Портрет Доріана Ґрея

Розділ IV

Одного дня місяцем пізніше Доріан Ґрей сидів у розкішному кріслі в маленькій бібліотеці будинку лорда Генрі в Мейфері[27]. Це була по-своєму дуже гарна кімната, облицьована високими дубовими панелями кольору оливи, з кремовим фризом, з ліпним оздобленням стелі. Підлогу покривала цеглиста повстина, на якій там і сям розстелено було шовкові перські килимки з довгими торочками. На столику з атласного дерева стояла статуетка роботи Клодіона[28], а обік неї лежав примірник «Les Cent NouveIIes»[29] в оправі Кловіса Ева. Книжка ця колись належала самій Марґариті Валуа, і палітурки її були поцятковані золотими стокротками, що їх королева обрала собі за емблему. На каміні красувалося кілька блакитних порцелянових ваз із барвистими тюльпанами. Крізь вікно, густо похрещене свинцевим переплетінням, ллялося рожеве світло літнього лондонського полудня.

Лорд Генрі ще не повернувся. Він, як завжди, спізнювався, виходячи з принципу, що пунктуальність — це крадій часу. Отож юний гість був трохи насуплений, коли знічев’я гортав розкішне ілюстроване видання «Манон Леско»[30], взяте в одній з книжкових шаф. Монотонне цокання годинника в стилі Луї XIV[31] дратувало його, і він уже раз чи два поривався піти.

Нарешті зокола почулась чиясь хода, і двері відчинилися.

— Як ви пізно, Гаррі! — буркнув юнак.

— На жаль, це не Гаррі, містере Ґрей, — відповів чийсь високий лункий голос.

Сквапно озирнувшись, Доріан скочив на ноги.

— Перепрошую! Я думав…

— Ви думали, що це мій чоловік, а це лише його дружина! Дозвольте познайомитися з вами. Я вже знаю вас дуже добре з фотокарток. Мій чоловік має їх чи не сімнадцять!

— Справді, сімнадцять, леді Генрі?

— Ну, то, може, й вісімнадцять. І, крім того, раз я бачила вас удвох із ним в опері.

Говорячи це, вона нервово усміхалась і пильно дивилася на нього своїми рухливими й голубими, наче незабудки, очима. Чудна це була жінка — її вбрання завше мало такий вигляд, немов його кроїли в нестямі, а одягали в бурю. Леді Воттон вічно була в когось закохана, а що її пристрасть ніколи не мала взаємності, то всі ілюзії зберігалися при ній. Вона претендувала на мальовничість, а спромоглася лише на неохайність. Ім’я її було Вікторія, і вона страх як ревно любила ходити до церкви.

— Мабуть, на «Лоенґріні»[32], леді Генрі?

— Так, тоді саме ставили незрівнянного «Лоенґріна». Ваґнер мені над усіх подобається! Його музика така гучна, що можна весь час розмовляти і ніхто сторонній не почує. Це дуже зручно, правда ж, містере Ґрей?

Той самий шарпливий і нервовий сміх знову зірвався з її тонких уст, і вона почала крутити в руках довгий черепаховий ножик, що ним ріжуть папір.

Доріан посміхнувся і струснув головою.

— Даруйте, леді Генрі, але я іншої думки про це. Я ніколи не розмовляю під музику, принаймні під гарну музику. Ну, а погану музику, звісно, варто заглушити розмовою.

— A-а, це думка Гаррі, чи не так, містере Ґрей? Я завжди чую думки свого чоловіка від його друзів. Лише в такий спосіб я й можу про них дізнатися… Та не думайте, що я не люблю музики. Гарною музикою я захоплююсь, але вона мене лякає — через неї стаєш занадто романтичною. І я просто обожнюю піаністів — іноді аж двох одразу, як каже Гаррі. Сама не знаю, чому це так. Чи не тому, що вони чужинці? Адже правда, вони всі чужинці? Навіть ті, що народилися в Англії, згодом стають чужинцями. Хіба ж не правда? Це дуже розумно з їхнього боку і створює добру репутацію їхньому мистецтву, робить його цілком космополітичним, чи не так? Ви, містере Ґрей, здається, ніколи не бували у мене на званих вечорах? Ви повинні прийти. Я не можу дозволити собі такої розкоші, як орхідеї, але на чужинців коштів не шкодую — завдяки їм вітальня стає така мальовнича!.. А ось і Гаррі! Гаррі, я зайшла про щось тебе спитати — забула, про що саме, — і застала тут містера Ґрея. Ми з ним так приємно побалакали про музику! Наші думки абсолютно співпали… Ні, ні, не те — здається, зовсім розійшлись. Але він дуже приємний співрозмовник. Я така рада, що познайомилася з ним.

