Почав накрапати холодний дощ, і тьмаві вуличні ліхтарі з мертвотною понурістю прозирали крізь мжичку. Шинки саме зачинялись, а по статі чоловіків та жінок, що купчилися попід дверима, ледве виднілися поночі. З одних барів доносився дикий регіт, в інших галасували й лаялися п’яниці.
Насунувши низько капелюха, Доріан Ґрей відкинувся в кебі й байдужо приглядався до бруду та ницості великого міста, повторюючи подумки слова лорда Генрі, почуті ще в перший день їхнього знайомства: «Душу треба лікувати відчуттями, а відчуття — душею». Так, у цьому полягає увесь секрет. Він, Доріан, часто вдавався до цього засобу раніше, вдаватиметься й надалі. Є притони курців опію, де можна купити забуття, є жахливі притони, де згадки про давні гріхи можна знищити шаленством гріхів нових.
Місяць, висячи над самим обрієм, скидався на жовтий череп. Іноді величезна почварна хмара простирала довгу руку і застувала його. Газові ліхтарі траплялися щодалі рідше, вулиці усе вужчали й хмурнішали. Раз кучер навіть загубив дорогу, і вони мусили вертати з півмилі назад. З коня, що втомлено брьохав по калюжах, клубочилася пара. Бічні віконця в кебі заволокло сірою імлою.
«Душу треба лікувати відчуттями, а відчуття — душею…» Як настирливо ці слова бриніли йому у вухах! Так, душа його смертельно хвора. Невже це правда, що відчуття могли б її вилікувати? Пролито ж невинну кров! Хіба це можна бодай чимось спокутувати? О ні, за це нема прощення… Ну що ж — коли це неможливо собі простити, то можна забути!
І Доріан вирішив забути, задушити минуле, вбити його — як убивають гадюку, що вжалила тебе. Бо ж і справді — яке мав право Безіл так говорити з ним? Хто його уповноважив судити інших людей? Він сказав жахливі, моторошні слова — такі слова годі було стерпіти!..
А кеб котив усе далі й далі і з кожною хвилиною немовби все повільніш. Доріан відхилив віконце й гукнув до кучера, щоб їхав швидше. Його пекла хіть опію, горло пересохло, пещені руки конвульсивно стискалися. У нестямі він ударив коня своєю тростиною. Кебмен засміявся і собі хвисьнув батогом. Доріан засміявся теж, але кучер стих.
Дорозі, здавалося, не буде кінця, і вулички стелилися, наче якесь чорне плетиво велетенського павука. Одноманітність шляху вбивчо діяла на Доріана, а щораз густіша імла наганяла на нього страх.
Проминули кілька безлюдних цегелень. Туман тут був не такий густий, і можна було розрізнити височенні пляшкуватої форми печі для випалу цегли; з коминів їхніх віялами бурхали жовтогарячі язики полум’я. На кеб загавкав собака, а десь далеко в темряві, летючи, заквилила чайка. Кінь спіткнувся, ступнувши ногою в борозну, шарпнувся вбік і погнав чвалом.
Невдовзі ґрунтовий шлях лишився позаду і кеб знову заторохтів по абияк вистеленій бруківці. У більшості вікон будинків було темно, і тільки подекуди на освітлених зсередини шторах миготіли химерні силуети. Доріан з цікавістю поглядав на них. Вони снували, наче велетенські маріонетки, а руками розмахували, немов живі істоти. Та скоро вони почали його дратувати, тупа злоба заворушилась у нього в серці. Коли кеб завернув за ріг, якась жінка щось до них верескнула з розчинених дверей, а далі двоє чоловіків кинулися навздогін за екіпажем і пробігли ярдів сто. Візник одігнав їх батогом.
Кажуть, що пристрасть змушує думки людини обертатись у замкненому колі. Так, у всякому разі, було з Доріаном Ґреєм — його покусані губи знов і знов уперто повторювали ту манливу фразу про душу й відчуття, аж доки він навіяв собі, що вона цілком виражає його настрій і схвалює пристрасті, які, втім, і без цього виправдання однак панували б над ним. Клітину за клітиною увесь його мозок посіла одна думка, і несамовита жага життя, найстрашніший з людських апетитів, розворушила й стрепетнула кожен його нерв, кожну жилку його тіла. Потворності життя, колись такі ненависні йому, бо вони робили речі реальними, тепер саме через це стали для нього дорогими. Так, потворність життя — це єдина реальність. Брутальна лайка, бійка, гидомирні притони, відчайдушна розбещеність, негідність злодіїв та всілякої потолочі вражали тепер його уяву дужче, ніж найвишуканіші творіння Мистецтва і мрії, навіяні Піснею. Саме це було йому необхідне, адже воно дарувало забуття. Хай там як, але за три дні він скине з себе увесь тягар спогадів!
