Портрет Доріана Ґрея

Розділ V

— Мамо, мамо, я така щаслива! — прошепотіла дівчина, занурившилицеуколінавтомленоїзмарнілоїжінки, щосиділавєдиному кріслі убогої віталеньки спиною до разючого світла. — Я така щаслива! — повторила дівчина. — І ти теж мусиш бути щасливою!

Місіс Вейн конвульсивно стисла голову доньки схудлими, набіленими вісмутом руками.

— Щасливою! — озвалася вона. — Я щасливою буваю тільки тоді, коли бачу тебе на сцені, Сібіл. Ти не повинна думати ні про що інше, крім свого акторства. Містер Айзекс дуже добрий до нас, і ми завинили йому чимало грошей.

Дівчина підвела погляд і закопилила губи.

— Гроші, мамо! — скрикнула вона. — Що таке гроші? Кохання дорожче за гроші.

— Містер Айзекс позичив нам п’ятдесят фунтів, щоб ми могли сплатити борги і як слід спорядити в дорогу Джеймса. Ти не повинна забувати цього, Сібіл. П’ятдесят фунтів — велика сума… Містер Айзекс дуже чуйно поставився до нас.

— Але він не джентльмен, мамо! І мені гидко слухати, як він розмовляє зі мною, — заперечила дівчина, звівшись на ноги і підходячи до вікна.

— Не знаю, як ми без нього дали б раду з усім… — буркотливо докинула мати.

Сібіл Вейн похитала головою і засміялась.

— Він нам більше не потрібен, мамо. Тепер нам життя влаштує Чарівний Принц!

Вона враз примовкла. Кров бурхнула їй у голову і рясно зарожевила щоки. Пришвидшений віддих розітнув пелюстки її уст. Вони тріпотіли. Гарячий вітер пристрасті налетів на дівчину і навіть ворухнув м’якими брижами її сукні.

— Я кохаю його, — просто сказала вона.

— Дурненька моя, ой дурненька! — мов папуга, повторювала у відповідь мати. І помах її скоцюрблених пальців з фальшивими оздобами надавав словам якогось жаского комізму.

Дівчина знову засміялася. Радість упійманої пташини бриніла в її голосі. Очі теж променились цією радістю, та потім на мить вони замружились, наче криючи свою таємницю, а коли розплющились, їх уже затуманювала мрійна поволока.

З потертого крісла промовляла до дівчини тонкогуба житейська мудрість, натякала на обачність, наводила сентенції з книги боягузтва, автор якої претендував на здоровий глузд. Сібіл цього не слухала. Вона почувалася вільною у в’язниці свого кохання — її принц, Чарівний Принц, був з нею. Вона викликала його образ із пам’яті, і він поставав перед її зором. Вона послала свою душу по нього, і та приводила його до неї. Поцілунок її принца знов палав їй на устах, а повіки знову зігрівало його дихання.

Тоді Мудрість змінила тактику і завела мову про те, що треба приглянутись, треба щось перевірити. Можливо, цей молодик багатий. Коли це правда, то слід подумати про одруження… Але хвилі світової підступності розбивались об вуха дівчини і стріли хитрощів марно ціляли в неї. Вона лише бачила, як ворушаться тонкі губи, і усміхалась.

Раптом Сібіл відчула потребу заговорити. Насичена словами мовчанка стривожила її.

— Мамо, мамо! — скрикнула вона. — Чому він так палко покохав мене? Я знаю, чому я його покохала. Це тому, що він прекрасний, як саме Кохання! Але що він знайшов у мені? Я ж не варта його! Я така мізерна перед ним. І однак — не знаю, чому це, але я не відчуваю приниження. Я навіть пишаюся своїм коханням!.. Мамо, чи ти мого батька теж кохала так, як я Чарівного Принца?

Обличчя літньої жінки сполотніло під грубим шаром пудри, а сухі губи скривились у болісній спазмі. Сібіл метнулась до матері, обвила за шию руками й поцілувала її.

