Портрет Доріана Ґрея

Розділ XV

Цього ж вечора о пів на дев’яту Доріан Ґрей, вишукано вбраний, з пучком пармських фіалок у петельці, увійшов до вітальні леді Нарборо, куди його уклінно провели лакеї. Він увесь був до краю збуджений, у скронях шалено стугоніла кров, але над рукою господині він схилився, як звичайно, невимушено і граційно. Мабуть, людина ніколи не буває такою невимушеною, як тоді, коли мусить прикидатися. І певно, ніхто з тих, що бачили Доріана Ґрея у цей вечір, нізащо б не повірили, що він пережив найжахливішу трагедію, яка тільки мислима у наш вік. Ні, не могли ці легкі, виточені пальці стискати вбивчого ножа, не могли ці усміхнені уста клясти Бога й доброчестя! Доріан і сам дивувався урівноваженістю своєї поведінки, і в деякі хвилини навіть відчув гостру насолоду від цієї роздвоєності власного життя.

Гостей був невеликий гурт — лише ті, кого встигла поспіхом запросити леді Нарборо. Сама господиня була жінка розумна, яка зберегла, як висловився лорд Генрі, рештки справді-таки визначної невродливості. Свого часу вона була бездоганною дружиною одного британського посла, людини нестерпно нудної, і по смерті свого чоловіка, — поховавши його з належною пишнотою в мармуровому мавзолеї, який сама ж і спланувала, та поодружувавши дочок з багатими літніми добродіями — тепер віддавалася розкошам французької белетристики, французької кухні і французької дотепності, коли таланило десь на неї натрапити.

Доріан належав до числа її особливих улюбленців, і вона постійно висловлювала йому свою втіху, що не зустріла його замолоду. «Мій любий, я ж би до нестями закохалась у вас, — повторювала вона, — і закинула б свого чепчика через млин, аби познайомитися з вами. Мені пощастило, що вас тоді й близько ще не було. Я певна, що задля вас переступила б усі можливі межі! Адже в той час наші чепчики були такі немодні, а млини такі заклопотані своєю буденщиною, що мені й пофліртувати не було з ким. Звичайно, мій чоловік винен у цьому найбільше. Нарборо був страшенно короткозорий, а яка приємність водити за ніс чоловіка, котрий нічого не бачить?»

Сьогоднішні гості леді Нарборо були досить нудні. Річ у тому — як пояснила вона Доріанові, прикрившись потертим віялом, — що до неї несподівано завітала одна з її одружених дочок, та ще й мало того — привезла з собою чоловіка.

— Я вважаю, що це дуже нетактовно з її боку, — пошепки пояснила леді. — Щоправда, я гостюю у них кожного літа, коли вертаюся з Гамбурга, — але ж такій старій жінці, як я, треба колись подихати свіжим повітрям! І, окрім того, я їх таки розбурхую трохи. Ви ж і уявити собі не можете, яке існування вони там ведуть! Ох, ця провінційна добропорядність! Встають вони удосвіта, бо мають багато роботи, а лягають рано, бо не мають про що думати. З часів королеви Елізабет[113] у їхній окрузі не траплялося жодного скандалу, тож і не диво, що всі вони після обіду сплять. Але нічого, за столом ви не сидітимете поруч з ними. Сядете коло мене і будете мене розважати.

Доріан відказав їй на те якоюсь люб’язністю і розглянувся по залі. Товариство й справді видалося нуднувате. Двох із присутніх Доріан не знав, а решта були Ернест Городен, один з тих дійшлих нездар середнього віку, що ними кишіють лондонські клуби, — такі люди ніколи не мають ворогів, проте й друзі їх не так аж люблять; леді Рекстон, понад міру виряджена сорокасемилітня жінка з гачкуватим носом, котра все життя марно силкувалася якось себе скомпрометувати (була така невидатна з лиця, що, на превелике її розчарування, ніхто не брався піддати сумніву її цноту); місіс Ерлін, що марно вибивалася на бодай сяке-таке становище в товаристві, — вона дуже мило шепелявила і мала руде, як у венеційки, волосся; леді Еліс Чепмен, дочка господині, безбарвна молодичка з тим суто англійським обличчям, яке з першого разу нізащо не запам’ятаєш, та її чоловік, червонолиций джентельмен із сивими баками, котрий за звичаєм людей такого штибу гадав, ніби надміром веселощів можна надолужити цілковитий брак думки.

