Портрет Доріана Ґрея

Розділ XIX

—Навіщо ви запевняєте мене, ніби хочете стати кращим? — завважив лорд Генрі, занурюючи білі пальці в мідяну чашу з трояндовою водою. — Ви й так сама досконалість. Прошу вас, залишайтесь таким і далі.

Доріан Ґрей похитав головою.

— Ні, Гаррі, я занадто багато вчинив гріхів у житті. Тож я вирішив більше не грішити. І від учора вже почав свої доброчесні вчинки.

— А де ж ви були вчора?

— На селі, Генрі. Я їздив сам і зупинявся в маленькому заїзді.

— Любий мій, — усміхнувшись, мовив лорд Генрі, — на селі кожен може бути безгрішним. Там немає спокус. Тим-то люди, що живуть поза містом, такі вкрай нецивілізовані. Долучитись до цивілізації зовсім не так легко. Для цього є лише два шляхи: один — через культуру, другий — через розпусту. А сільським мешканцям і те, й те недоступне, тож вони й зашкарубли у своїй праведності.

— Культура й розпуста… — повторив Доріан. — Я скуштував трохи одне та інше, і зараз мені аж страшно, як подумаю, що вони так часто супроводжують одне одного… Бо я маю тепер новий ідеал, Гаррі. Я хочу змінитися. І я відчуваю, що вже змінився.

— Однак ви ще не розповіли мені, що то був за доброчесний вчинок у вас. Чи ви згадали навіть про декілька таких вчинків? — запитав співрозмовник, накладаючи собі на тарілку червону пірамідку очищених полуниць і цідячи на них цукор з дірчастої ложечки.

— Вам, Гаррі, я можу про це розповісти, але більше нікому. Я пожалів одну особу. Хай це й марнославно, та ви мене зрозумієте. Вона прегарна собою і на диво нагадує Сібіл Вейн. Мабуть, це спершу й привабило мене до неї. Ви ж пам’ятаєте Сібіл? Як давно те, здається, було!.. Гетті, ясна річ, не з нашого кола. Вона проста селянська дівчина. Але я щиро покохав її. Так, я певний, що таки покохав. Увесь цей чарівний травень я їздив туди — ми бачилися з нею двічі-тричі на тиждень. Вчора вона зустріла мене в маленькому садку. Яблуневий цвіт падав їй на волосся, і вона сміялася… Сьогодні на світанку ми мали разом виїхати звідти. Але раптом я вирішив залишити її такою ж чистою, якою побачив уперше.

— Незвичність цього почуття, гадаю, дарувала вам трепет справжньої насолоди, — перепинив Доріана лорд Генрі. — А вашу ідилію я можу докінчити й сам. Ви дали їй добру пораду і розбили при цьому її серце. Такий був початок вашого вдосконалення.

— Ви жахливі, Гаррі! І як вам не сором таке казати? Серце Гетті зовсім не розбите. Звісно, вона плакала й узагалі побивалася. Але зате ганьба її не зачепила. Вона може жити, як Пердіта у своєму саду серед м’яти й чорнобривців.

— І ридати над невірним Флорізелем![125] — засміявся лорд Генрі, відкидаючись на спинку крісла. — Любий Доріане, який ще ви по-дитячому безпосередній! Невже ви гадаєте, що ця дівчина тепер зможе задовольнитися кимось зі свого середовища? Ну, віддасться вона за якогось неотесу-візника чи орача, який шкірив до неї зуби. І от уже саме те, що вона зустрічалася з вами, кохала вас, примусить її зневажати свого чоловіка і почуватись нещасною. З морального погляду я б не дуже високо поставив ваше велике самозречення. Навіть як на початок, це вбого. Та й, зрештою, чи ви певні, що ваша Гетті не плаває зараз, як Офелія, десь серед мальовничого латаття у ставку, осяянім ясними зорями?

— Досить, Гаррі, я вже не можу цього слухати! Спочатку ви берете все за жарт, а потім вигадуєте страшні трагедії! І нащо я вам розповів усе?.. Та байдуже, кажіть що завгодно, — я знаю, що правильно вчинив. Бідна Гетті! Сьогодні вранці, коли я проїжджав верхи повз їхню садибу, я бачив у вікні її личко, біле, мов жасминовий цвіт… Але облишмо це. І не пробуйте мене переконати, що мій перший за стільки років добрий вчинок, перша крихта самопожертви — насправді теж гріх. Я хочу стати кращим. І я таки стану… Розкажіть ліпше про себе. Що нового в місті? Я вже давно не був у клубі.