— Я в захваті, моя люба, просто в захваті, — сказав лорд Генрі, з веселим усміхом дивлячись на них обох і зводячи темні зігнуті брови. — Даруйте, що примусив вас чекати, Доріане. На Вордор-стріті я нагледів шматок старовинної парчі, і довелося години дві за нього торгуватись. Нині люди знають ціну всього, хоч і не мають поняття про справжню цінність.

— На жаль, мені треба йти! — вигукнула леді Генрі, порушуючи ніякову мовчанку раптовим недоречним смішком. — Я обіцяла герцогині поїхати з нею на прогулянку. До побачення, містере Ґрей. До побачення, Гаррі. Ти, мабуть, вдома не обідатимеш? Я також. Може, перестрінемось у леді Торнбері.

— Напевне, моя мила, — відповів їй чоловік, причиняючи за нею двері.

Коли вона з виглядом райської пташки, що перебула цілу ніч під дощем, випурхнула з кімнати, лишивши по собі легкі пахощі жасмину, лорд Генрі запалив цигарку і плюхнувся на канапу.

— Ніколи, Доріане, не одружуйтеся з жінкою, що має біляве волосся, — промовив він, кілька разів затягнувшись.

— Чому, Гаррі?

— Вони надміру сентиментальні.

— А мені подобаються сентиментальні люди.

— І взагалі не одружуйтесь, Доріане. Чоловіки одружуються з нудьги, жінки з цікавості; тих і тих чекає розчарування.

— Та я й не збираюсь одружуватись, Гаррі. Я занадто закоханий. Це теж один з ваших афоризмів. Я втілюю його в життя, як роблю тепер з усім, що ви кажете.

— У кого ж ви закохані? — запитав лорд Генрі після короткої паузи.

— В одну актрису, — зашарівшись, відповів Доріан Ґрей.

Лорд Генрі знизав плечима.

— Дебют доволі банальний.

— Ви б так не сказали, побачивши її, Гаррі.

— Хто ж вона така?

— Її звуть Сібіл Вейн.

— Ніколи не чув про таку.

— І ніхто ще не чув. Проте колись почують. Вона — геній.

— Любий хлопчику, жінка не може бути генієм. Жіноцтво — декоративна стать. Вони ніколи не мають чого сказати світові, але кажуть, і то чарівно. Жінки уособлюють торжество матерії над розумом, так само як чоловіки — торжество розуму над мораллю.

— Гаррі, як ви можете!

— Любий мій Доріане, це щира правда. Якраз тепер я студіюю жіноцтво, отож знаю напевно. Мушу зауважити, що це предмет не такий важкий, як здавалося б. Я виявив, що жінки переважно поділяються на дві категорії: звичайні і підмальовані. Звичайні — дуже корисні. Якщо треба набути доброї репутації, досить лише запросити таку жінку повечеряти з вами. Друга категорія жінок — дуже чарівні. Але вони припускаються однієї помилки: підмальовують себе лише для того, щоб здаватися молодшими. Колись наші бабусі підмальовувались, щоб іскритися дотепністю в розмові — rouge et esprit[33] ішли тоді рука в руку. Тепер те все минулося. Доки жінка виглядає на десять років молодшою за свою доньку, вона повністю вдоволена. Що ж до словесної вправності, то на весь Лондон є лише п’ятеро путніх співрозмовниць-жінок, та й то дві з них не для пристойного товариства… Ну, та нехай… краще розкажіть мені про свою генійку. Коли ви познайомилися з нею?

— О, Гаррі, ваші погляди жахають мене.

— То дарма. Отже, давно ви з нею знайомі?

— Тижнів зо три.

— І де ж ви побачили її вперше?