— Пробач мені, матусю. Тобі, я знаю, боляче згадувати про нашого татка. Але це тільки тому, що ти його так сильно кохала… Не треба цього смутку, матусю. Сьогодні я так само щаслива, як ти двадцять років тому! Ой, мамо! Дай мені стати щасливою на все життя!

— Дитя моє, ти ще надто молода, щоб думати про кохання. Та й що ти знаєш про цього юнака? Тобі навіть ім’я його невідоме! Так поводитись зовсім не личить. Тим більш тепер, коли Джеймс від’їздить до Австралії і в мене стільки клопотів, тобі б треба бути розважливішою… Проте, якщо він багатий…

— Ой мамо, мамо, дай мені стати щасливою!

Місіс Вейн глянула на дочку і стиснула її в обіймах з тим театральним жестом, які в акторів іноді стають мало не другою натурою. У цю хвилину двері відчинились — і до кімнати ввійшов трохи незграбний присадкуватий хлопчина з розкуйовдженим каштановим волоссям і непропорційно великими руками й ногами. Він не мав і знаку сестриної витонченості, так що ледве можна було повірити в кревний зв’язок між ними. Місіс Вейн сторожко подивилась на сина і усмішка її поширшала. Вона уявила собі, як разюче має виглядати ця сцена в синових очах.

— Ти приберегла б трошки поцілунків і мені, Сібіл, — добродушно пробурчав хлопець.

— Та ти ж не любиш, коли тебе цілують, Джіме! — вигукнула Сібіл. — У-у, такий страшний ведмедисько! — І, підскочивши до брата, стисла його в обіймах.

Джеймс Вейн ніжно глянув на лице сестри.

— Сібіл, ходім прогуляємось наостанку. Я ж, мабуть, ніколи вже не повернусь до цього осоружного Лондона. Та я певен, що й не жалкуватиму за ним.

— Сину мій, не кажи таких страшних слів, — зітхнула місіс Вейн, беручись зашивати якесь театральне вбрання в позлотицях. Її трохи розчарувало, що Джеймс не приєднався до їхньої з донькою зворушливої сцени — тоді б картина була ще ефектніша.

— Чом не казати, мамо? Я ж так і думаю.

— Ти, сину, завдаєш мені болю. Я вірю, що, досягши статків, ти повернешся з Австралії. У тих же колоніях не знайдеш пристойного товариства. Там і натяку на щось таке нема… Отож, ставши багатим, ти мусиш повернутися назад і влаштуватись у Лондоні.

— «Пристойне товариство!» — буркнув хлопець. — Я й чути про нього не хочу. Мені лишень би заробити грошей, щоб забрати тебе й Сібіл з театру. Я ненавиджу театр!

— Ой Джіме! Який же ти вредний! — сміючись сказала Сібіл. — Але ж ти направду збираєшся зі мною прогулятись? О, це чудово! Я боялася, що ти підеш прощатися зі своїми приятелями — з Томом Гарді, який дав тобі цю бридку люльку, або з Недом Ленґтоном, котрий глузує з тебе, коли ти смалиш її. Це дуже гарно, що ти даруєш мені свій останній день. Куди ж ми підемо? Ходім до Гайд-парку!

— У мене надто простацьке вбрання, щоб туди йти. — Джеймс спохмурнів. — Там гуляє тільки панство.

— Пусте, Джіме, — прошепотіла Сібіл, погладжуючи рукав його пальта.

— Ну, гаразд, — згодився він, трохи повагавшись. — Тільки хутчій збирайся.

Дівчина вистрибом подалася до дверей. Було чути, як вона співала, біжучи вгору сходами. Потому її ніжки задріботіли десь нагорі.

Хлопець кілька разів пройшовся по кімнаті, а тоді обернувсь до непорушної постаті в кріслі.

— Мамо, мої речі готові? — спитав він.

— Все готове, Джеймсе, — відповіла мати, не відриваючи очей від роботи.

