Портрет Доріана Ґрея

Розділ XVIII

Другого дня Доріан не виходив з будинку і більшість часу пробув у себе в кімнаті, знеможений диким страхом перед смертю, але й до життя вже збайдужілий. Від усвідомлення того, що хтось на нього чигає, вистежує його, готує йому пастку, — він не мав жодної спокійної хвилини. Досить було війнутись гардині, і Доріан уже здригався. Сухе листя, яке вітер жбурляв у вікна, нагадувало Доріанові його нездійснені заміри й будило несамовиті каяття. Тільки він заплющував очі, як перед ним знову зринало обличчя моряка, що вдивлявся крізь затуманене скло, і знов тяжка рука жаху стискувала йому серце.

А може, це лише його уява викликала з мороку ночі примару месника і моторошну картину грядущої покари? Бо ж дійсність — хаотична, і лише людська уява діє з разючою логічністю. Тільки завдяки уяві вслід за гріхом приходять докори сумління. І тільки уява малює нам жаскі наслідки кожного нашого злочину. В реальному світі фактів грішники не зазнають покари, а праведники не винагороджуються. Успіх супроводжує сильного, поразка спадає на слабкого. Ось і все!..

Та й, зрештою, якби хто сторонній тинявся довкола дому, його побачила б челядь або сторожа. Якби чиїсь сліди було знайдено на клумбах, садівники доповіли б йому. Ні, ні, це все його уява! Брат Сібіл не повернувся, щоб убити його. Той морячок відплив на судні і десь загине в холодному морі. Хай там як, а від Джеймса Вейна він, в усякому разі, убезпечений. Адже цей моряк не знає і не може дізнатись імені того, до кого він має претензії! Маска юності врятувала Доріана Ґрея.

А якщо це все тільки міраж, то як страшно було думати, що сумління може породжувати такі моторошні фантоми і, надаючи їм видимої форми, змушує їх рухатись перед людиною! Що за життя мав би він, якби удень і вночі привиди його злочинів вдивлялись у нього з темних закутів, брали його на глум із потайних сховків, нашіптували йому щось у вуха під час бенкетів, будили його крижаним дотиком зі сну! На цю думку він аж пополотнів зі страху — на нього наче війнуло зимним холодом. І навіщо він у ту жахливу мить божевілля убив свого друга! Як моторошно й згадувати про ту сцену! Вона мовби знову стояла у нього перед очима. Кожна моторошна деталь воскресала в пам’яті і проймала Доріана ще більшим жахом. З чорної безодні Часу здіймалася у кривавих шатах грізна тінь його злочину.

Коли лорд Генрі прийшов о шостій годині, він застав Доріана в сльозах: Доріан ридав, немов серце йому краялося з горя.

Аж на третій день набрався він духу вийти з дому. Напоєний запахом соснової глиці ясний зимовий ранок повернув Доріанові радість і життєвий запал. Але не тільки зовнішні обставини спричинили зміну. Усе його єство повстало проти надміру муки, що намагалася порушити й скалічити його душевний спокій. З ніжними витонченими натурами завше так. їхні могутні пристрасті мчать стрімголов, якщо їх не приборкано. Вони або вбивають людину, або вмирають самі. Дрібничкові печалі й дрібничкова любов затято живучі. А велике кохання й велике горе гинуть від надміру своєї сили. До того ж Доріан переконав себе, що він жертва враженої жахіттям уяви, і оглядався тепер на свої страхи з поблажливим жалем, але більше — з погордою.

Після сніданку він цілу годину прогулювався з герцогинею в саду, а тоді поїхав через парк приєднатись до гурту мисливців. Хрусткий мороз, наче сіль, устилав траву. Небо скидалося на перекинуту чашу з блакитного металу. Обідочок льоду огортав краї тихого озерця, порослого очеретом.

На узліссі Доріан побачив сера Джефрі Клавстона, брата герцогині, як той викидав з рушниці два зужитих набої. Доріан вискочив з екіпажу і, наказавши конюхові одвести кобилу назад, рушив до гостя, продираючись заростями кущів та прив’ялої папороті.

