Портрет Доріана Ґрея

Розділ XII

Це сталося дев’ятого листопада, напередодні його дня народження, — як Доріан часто пригадував згодом. Йому сповнялося тоді тридцять вісім років.

Близько одинадцятої години вечора Доріан, по самі очі закутаний у хутро — оскільки було холодно й імлисто, — пішки вертався додому від лорда Генрі, де він обідав. На розі Ґровнер-скверу і Саут-Одлі-стріт повз нього в тумані хутко промайнула постать у довгому сірому пальті з піднятим коміром і з валізкою в руці. Доріан упізнав перехожого — то був Безіл Голворд. Зненацька Доріана пойняв якийсь мимовільний жах. Нічим не виказавши, що впізнав Безіла, він квапливо рушив далі.

Але Голворд устиг завважити його. Доріан чув, як той спочатку зупинивсь, а потім шарпнувся назад. За хвилину рука художника торкнулась його ліктя.

— Доріане! Оце як пощастило! Я ж із дев’ятої години чекав на вас у бібліотеці. Врешті я пожалів вашого стомленого служника й сказав йому випустити мене і йти спати. Сьогодні опівночі я від’їжджаю до Парижа, і мені дуже хотілося побачити вас на прощання. Коли ви проходили повз мене, мені здалося, що я впізнав вас, точніш, ваше хутро. Але я не був цілком певний… А ви не впізнали мене?

— У такій мряці, любий Безіле? Де там, я зараз навіть Ґровнер-скверу не впізнаю! Гадаю, мій будинок десь тут близько, хоч напевно й не скажу… Шкода, що ви від’їжджаєте, ми ж не бачилися бозна-скільки. Але, сподіваюсь, ви невдовзі повернетесь?

— Ні, мене в Англії не буде з півроку. Я маю намір найняти в Парижі майстерню і замкнутися, аж поки скінчу одну велику картину. Та я не про себе хотів з вами поговорити… А ось і ваш під’їзд. Можна, я зайду на хвильку? Мені треба дещо вам сказати.

— Прошу, прошу, любий Безіле. Тільки чи не спізнитесь ви на потяг? — байдуже запитав Доріан Ґрей, підійнявшись східцями і відмикаючи двері.

Крізь туман мжичило світло ліхтаря, і Голворд глянув на годинник.

— У мене ще досить часу, — відповів він. — Поїзд відходить у чверть на першу, а зараз тільки одинадцята. Я ж саме йшов до клубу, коли ми перестрілися, — сподівався, що ви там. А все важке я вже відправив, отож з багажем ніякої затримки не буде. Зі мною лише ця валізка, тож хвилин за двадцять я легко дістануся до вокзалу.

Доріан усміхнено глянув на нього.

— Ну й спосіб подорожувати славетному маляреві! З валізкою в руці і благеньким пальтом на плечах!.. Що ж, заходьте, бо туман забереться в дім. Тільки майте на увазі: ніяких серйозних матерій. У наш час нема нічого серйозного. Принаймні не повинно бути.

Голворд лише покивав головою і слідом за Доріаном пройшов до його бібліотеки. Там у великому каміні яскраво палахкотів вогонь. Горіли лампи. На столику, викладеному дерев’яною мозаїкою, стояв відкритий срібний погрібець із напоями, сифони з содовою водою і кілька високих кришталевих келихів.

— Бачите, ваш служник зробив усе, щоб я почувався як удома. Приніс усе, чого тільки мені забаглося, — навіть ваші найкращі цигарки з золотими кінчиками. Він дуже гостинний, він мені більше подобається, ніж той француз, що був раніш у вас. До речі, де він подівся?

Доріан знизав плечима.

— Здається, одружився з покоївкою леді Редлі і прилаштував її в Парижі як англійську кравчиню. Кажуть, що англоманія тепер там дуже в моді. Ото дивні французи, правда? А Віктор, мушу визнати, був досить добрий служник. Мені він не подобався, але я нічого не міг йому закинути… Знаєте, отак хіба часом приверзуться всілякі дурниці!.. Він і справді був дуже відданий мені і, здається, з жалем у серці покидав мій дім… Ще бренді з содовою? Чи, може, рейнвейну з зельтерською? Мені більше до смаку саме такий рейнвейн. У сусідній кімнаті, певно, знайдеться ще пляшка.

