Портрет Доріана Ґрея

Розділ XIV

Наступного ранку о дев’ятій годині у спальню ввійшов камердинер з чашкою шоколаду на таці і розчинив віконниці. Доріан спав спокійним сном, лежачи на правому боці й підклавши руку під щоку. Спав, як хлопчик, що стомився від забав чи занять.

Служникові довелося двічі торкнути господаря за плече, перш ніж той прокинувся. Коли Доріан врешті розплющив очі, квола усмішка заграла у нього на устах, наче він іще марив якимось захопливим сном. Проте йому не снилося нічогісінько. Спання його не було стривожене ніякими приємними чи похмурими видіннями. Але юність усміхається без будь-яких причин — у цьому її найголовніші чари.

Повернувшись на другий бік, Доріан сперся на лікоть і почав пити шоколад. У кімнату світило спокійне листопадове сонце. Небо було погідне, і в повітрі відчувалась м’яка теплінь — ранок майже як у травні.

Тим часом одна по одній події минулої ночі німою скривавленою ходою стали закрадатись у Доріанів мозок.

З жаскою чіткістю оживала ціла картина. Його пройняла дрожем згадка про все, що він пережив, і на мить у ньому знову спалахнула та сама нестримна зненависть до Безіла Голворда, що спонукала його вхопитися за ніж. Він аж похолов з люті. А мрець ще й досі сидить там, і то вже під яскравим сонцем! Це жахливо! Таке видовисько тільки на нічний морок, а не на ясний день…

Доріан відчував, що заслабне або й збожеволіє, коли буде забагато роздумувати про це. Є гріхи, згадувати про які принадніше, ніж їх чинити, — ці своєрідні перемоги вдовольняють не так пристрасті, як гордощі, і дарують розумові насолоду гострішу, ніж її може дати чуттєвість. Але цей гріх — інакший. Цей треба було вигнати з пам’яті, заглушити опієм, задушити — щоб він не задушив його самого.

Коли вибило пів на десяту, Доріан провів рукою по чолу і рвучко схопився. Одягався він сьогодні дбайливіше, ніж звичайно, — вибагливо добирав краватку й шпильку до неї, декілька разів перемінював персні. За сніданком сидів довго, куштуючи різноманітних страв, балакаючи з камердинером про нові лівреї, які збирався замовити для челяді в Селбі, переглядаючи ранкову пошту. Над деякими листами він посміхався, від трьох відчув прикрість, а одного перечитав раз і ще раз, а тоді, роздратовано скривившись, подер на клапті. «Страшна це річ — жіноча пам’ять», — зауважив якось лорд Генрі.

Допивши чашку чорної кави, Доріан неквапливо витер губи серветкою і кивнув камердинеру зачекати. Потім сів за стіл і написав два листи: першого з них сховав у кишеню, а другий дав служникові.

— Френсісе, віднесіть оце на Гертфорд-стріт, сто п’ятдесят два. В разі, якщо містера Кемпбела немає в Лондоні, довідайтесь, де він.

Лишившись наодинці, Доріан закурив цигарку і, не знаючи, чим заповнити час, заходився малювати на шматку паперу спершу квітки й усілякі архітектурні деталі, а тоді й людські профілі. Раптом він зауважив, що кожне обличчя напрочуд скидається на Голвордове. Спохмурнівши, Доріан устав, підійшов до книжкової шафи і витяг навмання якусь книжку. Він вирішив не думати про те, що сталося, аж доки не буде в цьому крайньої потреби.

Простягшись на канапі, Доріан кинув погляд на титульну сторінку. Це виявились «Емалі та камеї» Ґотьє, розкішне видання Шарпантьє[104] на японському папері, з гравюрами Жакмара. На оправі з цитриново-зеленої шкіри було витиснено узір — золотий ґратчастий візерунок і цятками нанесені гранати. Книжку цю йому подарував Адріан Сінґлетон. Коли Доріан почав гортати сторінки, йому втрапила на очі поезія про руку Ласенера[105], холодну й жовту, «де ще не змиті сліди чужих страждань», руку з пухнастим рудим волоссям і «пальцями фавна». Мимохіть здригнувшись, Доріан глянув на свої тонкі білі пальці. Читаючи далі, він натрапив на прегарні строфи про Венецію:

Яка чудова ця поезія! Читаєш її — і ніби сам пливеш зеленими каналами рожевоперлинного міста, сидячи в чорній гондолі зі срібним носом і обвислими фіранками. Рядки цього вірша нагадували Доріанові блакитні борозни, що стеляться за човном, коли прямуєш до Лідо[107]. Несподівані спалахи барв яскравістю нагадували птахів з опалово-райдужними шийками, що пурхають навколо високої комірчастої дзвіниці-кампаніли[108] або гордо походжають під сутінковим склепінням запорошених аркад… Відкинувшись на спину і приплющивши очі, Доріан усе повторював подумки:

Ціла Венеція була відображена в цих двох рядках!.. Доріан пригадав осінь, проведену там, і чарівне кохання, що спонукувало його на різні дурисвітства. Романтика є повсюди. Але Венеція, як і Оксфорд, має ще й тло відповідне, а для правдиво романтичної вдачі тло — це все або майже все… З ним разом у Венеції деякий час жив і Безіл, що до нестями захопився був Тінторетто. Бідолашний Безіл! Так жахливо вмерти!

Доріан зітхнув і знов узявся до Ґотьє, аби відволіктися від прикрих думок. Він читав про ластівок, що влітають у вікна маленької кав’ярні в Смірні, де сидять гаджі[109] і перебирають бурштинові вервиці, а купці в тюрбанах потягують довгі люльки з китичками і ведуть поважну бесіду між собою. Читав про обеліск на майдані Згоди[110], що ридає гранітними слізьми у самоті свого захмареного вигнання і тужливо прагне повернутися до вкритого лотосом гарячого Нілу, у край сфінксів, рожевих ібісів, білих грифів із золоченими кігтями, де крокодили з маленькими бериловими очками бовтаються в зеленому паркому намулі. Потім Доріан поринув у сумовиті роздуми над строфами, які, надихнувшись музикою від зацілованого мармуру, мовлять про незвичайну статую у порфіровій залі Дувру — поет порівнює її з контральтовим голосом і називає «чарівним страховиськом.[111]»

Та незабаром книжка випала у Доріана з рук. Його взяв неспокій, а згодом охопив моторошний страх. Що, коли Кемпбела немає в Англії? Може минути багато часу, доки він повернеться. А раптом він узагалі відмовиться прийти? Як тоді бути? Адже тут дорога кожна хвилина!

Колись, років п’ять тому, Доріан і Алан дуже заприязнилися — вони були майже нерозлучні. Потім їхня приязнь нараз урвалася. І тепер, коли вони зустрічалися десь у товаристві, усміхався лише Доріан Ґрей; Алан Кемпбел — ніколи.

Кемпбел був надзвичайно здібний юнак, дарма що не розумівся на образотворчому мистецтві, а тією дрібкою смаку до поезії, яку він мав, цілковито завдячував Доріанові. Найбільшою його пристрастю була наука. У Кембриджі він дуже багато часу працював у лабораторії і з відзнакою склав іспит з природничих наук. Ось і тепер він усе цікавився хімією, завів собі власну лабораторію, у якій замикався цілими днями на велику прикрість своїй матері, — вона жадала синові парламентської кар’єри, а про хімію мала вельми приблизне уявлення і вважала, що хімік — це щось на кшталт простого аптекаря, який виписує рецепти. Водночас Алан став також непересічним музикантом: на скрипці та роялі він грав краще, ніж більшість аматорів. Власне, музика й звела його з Доріаном Ґреєм — музика і та незбагненна принадність, що нею Доріан міг за бажання, а часто й несвідомо, зачаровувати всіх, із ким стикався. Вони познайомились у леді Беркшир того вечора, коли там грав Рубінштейн[112], і опісля їх завжди бачили разом в опері і всюди, де можна було почути гарну музику.

Дружба їхня тривала півтора року. Кемпбел постійно бував або в Селбі, або в будинку на Ґровнер-сквер. Для нього, як і для багатьох інших, Доріан Ґрей був за взірець усього прекрасного й чарівного в житті. Чи сталася між ними якась сварка — ніхто ніколи так і не дізнався.