— Ну як вам — добре полювалося, Джефрі? — спитав він, підійшовши ближче.

— Та не дуже, Доріане. Птиця, либонь, чи не вся перебралась на луки. Може, після обіду більше поталанить, як перейдемо на інше місце.

Далі Доріан ішов поруч з Джефрі. Духмяність соснового лісу, сонце, що мінилося брунастими й червоними цятками на стовбурах дерев, хрипкі вигуки загоничів, що долинали час від часу, і слідом за цим різке клацання рушниць — усе це чарувало Доріана й наповнювало п’янким відчуттям свободи. Безжурне щастя і безтурботна радість наче окрилювали його.

Зненацька з-за пагорка, зарослого торішньою травою — ярдів з двадцять поперед них, — вихопився заєць. Наставивши вуха з чорними кінчиками й витягуючи задні лапки, він вітром летів углиб вільшаника. Сер Джефрі миттю приклав рушницю до плеча. Але граційність рухів звіряти несподівано чимось привабила Доріана Ґрея, і він скрикнув:

— Не стріляйте, Джефрі! Хай собі живе!

— Що за дурниці! — засміявся Клавстон, і саме в ту мить, коли заєць скочив у гущавину, пальнув. Почувся подвійний крик — моторошний скавк пораненого зайця і ще моторошніший передсмертний крик людини.

— Боже, я попав у загонича! — зойкнув Джефрі. — Який це осел поперся під постріли! Гей, там, припиніть стрілянину! — гукнув він на весь голос. — Людину поранено!

Надбіг старший гайовий з палицею в руці.

— Де, сер? Де він?

Стрілянина тим часом ущухла по всій лінії.

— Он там, — сердито відповів сер Джефрі, поспішаючи до гайка. — Якого біса ви не тримаєте своїх людей позаду? Зіпсували мені все полювання!

Доріан дивився, як вони обидва заглибились у вільшаник, розсуваючи гнучке податливе гілля. За хвилину вони вийшли з гущини, тягнучи на осоння чиєсь тіло. Доріан з жахом відвернувся, подумавши, що злий фатум переслідує його, хоч куди б він пішов. Він чув запитання сера Джефрі, чи нещасний таки помер, і ствердну відповідь гайового.

Ліс нараз немов ожив людськими обличчями, тупотом багатьох ніг і приглушеним гомоном. Поміж верховіття лопітливо пролетів великий фазан з мідно-червонястим пір’ям.

Через кілька хвилин, які знервованому Доріанові здалися нескінченною вічністю муки, він відчув, як хтось поклав руку йому на плече. Він здригнувсь і оглянувся.

— Доріане, — мовив лорд Генрі, — я радив би на сьогодні облишити лови. Далі полювати якось не годиться.

— Я волів би, щоб їх відклали назавжди, — знеможено озвався Доріан. — Це все таке відразливе й нелюдське! Що, той загонич?..

Він не зміг докінчити фрази.

— На жаль, так, — почулася відповідь лорда Генрі. — Йому влучив у груди цілий набій шроту. Він, певно, вмер одразу. Вертаймося краще в дім, Доріане.

Ярдів з п’ятдесят до головної алеї вони йшли поруч і мовчали. А тоді Доріан глянув на лорда Генрі й прорік, важко зітхаючи:

— Це погана прикмета, Гаррі, дуже погана.

— Що саме? — запитав лорд Генрі. — А, цей нещасливий випадок!.. Що ж поробиш, любий мій! Той чоловік сам винен — хто ж лізе під постріли? Та ми до цього зовсім непричетні. Джефрі — це я згоден — опинився в прикрій ситуації. Не годиться дірявити загоничів! Люди подумають, що з нього кепський стрілець. А Джефрі, до речі, — навпаки, стріляє дуже влучно… Але більше не будемо про це.

Доріан похитав головою.

— Ой ні, Гаррі, це погана прикмета. Я відчуваю, що станеться щось жахливе з кимось із нас… Може, зі мною, — додав він, проводячи рукою по очах, наче від болю.