— Дякую, мені вже досить, — відказав художник. Він скинув капелюха й пальто і кинув їх на свою валізку в кутку кімнати. — От що, любий мій: я хочу поговорити з вами серйозно. Ну, ну, не хмуртеся так, мені й без того прикро починати.

— Про що це ви? — роздратовано сказав Доріан, відкидаючись на канапі. — Сподіваюся, не про мене буде мова? Я сьогодні вже втомився від себе — тепер я волів би побути кимось іншим.

— Ні, саме про вас, — з підкресленою поважністю в голосі відповів Голворд. — І я мушу вам це сказати. Я заберу у вас тільки яких півгодини.

— Півгодини! — зітхнувши, буркнув Доріан і запалив цигарку.

— Я лише хочу дещо спитати, Доріане, і коли я торкаюся цієї теми, то виключно заради вашого добра. Гадаю, вам би треба знати, що про вас у Лондоні розповідають найнеможливіші страхіття.

— А я не хочу нічого знати про це. Мене цікавлять плітки про інших людей, а не про себе самого. Вони не принаджують новизною.

— Вони мусять зацікавити вас, Доріане. Кожній порядній людині дорога її репутація. Ви ж не хочете, щоб вас вважали аморальним і безчесним. Звісно, у вас високе становище, багатство й таке інше. Але це ще не все. Скажу вам щиро — я ані на крихту не вірю в ці чутки. В усякому разі, не можу вірити, коли бачу вас. Адже розбещеність полишає сліди на людському обличчі, її не можна втаїти. Іноді мовлять про «потаємні» вади. Але таких не існує. Аморальне життя позначиться на обрисах рота, на обважнілих повіках, навіть на формі рук. Торік один добродій — ім’я його байдуже, але ви його знаєте — прийшов до мене замовити портрет. Я ніколи раніше з ним не бачився, ніколи й нічого не чув про нього; щоправда, опісля наслухався вдосталь. Він запропонував мені за портрет шалені гроші, але я відмовився: у формі його пальців було щось глибоко мені антипатичне. Тепер я вже знаю, що чуття не підвело мене — життєвий шлях тієї людини жахливий! Але ви, Доріане!.. Ваше чисте, невинне обличчя, ваша чарівна незаймана юність… Ні, я не можу повірити в жодне криве слово про вас! Однак бачу я вас тепер незчаста, ви ніколи вже й не заходите до мене в майстерню. І через те, що ми далеко один від одного, я не знаю, як відповісти, коли чую усі ці брудні історії про вас. Чому це, Доріане, така людина, як герцог Бервік, виходить із кімнати в клубі, щойно тільки ви там з’являєтесь? Чому це багато шанованих лондонців ані у вас не бувають, ані вас до себе не запрошують? Ви якийсь час приятелювали з лордом Стейвлі. Минулого тижня я зустрів його на одному обіді. У розмові якось згадали вас — у зв’язку з тими мініатюрами, що ви дали на виставку в галерею Дадлі. Стейвлі презирливо скривився, почувши ваше ім’я, і сказав, що у вас, може, і найхудожніші смаки, але що з вами не можна знатися чистій дівчині, а цнотливій жінці навіть бути в одній кімнаті з такою людиною і то не годиться. Я нагадав йому, що ви мій друг, і зажадав пояснень. І він їх дав. Так навпростець і виклав перед усіма! Це був жах! Чому дружба з вами така фатальна для молодих людей? Той нещасний хлопчина з гвардії, котрий заподіяв собі смерть. Ви ж були близьким його приятелем! Потім сер Генрі Ештон, що так заплямував свою репутацію, аж мусив покинути Англію, — ви ж із ним були нерозлучні! А цей Адріан Сінґлетон — до чого він докотився?! А єдиний син лорда Кента — що сталося з його кар’єрою? Я вчора стрів старого на Сент-Джеймс-стріті — він просто вбитий наругою і горем. А юний герцог Перт? Яке життя він веде тепер? Хіба хоч одна порядна людина погодиться нині спілкуватися з ним?