— Люди й досі не дійдуть думки, де зник той невдаха Безіл.

— А я думав, що це вже їм обридло, — ледь спохмурнівши, буркнув Доріан, наливаючи собі вина.

— Що ви, мій дорогий, про це ж говорять лише півтора місяця, а наша публіка не така жвава розумом, щоб міняти тему частіше, ніж раз на три місяці. Щоправда, цього сезону публіці дуже пощастило. Стільки подій — моє розлучення, самогубство Алана Кемпбела, а тут ще й таємниче зникнення художника. Скотланд-Ярд усе наполягає, що чоловік у сірому пальті, який виїхав нічним потягом до Парижа дев’ятого листопада, то й був невдаха Безіл, а французька поліція стверджує, що він узагалі не приїздив до Парижа. Гадаю, тижнів за два ми почуємо, що його бачили в Сан-Франциско. Дивна річ, але хто б не зник, як уже кажуть, що його бачено в Сан-Франциско. Чудове місто, цей Сан-Франциско, — у ньому, певно, всі переваги тамтого світу!

— А що, на вашу думку, сталося з Безілом? — спитав Доріан, розлядаючи келих з бургундським на світло і сам собі дивуючись, що може так спокійно вести про це мову.

— Я навіть не уявляю. Якщо Безіл надумав переховатись — це не моя справа. Якщо він мертвий — я не хочу й думати про нього. Смерть — це єдине, що проймає мене жахом. Я ненавиджу її!

— Чому це? — знехотя запитався молодший співрозмовник.

— А тому, — почав лорд Генрі, підносячи до ніздрів позолочений флакончик з ароматним оцтом, — що нині людина здатна пережити все, окрім смерті. Смерть і вульгарність — це єдині дві речі у дев’ятнадцятому столітті, з якими не можна примиритись. Доріане, перейдім пити каву в музичну залу — гаразд? Я хочу, щоб ви заграли мені Шопена. Той, з ким утекла моя дружина, грав Шопена просто блискуче. Бідолашна Вікторія! Я дуже був звик до неї, і тепер у домі чогось бракує… Звичайно, подружнє життя — лише звичка, і то погана. Але навіть з найгіршими своїми звичками буває нелегко розлучитися. Власне, найважче саме з ними, адже вони — то ж така суттєва частка нашого єства…

Доріан, не кажучи ні слова, встав з-за столу і пройшов до сусіднього покою. Там він сів за рояль, і пальці його забігали по білих та чорних клавішах зі слонової кості. Та коли принесли каву, він перестав грати і, дивлячись на лорда Генрі, запитав:

— Гаррі, а вам не спадало на думку, що Безіла могли вбити?

Лорд Генрі позіхнув.

— Безіл був знаний у широких колах і носив дешевий годинник. То чого б його мали вбивати? Та й розумом він не такий гострий, щоб спромогтись на ворогів. Звісно, його'малярський хист — дивовижний, але можна малювати, як Веласкес, і бути водночас страшенним занудою. Бо, правду кажучи, Безіл був доволі нудний. Лише раз він збудив у мені цікавість: це коли розповів — кілька років тому — що до нестями обожнює вас і що ви надихаєте його в творчості.

— Я його дуже любив, — мовив Доріан з ноткою суму в голосі. — Але чи й справді ніхто не говорить, що його вбито?

— Та деякі газети припускають таку можливість. Проте, як на мене, це зовсім неймовірно. Звичайно, в Парижі чимало брудних притонів, але ж Безіл не з тих, хто туди вчащає. Він анітрохи не цікавився життям — то головна його вада.

— А що б ви сказали, Гаррі, якби почули від мене, що це я вбив Безіла? — запитав Доріан, пильно стежачи за враженням від своїх слів.

— Я б сказав, любий, що ви берете на себе роль, яка вам не личить. Кожен злочин — вульгарний, так само, як і кожна вульгарність — злочин. Чинити вбивство — не ваше амплуа, Доріане. Даруйте, якщо мої слова зачіпають ваше самолюбство, але це щира правда. Злочинці — то завжди люди з нижчих класів. І я ані на крихту не осуджую їх за це. Мені здається, для них злочин — те саме, що для нас мистецтво: просто засіб збуджувати сильні відчуття.