Старший віком співрозмовник засміявся.

— Єдина жахлива річ на Світі — нудьга, Доріане. Це єдиний гріх, за який нема прощення. Однак нам нудьга не загрожує — хіба що за обідом хтось надумає завести мову про цю пригоду. Я мушу їх попередити, що ця тема підлягає табу. Що ж до якихось там прикмет, то їх взагалі не існує. Доля не шле нам своїх вісників — вона для цього занадто мудра або жорстока. Та й що таке може трапитися з вами, Доріане? Ви маєте все, що тільки людина може побажати. Будь-хто залюбки помінявся б з вами!

— А я залюбки помінявся б із будь-ким!.. Не смійтеся, Гаррі, я кажу правду. Той бідолашний селянин, що його оце вбито, щасливіший за мене. Я не маю жаху перед самою Смертю, ні, Гаррі, — це тільки наближення Смерті жахає. Мені здається, що крила цього чудовиська вже змахують наді мною в олов’яній задусі. Боже милостивий! Хіба ви не бачите, Гаррі, що он там скрадається хтось поза деревами, — він жде мене, він чатує на мене!

Лорд Генрі глянув у той бік, куди вказувала тремтяча рука в рукавичці.

— Авжеж бачу, — усміхаючись, сказав він. — Вас чекає садівник. Певно, хоче спитати, яких квітів зрізати до столу на вечір. Але нерви у вас і справді стали зовсім нікудишні, дорогий друже! Неодмінно порадьтеся з моїм лікарем, коли повернемось до міста.

Доріан полегшено перевів подих, переконавшись, що підходить лише садівник. Той доторкнувся капелюха, в нерішучості скосив погляд на лорда Генрі, а тоді добув з кишені листа й подав своєму господареві.

— Її світлість наказали почекати на відповідь, — мовив він упівголоса.

Доріан поклав листа в кишеню.

— Перекажіть її світлості, що зараз я сам прийду, — холодно сказав він.

Садівник обернувся і квапливо пішов до будинку.

— Як же ж люблять жінки ризиковані вчинки! — засміявся лорд Генрі. — Цією їхньою рисою я найбільше захоплююсь. Жінка ладна фліртувати з ким завгодно, аби тільки на очах інших людей.

— А ви, Гаррі, так само полюбляєте ризиковні слова! Та цим разом ви таки схибили. Герцогиня мені дуже подобається, але я не закоханий у неї.

— Зате вона дуже закохана у вас, хоч подобаєтесь ви їй менше. Отож пара з вас буде чудова.

— Ви пліткуєте, Гаррі, хоч і не маєте на те жодних підстав.

— Підстава будь-якої плітки — віра у неморальність, — сказав лорд Генрі, запалюючи цигарку.

— Ой Гаррі, задля дотепу ви ладні пожертвувати будь-ким!

— Люди самохіть приносять себе в жертву, — була відповідь.

— Як я хотів би знову покохати! — вигукнув Доріан з ноткою пафосу в голосі. — Але я, здається, вже втратив цю здатність і навіть забув, що таке бажання… Я забагато цікавлюся самим собою, і ось моя особа вже стала тягарем для мене. Мені хочеться кудись утекти, забути все! Я зробив дурницю, що взагалі сюди приїхав… Я, мабуть, пошлю телеграму Гарві, нехай приготують яхту. На яхті бодай безпечно.

— Безпечно? Від чого, Доріане?.. У вас якийсь клопіт? Чому ви зі мною не поділитесь? Ви ж знаєте — я завше ладен вам допомогти.

— Не можу я цього розповісти вам, Гаррі, — понуро відповів Доріан. — Та й, зрештою, то, певно, лише мої химери… Цей нещасливий випадок вивів мене з рівноваги. У мене якесь жахливе передчуття, ніби щось таке має статися й зі мною.

— Що за безглуздя!

— Та я й сам тої думки, але нічого не можу з собою вдіяти… Ага, ось і герцогиня — справжня Артеміда в сучасному костюмі! Бачите, ми повернулися, герцогине.