— Стривайте, Безіле. Ви говорите про те, чого зовсім не знаєте, — перепинив його Доріан Ґрей, кусаючи губи. Безмежну зневагу чути було в голосі його. — Ви питаєте, чому Бервік виходить з кімнати, коли я туди входжу? Це тому, що я знаю все про його життя, а не тому, що він знає щось про моє. Хіба може бути чистим ім’я людини, у жилах якої тече така кров! Ви питаєте про Генрі Ештона і юного герцога Перта. Хіба це я прищепив Ештонові його вади, а герцога навчив розпусті? Якщо недолугий Кентів син узяв собі якусь вуличну розтіпаху за жінку, то до чого тут я? Якщо Адріан Сінґлетон підробив підпис приятеля на векселі, то хіба я мав утримувати його від цього? Я знаю, як в Англії уміють плескати язиками. Наші буржуа люблять за жирним обідом попишатися своїми чеснотами й пускати поголоски про так званий моральний розклад аристократії, вдаючи ніби й вони теж належать до світського товариства і запанібрата з тими, кого обмовляють. У нашій країні досить людині вирізнитися з-поміж інших — чи то розумом, чи вдачею, — як перший-ліпший пащекун може верзти про неї бозна-що. А як поводяться вони — ті, хто козириться своєю сумнівною добропорядністю? Любий мій, ви забуваєте, що ми живемо в країні лицемірів.

— Доріане, та ж не в цьому справа! — скрикнув Голворд. — Я знаю, що Англія доволі зіпсута, і англійське суспільство наше геть нездале. Але саме через те я й хочу, щоб ви були бездоганним. А ви не таким виявилися… Ми маємо право оцінювати людину з того, як вона впливає на своїх друзів. Ваші ж друзі, здається, втратили будь-яке поняття про честь, добро і цноту. Ви заразили їх шалом до насолод. І вони скотились у прірву. Це ви довели їх до того. Так, ви довели — і ви ще можете так безжурно усміхатись!.. Але є ще й гірше. Ви з Гаррі — нерозлучні друзі. То вже хоча б через це, коли вже ніщо інше вас не стримує, ви не повинні були ославлювати його сестри, щоб її ім’я кожен переминав на зубах!

— Обережніш, Безіле! Ви заходите занадто далеко.

— Я мушу сказати, а ви мусите вислухати. І ви вислухаєте! До вашої зустрічі з леді Ґвендолен ніхто не міг сказати про неї кривого слова. А тепер чи знайдеться на цілий Лондон бодай одна пристойна жінка, яка згодиться прогулятися Парком в її товаристві? Навіть її дітям не дозволено жити з нею!.. Розповідають про вас і дещо інше. Кажуть, що бачили, як ви крадьки виходите вдосвіта з брудних притонів, як, переодягнуті, озирцем поспішаєте до найгидкіших лондонських вертепів. Це правда? Невже це правда? Спершу ці чутки лише смішили мене. Але тепер я постійно їх чую, і це мене жахає. А ваш заміський будинок — що там діється? Доріане, ви й не уявляєте, що про вас говорять! Ви скажете, що я беруся вас повчати — що ж, нехай. Гаррі якось зауважив, що кожен, хто любить повчати інших, починає з обіцянки, що це буде перший і останній раз, а далі раз у раз порушує свою обіцянку. А я таки хочу вас повчати. Я хочу, щоб люди поважали вас за ваше життя. Я хочу, щоб у вас було незаплямоване ім’я і бездоганна репутація. Я хочу, щоб ви перестали спілкуватися з усіма тими покидьками. Ну, що ви здвигаєте плечима — невже вам усе це байдуже? Ви ж маєте такий надзвичайний вплив на людей, тож хай він буде на добро, а не на зло. Кажуть, близькість до вас псує кожного, і що досить вам заявитись у чийсь дім, як слідом приходить ганьба. Я не знаю, так це чи ні — звідки мені знати? Але такий поголос про вас є. І принаймні дещо з того, що я чув, — незаперечне. Лорд Ґлостер був одним з найближчих моїх друзів в Оксфорді. Так ось він показував мені листа від дружини, котра самотньо доживала віку на своїй віллі в Ментоні. Ваше ім’я було вплетене в її моторошну сповідь — чогось подібного я ніколи в житті не чув! Я сказав Ґлостерові, що це неймовірне, що я знаю вас, як самого себе, і що ви не здатні на таку ницість. Але чи ж я знаю вас? Я запитую себе — і не можу скласти відповіді. Для того я перше мав би побачити вашу душу!

