — це найважливіше. Що ж до ближніх, то якщо кому смакує філістерський чи пуританський дух, він може собі козиритись перед ними власного моральністю, але насправді втручатися в життя ближніх — не наша справа. До того ж індивідуалізм, безперечно, має вищу мету. Сучасна мораль вимагає від нас погодження з моральними приписами часу. Я ж, однак, вважаю, що для кожної культурної людини примирятися з нормами своєї доби — це щонайгрубша неморальність.

— Але ж ти знаєш, Гаррі, що як людина живе тільки для себе, то розплачується за це жахливою ціною, — зауважив митець.

— Авжеж, у нас за все нині правлять надміру. Мені здається, справжня трагедія вбогих людей саме в тому, що вони не можуть дозволити собі нічого, крім самозречення. Красиві гріхи, як і красиві речі, — привілей багатих.

— За життя для себе розплачуються не грошима.

— А чим же іншим, Безіле?

— Ну, хоча б докорами сумління, стражданням і усвідомленням свого морального занепаду…

Лорд Генрі знизав плечима.

— Любий мій, середньовічне мистецтво прекрасне, але середньовічні емоції застаріли. Звісно, як на літературу, вони ще годяться, але для літератури взагалі годяще лиш те, що в житті уже вийшло з ужитку. Повір мені, цивілізована людина ніколи не кається в пережитих насолодах, а людина нецивілізована не знає, що таке насолода.

— Я знаю, що таке насолода! — вигукнув Доріан Ґрей. — Це коли обожнюєш когось.

— Певна річ, це краще, ніж бути обожнюваним, — відказав лорд Генрі, вибираючи собі фрукти. — Страх набридливо терпіти, як тебе обожнюють. Жінки ставляться до нас, представників чоловічого роду, точнісінько, як людство до своїх богів. Вони поклоняються нам і вічно набридають своїми проханнями.

— А як на мене, вони просять у нас лише того, що перше вже нам дали, — упівголоса, але серйозно мовив юнак. — Вони збуджують у нас Кохання і мають право сподіватись його і від нас.

— Це абсолютно слушно, Доріане, — піднесеним тоном підтвердив Голворд.

— У світі ніщо не є абсолютно слушним, — заперечив лорд Генрі.

— Ні, Гаррі, таки є! — вигукнув Доріан. — Ви ж самі добре знаєте, що жінки віддають чоловікам найдорожче золото свого життя.

— Можливо, — зітхаючи, погодився лорд Генрі. — Але вони незмінно вимагають його назад, і то все у найдрібнішій монеті. Ось із чим морока. Жінки, як зауважив один дотепний француз, надихають нас на шедеври, та ніколи не дають змоги їх творити.

— Гаррі, ви вже зовсім неможливий! Я й справді не розумію, за що ви мені так подобаєтесь?

— Я вам завжди подобатимусь, Доріане, — відповів лорд Генрі. — Може, вип’ємо кави, друзі?.. Офіціанте, принесіть кави, коньяку і цигарок… Ні, цигарок не треба, у мене є… Безіле, я не можу тобі дозволити палити сигари, візьми цигарку! Цигарки — це довершений взірець довершеної насолоди — витонченої, гострої, але такої, що не дає повного задоволення. Чого ще бажати?.. Так, Доріане, ви завжди любитимете мене. Бо ви бачите в мені втілення всіх гріхів, які не маєте духу вчинити самі.

— Що за дурниці ви кажете, Гаррі! — скрикнув юнак, прикурюючи від вогнедихого срібного дракона, що його офіціант поставив на стіл. — Краще їдьмо до театру. Коли ви побачите Сібіл на сцені, перед вами відкриється новий ідеал життя. Вона явить вам щось таке, чого ви досі ще не знали.

— Я пізнав уже все, — з утомою в очах мовив лорд Генрі. — Проте я завжди охочий до свіжих вражень, хоч боюся, що для мене їх уже не лишилося. А втім, хтозна? Може, ваша чудова дівчина і розворушить мене. Я люблю сцену — вона куди реальніша за життя. Ну що ж, ходімо! Доріане, ви поїдете зі мною. Мені дуже прикро, Безіле, але моя карета лише двомісна. Тобі доведеться їхати за нами в кебі.

Вони підвелися і, одяглій плащі, допивали каву стоячи. Художник був мовчазний і похнюплений. Смуток опосів його. Не до душі йому був цей шлюб, хоч він і розумів, що з Доріаном могло статися й щось набагато гірше.

За кілька хвилин вони спустилися сходами. Як і домовились, Голворд їхав сам-один і бачив попереду поблимування ліхтарів маленької карети лорда Генрі. Нараз його пройняло почуття безповоротної втрати. Він усвідомив, що Доріан Ґрей ніколи вже не буде для нього тим, чим був дотепер. Поміж них двох стало ще одне життя…

Очі його затуманились, і яскраво освітлені людні вулиці розтанули перед ним у каламуті. Коли кеб над’їхав до театру, Голвордові вже здавалося, що за цей день він постарів на багато років.