— Я все чула, містере Ґрей, — мовила герцогиня. — Бідний Джефрі аж місця собі не знаходить. Та й, кажуть, що й ви просили його не стріляти в зайця. Це дуже дивно!

— Справді, дуже дивно. Не знаю, чому я так сказав. Просто якась примха, чи що. На те звіря було так любо дивитись!.. Але шкода, що вам розповіли про цю пригоду із загоничем. Це неприємна історія.

— Це прикра історія, — поправив його лорд Генрі, — бо психологічно вона нічого не варта. От якби Джефрі, скажімо, зумисне таке зробив, тоді воно було б цікаво. Хотів би я познайомитись зі справжнім убивцею!

— Фе, Гаррі, які ви бридкі речі кажете! — вигукнула герцогиня. — Чи не так, містере Ґрей? Ой, Гаррі, містерові Ґрею знов погано! Він непритомніє!

Доріан насилу опанував себе і усміхнувсь.

— Це дрібниці, герцогине, — пробурмотів він, — у мене нерви страшенно розхитались, ото й усе. Мабуть, я сьогодні забагато находився… А Гаррі знову щось ніби таке прорік? І щось дуже цинічне? Ви мені потім розповісте. А зараз я таки, мабуть, трохи піду приляжу. Сподіваюся, ви мені вже пробачите.

Вони дійшли до широких сходів, які вели з оранжереї на терасу. Коли скляні двері зачинилися за Доріаном, лорд Генрі обернувся і глянув на герцогиню своїми млосними очима.

— Ви дуже закохані в нього? — спитав він.

Герцогиня якийсь час не відповідала, мовчки дивлячись на крайобрій.

— Я й сама хотіла б це знати, — мовила вона врешті. Лорд Генрі заперечив:

— Знання згубне для кохання. Непевність — ось що чарує людину. В імлі все здається чудовим…

— Але в імлі можна й заблукати.

— Усі шляхи сходять до одного, люба Ґледіс.

— До чого ж саме?

— До розчарування.

— З нього я й дебютувала в житті, — зітхнула герцогиня.

— Однак воно прийшло до вас у герцогській короні.

— Мені обридло суничне листя на короні[124].

— Воно вам додає приваби.

— Тільки на людях.

— Вам було б важко без того листя, — сказав лорд Генрі.

— А я й не відкидаю жодної пелюстки.

— Але Монмаут має вуха.

— Старість глухувата.

— Невже він ніколи не ревнував?

— На жаль.

Лорд Генрі роззирнувся довкола, ніби нишпорячи очима.

— Чого ви шукаєте? — спитала герцогиня.

— Шишечку з вашої рапіри, — відповів він. — Ви ж її скинули, лаштуючись до бою.

Герцогиня засміялась.

— Та я ще під маскою.

— Звідти ваші очі ще звабливіші, — прозвучала відповідь.

Вона знову засміялася. Зуби її зблиснули між уст, наче білі зернятка в червоній м’якоті плоду.

А нагорі, у своїй спальні, лежав на канапі Доріан Ґрей, і кожна його жилочка тремтіла від жаху. Життя раптом стало для нього таким тягарем, що його несила було зносити. Моторошна смерть бідолашного загонича, якого підстрелили в лісі, мов дикого звіра, здавалася йому прообразом його власної смерті. І він мало не зімлів, почувши ті цинічно-жартівливі слова лорда Генрі.

О п’ятій годині Доріан подзвонив служникові і наказав спакувати речі та щоб о пів на дев’яту була готова двомісна коляса, бо він вечірнім потягом від’їздить до Лондона. Він твердо вирішив жодної ночі не залишатися більше у Селбі, цьому зловісному місці, де смерть ходить серед білого дня, і трава в лісі заплямована кров’ю.

Потім він написав записку лордові Генрі, сповіщаючи, що їде в Лондон порадитися з лікарем і прохаючи його тим часом подбати про гостей. Коли він вкладав записку в конверт, у двері постукали, і камердинер доповів, що з ним хоче побачитися старший гайовий. Доріан спохмурнів і прикусив губу.