Доріан уже почав шкодувати, що приїхав сюди, але раптом леді Нарборо, глянувши на покриту рожево-бузковою тканиною камінну поличку, де стояв бронзовий годинник у витонченій оправі, вигукнула:

— Як це може Генрі Воттон так спізнюватись! А я ж уранці послала йому запрошення, і він твердо обіцяв не розчарувати мене.

«Добре, хоч Гаррі має приїхати», — подумав Доріан, і коли двері відчинились і почувся плавний мелодійний голос, що надавав чарів якомусь нещирому вибаченню, Доріанова понурість ураз розвіялась.

Але за обідом він зовсім не міг їсти. Тарілку за тарілкою прибирали незайманими. Леді Нарборо напосілася на Доріана, що він «ображає бідного Адольфа, той же склав меню спеціально на його смак», а лорд Генрі поглядав через стіл на свого друга, дивуючись його мовчазності й задумі. Час від часу служник наповнював Доріанів келих шампанським, і він випивав його хильцем — спрага ставала дедалі невситимішою.

— Доріане, — мовив нарешті лорд Генрі, коли подали заливне з дичини, — що з вами сьогодні? Ви наче сам не свій.

— Я певна, що він закохався, — на увесь голос зауважила леді Нарборо, — і боїться сказати, щоб я не ревнувала. І має рацію. Звісно ж, я ревнуватиму!

— Люба леді Нарборо, — всміхаючись, озвався Доріан. — Я не закоханий ось уже цілий тиждень — ще відтоді, як мадам де Ферол виїхала з Лондона.

— І як тільки ви, чоловіки, можете закохуватись у цю жінку? — вигукнула літня леді. — Я геть не можу цього зрозуміти!

— Ми її любимо за те, що вона пам’ятає вас, леді Нарборо, маленькою дівчинкою, — відповів лорд Генрі. — Вона ж єдина проміжна ланка між нами і вашими короткими сукенками!

— Вона й близько не пам’ятає моїх коротких сукенок, лорде Генрі! Зате я дуже добре пам’ятаю її тридцять років тому у Відні, де вона була трохи передекольтована.

— Вона й тепер не менше декольте собі дозволяє, — втрутився лорд Генрі, беручи довгими пальцями оливку. — А коли на ній ще й модна сукня, то це вже й справді як люксове видання кепського французького роману. Але вона жінка цікава — від неї завжди можна сподіватися сюрпризу. Її відданість родинним почуттям просто зворушує! Коли помер її третій чоловік, волосся її з горя взялося щирим золотом.

— Як ви можете так казати, Гаррі! — скрикнув Доріан.

— Це надзвичайно романтичне пояснення, — засміялася господиня. — Але — «третій чоловік»! Отже, ви хочете сказати, що Ферол — четвертий?

— Безперечно, леді Нарборо.

— Не може бути!

— То спитайте містера Ґрея. Він один з найближчих її друзів.

— Містере Ґрей, це правда?

— Вона так запевняє, леді Нарборо, — сказав Доріан. — Я запитував її, чи не бальзамує вона їхніх сердець і чи не носить їх на поясі, як Марґарита Наваррська. А вона відповіла, що це неможливо, — жоден її чоловік не мав серця.

— Чотири чоловіки! Слово честі, це вже trop de zele![114]

— А я їй сказав — trop de d’audace[115], — додав Доріан.

— О, будьте певні, в неї стане духу на що завгодно, мій любий! А хто цей Ферол? Я його не знаю.

— Чоловіки надто вродливих пань належать до категорії злочинців, — заявив лорд Генрі, ковтнувши вина.

Леді Нарборо вдарила його віяльцем.

— Лорде Генрі, я зовсім не дивуюсь, що світ вважає вас абсолютно зіпсутим.