— Зараз розповім; тільки ви не повинні мене розохочувати, Гаррі! Зрештою, якби я не познайомився з вами, цього ніколи б не сталося. Це ж ви розбудили в мені шалене бажання дізнатись усе про життя. Відтоді, як ми познайомились, кожна жилка стала тріпотіти в мені… Прогулюючись у Гайд-парку чи на Пікаділлі, я пожадливо вдивлявся в кожну зустрічну людину і намагався вгадати, чим вона живе. Дехто приваблював мене, інші сповнювали жахом. Немов якусь витончену отруту було розлито в повітрі… Я палко жадав гострих вражень… І ось якось надвечір, десь так близько сьомої години, я подався на пошуки якихось пригод. Я відчував, що цей наш сірий страхітливий Лондон з його міріадами людей, з його — як то ви казали — ницими грішниками й пишними гріхами, дещо припас і для мене. Тисячі речей ввижалися мені. Вже саме передчуття небезпеки проймало захватом. Я пам’ятав ваші слова з того чудового вечора, коли ми вперше разом обідали, що справжній сенс життя полягає в шуканні краси. Сам не знаючи, чого сподіваюся, я вийшов з дому і подався в напрямку до Іст-Енду. Там я невдовзі заблукав у лабіринті занехаяних вуличок і похмурих бульварів без жодної травинки. Було, мабуть, пів на дев’яту, коли я минав якийсь жалюгідний театрик з величезними газовими ріжками й ляпуватими афішами біля дверей. При вході стояв бридкий єврейчик у цілковито чудернацькій камізельці і курив смердючу сигару. Волосся в нього було масне й кучеряве, а на брудній сорочці виблискував величезний діамант. «Чи не зволите ложу, мілорде?» — звернувся він до мене і догідливо скинув капелюха. Цей курдупель був дуже кумедний. Ви, звичайно, сміятиметесь, але я таки ввійшов і заплатив цілу гінею за ложу біля сцени, хоча й досі не можу збагнути, чого я так зробив. Але ж якби не це, любий Гаррі, якби не це — я пропустив би найчудовіший роман свого життя! Ви смієтесь? Це просто не по-товариському, Гаррі…

— Я не сміюсь, Доріане, а якщо й сміюся, то не з вас. Але вам не слід казати «найчудовіший роман свого життя» — радше скажіть: «перший роман». У вас завжди будуть закохуватись, і ви завжди будете закохані в кохання. Grande passion[34] — привілей тих, що живуть у неробстві. Це єдине пуття з непрацюючих класів. Не журіться, у майбутньому ви матимете ще багато гострих відчуттів! А це лише початок.

— Ви гадаєте, що мої почуття аж такі поверхові? — обурився Доріан.

— Якраз навпаки: я гадаю, що аж такі глибокі!

— Тобто як?

— Любий мій хлопчику, справді поверхові почуття в тих людей, які лише раз у житті кохають. Те, що вони називають постійністю і відданістю, — це просто летаргія звички або ж брак уяви. Вірність для емоційного життя — те саме, що незмінність і послідовність у житті інтелекту, — тобто це просто визнання своєї неспроможності, та й годі. Вірність! Колись я зацікавлюся нею ближче. У вірності є жадібність власника. Багато речей ми відкинули б, якби не боялися, що інші їх підберуть… Але не перебиватиму вас. Розповідайте далі.

— Отже, я опинився в поганенькій тісній ложі, а просто переді мною красувалася абияк розмальована завіса. Визирнувши з-за куртини, я почав оглядати залу. І стіни її, і стеля були оздоблені з кричущим несмаком, де не кинь — купідони й роги достатку, немов на дешевому весільному торті. На гальорці й у задніх рядах партеру публіки було вщерть, а перші два ряди обшарпаних крісел були порожні, та й на тих місцях, які вони, мабуть, вважають за бельетаж, ледве чи була хоч одна душа. Між рядів ходили жінки, продавали апельсини та імбирне пиво, і вся зала немилосердно лускала горіхи.

— Достоту, як у театрі Шекспірових часів!

— Так, щось подібне, і це справляло вельми гнітюче враження. Я вже подумував, чи не вибратися звідтіля, коли це погляд мій упав на афішу. І, як би ви гадали, Гаррі, що за п’єсу вони ставили?