— Скажіть, нехай увійде, — буркнув він по хвилі вагання.

Тільки гайовий ступив на поріг, Доріан витяг з шухляди чекову книжку і поклав перед собою.

— Ви, Торнтоне, мабуть, з приводу того нещасливого випадку? — спитав він, беручись за перо.

— Так, сер, — відповів охоронець дичини.

— Цей бідолаха був одружений? Він мав родину? — спитав, аби лише спитати, Доріан. — Коли так, то я не залишу їх у злиднях і надішлю їм грошей, скільки ви вважаєте за потрібне.

— У тім-то й річ, сер, що ми не знаємо, хто він такий! Через це я й насмілився вас потурбувати…

— Не знаєте, хто він? — не вслухаючись, перепитав Доріан. — Себто як? Він що, не з ваших людей?

— Ні, сер. Я ніколи його не бачив. Він скидається на матроса, сер.

Перо випало в Доріана з руки, і серце наче завмерло.

— На матроса? — вихопилось у нього. — Ви кажете, на матроса?

— Так, сер. З усього видно. На руках татуювання, і все таке інше…

— А що-небудь знайшли при ньому? — спитав Доріан, нахиляючись уперед і втуплюючи приголомшений погляд у гайового. — Якісь документи, щоб хоч ім’я його з’ясувати?

— Ні, пане. Лише гроші — трохи — і шестизарядний револьвер. А імені немає. Він, бачиться, особа пристойна, сер, хоч і з простолюду. Ми думаємо, що це якийсь матрос.

Доріан скочив на ноги. В нього майнула божевільна надія, і він гарячково за неї вхопився.

— А де труп? — вигукнув він. — Кажіть хутчій! Я мушу зараз же його побачити.

— Він на Гоум-фармі, у порожній стайні, сер. Люди не люблять таке тримати у себе в хаті. Кажуть, мрець приносить нещастя.

— На Гоум-фармі? Мерщій женіть туди й чекайте там. Скажіть котромусь конюхові привести мені коня… Або ні, не треба. Я сам візьму, так швидше.

Не минуло й чверті години, як Доріан Ґрей уже щодуху мчав довгою алеєю. Дерева примарною кавалькадою пролітали повз нього, і лякливі тіні перетинали йому шлях. Раз кобила шарпнулася було вбік, побачивши білі ворота, і мало не скинула вершника. Він уперіщив її пужалном по шиї, і вона стрілою рвонула вперед, у присмеркову далину, аж камінці випорскували у неї з-під копит.

Нарешті він доїхав до ферми. На подвір’ї стовбичило двоє чоловіків. Доріан скочив з сідла і кинув одному з них повіддя. У найдальшій стайні блимав вогник. Щось наче підказало Доріанові, що труп саме там. Він квапливо підійшов до дверей і вже поклав руку на клямку.

Тоді на мить спинився, відчуваючи, що зараз він на порозі відкриття, яке або поверне йому спокій, або зруйнує життя назавжди. Тоді шарпнув двері на себе і ввійшов.

На купі мішковиння аж у протилежному кутку стайні лежало людське тіло в простій сорочці й синіх штанях. Обличчя мерця вкривала строката хустина. Поряд, потріскуючи, горіла груба свічка, встромлена в шийку пляшки.

Доріана колотило. Він відчував, що йому не стане духу своєю рукою зняти цю хустину, тож гукнув одного з чоловіків.

— Зніміть йому це з лиця. Я хочу глянути на нього, — сказав він, прихиляючись до одвірка, шукаючи опори.

Коли робітник прибрав хустину, Доріан підступив ближче. Скрик радості вирвався з нього. Той, кого підстрелили в гущавині, виявився Джеймсом Вейном!

Кілька хвилин Доріан стояв непорушно, дивлячись на труп. А коли повертався верхи додому, в очах його виступили сльози: тепер уже ніщо йому не загрожує!