Але раптом було зауважено, що при зустрічі вони ледве чи й озивалися один до одного і що Кемпбел щоразу покидає завчасу всяку гостину, де присутній Доріан Ґрей. Та й на вдачу він змінився — ставав часами на диво понурий, і, здавалося, знеохотився слухати музику і сам ніколи вже не грав, — мовляв, наукові студії не дають йому змоги музикувати. Цьому легко було повірити: Алан що не день усе більше поринав у біологію, і його прізвище деколи вже згадувалося в наукових журналах — у зв’язку з його цікавими дослідами.

Ось на цю людину й чекав Доріан Ґрей, раз у раз позираючи на годинник. З кожною хвилиною тривога його зростала. Нарешті він підвівся й заходив туди-сюди по кімнаті, нагадуючи красивого звіра, що метається в клітці. Хода його була широка й безгучна, а руки навдивовижу холодні.

Чекання ставало нетерпним. Час повз так повільно, ніби ноги його були налиті оливом, тоді як Доріана мовби скаженим вихором несло на край чорної прірви. Він знав, що на нього там чекає, ба навіть ясно це бачив, і, здригаючись, стискував вогкими пальцями розпашілі повіки, наче силкувався вдавити очні яблука в череп і осліпити й самий мозок. Марна річ! Мозок мав свій поживок — уява, спотворена жахом, корчилася й билася від лютого болю, як живе створіння, і танцювала, наче якась гидомирна маріонетка на підмостках, скалячи зуби з-під рухливої маски.

Тоді несподівано Час і зовсім зупинився для Доріана. Так, ця сліпа, повільна істота вже й не повзла. І щойно завмер Час — прудко вискочили наперед моторошні думки, приволоіоіи страхітливе майбутнє з його могили і виставили Доріанові перед очі. А він уп’явся в нього поглядом, скам’янівши від жаху.

Нарешті двері відчинились і увійшов камердинер. Доріан обернув до слуги потьмянілий зір.

— Містер Кемпбел, сер, — доповів той.

З пошерхлих губ Доріана зірвався віддих полегкості, а обличчя його знову забарвилось.

— Просіть же його швидше, Френсісе!

Доріан помалу приходив до тями. Перестрах його минув. Служник уклонився і вийшов. За які півхвилини з’явився Алан Кемпбел, суворий і блідий. Вугільно-чорне волосся й темні брови ще виразніше відтінювали його блідість.

— Ви вельми ласкаві, Алане! Я вам дуже вдячний.

— Ґрею, я зарікся ступати ногою на ваш поріг. Але ви написали, що це справа життя й смерті…

Говорив Кемпбел повільно, твердим і холодним тоном. Його незворушний допитливий погляд, звернений на Доріана, світився зневагою. Руки він тримав у кишенях каракулевого пальта і мовби не помітив жесту, що ним його вітали.

— Так, це справа життя й смерті, Алане, і не тільки однієї людини. Сідайте.

Кемпбел сів на стілець біля столу, Ґрей — напроти. Очі їхні зустрілися. Доріанів погляд був сповнений глибокого жалю. Він розумів, що наміряється зробити жахливу річ.

По кількох хвилинах напруженої мовчанки Доріан нахилився вперед і промовив — дуже тихо, пильнуючи враження, яке справляють на співбесідника його слова:

— Алане, нагорі в цьому будинку, у замкненій кімнаті, куди не має доступу ніхто, крім мене, за столом сидить небіжчик. Він мертвий уже десять годин. Не совгайтесь і не дивіться на мене так! Хто ця людина, через що і як вона вмерла — вас не обходить. Вам треба зробити тільки ось що…

— Стривайте, Ґрею! Я не хочу нічого далі слухати. Мені байдуже, правду ви кажете чи ні. Я рішуче відмовляюся вплутуватись у це. Тримайте при собі свої страхітливі таємниці, мене вони тепер не цікавлять.

— Вас, Алане, ця таємниця має зацікавити. І хай там як, але тут не обійдеться без вашої участі. Мені страшенно шкода вас, Алане, та іншої ради нема. Тільки ви можете врятувати мене. Я змушений втягнути вас у цю історію — це єдиний вихід. Алане, ви ж людина вчена, маєте справу з хімією та іншими науками, провадите всілякі досліди. Вам треба тільки знищити оте, що там нагорі, знищити так, щоб жодного знаку по ньому не лишилося. Ніхто не бачив, як цей чоловік увійшов у мій дім. Всі гадають, що він тепер у Парижі. Що він зник — на це звернуть увагу лише через кілька місяців. І треба, щоб на той час тут не залишилось ані найменшого сліду від нього. Ви, Алане, повинні перетворити його і все, що на ньому, в жменьку попелу, яку б я міг розвіяти з вітром.