— Але який світ? — звів брови лорд Генрі. — Хіба що тільки потойбічний. Бо з цим світом я на дружній нозі.

— Усі, кого я знаю, кажуть, що ви абсолютно зіпсуті, — не вгавала літня леді, скрушно хитаючи головою.

Лорд Генрі на мить споважнів:

— Це просто жахіття, що нині позаочі заведено говорити про людину чистісіньку правду.

— Він і справді невиправний! — скрикнув Доріан, нахилившись через стіл.

— Мабуть, що так, — сміючись, погодилась леді Нарборо. — І ще я хочу сказати, що коли всі ви аж так до смішного носитеся з мадам де Ферол, то я й собі мушу ще раз одружитися, щоб іти в ногу з часом.

— Ви більш ніколи не одружитеся, леді Нарборо, — заперечив лорд Генрі. — Ви були занадто щасливі в родинному житті. Жінка одружується вдруге тільки тоді, коли перший чоловік був їй осоружний. Чоловік же одружується вдруге, тільки коли перша жінка була йому дуже люба. У шлюбі жінки шукають щастя, а чоловіки — ризикують ним.

— Нарборо був не такий і бездоганний, — зауважила господиня.

— Інакше ви б його не любили, леді Нарборо, — сказав лорд Генрі. — Жінки люблять нас за наші вади. І коли вад цих достатньо, вони прощають нам усе, навіть розум… Боюся, ви ніколи більше не запросите мене на обід, леді Нарборо, однак це все щира правда.

— Авжеж, правда, лорде Генрі. Якби ми, жінки, не любили вас за ваші вади, де б ви всі поділися? Жоден з вас ніколи б не одружився, і всі ви так і ниділи б нежонатими одинаками. Щоправда, воно вас не надто й змінило б. Адже й тепер усі одружені чоловіки живуть, як одинаки, а всі одинаки — як чоловіки.

— Fin de siecle[116], — пробурмотів лорд Генрі.

— Fin du globe[117], — підхопила господиня.

— Радше б уже fin du globe, — зітхнув Доріан. — Життя — це велике розчарування.

— Ох, мій любий, не кажіть мені, що ви вичерпали життя! — вигукнула леді Нарборо, натягаючи рукавички. — Коли я чую такі слова від чоловіка, то це означає, що Життя вичерпало його. Одна річ лорд Генрі — він людина зіпсута, або і я — я теж часом не від того, але ви — ви створені для добра, у вас на лиці написано це. Ні, я таки мушу знайти вам гарну дружину. Лорде Генрі, ви не думаєте, що містерові Ґрею слід одружитись?

— Я ж йому завжди про це торочу, леді Нарборо, — мовив лорд Генрі з поклоном.

— Отже, нам треба підшукати йому добру партію. Я сьогодні ж пильно прогляну Дебрета[118] і складу список найвідповідніших кандидаток.

— І вкажете їхній вік, леді Нарборо? — запитав Доріан.

— Неодмінно, тільки, певна річ, трохи підкоригувавши. Але квапитися з цим не можна. Я хочу, щоб це був, як кажуть у «Морнінґ пост», гідний шлюб і щоб ви обоє були щасливі.

— Які нісеніття плетуть у нас про щасливі шлюби! — обурився лорд Генрі. — Чоловік може бути щасливий з якою завгодно жінкою, аби лиш він її не кохав.

— Ну й цинік же ви! — скрикнула леді Нарборо, відсунувши назад свій стілець і кивнувши леді Рекстон. — Ви мусите невдовзі завітати до мене ще раз, лорде Генрі. Ви дієте куди збудливіше, ніж усі ті тонізуючі засоби, які прописує мені сер Ендрю. Тільки скажіть завчасу, кого б вам хотілося бачити в мене. Я вже докладу всіх зусиль, щоб це було цікаве товариство.

— Мені до вподоби чоловіки з майбутнім, а жінки з минулим, — відповів лорд Генрі. — Тільки боюся — чи не зібралося б у такому разі саме жіноцтво?

— Боюся, що так, — засміялася господиня, встаючи з-за столу. — Ой, пробачте, моя дорога, — обернулась вона до леді Рекстон, — я й не завважила, що ви ще курите.

