Прекрасна одержимість

XII

Була дев’ята година ранку – на початку вересня.

Останні літні мандрівці пішли, неохоче покидаючи величаву красу і обіцяючи невдовзі повернутися… З оберемками квітів у руках, що їх зірвали в саду і ласкаво подарували їм довголітні слуги, щиро засмучені їхнім відбуттям, вони посувалися на ковзких кріслах готельного автобуса, звільняючи місце для запізнілих, що поспіхом верталися назад, після того як ще раз ходили дивитися на голубу затоку з-під стіни тераси. Вони рушать униз до Белладжо, перетнуть затоку дорогою до Менаджо і сядуть на смішний маленький фунікулер понад горою, прямуючи на захід – і врешті додому.

Цього ранку в готелі "Вілла Сербелоні" було дуже тихо. Не те що в будь-яку иншу пору це місце було надто гамірне, навіть переповнене гістьми, яких прийняти могло б не так вже й багато. Щось особливе було в невимовному спокої старої садиби, що спонукає до неквапливости; пом’якшує голос і затьмарює зір.

Його атмосфера видавалася на диво заспокійливою, сповнюючи всю місцевість незвичайним присмаком нереальности. З’являлося відчуття, наче ви мандруєте картинами Коро. Мінливі тіні хмар на горах і затоці, чий рух збігався з теплими поривами осіннього бризу, витівали непоясненні штуки зі сприйняттям відстані й часу. Ніхто ніколи не знав, який день це був: вівторок чи четвер – і не дуже й хотів.

Хтось оголосив, що краєвид наче вкрився поволокою… зробився невиразним. Не було гострих, кінчастих обрисів, ані на пурпурних пагорбах, ані в лазурному озері внизу. Навіть сама галька на в'їзному шляху була нереальною, кожен кругляк огорнутий мініатюрним, мерехтливим ореолом блідого опалу… Кожна лоза, всіяна рівними кетягами, що звисали з шпалер, манячи до відпочинку мандрівників, була оточена бурштиновим німбом, що неначе випромінював якесь внутрішнє світло… Чудове місце для мрійництва.

Однак щоб належно оцінити його, гість мусів принести в невелику альтанку спокійний, ясний розум, бо инакше предковічний затишок цієї місцини тільки би підкреслив внутрішнє сум’яття… Якщо ви не сповнитеся миром тут, то вас, мабуть, огорне така самотність і пригнічення, які не здатна навіяти навіть пустеля.

Альтанка була майже безлюдна. Якби не літня англійська пара за останнім столом у ряду навпроти низької уступчастої стіни, що, поглинута читанням листів, час від часу попивала з горнят каву, Гелен Гадсон зосталася б цілковито сама. Вона була така самотня, що з приязною турботою спостерігала за витівками нахабної бджоли, яка зважилася оскаржити її право на баночку меду.

Мабуть, що ніхто не знатиме напевне, де саме розташоване друге за красою місце у світі. Ла Джолла?… Лейк-Луїс?… Шосе на ріці Колумбія?… Роял-Джордж? Великий Каньйон?

Три роки проживши за кордоном, Гелен присягала на вірність і Великому каналу під повним місяцем, і Верхній гірській дорозі, і Амальфійському шляху, і ріці Неккар, що виднілася крізь верхів’я дерев з осипаних балконів Гайдельберзького замку.

Але ніколи не закрадався в її душу сумнів щодо найпрекраснішого краєвиду у світі. Вона споглядала його – озеро Комо – з невеликої альтанки, прилеглої зі сходу до Вілли Сербелоні, на гребені пагорба, що височіє над Беладжо… але нині погляд Гелен не спинявся там надовго; бо її очі мали вдосталь роботи.

Ранкова пошта, по суті, підтвердила певні тривожні здогади. Тепер вона вже знала майже напевно, що Монті маніпулював її маєтком з серйозними втратами для неї. Як захистити себе від важкого горя – якщо це горе вже не спіткало її остаточно – не накликавши публічної ганьби на свою сім’ю – ця проблема видавалася надто хитромудрою, щоб впоратися з нею.

