Портрет Доріана Ґрея

Розділ XIII

Доріан вийшов з кімнати і пішов сходами нагору. Безіл Голворд ступав услід за ним. Ішли вони знишка, як інстинктивно ходять люди поночі. На стіни й східці падали химерні тіні від лампи. Поривчастий вітер десь дзеленькнув шибкою.

Коли вони дісталися до горішньої площадинки, Доріан поставив лампу на підлогу і, вийнявши ключа, встромив його в замковий отвір.

— Отже, ви наполягаєте, Безіле? — тихо спитав він.

— Так.

— Чудово! — Доріан усміхнувся, а тоді додав уже іншим, різким тоном: — Ви єдиний у світі маєте право знати про мене все. Ви куди більше, ніж вам здається, причетні до мого життя.

Піднявши лампу, він відімкнув двері й увійшов досередини. Звідти війнуло холодне повітря, і вогонь у лампі спалахнув на мить темно-оранжевим світлом. Доріан здригнувся.

— Причиніть за собою двері, — пошепки сказав він Голвордові, ставлячи лампу на стіл.

Художник ошелешено роздивлявся довкола. Було видно, що кімната вже довгі роки стоїть пусткою. Вицвілий фламандський гобелен, якась картина за пологом, стара італійська скриня, напівпорожня книжкова шафа та ще стілець і стіл — оце ніби й усе тут. Поки Доріан Ґрей запалював недогарок свічки на каміні, Голворд устиг зауважити, що все тут припало порохом, а килим — дірявий. За панелями з шурхотом пробігла миша. Вогкий пліснявий дух витав у кімнаті.

— То ви гадаєте, Безіле, що самий тільки Бог бачить душу людську? Відкиньте це покривало, і ви побачите мою душу!

Голос Доріанів звучав з жорстокою холодністю.

— Доріане, ви що — з глузду з’їхали чи ламаєте комедію? — насуплено мовив Голворд.

— Не хочете? Тоді я сам це зроблю, — сказав Доріан і, шарпнувши покривало, зірвав його з залізної прутини й пошпурив на підлогу.

Зойк жаху вирвався в художника, коли у тьмяному світлі він побачив жаске обличчя, що ошкірялося до нього з полотна. Вираз портрета викликав лише презирливе омерзіння й огиду. Боже милостивий, та ж перед ним портрет Доріана Ґрея! Лице, хоч як жахливо знівечене, усе ще зберігало часточку чарівної вроди. Поріділі кучері ще трохи яскріли золотом, а сластолюбні уста ще й досі були червоні. У припухлих очах помітні були рештки їх вабливої блакиті, і не зовсім ще зникли благородні обриси точених ніздрів і стрункої шиї. Так, це був Доріан. Але хто ж намалював його таким? Художник наче впізнавав свою руку, та й рама була знайома, роблена за його ескізом. Здогад здавався моторошно неймовірним, а все ж Голвордові зробилося страшно. Схопивши запалену свічку, він підніс її до портрета. Внизу, у лівому кутку видніли довгі літери — його ім’я, виведене циноброю, довгими червоними літерами.

Але це була мерзенна пародія, якась безчесна й підла сатира! Він ніколи не малював такого!.. І все ж цей портрет — його робота. Голворд упізнав його, і враз гаряча кров немов застигла у нього в жилах. Його картина! То що це означає? Чому портрет змінився?..

Голворд обернувся й безтямними очима втупився в Доріана. Губи його нервово сіпались, а пересохлим язиком несила було ворухнути. Він провів рукою по чолу, вкритому липучим потом.

Тим часом Доріан, прихилившись до полички над каміном, стежив за ним з таким виразом зосередженості, як у людини, захопленої грою великого артиста. Ні страждання, ні радості не було на його обличчі — просто гостра цікавість глядача та ще, може, очі поблискували переможними іскорками. Він вийняв з петельки квітку і мовби принюхувався до неї.

— Що ж це все означає? — скрикнув нарешті Голворд і сам не впізнав свого незвично різкого голосу.

— Багато років тому, коли я ще був майже хлопчиком, — почав Доріан Ґрей, розминаючи пальцями квітку, — ми зустрілися, і ви тоді взялися лестити мені і навчили пишатися власною вродою. Одного дня ви познайомили мене зі своїм другом, і від нього я почув, яке це диво — юність, і тоді ж ви скінчили мій портрет, що відкрив мені інше диво — красу. І в якусь божевільну мить — я й досі не знаю — жалкую за тим, чи ні, — я висловив бажання… ви, мабуть, назвали б його молінням…

— Я пам’ятаю це! О, ще й як пам’ятаю!.. Та ні, це ж неможливо! Просто в цій кімнаті вогко і полотно зайшло пліснявою. Чи, може, фарби мали в собі якусь роз’їдливу речовину… Ну певно ж! Бо щось інше — це річ неможлива!