— Певно, щось на кшталт «Марка-дурка» чи «Німого й невинного». Наші діди полюбляли такі п’єси. Що довше я живу, то більше переконуюсь: що було добре для наших дідів, те для нас уже нездале. У мистецтві, як і в політиці, les grandperes ont toujours tort[35].

— Ця п’єса, Гаррі, і для нас достатньо здала. Це «Ромео і Джульєтта». Правду кажучи, мене аж пересмикнуло від самої думки побачити Шекспіра в такій глухій дірі. Але все ж я відчув деяке зацікавлення; в усякому разі вирішив дочекатися першої дії. Жахливий оркестр під орудою молодого єврея, що сидів за деренчливим піаніно, мало не примусив мене втекти, та ось нарешті завіса піднялась і почалася вистава. Ромео грав тілистий літній добродій з наведеними паленим корком бровами і хрипким трагічним голосом. Ледве чи кращий був і Меркуціо. Його роль виконував якийсь комік з фарсовими вибриками власної руки, котрий явно звик бути запанібрата з гальоркою. Обидва ці актори й декорації — усе це було таке гротескне, що нагадувало радше ярмарковий балаган. Але Джульєтта!.. Гаррі, уявіть собі сімнадцятирічну дівчину, з ніжним, наче квітка, обличчям, з голівкою грекині, з вінком темно-каштанових кіс. Очі її — наче бузкові плеса пристрасті, а вуста — пелюстки троянди… Вперше в житті я побачив таку чарівну вроду! Якось ви сказали, що пафос полишає вас байдужим, але краса — і тільки краса — може у вас викликати сльози. От і я кажу вам, Гаррі: я ледве міг її розгледіти крізь поволоку сліз, які туманили мені зір. А її голос! Я зроду не чув такого! Спочатку дуже тихий, з глибокими лагідними нотками, що, здавалося, просто самі западають у вухо. Потім він посилився і зазвучав неначе флейта або далекий гобой. У сцені в саду цей голос забринів усім тим трепетним екстазом, який ми чуємо в досвітньому співі соловейка.

Моментами в ньому чулася шалена пристрасть скрипки… Ви знаєте, як може зворушувати голос! Ваш голос і голос Сібіл Вейн — їх мені повік не забути! Варто мені заплющити очі, і я чую ваші голоси — кожен з них каже щось одмінне, і я не знаю, котрого слухатись. Як же я міг не закохатись у неї? Гаррі, я кохаю її! Вона для мене все. Щовечора я бачу її на сцені. Сьогодні вона — Розалінда[36], завтра — Імоджена[37]. Я бачив, як вона вмирала в мороці італійського склепу, випивши цілунком отруту з уст коханого. Я стежив, як вона блукала в Арденському лісі, переодягнена чарівним юнаком, — у короткому камізелі, рейтузах і чепурненькій шапочці. Причинна, вона приходила[38] до короля-злочинця і давала йому рути й гірких трав. Була вона й безневинною Дездемоною, і чорні руки ревнощів душили її тонку, як очеретина, шийку. Я бачив її в різних віках і різних убраннях. Звичайні жінки ніколи не розпалюють уяви. Вони обмежені своєю добою. Ніяким чудесам несила змінити їх. Душі їхні пізнаєш так само легко, як і їхні капелюшки, — жодних зусиль на те не треба. В них нема ніякої таємниці. Вранці вони прогулюються верхи в Гайд-парку, а пополудні плещуть язиками за чаєм. У них стандартні усмішки і модні манери. Вони геть в усьому зрозумілі. Але актриса!.. О, актриса — це щось зовсім інше. Чого ви, Гаррі, не сказали мені, що з усіх жінок варто кохати тільки актрис?

— Бо я кохав дуже багатьох актрис, Доріане.

— Атож, бридких істот з фарбованим волоссям і підмальованими обличчями!

— Не гребуйте аж так дуже пофарбованим волоссям і підмальованими обличчями. Деколи в них є надзвичайні чари, — сказав лорд Генрі.

— Тепер я шкодую, що розповів вам про Сібіл Вейн!..

— Ви не могли не розповісти мені, Доріане. Усе своє життя, хоч би що вам випало робити, ви розповідатимете мені.

— Так, Гаррі, мабуть, це правда. Я не можу таїтись перед вами. Ви маєте якийсь чудний вплив на мене. Навіть якби я вчинив злочин, то й то зізнався б вам. Ви зрозуміли б мене.

