Прекрасна одержимість

IX

– Grandpère, – промовив Боббі, повільно обертаючи ніжку свого келиха. – Я хотів би, щоб ви розповіли Томові про те, як ви з містером Андерсоном різали свиней в Сільському клубі.

Бесіда чимраз далі поважніла. Мастерсон, будучи в доброму гуморі, мав дуже дражливу схильність до повчальности. Усе це було досить мудро, повчально, цікаво – але надто догматично як для настрою, що мав би панувати на вечері з нагоди Дня подяки.

Добряче покружлявши, вони дійшли до проблеми привілейованого стану в Америці; Мастерсон провадив екскурсію, показуючи найцікавіші факти, які заслуговували уваги на цьому шляху. Боббі прагнув змінити тему. Старий Ніколас мав деякі переконання з цього приводу. Мабуть, він не висловлюватиме їх так само палко, як вірить у них; але Мастерсона не слід заохочувати до надміру сентиментів, яких не поділяє привітний господар оселі.

Чому не має існувати гулящого класу? Нероб – якщо вам більше до вподоби це слово? Це, напевно, єдиний знак, який свідчить, що Америка сягнула більшої зрілости, хоча б на йоту, в кількох обмежених царинах. Чи не є наша новітня демократія небезпечною? Референдум – сміх та й годі! Що знає пересічний виборець? Кожен народ, що досяг величі, досягнув окремости завдяки проводу малих соціяльних та інтелектуальних меншин!

Мастерсон досі говорив – майже, як в Гайд-Парку, трохи розпашілий біля скронь. Боббі вирішив змінити тему.

Старий Ніколас не був згоден з багатьма його поглядами, але ці погляди подобалися йому більше, ніж манера їх висловлення; однак і перше, і друге все одно подобалися йому більше, ніж те, як він пив вино.

Меґса попросили принести пляшку залежаного бургундського добірної якости. На думку старшого Мерріка, вино на взір цього треба пестувати, захоплюючись його кольором, вдихаючи його аромат, відновлюючи його історію. Попивати крапля по краплі. Він радів, що Боббі, здавалось би, знав про це. То було зріджене сонце; сонячне світло, яке зігрівало лагідні береги Рони в тихі довоєнні дні. Його не можна вихиляти з одного разу. Мастерсон просто глитав його. Було приємно спостерігати, як Боббі заплющував очі, коли його уста торкалися вінця келиха, неначе узрівши веселе товариство голоногих дівчат, що чавлять сік в затіненому закутку якоїсь провансальської винарні. Хлопець миттю дорослішає, міркував старий Ніколас. Він має поставу й манери мужа.

– Боббі час від часу наполягає на цій історії, – слухняно сказав Ніколас. – Я повторював її, на його прохання, багато разів.

– І щоразу краще, – зауважив вдячно Боббі.

– Тоді розкажіть її, обов’язково! – вигукнув Мастерсон, набагато запальніше, ніж хотів, і відразу ж спробував виправити свою помилку, дуже офіційно й поважно уклонившись на безмовне питання Меґса, коли пляшка знову обачливо перехилилася над його келихом. Меґс намагався відобразити жестом якнайдоречнішу стриманість, але такі тонкощі були надто незримі для їхнього гостя.

– Отже, – мовив Ніколас, відкашлюючись, – це відбувалося так. Бачите, там, де тепер стоїть Аксіон, колись не було нічого, окрім пасовиськ. Ми з Джоном Андерсоном, ще будучи дітьми, улітку домовлялися з більшістю селян щоранку виганяти на пасовисько їхніх корів, а ввечері приганяти їх додому на доїння. Одна корова вартувала їм долар на місяць.

І якраз там, на тих полях, де ми, веснянкуваті малюки, з мозолистими, потовченими до синців ногами сиділи цілими днями, стругали снасті для повітряних зміїв, бавилися в "ножики" і нахвалялися своїми шкільними командами з гри трі-олд-кет – ви ніколи не грали в неї, жоден з вас – ми з Джо збудували перегодом кілька великих заводів, які добряче змінили тамтешній краєвид.

Ці заводи також змінили спосіб життя багатьох. Сталося так, що чимало людей, які мали би прожити життя у звичайному достатку, заробили немалі гроші. Вони будували великі будинки, а їхні дітки почали бундючитися. І вже незабаром ту місцину важко було впізнати, а ще важче – деяких цих людей.

Отож, хай як сильно нас поглинув бізнес, ми з Джо всі ці роки зоставалися простими дітьми – один для одного. Наші стосунки далі були хлопчачими – ми повсякчас нахвалялися своєю швидкістю, силою і витривалістю, тільки-но зустрічалися, і обов’язково мовою, яку вживали в старі часи. Скажімо: "Щоб я луснув!", "Біс його бери!" і "Бога ради!" Визнаю, то було трохи по-дурному; але нам це подобалося.