— А хіба є щось неможливе? — пробурмотів Доріан Ґрей, підійшовши до вікна і притулившись чолом до холодної змокрілої шибки.

— Ви ж казали мені, що знищили портрет!

— Я помилився. Це він знищив мене.

— Я не вірю, що це моя робота!

— Не добачаєте в ній свого ідеалу? — гірко мовив Доріан.

— Мого ідеалу, ви кажете?..

— Ні, це ви так казали.

— У цьому не було нічого поганого, і я не соромлюся цього. Такого ідеалу, який у вашому образі я побачив, я ніколи вже не знайду. А це — обличчя сатира!*

— Це — обличчя моєї душі.

— О Боже, і кого ж я обожнював! У нього ж очі диявола!..

— У кожному з нас — і Небо, і Пекло, Безіле! — скрикнув Доріан з жестом дикого розпачу.

Голворд обернувся до портрета і знову втупив у нього погляд.

— Боже мій! — вигукнув він. — Якщо ви й справді так споганили своє життя, то ви, мабуть, іще гірший, ніж гадають ваші ненависники!

Він підніс свічку ближче і почав пильно вдивлятись у картину. Поверхня її була точнісінько така сама, як вийшла з-під його пензля. Жахлива зіпсутість, очевидно, проникла знутра. Якась потайна напруга портретового життя спричинилася до того, що проказа розбещеності повільно роз’їдала його. Це було страшніше, ніж розклад тіла у вогкій могилі!

Рука художника так дрижала, що свічка випала з підсвічника і, потріскуючи, догорала на підлозі. Він загасив її ногою і, знесилено сівши на розхитаний стілець при столі, затулив обличчя руками.

— Боже милосердний! Який урок, Доріане! Який страшний урок!

Відповіді не було, від вікна чулося лише Доріанове ридання.

— Моліться, Доріане, моліться!.. Як це нас навчали в дитинстві? «І прости нам провини наші… І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого…» Кажім разом! Молитву вашої гордині було почуто. Тож буде почуто й молитву вашого каяття! Я занадто обожнював вас — і за це покараний. Ви теж занадто себе любили. Обох нас покарано.

Доріан Ґрей сповільна обернувся і глянув на Голворда очима, повними сліз.

— Запізно, Безіле, — насилу промовив він.

— Покаятись ніколи не запізно, Доріане. Станьмо на коліна і спробуймо пригадати хоч якусь молитву. Як там сказано: «Хоч би гріхи твої були, як кров, я зроблю їх білими, як сніг»?..

— Тепер для мене ці слова — порожній звук.

— Мовчіть, не кажіть так! Ви й без того досить нагрішили в житті. Боже мій! Хіба ви не бачите, як ця клята річ глузливо позирає на нас?

Доріан Ґрей глянув на портрет, і враз — наче навіяна тим образом на полотні чи нашіптана тими вишкіреними устами — в ньому спалахнула люта злість на Безіла Голворда. Скаженість зацькованої тварини враз пробудилася в ньому, і цю людину, що сиділа за столом, він зненавидів так несамовито, як ще ніколи й нікого в житті.

Доріан дико озирнувся круг себе. Неподалік на розмальованому віку скрині в око йому впало щось блискуче. Він пригадав — то ніж, який він приніс сюди кілька днів тому розрізати мотузку, та так і забув забрати. Обходячи стіл, за яким сидів Голворд, він помалу зближався до скрині. Опинившись за його спиною, Доріан схопив ножа і обернувся. Голворд ворухнувсь, наче хотів підвестися. У ту мить Доріан підскочив до нього, втопив йому ніж у випнуту артерію за вухом і, притиснувши голову Безіла до столу, почав наносити удар за ударом.

Почувся глухий стогін і жахітний хрип людини, що захлинається кров’ю. Простягнені руки тричі конвульсивно шарпнулись угору, пальці, дубіючи, чудернацько тріпотнули в повітрі. Доріан ще двічі встромив ножа — Голворд більше не ворушився. Щось почало скрапувати на підлогу. Доріан зачекав хвильку, усе ще притискуючи голову жертви. Потім кинув ножа на стіл і прислухався.

Ніде ані звуку, тільки чулося «крап, крап» на потертий килим. Доріан відчинив двері і вийшов на сходи. Дім облягала мертва тиша. Всі спали. Кілька секунд він стояв, перехилившись через бильця, і вдивлявся в чорну навислу пітьму. Тоді вийняв ключа з дверей і, вернувшись до кімнати, замкнувся зсередини.

Згорблена постать сиділа в кріслі, припавши головою до столу; розпростерті руки здавалися неприродно довгими. Коли б не червоний нерівний проріз на шиї й не темна, трохи вже застигла калюжка, яка поволі ширшала на столі, можна було б сказати, що людина просто заснула.