— Такі люди, як ви, Доріане, — це примхливі сонячні промені, що осявають життя, і вони не чинять злочинів. Але за комплімент я вам щиро вдячний!.. А скажіть-но тепер… зробіть таку ласку, подайте мені сірники… дякую… які ж насправді ваші стосунки з цією Сібіл Вейн?

Доріан Ґрей схопився з місця, увесь спаленівши; очі його взялися вогнем.

— Гаррі! Сібіл Вейн для мене священна!

— Тільки священні речі й варті, щоб їх торкатись, Доріане! — прорік лорд Генрі з незвичним пафосом у голосі. — Та й чого вам так дратуватись? Адже рано чи пізно, я гадаю, вона буде вашою. Закоханий завше починає з того, що обманює себе, а закінчує тим, що ошукує іншого. Ось це й називають романом. Але ж ви бодай познайомилися з нею?

— Певна річ! Першого ж вечора після вистави той бридкий старий єврей підійшов до моєї ложі і запропонував провести мене за лаштунки й познайомити з Джульєттою. Я розлючено напався на нього — мовляв, Джульєтта померла кількасот років тому, і тіло її лежить у мармуровому склепі у Вероні. Він спантеличено витріщив на мене очі — певно гадаючи, що я перебрав шампанського абощо.

— Воно й не дивно.

— Тоді він спитав, чи не дописую я до газет. Я відповів, що навіть не читаю їх. Це його страх як розчарувало, після чого він довірливо повідомив мені, що всі театральні критики у змові проти нього і що всіх їх підкуплено.

— Може, він у цьому й має рацію. Хоча, судячи із зовнішності, більшість критиків дешево обходиться своїм покупцям.

— Однак і він, очевидно, вважає, що вони йому не по кишені, — засміявся Доріан. — Ну, а тим часом у залі почали гасити світло, і я мусив іти. Єврей силкувався накинути мені ще якісь там сигари, які він дуже розхвалював, але я й від них відмовився. Наступного вечора я, звичайно, був знову на тому самому місці. Він привітав мене низьким уклоном, запевняючи, що я щедрий меценат мистецтва. Проте хоч яка бридка в нього фізіономія, слід визнати, що він ревний Шекспірів прихильник. Він з гордістю сказав мені, що всіма своїми п’ятьма банкрутствами його театр цілковито завдячує «бардові» — так він уперто воліє називати Шекспіра. Він вважає це, либонь, чи не особливою відзнакою.

— Це і є особлива відзнака, любий Доріане, велика відзнака. Здебільшого люди стають банкрутами, коли надміру запопадливо віддаються прозі життя. А от розоритися через поезію — це честь… Ну, а коли ж уперше ви заговорили з міс Сібіл Вейн?

— Третього вечора. Вона тоді грала Розалінду. Я вже не міг стримуватись. Під час вистави я кинув їй квіти, і вона глянула на мене. Принаймні так мені здалося… А старий єврей не відлипав, немов затявшись таки затягти мене за лаштунки, ну, я й погодився… Дивно ж, правда, що мені не хотілося знайомитися з нею?

— Ні, не думаю.

— Але чому ж, любий Гаррі?

— Колись при нагоді скажу. Але зараз я хочу слухати далі про цю дівчину.

— Про Сібіл? О, вона така сором’язлива, така лагідна! У ній ще багато дитинного. Коли я почав говорити, що захоплений її грою, очі в неї широко розкрились у такому милому подиві — вона, здається, зовсім не свідома власної сили. Мабуть, і вона, і я були тоді досить збентежені. Старий єврей стовбичив на порозі запорошеної акторської кімнатки і, осміхаючись, щось велемовно просторікував перед нами, а ми обоє дивились одне на одного, мов діти. Він уперто титулував мене «мілордом», тож я мусив запевнити Сібіл, що я ніякий не лорд. А вона сказала мені просто: «Ви більше схожі на принца. Я називатиму вас Чарівний Принц».

— Слово честі, Доріане, міс Сібіл знається на компліментах!..

— Ви не розумієте її, Гаррі. Я ж для неї немов герой із п’єси! Вона нічого не відає про реальне життя. Мешкає вона разом з матір’ю, виснаженою, змарнілою жінкою, котра першого вечора в якомусь червоному капоті грала леді Капулетті. По матері видно, що колись вона бачила кращі дні.