— Ви збожеволіли, Доріане!

— Ага! Я сподівався, що ви таки назвете мене на ім’я.

— Ви збожеволіли, кажу я вам, коли зізнаєтеся в цих страхіттях переді мною! Хіба нормальна людина може уявити, щоб я задля вас бодай пальцем поворухнув? Мені нічого робити в цій справі. Невже ви гадаєте, що я важитиму своєю честю заради вас? Та згиньте разом зі своїми диявольськими витівками!

— Це було самогубство, Алане.

— Я радий, що це сталося саме так. Але хто призвів до цього? Певно, що ви!

— Отже, ви все-таки відмовляєтесь мені допомогти?

— Ясна річ, що відмовляюсь. Мені абсолютно нічого робити в цій справі. Мені байдуже, що ви будете поганьблені. Ви це заслужили. Ваше привселюдне безчестя мене навіть утішить. І як це у вас язик повернувся просити мене, саме мене, вплутатись у це жахіття? Я гадав, що ви краще знаєтесь на людях. Мабуть, ваш лорд Генрі Воттон не надто навчав вас психології, хоч дечого іншого він вас таки навчив. Я й з місця не зрушу, щоб допомогти вам, не на того натрапили. Маєте друзів — до них і звертайтесь.

— Алане, це було вбивство. Я вбив його. Ви не знаєте, скільки я настраждався через нього. В тому, що моє життя саме таке — зіпсуте воно чи ні, — він завинив більше, ніж бідолашний Гаррі. Може, він цього й не хотів, але так уже вийшло.

— Вбивство?! О Боже, невже ви докотилися аж до цього, Доріане? Я не донесу на вас — я не з таких. Та вас і без того напевне заарештують. Злочинець неодмінно виказує себе якоюсь дурницею. Але я не збираюсь у це встрявати.

— Ви мусите! Заждіть, заждіть хвильку, Алане, вислухайте мене, лише вислухайте. Усе, що я прошу вас, — це здійснити науковий експеримент. Ви ж буваєте по шпиталях і трупарнях, і ті жахливі речі, що ви там робите, вас не разять. Якби ви побачили це тіло на цинковому столі з жолобками для стоку крові десь в анатомічному театрі чи в смердючій лабораторії — то це був би для вас просто чудовий об’єкт для дослідження, ви б і не скривилися, й не подумали, що чините щось погане. Навпаки, ви, певно, вважали б, що приносите користь людству, збагачуєте науку, вдовольняєте потяг до пізнання й таке інше… Тобто я прошу вас зробити лише те, що ви робили вже десятки разів. Та й знищити труп куди менш огидно, ніж те, що ви зазвичай там робите. І завважте: цей труп — єдиний доказ проти мене. Якщо його знайдуть, я пропав. А його неодмінно знайдуть, коли ви не допоможете мені.

— Ви забуваєте, що я не маю ані найменшого бажання допомагати вам. Все це мені просто байдуже. Ваша історія мене зовсім не стосується.

— Я благаю вас, Алане! Згляньтесь на моє становище! Адже ось тільки що, перед тим як ви прийшли, я мало не зомлів з жаху. Може, й вам колись доведеться відчути такий страх… Ні, ні, я не це мав на увазі! Гляньте на цю справу просто як науковець. Ви ж не допитуєтесь, звідки ті трупи, які слугують вам для експериментів, — не допитуйтесь і цим разом. Я й так уже забагато розповів вам. Я молю вас, Алане, зробіть це. Ми ж були друзями!

— Не чіпайте минулого, Доріане, — воно вмерло.

— Померле не завжди відходить… Он той, нагорі, не хоче йти. Він сидить за столом, схиливши голову і простерши руки. Алане, Алане! Якщо ви не поможете мені, я загину. Мене ж повісять, Алане! Невже ви не розумієте? Мене ж повісять за те, що я вчинив!..

— Ні до чого тягти далі цю сцену. Я категорично відмовляюсь вам помагати. Ви зі страху, мабуть, з глузду з’їхали, що звертаєтесь до мене з таким проханням.