— Засіб збуджувати сильні відчуття? Отже, ви думаєте, що той, хто раз учинив злочин, може й знову таке зробити? Оце вже ні, Гаррі!

— Ой, та що завгодно може бути приємним, досить лише призвичаїтись! — засміявся лорд Генрі. — Це одна з найважливіших таємниць життя. Але вбивство — це завжди промах. Ніколи не слід робити чогось такого, про що не можна побалакати після обіду… Та даймо спокій бідному Безілові. Хотілося б вірити, що кінець його був якийсь романтичний… Може, він звалився собі з омнібуса просто в Сену, а кондуктор узяв та й замовчав усю справу? Так, так, я схильний вважати, що він скінчив саме так! Ось він лежить горілиць під каламутно-зеленими водами, важкі баржі пропливають над ним, довгі водорості чіпляються йому за волосся… Я, знаєте, не думаю, щоб він міг ще багато створити чогось путнього. Його доробок за останні років десять помітно спав на якості.

Доріан мовчки зітхнув, а лорд Генрі пройшовся по залі і погладив голову рідкісного яванського папуги, що сидів на бамбуковій жердині. Птах був великий, із сірими крильми і рожевим чубком та хвостом. Відчувши доторк тонких людських пальців, папуга струсонув білу плівку зморщених повік на чорні склисті очі і колихнувся назад-уперед.

— Так, — вів далі лорд Генрі, обертаючись до Доріана й дістаючи з кишені хустинку, — його картини явно погіршали. їм чогось ніби забракло… Ідеалу, чи що. Адже Безіл був великим малярем, поки ви з ним були великими друзями… А через що ви розійшлися? Мабуть, він вам обрид. Ну, тоді він цього вам ніколи не простив — такі вже вони є, нудні люди… До речі, а що сталося з тим чудовим вашим портретом? Я, здається, ні разу його й не бачив відтоді, як Безіл його скінчив. Пригадую, кілька років тому ви казали мені, що відправили його в Селбі і що дорогою він десь загубився чи то був викрадений. То що — так і не знайшли його? А шкода! То був справжній шедевр. Я ще колись хотів його придбати. І таки жаль, що я не придбав. Той портрет — з часу найвищого Безілового розквіту. Пізніші його картини — то вже чудна суміш кепського малярства й добрих намірів, якраз те, що дає право художникові називатися типовим представником британського мистецтва… А ви давали в газети оголошення, що картина зникла? Треба було б це зробити…

— Я вже й не пам’ятаю, — відповів Доріан. — Певно, давав. Але мені той портрет ніколи по-справжньому не подобався. Я шкодую, що позував для нього. Мені неприємно навіть згадувати про це. І навіщо ви перевели розмову на портрет?.. Він завжди викликає у мене в пам’яті дивні слова з якоїсь п’єси — чи не з «Гамлета»?.. Стривайте, ось оце:

Як смуток на картині —

Лиш образ без душі…

І справді, той портрет саме такий і був.

Лорд Генрі засміявся.

— Хто до життя підходить як митець, його серцем стає мозок, — прорік він, сідаючи у фотель.

Доріан Ґрей похитав головою і зіграв кілька тихих акордів на роялі.

— «Як смуток на картині — лиш образ без душі…» — повторив він.

Старший співрозмовник відхилився на спинку фотеля і, примруживши очі, дивився на Доріана.

— А між іншим, — озвався він перегодом, — «який хосен людині, що, здобувши цілий світ, загубила… — як там сказано, Доріане?.. — свою власну душу?..»

Музика враз урвалася, і Доріан, здригнувшись, втупив пильний погляд у свого друга.

— Чого ви мене питаєте про це, Гаррі?

— Друже мій, — сказав лорд Генрі, зводячи в подиві брови, — я запитав, бо сподівався почути відповідь, ось і все. Минулої неділі я проходив через Гайд-парк. Біля самої Мармурової арки там стояла купка обірванців і слухала якогось вуличного проповідника. Минаючи їх, я почув, як він верескливим голосом кинув саме це запитання своїй авдиторїї. І чомусь воно вразило мене своїм драматизмом. Наш Лондон дуже багатий на такі колоритні сценки. Мрячна днина, жалюгідна постать християнина в дощовику, півколо хворобливо блідих облич під нерівним дашком парасоль, вода з них стікає, і ця розкішна думка, кинута в повітря істеричним пронизливим голосом… Знаєте, це й справді було по-своєму надзвичайно добре, просто разюче. Я хотів був сказати цьому пророкові, що душу має тільки Мистецтво, а людина — ні. Але добре, що не сказав, — він, мабуть, і не зрозумів би.