— Стрічав я таких жінок. їхній вигляд завше нагонить нудьгу, — пробурмотів лорд Генрі, розглядаючи свої персні.

— Єврей хотів розповісти про її минуле, але я сказав, що це мене не цікавить.

— Ви маєте рацію. У трагедіях інших людей є щось безмежно жалюгідне.

— Сібіл — це єдине, що мене цікавить. Що мені до її роду? Від голівки й до ніжок вона геть-чисто в усьому божественна! Щовечора я ходжу дивитись на її гру, і з кожним разом Сібіл стає все чудовішою.

— Так ось чому ви тепер ніколи не обідаєте зі мною! Я ж бо й думав, що у вас якийсь роман. І не помилився, хоч воно й не зовсім те, чого я сподівався.

— Гаррі, любий, ми ж кожного дня буваємо разом — чи за полуденком, чи за вечерею, і кілька разів я їздив з вами в оперу, — заперечив Доріан, здивовано розширивши свої голубі очі.

— Але ви щоразу страшенно спізнюєтесь.

— Що ж мені вдіяти? Я не можу пропустити гру Сібіл! — скрикнув Доріан. — Навіть коли вона виступає лише в одній сцені… Мені вже несила жити без неї. Коли я подумаю, що за чарівна душа криється в цьому тендітному тілі, мовби вирізьбленім зі слонової кості, мене проймає благоговійний трепет.

— Ну, а сьогодні — ви, певно, зможете пообідати зі мною, Доріане?

Юнак похитав головою.

— Сьогодні вона Імогена, а завтра буде Джульєтта.

— Коли ж вона буває Сібіл Вейн?

— Ніколи.

— Ну, в такому разі я вас поздоровляю.

— Який ви неможливий, Гаррі! Вона — це всі великі героїні світу заразом. Вона — щось більше, ніж просто окрема особа… Смієтеся? А я вам кажу — вона геній. Я кохаю її і зроблю все, щоб вона покохала мене! Ось ви, Гаррі, осягли всі таємниці життя, то навчіть же мене — як можна причарувати Сібіл Вейн? Я хочу, щоб Ромео запалився ревнощами. Хочу, щоб усі закохані, які будь-коли жили на світі, почули наш сміх і посмутніли; я хочу, щоб подих нашої пристрасті розворушив їхній порох, розбудив їхній тлін і змусив його страждати! О, якби ви знали, Гаррі, як я її обожнюю!

Кажучи це, Доріан схвильовано ходив по кімнаті. Гарячкова барва заграла йому на щоках, юнак був украй збуджений.

Лорд Генрі спостерігав за ним з ледь помітним почуттям задоволення. Наскільки Доріан різнився тепер від того сором’язкого й несміливого хлопця, якого він зустрів у студії Безіла Голворда! Все його єство немов щойно розквітло і вже викинуло пломенистий цвіт. Душа вийшла з потайного сховку, і Бажання побігло їй назустріч.

— І що ж ви гадаєте робити? — спитав нарешті лорд Генрі.

— Я хочу, щоб ви й Безіл пішли зі мною котрогось вечора подивитись на її мистецтво. Я не маю жодного сумніву, що ви теж визнаєте хист Сібіл Вейн. Тоді треба буде вирвати її з рук того єврея. Вона зв’язана контрактом ще на три роки, точніше, на два роки й вісім місяців. Певна річ, я щось там заплачу йому. А коли все це влаштується, заорендую якийсь театр у Вест-Енді і покажу Сібіл людям у всій її силі! Вона зачарує увесь світ так само, як зачарувала мене.

— Ну, це вже чи не занадто, мій любий!

— Але вона на це спроможна! У неї не тільки незрівнянне мистецьке чуття, а й своя індивідуальність. Ви ж часто казали мені, що саме особистості, а не принципи рухають світом.

— Та вже нехай. А коли ж ми підемо до театру?

— Зараз зорієнтуюся… Сьогодні вівторок?.. Тоді, може, завтра. Завтра вона грає Джульєтту.

— Гаразд. Зустрінемось у ресторані «Брістоль», о восьмій вечора. Я привезу й Безіла.