Ще жодного разу, відколи вона передала всі свої справи Монті після його нових умовлянь рік тому, переслані їй гроші не відповідали її сподіванням.

Коли в січні він написав, що Північно-західний мідетопний завод перебуває у стадії "реорганізації", яка тимчасово знижує його ціну і зменшує дивіденди, вона була схильна – хоча й з недомислом – вірити в правдивість його слів. Вона не вдавала, що розуміє це пояснення, надане з безміром головоломних обставин, сформульованих цілковито незрозумілим жаргоном. Ситуація була тривожна й неприємна, але вона спробувала повірити в те, що сказав Монті. Поряд не було людини, яка могла б їй щось підказати; вона не могла і не сміла будь у кого просити поради листом. Вона зробила Монті своїм бізнесовим агентом з повною владою повірника. Він міг робити з нею все, що йому заманеться. І це тривожило найбільше.

У середині липня він широкомовно описав свій великий жаль і прикрість, що фінансове становище Північно-західного мідетопного вельми повільно відновлюється; там досі панує безлад через "реорганізаційні" труднощі, проблеми з "рефінансуванням" і "виснажливі зволікання через безглузді позови" – Монті мав незвичайний дар багатослівної невизначености. Одне слово, Північно-західний мідетопний повідомив своїх акціонерів, що за піврічний звітний період не було задекларовано жодних дивідендів. Йому було невимовно шкода… однак, звісно, це не його вина.

Приголомшена розумінням того, що вона опинилася сама в чужій країні без прибутку і будь-якої певности, що його буде відновлено, вона цілісінький день непокоїлася тим, як діяти далі в цьому неприємному становищі.

Їй спало на думку, що можна було б позбутися активів у Брайтвуді. Вона розуміла, що успадковані акції в шпиталі не мають ринкової цінності. То не були звичайні комерційні чи промислові цінні папери. Прибуток був малий і непевний; самі акції коштували тільки те, що якийсь покупець-філантроп забажав би заплатити за них.

Навіть більше, вони будили в ній сентиментальні почуття. За жодних инших обставин, позбавлених нагальної потреби, вона би ніколи не згодилася розлучитися з ними. Сентименти сентиментами, але треба якось жити. Її фінансове становище важке.

Після місяця переживань вона написала Ненсі Ешфорд. Відкинувши, після деяких роздумів, думку переповісти реальний стан своїх справ, вона вирішила обмежитися питанням, чи немає, бува, змоги перевести свої акції в готівку, як тільки знайдеться покупець. Безсумнівно, місіс Ешфорд буде здивована й розчарована, але їй доведеться лише здогадуватися. Справжньої причини розголошувати не можна.

– Поглянь, навіщо їй це потрібно? – промовила Ненсі до доктора Мерріка, отримавши листа. Вона, безумовно, має з чого жити. … Прибуток з її Північно-західного мідетопного не може бути й на пенні меншим, ніж шість тисяч на рік. Привілейовані акції… Надійні, як золото. Як думаєш, хтось обманює її? Вона так мало знає про бізнес.

– Хто керує її справами, поки вона за кордоном?

– Ніхто – як мені відомо. У цьому бізнесі немає нічого складного. Пригадую, як вона говорила, що її брат – точніше кузен – допомагатиме їй складати звіт з податку на прибуток.

– Ви знаєте що-небудь про нього?

– Нічогісінько. … Чи міг би він орудувати її грошима?

– Малоймовірно… Та й навіщо? Хіба що вона дала йому карт-бланш на купівлю й продаж; але цього вона не зробить.

– Що мені відповісти їй, Боббі?

– Скільки коштують її брайтвудські акції?

– Оцінювати песимістично? – посміхнулася Ненсі.

– Ні, оптимістично! Як Мікабер!