— Пусте, леді Нарборо, — я таки справді забагато курю. Треба потроху стримуватись.

— Ні-ні, не треба, леді Рекстон, — сказав лорд Генрі. — Отримання — нещадна річ. Обмежитись лише необхідним — це наче вдовольнитися буденною їжею, тоді як дати волю своїм потягам і примхам — це розкошувати на пишному бенкеті.

Леді Рекстон з цікавістю подивилась на нього.

— Неодмінно завітайте якось до мене, лорде Генрі, — і поясніть мені це докладніше. Ваша теорія просто захоплює! — промовила вона, випливаючи з їдальні.

— Ну, ми йдемо нагору, а ви ж дивіться, не надто довго бавтеся тут політикою та лихослів’ям, — кинула леді Нарборо з порога. — Приходьте скоріш, бо ми всі там ще пересваримось!

Чоловіки засміялися. Містер Чепмен, що сидів край столу, повагом підвівся і перемістивсь на чільне місце. Доріан Ґрей і собі встав і підсів до лорда Генрі. А містер Чепмен заходився просторікувати гучним голосом про хід справ у Палаті громад, беручи на глум своїх супротивників. Час від часу поміж вибухами сміху з його уст зривалося страшне, як на англійський розум, слово «доктринер». Він підносив британський стяг на вежах

Думки і пнувся виставити спадкову британську глупоту — яку він оптимістично називав «англійським здоровим глуздом» — за справжній підмурівок Суспільства.

Лорд Генрі усміхнено слухав його. Потім обернувся і глянув на Доріана.

— Вам тепер наче вже краще, мій друже? — спитав він. — За обідом ви мали кепськуватий вигляд.

— Ні, Гаррі, я здоровий. Лише втомився, та й усе.

— А вчора ви були в доброму гуморі і зовсім зачарували маленьку герцогиню. Вона мені сказала, що збирається до Селбі.

— Так, вона обіцяла приїхати двадцятого числа.

— Разом з Монмаутом?

— Звісно.

— Він мені набрид страшенно — майже так само, як і їй. А вона дуже розумна, навіть занадто як на жінку. їй бракує незрівнянного чару жіночої слабкості. Бо ж саме через глиняні ноги золотий ідол стає безцінним. А ніжки герцогині хоч і дуже гарні, проте не з глини. З білої порцеляни, коли хочете. Ніжки герцогині пройшли крізь вогонь, — а те, що вогонь не нищить, він загартовує. Ця жіночка чимало вже звідала в житті.

— А відколи вона в шлюбі? — поцікавився Доріан.

— Вона каже — цілу вічність. Але згідно з «Книгою перів», здається, років з десять. Щоправда, втратити десять років з Монмаутом — це майже, як вічність… А хто ще буде?

— Вілловбі і лорд Регбі з дружинами, наша нинішня господиня та Джефрі Клаустон — тобто звичайне наше товариство. І ще я запросив лорда Ґротріана.

— О, він мені подобається, — мовив лорд Генрі. — Багато хто не терпить його, але я гадаю, що це зовсім безпідставно. І коли часом він занадто вифрантиться, то цей гріх покриває його надзвичайна освіченість. Він людина цілком сучасна.

— Проте я не певний, чи він таки приїде. Може, йому доведеться гайнути з батьком у Монте-Карло.

— Ох, ця рідня — сама лише прикрість від неї! Та все ж спробуйте умовити його, щоб він приїхав. До речі, Доріане, вчора ви дуже рано пішли. Ще й одинадцятої не було. Що ви робили потім? Подались одразу додому?

Доріан блиснув поглядом на свого друга і спохмурнів.

— Ні, Гаррі, — перегодом озвався він, — додому я повернувся майже о третій годині ночі.

— Ви були в клубі?

— Так… Тобто ні, — прикусив він губу. — У клубі я не був… Просто блукав туди-сюди… Я вже й не пам’ятаю, де ходив… Який-бо ви прискіпливий, Гаррі. Конче вам треба знати, що людина робила! А я завжди намагаюся забути, що я робив… Додому я прийшов о пів на третю, коли вже хочете знати точно. Я забув дома ключ і мусив будити лакея, щоб відімкнув двері. Отож, якщо вам треба підтвердження, поспитайте в нього.