— Хіба ж можна о восьмій, Гаррі! О пів на сьому! Нам треба там бути перед початком вистави. Ви повинні побачити її в першій дії, коли вона зустрічається з Ромео.

— О пів на сьому? Так рано? Наче ми збираємось чаювати або читати англійський роман! Ні, хіба вже

0 сьомій. Жодна порядна людина не обідає раніш сьомої. Ви побачитеся з Безілом перед цим? Чи, може, мені написати йому?

— Дорогий мій Безіл! Цілий тиждень ми з ним не бачились! Я такий невдячний — він же прислав мені мого портрета у розкішній рамі, зробленій за його ескізом. Щоправда, я трохи заздрю портретові, адже він уже на цілий місяць молодший за мене, та все ж я ним захоплений. Але, мабуть, буде краще, як ви напишете Безілові. Я не хочу бачитися з ним наодинці — мені трохи нудно. Він постійно дає мені добрі поради.

Лорд Генрі усміхнувся.

— Деякі люди дуже люблять розкидатись тим, чого самі найбільше потребують. Ось що я називаю вершиною щедрот.

— Безіл — чудовий товариш, але він трошки філістер. Я завважив це, відколи познайомився з вами, Гаррі.

— Бачите, любий мій хлопчику, Безіл усе, що має в собі найкращого, вкладає в свою роботу! Тож на життя йому лишаються самі упередження, моральні приписи

1 здоровий глузд. З усіх митців, котрих я знаю, привабливі як особи самі лиш нездари. А ті, що мають якийсь хист, живуть лише своєю творчістю і, отже, самі собою зовсім нецікаві. Великий поет, справді великий, — найменш поетична істота. Зате пересічні поети — просто чарівні. Що гірші в них вірші, то мальовничіші їхні особистості. Якщо якийсь поет видав збірку посередніх сонетів, можна бути впевненим, що сам він — зовсім непоганий. Він живе тією поезією, яку не здатен вкласти у свої вірші. Інші ж поети пишуть поезію, яку не наважуються втілити в житті.

— Хотів би я знати, чи це й справді так, Гаррі, — мовив Доріан Ґрей, напахкуючи носовичка парфумами із флакона з золотою шийкою, що стояв на столі. — Мабуть, так, якщо ви кажете… Ну, я йду. На мене чекає Імогена. Не забудьте про завтрашній вечір. До побачення!

Коли юнак вийшов, лорд Генрі задумався, опустивши важкі повіки. Мало хто коли цікавив його так, як Доріан Ґрей, це безперечно, а проте безтямне юнакове поклоніння перед кимось іншим не викликало в нього ані найменшої образи чи ревнощів. Він був навіть задоволений цим: тепер Доріан ставав ще цікавішим об’єктом для вивчення! Лорд Генрі завжди захоплювався методами природничих наук, але ординарні їх об’єкти видавались йому нудними й мізерними. Отож свої досліди він почав з розтину самого себе, а продовжив розтинами інших. Людське життя — це єдине, що варто вивчати, вважав він. У порівнянні з цим решта світу — нічого не варта. То правда, що, досліджуючи життя в його найхимерніших проявах страждань і насолод, людина не може пройти увесь шлях з непроникною скляною маскою на обличчі, так, щоб задушливі випари не збурили мозку й не скаламутили уяви страхітливими образами й моторошними видіннями. В житті є отрути настільки тонкі, що їх властивості можна спізнати, лише піддавшись їхній дії, і хвороби є такі дивні, що лише перехворівши ними, можна збагнути їхню сутність. Але ж яку велику винагороду одержує за це дослідник! Яким незвичайним постає тоді перед ним цілий світ! Осягнути дивовижно жорстку логіку пристрастей і забарвлене емоціями життя інтелекту — завважувати, де вони сходяться і де розходяться, в який момент вони у злагоді, а коли у розладі, — це справжня насолода! І що там ціна, яку за це платиться! За нові незвідані відчуття не шкода й найвищої заплати!