Останні місяці місіс Вейн, залишаючись наодинці зі своїм суворим і важким на вдачу сином, щоразу почувалася трохи ніяково. Її неглибоку й потайну душу завжди бентежило, коли їхні погляди зустрічалися. Часто вона запитувала себе, чи не підозрює син чого.

Джеймс більше не озивався, і мовчанка стала нестерпною для неї. Тоді мати вдалась до нарікань. Жінки все бороняться тим, що переходять у наступ, а наступають у той спосіб, що зненацька якось дивно здаються.

— Сподіваюся, ти будеш задоволений своєю професією, Джеймсе, — сказала вона. — Пам’ятай, ти ж сам вирішив стати моряком. Ти міг би влаштуватись у конторі котрогось адвоката. Адвокати — вельми шановані люди, і на провінції їх часто запрошують на обіди до найкращих родин.

— Я ненавиджу контори й писарів! — відрубав Джеймс. — Але твоя правда, я сам обрав собі таке життя. Єдине, що я тебе прошу, мамо, — пильнуй за Сібіл. Не допусти, щоб хтось її скривдив. Ти мусиш оберігати її.

— Ти й справді кажеш чудні речі, Джеймсе! Звичайно, я пильную за Сібіл.

— Я чув, що якийсь добродій буває щовечора в театрі і ходить за лаштунки до Сібіл на розмови. Це правда? І що за цим криється?

— Ти на таких справах не розумієшся, Джеймсе. Прояви вдячної уваги — звичайна річ для нас, акторів. Колись і мене вшановували купою букетів. Тоді нашу гру вміли як слід цінувати… А щодо Сібіл — то я ще не знаю, чи її захоплення серйозне. Але нема ніякого сумніву, що цей юнак достеменний джентльмен. Він завжди такий ґречний зі мною! Крім того, він, здається, багатий, та й квіти, що він посилає Сібіл, дуже гарні…

— Але ж ви навіть імені його не знаєте! — гостро сказав хлопець.

— Ні, — відповіла мати, незворушно спокійна. — Він ще не відкрив нам свого справжнього імені. Це так романтично, як на мене! Він, певно, з самої аристократії.

Джеймс Вейн прикусив губу.

— Пильнуй за Сібіл, мамо, — повторив він. — Бережи її!

— Мій сину, твої слова мене ображають. Хіба я мало піклуюся про Сібіл? Звісно, якщо цей добродій заможний, то чому б їм не одружитись? Я впевнена, що він з вищого товариства. За це говорить увесь його вигляд. І для Сібіл це чудова партія. З них було б таке чарівне подружжя! Він же надзвичайно вродливий — це кожному кидається у вічі.

Хлопець щось пробурмотів собі під ніс, тарабанячи грубими пальцями по шибці. Він саме обернувся відказати щось уголос, коли двері відчинились і вбігла Сібіл.

— Які ви серйозні обоє! — вигукнула вона. — Що сталося?

— Нічого, — озвався брат. — Просто людині треба часом бути серйозною. До побачення, мамо, я прийду обідати о п’ятій. Все спаковане, крім сорочок, отже, ти не клопочись.

— До побачення, мій сину, — відповіла мати і повагом, хоч дещо й силувано, кивнула Джеймсові. Вона була вкрай розчарована, що він розмовляв з нею таким тоном, а від його погляду ставало лячно.

— Поцілуй мене, мамо, — сказала дівчина. Ніжні, мов квітка, уста Сібіл торкнулися зів’ялої материної щоки і зігріли її.

— Дитя моє! Дитя моє! — скрикнула місіс Вейн, зводячи очі до стелі, де б мала бути уявна гальорка.

— Ходімо, Сібіл! — роздратовано гукнув Джеймс. Він терпіти не міг цієї материної афектації.

Вони вийшли на вулицю і рушили вздовж непривітного Юстон-роду. На небі хмарки, гнані вітром, час від часу заступали сонце. Перехожі здивовано позирали на понурого вайлуватого парубійка у грубому, недоладно зшитому вбранні, що йшов у товаристві такої гожої та вишуканої дівчини. Він скидався на простого садівника з трояндою в руках.