— То ви таки відмовляєтесь?

— Так.

— Я благаю вас, Алане!

— Марна річ.

Знову в очах Доріана Ґрея промайнув жаль. Він простяг руку і, взявши зі столу клаптик паперу, щось написав на ньому. Потім двічі його перечитав, обережно склав навпіл і пересунув на другий бік столу. Відтак підвівся і підійшов до вікна.

Здивовано глянувши на Доріана, Кемпбел розгорнув записку. Коли він її прочитав, лице його сполотніло, і він знеможено відкинувся на стільці. До горла підійшла моторошна нудотність, а серце шалено закалатало, немов у порожнечі.

Минуло дві-три хвилини гнітючої мовчанки, перше ніж Доріан обернувся і, підступивши до Кемпбела, поклав руку йому на плече.

— Мені шкода вас, Алане, — упівголоса мовив він, — але ви приневолюєте мене… Листа вже написано — ось він. Бачите адресу? Якщо ви не допоможете мені, я буду змушений його послати. І таки пошлю. А який наслідок це матиме — ви добре знаєте… Але ні, ви ж мені допоможете! Зараз вам уже нема як відмовитись. Ви мусите віддати мені належне — я намагався обійтись без крайнощів. А ви були суворим, нечемним і образливим зі мною. Так ставитись до мене жодна людина не насмілювалася — в усякому разі, жодна жива людина. Я все це стерпів. Тепер умови ставитиму я.

Кемпбел затулив руками обличчя, і дрож пройняла його тіло.

— Так, Алане, тепер моя черга ставити умови. Ви їх уже знаєте. Справа зовсім проста. Та годі, не падайте в істерику! Однак же доведеться це зробити, тож наберіться рішучості — і починайте.

У Кемпбела вихопився стогін, його всього колотило, наче в лихоманці. Такання годинника на каміні немов розбивало Час на окремі атоми муки, і один нестерпніший за другий. Залізний обруч усе дужче стискав чоло Аланові, наче ганьба, якою йому погрожували, уже впала на нього. Доріанова рука свинцем тяжіла на його плечі. Це вже було над усяку силу. Здавалося, от-от ця рука розчавить його.

— Ну-бо, Алане, зважуйтесь, та й по всьому.

— Не можу, — машинально заперечив Кемпбел, наче слова щось могли змінити.

— Ви мусите. У вас нема вибору. Не затягуйте марно!

Кемпбел повагався ще хвильку.

— А камін є в тій кімнаті нагорі?

— Є, газовий з азбестом.

— Тоді мені треба з’їздити додому і взяти дещо з лабораторії.

— Ні, Алане, ви не вийдете звідси. Напишіть записку, і мій служник привезе від вас усе необхідне.

Кемпбел черконув кілька рядків, промокнув їх і заадресував конверт на ім’я свого помічника. Доріан узяв записку й уважно перечитав, а потім, подзвонивши, віддав її камердинерові з наказом повернутись якнайшвидше і привезти все, що треба.

Коли двері за служником зачинилися, Кемпбел нервово здригнувся і, підвівшись, підійшов до каміна. Його всього трусило. Хвилин із двадцять жоден з них не прохопився ані словом. У кімнаті чутно було тільки дзижчання мухи та ще годинник цокав гучно, як молот.

Коли дзиґар вибив першу, Кемпбел, обернувся і, глянувши на Доріана, побачив, що очі його повні сліз. У чистоті і витонченості цього зажуреного обличчя було щось таке, що розлютило Кемпбела.

— Ви негідник, наймерзенніший негідник! — сказав він тихо.

— Заспокойтесь, Алане. Ви ж врятували мені життя.

— Ваше життя? Боже милостивий, що це за життя! Ви ж по саму зав’язку в розпусті і ось уже докотилися до злочину! Коли я зроблю те, до чого ви мене силуєте, — то не заради вашого підлого життя.

— Ой, Алане, — зітхнув Доріан, — хотів би я, щоб ви мали до мене бодай тисячну частку того жалю, що я маю до вас. — Кажучи ці слова, він одвернувся і став дивитись через вікно в сад.

Кемпбел не озивався.