Лорд Генрі розумів — і на цю думку його агатово-карі очі радісно зблиснули, — що всі ті зміни в Доріані спричинив він, що це музика його мелодійних слів навернула Доріанову душу до тієї білявої дівчини і змусила його благоговіти перед нею. Так, Доріан значною мірою був його творінням, і завдяки цьому так рано зміг цей юнак вхопити суть життя. Хіба це не досягнення? Пересічні люди чекають, поки саме життя явить їм свої таємниці, але кільком обраним життєві тайни розкриваються ще до того, як підіймається завіса. Часом це наслідок впливу мистецтва і, головне, літератури, що діє безпосередньо на почуття та розум. Але буває, що функції мистецтва перебирає на себе якась складна індивідуальність, котра, власне, й сама є витвором мистецтва, — життя-бо теж створює свої шедеври, як творять їх поезія, скульптура й малярство.

Авжеж, юнак цей рано пробудився до життя. Ще не минула його весна, а він уже збирає врожай. Увесь запал, уся пристрасність юності вирують у ньому, але водночас він уже починає усвідомлювати і своє «я». Яка розкіш — спостерігати за ним! Цей хлопчик зі своїм чудовим обличчям та чудовою душею мовби й створений задля того, щоб ним захоплюватись. Байдуже, чим це все скінчиться і яка доля судилася йому! Він схожий на ті граційні постаті з п’єс чи містерій, що їхні радості нам чужі, але страждання їхні збуджують у нас почуття краси, їхні рани — немов червоні троянди.

Душа і тіло, тіло і душа — які вони таємничі! В душі чаяться інстинкти, а тіло здатне на одухотворення.

Почуття можуть витончуватись, а розум деградувати. Хто може сказати, де тілесні збудники змовкають і де бере слово душа? Які поверхові й довільні розумування пересічних психологів! Але ж і важко як розібратися, котра зі шкіл ближча до істини! Чи й справді душа лише тінь, вміщена в гріховну оболонку? Чи, може, тіло ув’язнено в дусі, як гадав Джордано Бруно? Відокремлення душі від тіла — таємниця така ж незбагненна, як і злиття душі з тілом.

Лорд Генрі запитував себе, чи зможе коли-небудь психологія стати точною наукою, яка розкриє перед нами кожен найменший порух внутрішнього життя? Бо досі ми ніколи не розуміли себе і рідко розуміли інших. Досвід не має ніякої етичної вартості — це тільки назва, яку людина дає своїм помилкам. Моралісти здебільшого оцінюють досвід як своєрідне застереження, гадаючи, що він справляє вплив на формування характеру. Вони підносять досвід, який, мовляв, показує нам, за чим іти й чого уникати. Але досвід не має рушійної сили. Він такий же малодійовий збудник, як і сумління. Він свідчить, власне, лише за те, що наше майбутнє зазвичай буде таким самим, як наше минуле, і що гріх, вчинений одного разу із огидним тремтінням, опісля ми повторюватимем багато разів, але вже із задоволенням.

Лордові Генрі було ясно, що лише експериментальним методом можна досягти успіху в науковому аналізі пристрастей і що його студіювання Доріана Ґрея обіцяє плідні наслідки. Раптова шалена закоханість юнака у Сібіл Вейн — вельми цікаве психологічне явище. Звісно, тут чималу роль відіграла цікавість — так, цікавість і жага нових відчуттів. Однак це кохання — почуття не примітивне, а навпаки — дуже складне. Те, що в його коханні походило від суто чуттєвого інстинкту юності, уява юнакова перетворювала на щось високе, одуховлене, і саме через це воно ставало ще небезпечнішим. Адже ж саме ті пристрасті, природу яких ми розуміємо хибно, владарюють нами найдужче. А найслабшими бувають почуття, природа яких нам зрозуміла. Людині часто здається, що вона експериментує на інших, хоча насправді вона експериментує на самій собі…

Так розмірковував лорд Генрі, коли у двері раптом постукали. Увійшов камердинер і нагадав, що вже пора перевдягатись на обід. Лорд Генрі підвівся й виглянув на вулицю. Призахідне сонце залило золотим багрянцем горішні вікна в будинках навпроти, і шибки там виблискували, немов пластини розпеченого металу. Небо над дахами було зблякло-рожеве. А лорд Генрі думав про пломенисту юність свого нового друга, силкуючись розгадати, яка доля судилася Доріанові.

Повернувшись додому десь о пів на першу ночі, він побачив на столі в передпокої телеграму. Доріан Ґрей сповіщав про свої заручини із Сібіл Вейн.