Лорд Генрі знизав плечима.

— Та що ви, любий, навіщо це мені! Ходімо краще до вітальні… Ні, ні, дякую, містере Чепмен, я не п’ю хересу… З вами щось сталося, Доріане. Скажіть мені — що? Ви сьогодні сам не свій.

— Не зважайте на це, Гаррі. Я сьогодні якийсь дразливий — просто не в гуморі… Ні, до вітальні я не піду. Перепросіть за мене леді Нарборо, бо я, мабуть, поїду додому. Так, поїду… А завтра чи післязавтра завітаю до вас.

— Гаразд, Доріане. Завтра сподіваюся вас на чай. Герцогиня також буде.

— Дуже постараюся, — сказав Доріан уже на відході.

Повертаючись додому, він відчував, що жах, який він, здавалося, уже приборкав, оживає в ньому знову. Лорд Генрі просто так собі спитав — а він уже збентежився, хоч тепер самовладання йому потрібне як ніколи. Треба було знищити речі, що свідчать проти нього. Він аж здригнувся, згадавши про них: адже навіть доторкнутись до тих речей — і то моторошно!

Однак, певна річ, це було необхідно. Замкнувшись у себе в бібліотеці, Доріан відчинив тайничок у стіні і дістав звідти пальто й валізку Безіла Голворда. В каміні палахкотів яскравий вогонь. Доріан підкинув туди ще одне поліно. Сморід від паленої матерії та горілої шкіри був нестерпний. Минуло добрих три чверті години, доки все скінчилося. Доріана вже й знудило, в голові паморочилося, аж він мусив запалити кілька алжирських курильних свічок на дірчастій мідяній жарівні і скропити руки й чоло холодним ароматичним оцтом.

Раптом він нервово сіпнувся. Очі його здивна заіскрилися, і він збуджено закусив нижню губу. Між двома вікнами стояла велика флорентійська шафа з ебенового дерева, інкрустована слоновою кісткою і ляпіс-лазур’ю. Доріан прикипів до неї поглядом — ніби й завороженим, а ніби й настрашеним, — мовби в шафі було щось дуже жадане і водночас щось майже ненависне. Дихання в нього почастішало, наче його душила несамовита хіть. Він запалив цигарку, але зараз же пожбурив її. Його повіки опустились так низько, що довгі пухнасті вії майже торкалися щік, але погляд усе ще був прикутий до шафи. Нарешті він схопився з канапи і, відімкнувши шафу, натис на приховану там пружину. Повільно висунулась трикутна шухлядка. Доріанові пальці інстинктивно потяглись до неї, намацали там щось і вийняли звідти. То була маленька китайська скринька дуже тонкої роботи, вся покрита чорно-золотистим лаком, з хвилястим візерунком, шовковими мотузочками в намистинах і з металевими китичками на кінцях. Доріан розкрив її. В ній лежала зелена паста, схожа на віск, з напрочуд густим і важким запахом.

Якусь хвилину він нерішуче стояв з дивно застиглою усмішкою на обличчі. Все ще пройнятий дрожем, дарма що в кімнаті було дуже тепло, він потягся і глянув на годинник — за двадцять дванадцята. Він поклав скриньку назад, замкнув дверцята шафи і подався до спальні.

Коли бронзовий бій годинника у темряві сповістив північ, Доріан Ґрей у одязі простолюдина, закутавши шарфом шию, крадьки вийшов із дому. На Бонд-стріті він знайшов кеб з добрим конем. Махнувши кучерові, Доріан упівголоса сказав йому адресу.

Той покрутив головою.

— Це мені задалеко… — пробурмотів він.

— Ось вам соверен[119], — мовив Доріан. — І одержите ще один, як поїдете швидко.

— Добре, сер, — відповів кучер. — За годину будете там.

Сховавши гроші, кучер завернув коня і погнав у бікрічки.