Час від часу, перехоплюючи чийсь допитливий погляд, Джім хмурнів. Він аж нетямивсь, коли його роздивлялися, — до геніїв це почуття приходить лише на схилі віку, а людей пересічних воно ніколи не полишає. Сібіл, однак, зовсім не зауважувала, яке враження вона справляє. В її сміхові тріпотіла радість кохання. Вона думала про свого Чарівного Принца, і щоб вільно віддаватись плинові цих думок, говорила не про нього, а про корабель, на якому Джім має відплисти, про золото, яке він, безперечно, знайде в Австралії, про багату дівчину-красуню, що він вирятує з рук лихих розбійників у червоних сорочках. Бо він же не буде все життя простим собі матросом чи наглядачем вантажів, або ще кимось таким.

О ні! Моряцьке життя таке жахливе! Подумати лишень: тебе замкнено на цьому гидкому судні, гримучі горбасті хвилі перехлюпують через облавки, а лютий вітер пригинає щогли і роздирає вітрила на довгі пасмуги, що аж завивають під вітром! Ні, він у Мельбурні чемненько розпрощається з капітаном, зійде на берег і відразу подасться до золотих копалень. Не мине й тижня, як він знайде великий самородок щирого золота, найбільший з усіх на світі, і в фургоні, під вартою шести кінних полісменів, доставить його до узбережжя. На них тричі нападатимуть грабіжники з диких нетрищ, але щоразу їх ущент розбиватимуть. Або ні, він зовсім не піде на золоті копальні. То страшні місця — там суцільна пиятика, стрілянина, брудна лайка! Краще він осяде на землі, стане розводити овець… І ось одного вечора, повертаючись верхи додому, він перестріне розбійника на чорному коні, з прегарною й багатою дівчиною-полонянкою, і поженеться за ним, і вирятує її. Звичайно, вона закохається в нього, а він у неї, і вони поберуться й вернуться до Лондона, і оселяться тут у пишному будинку. Авжеж, у Джіма будуть захопливі пригоди! Тільки він повинен бути добрий, не дратуватись, не тринькати грошей. Вона лиш на рік старша за нього, але куди більше знає про життя!.. Певна річ, він повинен також писати їй з кожною поштою і щовечора молитися перед сном. Бог дуже добрий, він берегтиме його. А вона теж молитиметься за нього, і через кілька років він повернеться додому страх яким багатим і дуже щасливим…

Хлопець слухав її насуплено й мовчки. Близька розлука з домівкою краяла йому серце.

Але не це одне хмурило й гнітило Джеймса. Хоч який він був недосвідчений, проте сильно відчував, що Сібіл загрожує небезпека. Залицяння цього світського джиґуна не віщувало їй нічого доброго. Він був аристократ, і Джеймс ненавидів його вже за це, ненавидів безвідносно, за якимсь незрозумілим класовим інстинктом, якому скорявся. Усвідомлюючи поверховість та марнославність материної вдачі, Джеймс бачив у цьому величезну загрозу для Сібіл, для її щастя. Діти завжди починають з любові до батьків, а дорослішаючи, вони судять їх і часом навіть прощають.

Мати! Він давно мав на думці дещо запитати в неї — довгі місяці воно не давало йому спокою. Слово, ненароком почуте в театрі, глузливий шепіт, що долинув до його вух одного вечора, коли він стояв біля входу за лаштунки, розбурхали в ньому цілий ланцюг пекучих здогадів. Він пам’ятав, що тоді воно ошпарило його, немов удар батогом в обличчя. Навіть зараз його брови стяглись, аж глибока зморшка пролягла між ними. Здригнувшись від болю, він конвульсійно прикусив нижню губу.

— Ти зовсім не слухаєш мене, Джіме! — скрикнула нараз дівчина. — А я сную для тебе такі захопливі плани на майбутнє! Скажи хоч що-небудь.