Раптом кеб рвучко зупинився біля темного завулка. Поза низькими дахами й шпичастими димарями підносилися чорні щогли кораблів. Пасма сивого туману обвивали портові споруди, мов примарні вітрила.
— Мабуть, десь тут, сер? — хрипло спитав кучер через віконце.
Доріан прочнувся з задуми і визирнув.
— Та наче тут, — відповів він і, вмить висівши з кеба й давши кучерові обіцяний другий соверен, хутко подався до набережної.
Де-не-де на кормах великих торгових суден мигтіли ліхтарі. їхнє світло, падаючи в калюжі, розсипалося на скалки. Вдалині видніли червоні вогні пароплава, що вантажився вугіллям перед відпливом за кордон. Ковзький брук вилискував, як мокрий дощовик.
Доріан хапливо звернув ліворуч, раз по раз оглядаючись, чи не йде за ним хтось назирці. Через якихось сім-вісім хвилин він дістався до обшарпаного будиночка, що вклинився поміж двох похмурих фабричних корпусів. У одному з горішніх його вікон світилася лампа. Доріан зупинивсь і постукав у двері умовним стуком.
Незабаром у коридорі почулася хода і хтось відкинув з гачка дверний ланцюжок. Двері тихо прочинилися, і Доріан увійшов, не промовивши й слова до приземкуватої незграбної постаті, яка розтанула в пітьмі, даючи дорогу. В кінці проходу висіла подерта зелена завіса, що колихнулася під поривом вітру, який увірвався у прочинені двері. Відслонивши її, Доріан опинився у довгій низькій кімнаті, схожій на колишній третьорядний танцклас. Різке світло газових ріжків на стінах тьмяно відбивалося й викривлювалося в загиджених мухами дзеркалах навпроти. Брудні рефлектори з ребристої бляхи витворювали над газовими ріжками тремтливі огнисті кола. Підлога була посилана жовтуватою тирсою зі слідами бруду від черевиків і темними плямами від пролитого вина. Кілька малайців, примостившись навпочіпки біля маленької пічки, де жевріло деревне вугілля, грали в кості й гомоніли, блискаючи білими зубами. В одному кутку, припавши тілом до столу і схиливши голову на руки, сидів моряк, а біля розцяцькованого прилавка, що займав цілу стіну, двоє виснажених жінок дражнили якогось старигана, що, бридливо кривлячись, чистив щіткою рукави своєї куртки.
— Йому здається, наче то повзають по ньому червоні мурахи, — засміялась одна з жінок услід Доріану.
Старий зиркнув на неї повними жаху очима і заскімлив.
Три хисткі сходинки в кінці кімнати вели до затемненої комірчини. Доріан прожогом піднявся ними, і йому в обличчя ударив густий дух опіуму. Він глибоко вдихнув запах, і ніздрі його затремтіли від насолоди. Коли Доріан увійшов у ту комірчину, молодик з гладким білявим волоссям, що, нахилившись над лампою, прикурював довгу тонку люльку, глянув на нього і якось непевно кивнув головою.
— Ти тут, Адріане? — пробурмотів Доріан.
— А де ж мені ще бути? — відказав той апатично. — Тепер ніхто з моїх знайомих і розмовляти зі мною не хоче…
— Я гадав, що ти виїхав з Англії.
— Дарлінґгон і пальцем не поворушив… А той рахунок мій брат сплатив нарешті. Але Джордж також не розмовляє зі мною… Та мені байдуже, — додав він, зітхнувши. — Поки маєш оце, друзі не потрібні. Мабуть, у мене їх було таки забагато…
Здригнувшись, Доріан окинув оком гротескні постаті, що в найвигадливіших позах порозвалювались на драних матрацах. Ці скорчені руки й ноги, роззявлені роти, невидюще втуплені зіниці — наче заворожували його. Він знав і муки того чудного раю, де вони зараз витали, і те похмуре пекло, що являло їм таємниці нових радощів. Зараз вони чулися щасливішими, ніж він, адже він був у полоні своїх думок. Спогади, ніби якась жахлива неміч, пожирали його душу. Час від часу перед ним зринали втуплені в нього очі Безіла Голворда. Доріан відчув, що тут залишатись не може. Присутність Адріана Сінґлетона не додавала забуття. Він хотів опинитись там, де його ніхто не знає. Хотів утекти від самого себе.
— Піду в інше місце, — помовчавши, сказав він.
— На пристань?
— Ага.
— Але та дика кішка, мабуть, там. Сюди її вже не пускають.
Доріан знизав плечима.
— То й нехай, мене вже нудить від закоханих жінок. Жінки, які ненавидять, куди цікавіші. Та й план там кращий.
— Та ні, такий самісінький.
— А той мені більше смакує. Ходім потягнемо чого-небудь. Мені хочеться випити.