Як швидко все це сталося! На диво спокійний, Доріан підійшов до засклених дверей, відчинив їх і ступив на балкон. Вітер уже розігнав туман, і небо скидалося на велетенський павичів хвіст, унизаний міріадами золотих очей. Внизу він побачив полісмена, що, обходячи свою дільницю, освітлював довгим променем ліхтарика двері поснулих будинків.

На розі блиснув червоною цяткою кеб і відразу зник. Уздовж огорожі, заплітаючи ногами, шкандибала якась жінка в хустці, що маяла на вітрі. Час від часу вона зупинялась і позирала назад, а раз її прорвало хрипким співом. Тоді до неї підійшов полісмен і сказав їй щось. Засміявшись, вона попленталася далі.

Несподівано над майданом бурхнув вітер, у газових ліхтарях заблимало синє полум’я, а голі дерева гойднули чорним цупким гіллям. Здригнувшись з холоду, Доріан вернувся в кімнату і зачинив двері на балкон.

Потім він підступив до дверей на сходи і відімкнув їх. На вбитого він навіть не глянув. Доріан інстинктивно відчував головне: не треба заглиблюватись у те, що сталося. Його друг, який намалював цього фатального портрета, винуватця всіх його нещасть, пішов з його життя. Ото й усе.

На порозі кімнати він згадав про лампу. То був доволі цікавий мавританський виріб із темного срібла, інкрустований арабесками з воронованої сталі й усипаний великими камінцями туркусу. Камердинер може поцікавитись, де ділася лампа. Доріан на мить завагався, а тоді вернувся і взяв лампу зі столу. І тут уже не витримав — подивився на мертве тіло. Яке воно нерухоме! І яка жахлива ця мертвецька блідість його довгих рук! Труп скидався на моторошну воскову фігуру…

Замкнувши за собою двері, Доріан став тихцем спускатися донизу. Дерев’яні східці поскрипували під ногами, мовби видаючи болісний стогін. Кілька разів він заклякав на місці й чекав. Ні, все спокійно. Це лише відлуння його ходи.

Увійшовши до бібліотеки, Доріан помітив у кутку валізку й пальто. їх треба було десь сховати! Він відімкнув потайну шафу в стіні, де лежало вбрання для його нічних походеньок, і поклав туди Безілові речі. Пізніше він просто їх спалить. Тоді глянув на годинник. За двадцять хвилин друга.

Він сів і задумався. Щороку — ба навіть чи не щомісяця — в Англії вішають людей за таке, що вчинив він. Немов саме повітря під’юджує їх на вбивства! Мабуть, якась кривава зірка занадто наблизилася до землі… А втім, хіба є докази проти нього? Безіл Голворд вийшов з його будинку об одинадцятій годині. Ніхто не бачив, як він сюди повернувся: майже вся прислуга в Селбі, камердинер спить… Париж!.. Ну ясно, Безіл нічним поїздом виїхав до Парижа, як і лагодився. Усі знають його затвірницьку вдачу, отож минуть місяці, перш ніж зродяться які-небудь підозри. Місяці! А всі сліди можна буде знищити куди раніше.

Раптом йому сяйнула одна думка. Надягнувши хутряне пальто й капелюха, він вийшов у передпокій. Там постояв, прислухаючись до неквапної і важкої ходи полісмена на вулиці і дивлячись, як промінець його ліхтарика ковзнув по вікні. Затамувавши дух, Доріан чекав.

Трохи згодом він відсунув засув і обережно вийшов надвір, тихенько замкнувши за собою двері. Потім почав дзвонити. Минуло хвилин зо п’ять, поки з’явився напівзодягнений і заспаний камердинер.

— Перепрошую, що розбудив вас, Френсісе, — входячи, сказав Доріан. — Я забув свого ключа. Котра зараз година?

Кліпаючи очима, служник глянув на годинник:

— Десять хвилин на третю, сер.

— Десять на третю? Так пізно!.. Вранці розбудите мене о дев’ятій годині. Я маю одну справу.

— Гаразд, сер.

— Хто-небудь заходив увечері?

— Був містер Голворд, сер. Він чекав на вас до одинадцятої години, а тоді пішов, щоб устигнути на поїзд.

— A-а! Шкода, що ми не побачились. Він нічого не переказував?

— Ні, сер, він тільки сказав, що напише вам із Парижа, коли не застане вас сьогодні в клубі.

— Ну що ж, добре, Френсісе. То не забудьте розбудити мене вранці о дев’ятій.

— Не забуду, сер.

Служник рушив по коридору, човгаючи капцями.

Доріан Ґрей кинув капелюха й пальто на стіл і пройшов до бібліотеки. Якусь чверть години він у задумі ходив з кутка в куток, кусаючи губи. Тоді взяв з полички Синю книгу і почав її гортати. «Алан Кемпбел. Мейфер, Гертфорд-стріт, 152». Так, це саме та людина, що зараз йому потрібна.