Ми з Джо зазвичай допомагали своїм батьками різати свиней у листопаді. У ті дні кожна сім’я мала кількох свинок у загороді. Досягши юнацького віку, ми, здебільш, самі почали порядкувати на цьому щорічному забої – влаштовуючи його в домі Андерсона, де було краще спорядження для цієї роботи. Ми стали досить фаховими різниками і дуже гордилися своїм досягненням. Наважуся припустити, що батьки лестили нам, бо хотіли нагнати на нас такої пихи, щоб ми не помічали того, як вони раді втекти від цієї роботи.

– Отже, одного дня, звільнившись разом з Джо від бізнесових клопотів, ми вирішили пообідати разом в Сільському клубі. Він був новісінький, аж виблискував; його відкрили лише як тиждень. Єдиною природною небезпекою на майданчику з гольфу був невеликий струмок, де ми з Джо зазвичай ловили раків і мульку. Тоді ніхто не говорив "мілька". На пагорбку, де стояв новий будинок клубу, ріс досить милий гайок. Ми з Джо частенько сиділи між цих дерев, десь на колоді, б’ючи комарів і стежачи за сірими білками. Він мав старий самопал. То також була страх як небезпечна забавка. Дивуюся, як ми випадково не повбивали себе з десяток разів.

Ми поринули в приємні спогади. Було незвично сидіти в тому місці, обідаючи за міцним столом з червоного дерева, встеленим венеціянськими серветками, що ковзали під ребристим сріблом. Усі, хто належав до цього клубу, мали багацько грошей, і його приміщення було збудоване та оснащене без огляду на витрати. Шику там також не бракувало. Здавалося, прислузі спало на гадку, що це один з наших найкращих клубів. Ми боялися, що заклад стане трохи снобістським. Практично увесь місцевий люд, що ходив туди, мав досить скромне походження, на кшталт Джо та мого; і нас трохи тривожив занепад старої демократії. Ми раптом усвідомили, що випадково зароблені невеликі гроші аж ніяк не змушують нас удавати з себе британських перів.

На прилеглих столах сиділо кілька аксіонійців другого врожаю – чоловічої й жіночої статі – що бесідували про поло, і дербі, і регати, і Біарріц, і шотландських куріпок; нам спало на думку, що розмову треба повернути на щось краще. А тому ми стали бесідувати про старі добрі часи, якими тішилися хлопці й дівчата з Аксіону, коли ще не було автомобілів, які розлякали коней з доріг і прогнали з пасовищ корів, розчистивши місце для гольфу. Тоді один з нас пригадав, як ми колись різали свиней.

Джо розповів, як одного разу ми влаштували змагання, щоби визначити, хто з нас здатен найшвидше розібрати свиню. Я чудово пам’ятав той випадок, але був певен, що виграв невеликий заклад, на який ми побилися. Джо заперечив мені так гаряче, що сусідні столики зацікавилися і негайно здійняли галас. Спостерігши, що зібрали немалу авдиторію, ми люб’язно продовжили свій спір тільки заради їхнього блага. І наслідком цієї суперечки ми з Джо посперечалися на тисячу доларів, що кожен з нас здатен розібрати свиню швидше від другого. Старші, почувши про це, наполягли, щоби змагання відбувалося в гриль-барі, і в заставній книзі, як я дізнався згодом, фігурували суми, що доходили до скандального розміру.

Подію внесли до календаря клубу. Я не певен, що про неї з гордістю згадували молодшому коліну; але старші, як видавалося, хотіли, щоб вона відбулася саме там, і, побачивши, що їхнє бажання також слід більш-менш враховувати, вболівальники поло відкликали свій протест. Наступного ранку, після обіду, жоден чоловік не повернувся на службу – якщо її мав. Двійко живих свиней – також досить величеньких – привезли в ящиках. На підлозі гриль-бару розстелили брезент, а ми з Джо роздяглися догола і натягли різницькі плащі. Ми перейшли через все: він виску до готової ковбаси. Мені розповіли пізніш, що будинок клубу довелося згодом відмивати: від склепу аж до самого шпилю. Ще багато днів потому вони не могли позбутися жиру на сходах, щетини в супі і хрускоту на килимах.

– Чи посприяло це демократичній атмосфері в клубі? – запитав Мастерсон, сміючись.

Старий Ніколас похитав головою й усміхнувся.

– Ні. Не думаю. Перерісши простоту, їх вже її годі повернути чи навіть пригадати хоч з якоюсь втіхою. Знаєте, від кукурудзяного млинця до сливового пудингу відстань близька, але повернення – дорога довга!

– А яка ваша думка про нове друге покоління, містере Мерріку? – запитав Мастерсон.