— Що ж тобі сказати?..

— Ну, що ти будеш гарним хлопчиком і не забуватимеш нас, — мовила Сібіл, усміхаючись до брата.

Він здвигнув плечима.

— Ти, Сібіл, мабуть, скорше забудеш мене, ніж я тебе.

Вона зашарілася.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Таж я чув, що в тебе є новий знайомий! Хто він такий? Чому ти не розповіла про нього мені? Це знайомство до добра не доведе.

— Джіме, облиш! — вигукнула вона. — Ти не повинен зле говорити про нього. Я його кохаю!

— Але ж ти навіть імені його не знаєш! — заперечив брат. — Що він за один? Я маю право це знати.

— Його звуть Чарівний Принц. Хіба тобі не подобається таке ім’я? Ох ти ж, мій дурнику! Ти мусиш це ім’я запам’ятати. Якби ти тільки побачив його, то повірив би, що кращого за нього немає в цілісінькім світі! Ось коли ти повернешся з Австралії і познайомишся з ним, він тобі ще й як сподобається! Він усім подобається, ну, а я… я кохаю його. Я б так хотіла, щоб ти був сьогодні в театрі! Приїде він, а я гратиму Джульєтту. О, як я її зіграю! Лишень уяви собі, Джіме, — бути закоханою і грати Джульєтту! Коли він сидить перед тобою! Грати для його насолоди! Я навіть боюся, щоб не налякати всіх у залі, — так, я їх або налякаю, або зачарую! Бути закоханою — це піднестися над самою собою. Цей бідолашний бридун, містер Айзекс, знов кричатиме перед своїми завсідниками в буфеті, що я «геній». Досі він тільки вірив у мене, а сьогодні він проголосить мене одкровенням. Я відчуваю це. І все це лише завдяки йому, моєму Чарівному Принцові, моєму прекрасному коханому, моєму богові краси! Але я така бідна проти нього… Бідна! Ну, то й що? Коли злидні вповзають у двері, кохання влітає у вікно! Ось так має звучати прислів’я — їх треба поперероблювати. Бо їх придумували взимку, а тепер літо… Ні, для мене тепер весняна пора — справжній танець квітів під блакитним небом!

— Він аристократ, — похмуро мовив Джеймс.

— Він — Принц! — наспівом протягла Сібіл. — Чого ще тобі треба?

— Він хоче зробити тебе рабою!

— Я здригаюся від думки про волю.

— Ти повинна стерегтись його, Сібіл.

— Хто його побачив — обожнює його, а хто його знає — довіряє йому.

— Сібіл, ти просто збожеволіла зі своєю любов’ю!

Дівчина засміялась і взяла брата за руку.

— Ох ти, дорогенький мій Джіме, в тебе думки — як у столітнього діда! От зажди, колись ти й сам закохаєшся, і тоді зрозумієш, що це таке. Ну не дивись так набурмошено! Тобі б радіти, що, від’їжджаючи, залишаєш свою сестру такою щасливою, як ніколи! Нам обом жилося важко, дуже важко й невесело. Але тепер усе буде інакше. Ти їдеш до нового світу, а я свій знайшла тут… Ось два місця, сядьмо, Джіме, — подивимось, як гуляє гарно виряджена публіка.

Вони усілися серед юрми відпочивальників. Тюльпани на клумбах по той бік алеї пломеніли тремтливими вогнистими язичками. У повітрі трепетною хмаркою духмяної пудри зависав білий порох. Величезними метеликами пурхали й колихалися над головами барвисті парасольки квітів.

Сібіл усе пробувала розворушити брата, розпитуючи, що він гадає робити, на що сподівається. Джеймс відповідав сповільна й неохоче. Вони перекидалися словами, як гравці обмінюються фішками. Дівчину пригнічувало, що вона не може запалити брата своєю радістю. Квола усмішка на його понурому обличчі — ото й усе, чого вона домоглася.