— А мені нічого не хочеться, — буркнув Адріан.
— Дурниці, ходім.
Адріан Сінґлетон знехотя підвівся й пішов за Доріа-ном до буфету. Мулат у драній чалмі й обшарпаному пальтиську, вітаючи їх, гидотно вишкірив зуби і рвучким рухом поставив перед ними пляшку бренді та дві стопки. Жінки біля прилавка підсунулись ближче, пробуючи завести розмову з новоприбульцями. Доріан обернувся до них спиною і стиха щось мовив Адріанові.
Усміх, кривий, як малайський кинджал, скорчив лице однієї з жінок.
— Щось ми дуже горді нині! — глумливо кинула вона.
— Заради Бога, дай мені спокій! — вигукнув Доріан, тупаючи ногою по підлозі. — Чого тобі треба? Грошей? На, візьми, і більше не смій обзиватись до мене!
Червоні жарини спалахнули в отупілих очах жінки і враз погасли — очі знову стали склисті й тьмяні. Вона закинула голову і жадливо згребла монети з прилавка. Її товаришка заздро позирала за нею.
— Це ні до чого, — зітхнув Адріан Сінґлетон, маючи своє на думці. — Мені не хочеться вертатись. Що це дасть? Я й тут щасливий.
— Напиши до мене, як будеш чогось потребувати, добре? — сказав перегодом Доріан.
— Може.
— Тоді бувай.
— Бувай, — відповів Адріан і, витираючи носовичком зашерхлі губи, став підійматись по сходинках.
Вираз болю був на обличчі Доріана, коли він підходив до дверей. Він уже відхиляв завісу, як раптом з розфарбованих уст жінки, що взяла його гроші, сприснув гидкий сміх.
— О, вже йде цей друг диявола! — хрипко гукнула вона і гикнула.
— Ти, проклятуща, не смій мене так називати! — огризнувся Доріан.
Вона клацнула пальцями і ще голосніше верескнула йому навздогін:
— Ха! А ти хотів би, щоб тебе Чарівним Принцом називали?
Моряк, що куняв за столом, почувши ці слова, схопивсь на ноги й очманіло роззирнувся. З сіней До його слуху донеслося, як стукнули двері. Він рвонувся притьмом до виходу, мовби за ним хто гнався.
Надворі моросило, і Доріан Ґрей швидко йшов набережною. Зустріч з Адріаном Сінґлетоном чомусь його збентежила, і він запитував себе: невже й справді скалічене життя цього юнака лежить на його сумлінні, як зухвало заявив йому Безіл Голворд? Доріан прикусив губу, і на якусь хвилину в його очах проступив смуток… Але, зрештою, чим він тут завинив? Життя людське занадто коротке, щоб брати на себе ще й тягар чужих помилок. Кожен живе власним життям і платить за те власним коштом. Тільки шкода, що за одну-єдину провину мусиш платити так часто і все-таки знову лишаєшся вічним боржником. У своїх стосунках з людиною Доля ніколи не закриває рахунку!
Часом, як стверджують психологи, потяг до гріха — чи до того, що в світі називають гріхом — так опановує людиною, що кожною жилкою її тіла, кожною клітиною її мозку керують небезпечні інстинкти. У такі моменти люди втрачають свободу волі. Мов автомати, сунуть вони до своєї погибелі. Можливість вибору для них тоді виключена, а сумління або вбите, або існує лише для того, щоб надати бунтові принадності, а непокорі — чарів. Недурно теологи знов і знов нагадують нам, що з усіх гріхів найстрашніший гріх непокори. Тож великого духа, провісника зла, було вигнано з неба саме як бунтаря.
Збайдужілий до всього, крім потурання власній розпусті, з отруєними чуттями й зголоднілою за бунтом душею, Доріан Ґрей хутко йшов далі, прискорюючи крок за кроком. Але коли він звернув у темний прохід під аркою, яким часто скорочував собі дорогу до того лихославного притону, куди й зараз прямував, зненацька хтось шарпнув його ззаду за плечі і, не давши оговтатись, припер до стіни, здавивши горло брутальною рукою.
Доріан почав люто боронитись і неймовірним зусиллям спромігся відірвати від горла чужі пальці. У ту ж мить клацнув спуск і Доріанові в очі блиснула цівка револьвера, націленого просто йому в голову. У темряві він ледь розрізнив перед собою невисоку присадкувату постать.
— Чого вам треба? — прохрипів, задихаючись, Доріан.
— Не руштесь! — гаркнув незнайомець. — Бо тільки що — застрелю!
— Ви з глузду з’їхали! У чому я вам завинив?