— Побачити мою душу! — пробелькотів Доріан Ґрей і схопився на ноги, полотніючи з жаху.

— Так, — повагом сказав Голворд, і глибокий жаль бринів йому в голосі, — побачити вашу душу… Та тільки Богові це по силі.

Гіркий глумливий сміх вирвався з Доріанових уст.

— Можете й ви побачити, і навіть цього вечора! — вигукнув він, хапаючи зі столу лампу. — Ходімте, подивитесь на свою власну роботу! Чого б вам і не глянути на неї? А тоді, якщо забажаєте, можете розповісти про це світові. Ніхто вам не повірить. Але якби й повірили, то я ще більше став би їм через те подобатись. Я знаю наш вік краще, ніж ви, хоч ви й розпинаєтесь про нього з таким нудотним красномовством. Ходім же. Ви вже доволі тут наговорили про моральний розклад. Тепер побачите його наяву.

Якісь безтямні гордощі чулись у кожному слові Доріана. Він стояв і з хлоп’ячою зухвалістю тупав ногою. Зловтішна радість охопила його на саму думку, що тепер тягар своєї таємниці він розділить з кимось іншим, і той, хто створив цей портрет — джерело всієї Доріанової ганьби, буде приречений віднині й довіку мучитись нестерпною згадкою про те, що він накоїв.

— Еге ж, — провадив Доріан, підходячи ближче і пильно дивлячись у суворі очі художника, — я покажу вам свою душу. Ви побачите те, що, по-вашому, може бачити тільки Бог.

Голворд відсахнувся.

— Це блюзнірство, Доріане! Не кажіть так! Це жахливі й безглузді слова!

— Ви гадаєте? — Доріан знову засміявся.

— Я впевнений! А все, що я вам сказав сьогодні, — це заради вас. Ви ж знаєте, я завжди був вірним вашим другом.

— Не чіпайте мене! Докажіть все, що маєте ще сказати.

Судома болю пробігла обличчям художника. Якусь хвилю він стояв німо, охоплений почуттям безмежного жалю. Зрештою, хто дав йому право втручатись у життя Доріана Ґрея? Якщо Доріан учинив бодай десяту частку з того, що йому приписував поголос, то як же багато він мусив вистраждати!

Голворд випростався, підійшов до каміна і довго дивився на палаючі дрова. Язички полум’я тріпотіли серед білого, мов іній, попелу.

— Я чекаю, Безіле, — промовив Доріан твердо й чітко.

Голворд обернувся.

— Хочу сказати тільки одне: дайте мені відповідь на ці жахливі звинувачення, Доріане! Якщо ви скажете, що всі вони безпідставні — геть-чисто всі, я вам повірю. Дайте ж відповідь, Доріане! Хіба ви не бачите, що зі мною діється? О Боже! Тільки не кажіть, що ви зіпсутий, розпусний і безчесний.

Доріан Ґрей презирливо осміхнувся.

— Ходім нагору, Безіле, — спокійно мовив він. — Там мій щоденник — я веду його день у день, але ніколи не виношу з тієї кімнати, де пишу. Якщо підете зі мною, я вам його покажу.

— Гаразд, я піду з вами, Доріане, коли ви так хочете. Я вже однак спізнився на поїзд, що ж — можу поїхати завтра. Тільки не давайте мені зараз читати того всього. Я хочу лише простої відповіді на моє запитання.

— Ви її дістанете нагорі. Тут це неможливо. А читання не займе багато часу