Сібіл замовкла. Враз перед нею промайнуло злотисте волосся й усміхнені уста: повз них у відкритому екіпажі проїхав з двома дамами Доріан Ґрей.

Сібіл скочила на ноги.

— Он він!

— Хто? — спитав Джім Вейн.

— Чарівний Принц, — відповіла вона, проводжаючи поглядом екіпаж.

Хлопець, і собі схопившись, міцно стиснув її руку.

— Де? Покажи мені! Де він? Мені треба його побачити! — вигукував він. Але в цю мить запряжена четвіркою карета герцога Бервіка заслонила усе попереду, а коли вона проїхала, Доріанів екіпаж уже зовсім не було видно.

— Вже зник, — сумовито прошепотіла Сібіл, — а я так хотіла, щоб ти його побачив…

— І я хотів. Бо коли він скривдить тебе, я знайду його й уб’ю. Це так само певно, як те, що Бог є на небі!

Сібіл з жахом глянула на брата. Він ще раз повторив свої слова. Вони розітнули повітря, мов кинджал. На Джеймса почали озиратися люди, а якась пані, що стояла поблизу, пирснула сміхом.

— Ходім звідси, Джіме, ходім! — прошепотіла Сібіл. Вона стала пробиратися крізь юрбу, а брат слухняно рушив за нею, радий, що нарешті розважив душу.

Коли вони дійшли до статуї Ахілла, дівчина обернулась і подивилася на брата. Жаль стояв у її очах, а вуста — усміхались. Вона докірливо похитала головою.

— Ти зовсім здурів, Джіме, ну геть-чисто здурів! Ти просто погане хлопчисько, ось ти хто. Ну, де ж можна говорити такі бридкі речі? Ти сам не розумієш, що кажеш. Ти просто ревнивий і злющий!.. Ой, як я хотіла б, щоб ти закохався! Любов робить людей добрішими, а твої слова такі злі…

— Мені вже шістнадцять років, — заперечив Джеймс, — і я знаю, що кажу. Мама тобі не зарадить. Вона не зможе подбати про тебе… Зараз я взагалі шкодую, що вирядився до Австралії. Мені треба було б начхати на все і лишитися тут. Я б так і зробив, якби не підписав уже контракту.

— О, не говори такого, Джіме. Ти поводишся, як герої тих дурнуватих мелодрам, у яких так любить грати мама. Але я не хочу сваритися з тобою. Я ж тільки-но бачила його, а це для мене — справжнє щастя! Ми не будемо сваритись. Я певна, ти ніколи не образиш того, кого я люблю, — правда, Джіме?

— Мабуть, — доки ти любитимеш його, — була понура відповідь.

— Я любитиму його повік! — вигукнула вона.

— А він тебе?

— І він теж!

— А як ні — то хай начувається!

Сібіл аж відсахнулась, вражена братовим тоном, а за хвильку засміялася і поклала руку йому на плече. Адже він у її очах був ще хлопчисько.

Біля Мармурової арки вони сіли в омнібус, що довіз їх під самий їхній обшарпаний будинок на Юстон-род. Було вже по п’ятій, і Сібіл належало з годинку відпочити перед виставою. На цьому наполіг Джеймс, сказавши, що він воліє попрощатися з нею, доки мати ще внизу. А то мати неодмінно встругне якусь драматичну сцену!

І вони попрощались у кімнатці Сібіл. У Джеймсовій душі кипіли ревнощі і люта ворожість до незнайомця, котрий, як здавалося йому, став поміж ним і сестрою. Та коли її руки обвили його шию, а пальці пестливо торкнулись його волосся, хлопцеві одлягло від серця, і він поцілував Сібіл щиро й ніжно. А коли спускався сходами, на очах у нього бриніли сльози.

Внизу на нього вже чекала мати. Вона докірливо буркнула щось за спізнення, але він не озвався, мовчки беручись до злиденного обіду. Круг столу дзижчали й повзали по брудній скатертині мухи. Крізь гуркіт омнібусів та екіпажів на вулиці до Джеймса долинав туркотливий голос, який поглинав останні його хвилини вдома.