— Ви помиляєтесь, Гаррі. Людська душа до жаху реальна. Її можна купити, продати й проміняти. Її можна отруїти або зробити досконалою. Душу має кожен з нас. Я це знаю.

— Ви цілком у цьому певні, Доріане?

— Цілком.

— А, ну тоді це чиста ілюзія. Саме те, у що ми віримо абсолютно, насправді не існує. Така фатальність закладена у Вірі, і те саме лежить в основі Романтизму… Ну, що ви так споважніли? Та не будьте аж таким серйозним — що нам до забобонів нашого віку? Ми ж більше не віримо в існування Душі!.. Заграйте мені, Доріане, заграйте якийсь ноктюрн, а коли гратимете, розкажіть стиха, як ви спромоглися зберегти молодість. Ви мусите мати якийсь секрет. Я старший за вас тільки на десять років, але гляньте, як я зносився, пожовк, які в мене зморшки… А ваш вигляд — просто чарівний, Доріане! І сьогодні чарівніший, ніж будь-коли. Мені пригадується той день, коли я вперше вас побачив. Ви були дуже сором’язливі і трохи зухвалі, але надзвичайно чарівні. З того часу ви, певна річ, змінилися, проте не зовнішністю. Хотів би я почути про ваш секрет… Щоб повернути собі молодість, я ладен піти на все — хіба що тільки не робити гімнастики, не вставати рано і не вести добропорядний спосіб життя. Молодість! Немає нічого, що зрівнялося б з нею! Які це дурниці — говорити про недосвідченість молодості. Тепер лише набагато молодших за мене я слухаю з повагою. Молодь випереджує нас — життя саме їй відкриває найновіші свої дива. Що ж до старих людей, то я їм завжди суперечу. Я це роблю з принципу. Спитайте їхню думку про подію, яка сталася вчора, і вони з повною серйозністю подадуть вам судження, що були актуальні для тисяча вісімсот двадцятого року, — коли чоловіки носили високі панчохи і люди вірили геть у все, а не знали геть нічого… Яку чудову річ ви граєте! Здається, що Шопен писав її десь на Майорці, коли море зітхало круг його вілли і солоні бризки сягали вікон. Вона дивовижно романтична… Яке щастя, що ми маємо хоч одне ненаслідувальне мистецтво! Грайте, грайте, Доріане, мені сьогодні так хочеться музики! Я от уявляю, ніби ви — юний Аполлон, а я — Марсій[126], що слухає Аполлона… У мене, Доріане, є свої муки, про які навіть ви не знаєте. Трагедія старості не в тому, що людина старіє тілом, а в тому, що душа в неї залишається молодою. Мене й самого іноді вражає власна щирість. Який ви щасливий, Доріане! Яке чудове ваше життя! Ви всього спробували, всім насолодились, ви смакували сік виноградин, розтискаючи їх у роті. Ніщо не приховало від вас Життя. І все ви сприймали як музику, і воно вас не зіпсувало. Ви все той самий.

— Ні, Гаррі, я вже не той самий.

— А я вважаю, що такий самий, Доріане! Хотілося б мені знати, як далі складеться ваше життя. Тільки не зіпсуйте його самозреченнями. Тепер ви — взірець досконалості. Тож пильнуйте, щоб не стати неповноцінним. Вам нічого зараз не закинеш — так, так, не хитайте головою, ви ж і самі знаєте, що це правда. І до того — навіщо себе дурити, Доріане? — життя наше не підвладне нашій волі чи намірам. Життя залежить від наших нервових волокон і клітин мозку, де одна за одною народжуються пристрасті й потаємні думки. Вам може здаватися, що ви дужий, що вам нічого не загрожує. Але от якийсь випадковий відтінок освітлення кімнати чи тон ранкового неба, пахощі, які колись ви любили і які тепер навіяли неясні згадки, рядок призабутого вірша, що знову трапив вам на очі, фраза з музичного твору, якого ви давно не грали, — ніби все й дрібниці, але саме від них залежить наше життя, Доріане. Десь про це пише Браунінг[127].