– Приблизно двадцять тисяч, на мою думку. Хочете їх?

– Так… Повідомте, що уклали контракт на продаж її брайтвудських паперів на суму… двадцять п’ять тисяч доларів. … Скажіть їй, що покупець поділить сплату цієї суми на двадцять п’ять щомісячних платежів… Це захистить її від банкрутства за кордоном; а поки що…

– Так? … Поки що?

Доктор Меррік рушив до дверей.

– О, не знаю… Напевне… це її справа.

Знову Гелен узяла довгого листа, отриманого щойно від місіс Ешфорд з його рятівним долученням й обіцянкою того, що гроші приходитимуть і надалі. Однак тривожні думки не давали їй спокою. Вона урвала важливий зв’язок з найдорожчим, що плекав доктор Гадсон. Неначе поклала край тому, заради чого він жив.

У листі не було і сліду докору, прямого чи прихованого… Однак легко було помітити нотку тривоги.

"Сподіваюся, продаж брайтвудських акцій зовсім не означає, що ваші прибутки з инших джерел цілковито вичерпані… Чи не потрібне вам наше сприяння?"

Після короткого опису укладеної угоди й умов продажу Ненсі Ешфорд приготувала для неї попурі з місцевих новин… Ви би не впізнали Детройту!.. Нові клуби, нові театри, розкішні готелі, вишукані крамниці! Навіть шпиталь матиме новий відділ. Уже накреслено план.

"Тепер доктор Меррік з нами. Чи, скоріш за все, ви вже знали про це. Звісно, я в захваті від того, як хутко він прогресує, бо мене він завжди цікавив… Природно, що він має чималу перевагу над звичайним інтерном, позаяк, знаючи з першого дня своїх медичних студій, що обиратиме нейрохірургію, він потрапив сюди з більш спеціялізованими знаннями й досвідом, ніж будь-який инший молодий лікар, що долучився до нашої організації. … Доктор Пайл вже ставиться до нього шанобою, що тішить мене. (Доктор Пайл такий шпаркий з новаками)… Боббі дістав дозвіл опорядити власну лабораторію. Нам придався невеликий альков – можливо, ви пригадуєте – неподалік від головного солярію на верхньому поверсі. Ми розділили його. Якби ви тільки бачили, яку апаратуру він встановив. Думаю, що це більше хемічна, ніж фізична лабораторія… Склодувна майстерня! Кузня! Гамарня! Повно усіляких електричних пристроїв!.. Від нього не допросишся пояснень… Учора я побувала там і спитала його, чи він монтує новий радіоприймач, і він відповів: "Щось на кшталт того". … Але це нічого означає, хіба лиш те, що він не хоче, щоб йому надокучали.

О, я була в такому невимовному захваті, коли йому вручали диплом! Увесь цей час я покладала такі надії на нього… І коли настав той великий день… його ім’я одне з перших у церемонії (він не сказав і слова мені про те, що отримав другу відзнаку!) і я просто сиділа там і плакала, як безголова. … Його матір не могла прийти, а тому я була за його матір… І якби ви тільки бачили його діда! Гордий? Коли весь курс ішов через поміст по дипломи, старенький містер Меррік устав з крісла, намагаючись розмахувати хустинкою, поки хтось не посадив його, потягнувши за поли".

Аркуші тремтіли в руках Гелен, поки вона читала.

Останній рядок на тій сторінці – а то була восьма за ліком – було викреслено, однак ці слова ще можна було розгледіти:

"Молодий лікар, який одержав…"

Наступна сторінка була спершу пронумерована дванадцятою. Це число також було невдало витерте і переправлене на дев’ять.

Після довгих роздумів Ненсі Ешфорд опустила істотну частину свого листа.

– Ось чек на тисячу, – мовив Боббі Меррік, стоячи біля столу Ненсі.

– Дякую. Я саме скінчила до неї листа. Сьогодні відішлю його.