— Ви завинили в смерті Сібіл Вейн, а Сібіл Вейн — моя сестра. Вона наклала на себе руки. Я знаю, що її смерть — на вашій совісті! І я поклявся вбити вас за це. Скільки років довелося вас шукати — я ж не мав жодних слідів… Ті двоє людей, що бачили вас, померли. Я не знав про вас нічого, крім пестливого прізвиська, яке вона вам дала. І от сьогодні випадково почув це ім’я… Моліться, бо тут-таки вам і смерть!
Доріан Ґрей аж обімлів зі страху.
— Я ніколи її не знав, — пробелькотів він. — Навіть не чув про неї… Ви просто з глузду з’їхали!
— Краще покайтеся в своїх гріхах, бо на вас чекає смерть — це так само певно, як і те, що я — Джеймс Вейн!
Мить була жахлива. Доріан не знав, що казати і що робити.
— На коліна! — гаркнув Джеймс Вейн. — Даю вам на молитву хвилину, не більш. Цю ніч я відпливаю до Індії, але спершу мушу поквитатися з вами. Даю одну хвилину. Все.
Доріанові руки безсило обвисли. Паралізований жахом, він не знав, що вчинити. Раптом йому сяйнула відчайдушна надія.
— Стривайте! — скрикнув він. — Скільки років, як померла ваша сестра? Кажіть!
— Вісімнадцять років тому. А що? До чого тут роки?
— Вісімнадцять років! — переможно засміявся Доріан Ґрей. — Вісімнадцять років! Та підведіть мене до ліхтаря і гляньте на моє лице!
Джеймс Вейн кілька секунд нерішуче стояв, не розуміючи, що означають ці слова. Потім схопив Доріана й поволік його з-під темної арки.
Хоч яке тьмаве й непевне під вітром було світло ліхтаря, його було достатньо, щоб Вейн пересвідчився у страшній своїй помилці. Обличчя людини, яку він замалим не вбив, сяяло квітучою, незаймано чистою юністю. На вигляд цьому юнакові було ледь більше двадцяти літ. Він був хіба трошки старший — та й то навряд — за його сестру, якою вона була багато років тому, коли Джеймс попрощався з нею. Це явно був не той, хто її погубив.
Джеймс Вейн відпустив Доріана й ступив крок назад.
— Боже мій! Боже мій! — вигукнув він. — А я ж ледь не застрелив вас!
Доріан Ґрей важко перевів подих.
— Так, ви мало не вчинили жахливого злочину! — сказав він, суворо дивлячись на Джеймса. — Хай це буде для вас пересторогою: людина не повинна перебирати на себе помсту Божу.
— Простіть мені, сер, — промурмотів Джеймс Вейн. — Мене збили з пантелику… Слова, які я випадково почув у тій триклятій норі, навели мене на брехливий слід.
— Ідіть додому, а револьвер сховайте, бо встрягнете в халепу, — сказав Доріан і, одвернувшись, сповільна рушив своєю дорогою.
Джеймс Вейн, усе ще не отямившись від пригоди, прикипів до бруківки. Він увесь трусився.
Незабаром якась чорна тінь, що скрадалася попід мокрим муром, вийшла на світло і безгучно наблизилась до нього. Він відчув на плечі чиюсь руку і, здригнувшись, повів ошелешеним поглядом. Це була одна з тих двох жінок, що пили за прилавком.
— Чом ти не вбив його? — просичала вона, впритул наблизивши своє зморене обличчя. — Я так і думала, що ти за ним погнався, коли вибіг з Дейлі. Йолопе, ти ж мусив його вбити! У нього до біса грошви, і він справжній диявол!
— Він не той, кого я шукаю, — відповів Джеймс Вейн. — І не грошей чиїхось мені треба. Мені треба порішити одного типа. Йому тепер має бути десь під сорок. А цей — майже хлопчак. Дякувати Богові, що я не сплямив своїх рук невинною кров’ю.
Жінка зневажливо засміялась.
— Майже хлопчак! — перекривила вона. — Ой, телепню, та ж скоро буде вісімнадцять літ, відколи цей Чарівний Принц довів мене до такого стану!
— Ти брешеш! — гримнув Джеймс Вейн.
Вона звела руку вгору.
— Як перед Богом присягаюсь, що це правда!
— Присягаєшся?..
— Та щоб мені язик заціпило, коли я брешу! Він найгірший з усіх, що шаландаються тут. Кажуть, він продався дияволові за гарний писок… Еге ж, скоро буде вісімнадцять літ, як я вперше стрілася з ним, але він не дуже змінився відтоді… Зате я он як змінилася, — докінчила жінка з хворобливим усміхом.
— Ти клянешся в цьому?
— Клянуся! — хриплою луною повторили її плоскі губи. — Тільки не виказуй мене йому, — жалібним тоном додала вона. — Я його боюся. І дай мені трохи грошенят на нічліг…
Круто лайнувшись, він кинувся бігти до перехрестя, куди подався Доріан Ґрей, але той уже зник. Коли Вейн озирнувся, жінки вже не було теж.