– Ти, мабуть, маєш на увазі, твоє й Боббі? Твоє вже третє, як ти знаєш, якщо рахувати від мене. Ну, я вважаю, що від вашого слід сподіватися більшого, ніж від того, що безпосередньо передувало вашому.

Поглядом Ніколас знайшов Боббі і заговорив далі:

– Отой юнак, наприклад, готується стати лікарем. Його батько в цьому віці ледве вмів зарізати оленя. Коли Кліф почув про епізод зі свинячими тушами, він був у великому захваті. Я сказав: "Але ж, Кліфе, я чув, як ти хвалився, що можеш оббілувати і зготовити оленя". – "Так, але, – мовив він, – то зовсім инша справа…" – І я маю підозру, що це так, – додав він зичливо, помовчавши.

– Наша сім’я, – у голосі Мастерсона лунали цинічні нотки, – як не дивно, не зазнала тривог через проблеми з накопиченням великих статків. Мій батько – редактор невеличкої міської газети в Індіяні. Його батько був сільським лікарем, а дід – мандрівним священиком-методистом. Гроші завдали нам лише одного клопоту – як дістати їх досить багато, щоб оплатити рахунки… А щодо Боббі, то його поведінка цілком нетипова. Він кохається в біології чи все ж у грошах?

Ніколас замислився.

– Атож, історія Боббі, як ти вже казав, дещо незвична.

– Зморщене чоло Мастерсона означало, що він настроює свої литаври на новий ключ і за мить почне просторікувати знову, якщо його негайно не спинити.

– Не завдавайте собі клопоту діягнозом моєї історії, – запротестував Боббі, доброзичливо буркочучи. – Крім того, я ще не досяг нічого. А це час для серйозних розмов… Grandpère, а чому б вам не розповісти Томмі історію про те, як ви з містером Андерсоном побилися об заклад, хто з вас за годину накосить більше сіна?

Мастерсон крадькома позирнув на свого годинника, попавшись на очі старому Ніколасу, який негайно відсунув своє крісло, знехтувавши пропозицію Боббі, і повів їх до просторої світлиці, де спинився, зацікавившись нотами на кришці піяніно.

– Що це за "Незавершена симфонія", Боббі? Не хотів би зіграти її нам?

– Не маю доброго настрою, Grandpère. Трохи переїв. Нам потрібно щось жвавіше.

– А що скажеш про "Неаполітанські ночі"?

– Досить гарний твір; але надто ніжний і сентиментальний як для свята.

– Тоді вибери щось бадьористе, – мовив Ніколас, опустившись з полегшеним віддихом у глибоке крісло.

Мастерсон підступив до Боббі і пробубнів пошептом:

– Слухай, як думаєш, твій дід не сильно образиться, якщо я побіжу? Я пообіцяв заглянути пізніше в Ґордонс. Сьогодні ввечері там особлива вечірка… Зустріч старих друзів. Ти сам би не хотів піти?

– Хто там буде?

– О, всі! Старе товариство … Яким ти вже стільки місяців здуру гордуєш!

Боббі замислився на мить; а тоді, цілком зненацька і на превеликий подив Мастерсона, сказав:

– Думаю, що таки прийду Томмі. Я знову хотів би на власні очі побачити великий світ. Спливло вже стільки часу.

Мастерсон нервово постукував по верху піяніно. Раптом опам’ятавшись, він заговорив із запалом:

– Молодчина, старий сидню! Скажімо Grandpère і гайда… Зараз тільки двадцять п’ять на восьму. Там опівночі. Прийдемо саме вчасно.

– Ти ж нікого не візьмеш з собою?

– Правду кажучи, візьму, – визнав Томмі з ваганням. – Точніше, маю попередню домовленість підвезти Джойс Гадсон, приблизно опівночі, і забрати її додому – за умови, що моє повернення не викличе заперечень. Але хіба в тебе можуть бути якість причини не піти разом з нами?

– Це не зовсім добре!.. Не хотів би стати непроханим гостем… Але… я поїду з тобою й переночую в клубі Grandpère… Все одно маю бути там вранці… Можливо, що заскочу й до Ґордонса… Побачимо.

Старий Ніколас був досить радий, що позбувся їх обох. Поки вони зоставалися, він мусів пам’ятати про свій священний обов’язок господаря. Пізно по обіді він дійшов до вкрай напруженої ситуації в "Трагедії в каюті 33" і нетерпеливився дізнатися, чи лоцман, якого граф зв’язав у вбиральні, примудриться звільнитися і попередить юну американку, перш ніж моторний катер повернеться зі змовниками.

– Чи не заперечую я, щоб ви пішли? – бурмотів Ніколас, коли вони бігли сходами нагору. – Господи ти мій!