І наші власні відчуття це підтверджують. Варто мені почути аромат білого бузку — і я знову переживаю найдивовижніший місяць свого життя. Як я хотів би помінятися з вами долею, Доріане! Люди ганять нас обидвох, але вас вони все-таки обожнюють. І завжди обожнюватимуть. Ви саме той характер, якого наша доба шукає і боїться, що знайшла. Я дуже радий, що ви ніколи нічого не створили — не вирізьбили жодної статуї, не намалювали жодної картини, не витворили анічогісінько поза собою! Ваше мистецтво — це ваше життя. Ви поклали себе самого на музику. Ваші дні — це ваші сонети.

Доріан підвівся з-за рояля і провів рукою по своїх кучерях.

— Так, життя моє було чудове, але так жити я більше не хочу, Гаррі, — стиха промовив він. — І ви не повинні більше говорити мені таких божевільних речей. Ви не знаєте всієї правди про мене. Якби знали, то, певно, й ви одвернулися б від мене! Ви смієтеся? Ні, не смійтесь, Гаррі!..

— Чому ви перестали грати, Доріане? Сідайте й зіграйте мені ще раз цей ноктюрн. Гляньте на цей великий, жовтий, як мед, місяць на сутінковім небі. Він теж чекає на чар вашої музики, і коли ви будете грати, наблизиться до землі… Не хочете грати? Ну, тоді їдьмо до клубу. У нас сьогодні був чарівний вечір, тож так само треба його й закінчити. У клубі є один молодик, який страшенно хоче з вами познайомитися, — це юний лорд Пул, старший син Борнмаута. Він уже копіює ваші краватки і ревно просить познайомити його з вами. Мені він трохи нагадує вас, цей чарівний юнак.

— Сподіваюсь, що це не так, — сказав Доріан зі смутком в очах. — Але я сьогодні втомився, Гаррі, і не поїду до клубу. Уже майже одинадцята, а я хочу раніше лягти.

— То побудьмо ще тут, Доріане. Ви ніколи не грали з таким почуттям, як сьогодні. Я ще не чув, щоб натхнення так водило вашими пальцями.

— Це тому, що я збираюся стати доброчесним, — усміхнувся у відповідь Доріан. — І вже де в чому змінився.

— Тільки не змінюйтесь у ставленні до мене, Доріане, — мовив лорд Генрі. — Ми з вами завжди лишатимемось друзями.

— Але ж це ви колись отруїли мене книжкою. Я не подарую вам цього, скільки житиму, Гаррі. Дайте слово, що більш нікому не покажете цієї книжки. Вона просто шкідлива.

— Любий мій, ви й справді беретесь моралізувати. Незабаром ви, як щирий неофіт, почнете застерігати людей перед усіма гріхами, якими вже переситились. Ні, для цієї ролі ви занадто гарний. Та й ні до чого це. Які ми є, такі ми є, і такими й будемо. А отруїти книжкою взагалі неможливо. Мистецтво не має впливу на дії людини — воно лише паралізує бажання діяти. Воно цілковито нейтральне. Так звані неморальні книжки тільки показують світові його гріхи, та й годі. Але нічого нам затівати суперечку про літературу… Приходьте до мене завтра. Об одинадцятій я їду верхи на прогулянку, і ми зможемо прогулятися вдвох, а опісля я візьму вас із собою на полуденок до леді Бренксам. Це чарівна жінка, і вона хоче порадитися з вами про гобелени, які збирається придбати. Тож дивіться, щоб ви прийшли… Чи, може, краще ми пообідаємо в нашої маленької герцогині? Вона каже, що ви зовсім перестали бувати в неї. Може, Ґледіс вам обридла? Я так і передбачав. Її дотепи діють на нерви. Але, в усякому разі, приходьте об одинадцятій.

— Ви конче цього хочете, Гаррі?

— А певно! В Парку дуже мило о цій порі. Бузок там розцвів так пишно, як цвів лише того року, коли я познайомився з вами.

— Добре, я буду об одинадцятій. На добраніч, Гаррі. Підійшовши до дверей, Доріан зупинився на мить,мовби хотів ще щось сказати. Але тільки зітхнув і вийшов.