Попоївши, він відсунув тарілку і спер голову на руки. Хлопець відчував, що має право знати. Якщо все було так, як він підозрював, мати давно мусила б сказати йому. Крижаніючи з жаху, місіс Вейн стежила за сином. Слова механічно спадали з її губ, а пальці нервово бгали подерту мереживну хусточку. Коли дзиґарі вибили шосту, Джеймс підвівся і рушив до дверей. Потім нараз обернувся і глянув на матір. Погляди їхні зустрілись. В її очах він прочитав ревне благання про милосердя. Це тільки скріпило його рішучість.

— Мамо, я мушу щось у тебе запитати, — почав він.

Її очі непевно забігали по кімнаті. Вона мовчала.

— Скажи мені правду, я маю право знати! Ти була одружена з моїм батьком?

Мати зітхнула з полегкістю. Моторошна мить, якої вона в перестраху чекала удень і вночі протягом довгих місяців, — ця мить урешті прийшла, проте страх її щез. Це навіть трохи розчарувало її. Груба прямота запитання вимагала такої ж прямої відповіді. Своєю наглістю й недоладністю ця сцена скидалася в її очах на погану репетицію.

— Ні, — відповіла вона, вражена суворою простотою життя.

— Отже, мій батько — негідник! — вигукнув хлопець, стискаючи кулаки.

Місіс Вейн заперечливо похитала головою.

— Ні, сину. Я знала, що він не був вільний. Але ми дуже любилися з ним. Якби він був живий, то забезпечив би нас. Не май серця на нього, сину, він же твій батько і порядна людина. Справді-бо, він належав до вищого товариства…

Проклін зірвався юнакові з уст.

— Мені байдуже за себе, — скрикнув він, — але не допусти, щоб із Сібіл!.. Він теж ніби порядна людина, отой, що закоханий в неї чи прикидається закоханим? І теж, мабуть, з вищого товариства!

На мить місіс Вейн охопило принизливе почуття сорому, вона схилила голову і тремтячими руками витерла сльози.

— Сібіл має матір, — пробурмотіла вона, — а я не мала.

Сина це зворушило. Він підійшов до матері і, нахилившись, поцілував її.

— Пробач мені, мамо, що я завдав тобі болю, питаючи про батька, я завдав тобі болю, — мовив він. — Але я не міг стриматись… Ну, я вже мушу йти. Прощавай! Не забувай тільки — віднині ти мусиш дбати лише про одну Сібіл!.. І повір мені: якщо цей чоловік скривдить мою сестру, я дізнаюся, хто він такий, вистежу його і вб’ю, як собаку. Присягаюсь!

Очевидна перебільшеність погрози, запальні жести, що супроводили цю мелодраматичну тираду, немовби заяскравили усю цю сцену в очах місіс Вейн. Тепер вона почулася у своїй стихії, подих її став вільніший, і вперше за багато місяців вона відчула справжнє захоплення сином. Вона була не проти, щоб це дійство продовжилося у тому ж ключі, але Джеймс різко урвав розмову. Треба було позносити вниз валізи, знайти кашне, що десь запропастилося. Метушливо то вбігав, то вибігав поденник, котрий обслуговував мебльовані кімнати, де вони мешкали. Потім торгувалися з візником. Слушний момент було згаяно на дріб’язкову вовтузню. І коли син уже від’їжджав, місіс Вейн, махаючи йому з вікна мереживною хусточкою, почувалася ще розчарованішою, ніж дотепер. Змарновано було таку чудову нагоду! Щоправда, вона трохи втішилась, виповідаючи Сібіл, що тепер, коли під її опікою зосталася лише дочка, в її житті зазяяла велика пустка. Ця фраза припала їй до вподоби, і вона вирішила її запам’ятати. Але про синову погрозу, хоч і було то сказано вельми ефектно й драматично, вона ані прохопилась. Місіс Вейн була впевнена, що колись вони всі посміються з цієї присяги.