Ще хвилин за десять, постукавши, увійшов камердинер, несучи велику з червоного дерева скриньку з хімічним приладдям, довгий звій сталевого й платинового дроту та дві чудернацькі залізні клямри.

— Залишити це тут, сер? — звернувся служник до Кемпбела.

— Так, — відповів замість нього Доріан. — На жаль, Френсісе, я маю ще одне доручення для вас. Як звуть того садівника з Ричмонда, що доставляє в Селбі орхідеї?

— Гарден, сер.

— Ай справді, Гарден. Отже, вам доведеться зараз таки поїхати до Ричмонда й передати Гарденові особисто, щоб він прислав удвічі більше орхідей, ніж я замовляв, але хай білих буде якомога менше… Ні, мабуть, краще зовсім без білих. Сьогодні такий погожий день, та й Ричмонд — прегарна місцина, а то б я не клопотав вас цією справою.

— Який же це клопіт, сер! Коли я маю повернутись?

Доріан подивився на Кемпбела.

— Скільки часу забере ваш експеримент, Алане? — без тіні збентеження спитав він: присутність третьої особи неначе надавала йому особливої сміливості.

Кемпбел спохмурнів і прикусив губу.

— Приблизно годин із п’ять, — відповів він.

— Тоді, Френсісе, ви можете повернутись десь так о пів на восьму… Або стривайте — приготуйте мені зараз вечірнє вбрання, і тоді будете мати вільний увесь вечір. Я обідаю не вдома, отож вас не потребуватиму.

— Дякую, сер, — промовив служник і вийшов з кімнати.

— Ну, Алане, тепер жодної хвилини не можна гаяти. Ого, яка важенна скринька! Я візьму її, а ви все інше.

Доріан говорив швидко і владним тоном, через що Кемпбел мимохіть підкорився його волі. З кімнати вони вийшли разом.

Коли вони піднялись нагору, Доріан дістав ключа і відімкнув двері. Нараз він наче закляк, очі його тривожно забігали, і все в ньому задрижало.

— Я не можу сюди ввійти, Алане, — пробелькотів він.

— То й не входьте, мені вас не треба, — холодно відказав Кемпбел.

Коли Доріан привідчинив двері, у вічі йому кинувся хтивий усміх з освітленого сонцем портрета. На підлозі валялося подерте покривало. Доріан пригадав, що вчора, уперше за всі ці роки, він забув прикрити фатальний портрет, і вже намірився кинутись до нього — але враз відсахнувся.

Звідки на руці портрета ця огидна волога, червона й лискуча, неначе полотно випрівало кров’ю? Яке жахіття! Це ще жахніше, — промайнуло йому в думці, — ніж те непорушне тіло, котре, як він знав, сидить навпроти портрета, навалившись на стіл: його потворна тінь на закривавленому килимі свідчила, що тіло на тому самому місці, де було й учора.

Доріан тяжко перевів подих, прочинив ширше двері і шмигнув до кімнати. Приплющивши очі й відвертаючи голову вбік — аби ненароком не глянути на мерця, — він нахилився, підняв пурпурово-золоте покривало і накинув його на портрет.

Тоді зупинивсь і, боячись озирнутися, непорушно втупив погляд у складний візерунок розшитої тканини. Він чув, як Кемпбел вніс важку скриньку, залізяччя і все інше, потрібне для роботи. Доріан подумки спитав себе, чи були знайомі Кемпбел і Голворд, і коли так, то яку думку вони мали один про одного?

— Тепер можете йти, — прозвучав позад нього суворий голос.

Доріан обернувся і похапцем вийшов, завваживши однак, що мрець сидить уже прямо, припертий до спинки стільця, і що Кемпбел вдивляється в його жовтаве лисніюче обличчя. Сходячи вниз, Доріан почув, як нагорі клацнув у замку ключ.

Було вже далеко по сьомій, коли Кемпбел повернувся до бібліотеки. Він був блідий, але цілковито спокійний.

— Я виконав те, що ви просили, — тихо промовив він. — А тепер прощавайте. І щоб ми ніколи вже з вами не бачились!

— Ви врятували мене від загибелі, Алане, і я не забуду цього, — сказав Доріан просто.

Щойно Кемпбел вийшов, як Доріан побіг нагору. У кімнаті стояв різкий запах азотної кислоти. А мрець, що сидів за столом, уже зник.