– Чудово!.. До речі… ви розповіли щось про Досонів?

– А чому би й ні? Хіба не треба було?

– Опустіть цю історію… не думаю, що вона сильно зацікавить її… і, крім того, є ще інші причини.

– Як хочете, – сказала Ненсі, поспіхом витягаючи сторінки, на яких було написано:

"…першу відзнаку, був найближчим другом доктора Мерріка… Дамон і Питіяс… Ось де описана така дружба! Вони разом працювали впродовж свого медичного курсу – однакова спеціяльність. За першу відзнаку тепер належить винагорода, яку спонсорує містер Овен Симмонс (Компанія "Симмонс турбайн") – рік у Відні, усі витрати, стипендія, щедра допомога і т. ин… Досони були тут минулого четверга – того дня, коли прийшов ваш лист. Вона їхала до Нью-Йорка, щоб провести свого чоловіка.

По суті, всі вони троє були як брати і сестра. Мимоволі я заздрила їм. Вони радилися тут, у моєму кабінеті, цілу годину, і коли вийшли, зустрівши мене в коридорі, містер Досон був дуже схвильований. Він видавався таким щасливим, коли я сказала: "Ви виглядаєте так, наче нині Різдво!" – "А чому би й ні?" – відповів він, сміючись. – "У мене все гаразд!" – "До Європи!" – "Авжеж!"

Вони мають милого хлопчика – якому буде чотири. Я ніколи не бачила дитини, так чудово вихованої. Доктор Меррік поїхав разом з ними до Нью-Йорка і привів з собою малого Джека, щоб той зачекав у Виндимері, поки повернеться місіс Досон. Гадаю, що старий містер Меррік тепер, саме в цю мить, веде поні, якого він купив для нього…"

А таким був лист від Джойс:

"Авжеж, люба, гадаю, що ти не будеш вдоволено казати: "Я ж тобі говорила". Бо инакше то би не була ти… Кожнісінького дня я картаю себе за те, як огидно використала тебе тієї зими, коли ти так відчайдушно прагнула захистити мене від самої себе.

Я не була справедлива з усіма упродовж тих днів. Навіть з нещасним Боббі. Я ніколи не казала тобі цього навпростець. У мене був такий намір; але, бачиш, я подзвонила йому наступного ранку і попросила прийти до мене. Я невиразно пригадувала, що він був… так би мовити, ласкавий зі мною напередодні увечері, і подумала, що ми зможемо відновити нашу дружбу. Він знайшов якусь відмовку. Я була скривджена й принижена. Я знала, що була якась причина відчуження між тобою й Боббі, бо – ти зможеш простити мені, люба? – я помітила листа, якого ти одержала від нього трохи згодом, і зазирнула туди. Він просив пробачення за те, що завдав тобі повно страждань. Я знаю, це означало, що всієї правди він тобі не розповів. Ти подумала, що він був на тій хмільній вечірці в Ґордонсі, і я просто змусила тебе так подумати – після того як він відмовився бачитися зі мною. Однак насправді він прийшов туди тверезий і пересварився з усіма, щоб вивести мене звідти, коли я була п’яна як ніч і не могла пригадати всіх тих подій майже три дні. Я знаю, що Боббі ніхто для тебе і ти зневажаєш його, але буде справедливо, коли ти знатимеш, чому саме він привіз мене додому тієї ночі в День подяки.

Ні, люба, краще не буде. І не буде ніколи. Томмі нічого з собою не вдіє. Однієї ночі він повертається додому п’яний, понурий і впертий; наступної – п’яний, дурний і сентиментальний; ще иншої – п’яний, допитливий і прискіпливий; а згодом – п’яний, злий і брутальний; але завжди п’яний. У цьому на нього можна покластися! Я ніколи не знаю, з яким настроєм прийде він – чи лаятиме мене за вигадану байдужість до нього і його роботи (він сам коло неї не упадає!) або надокучатиме удаванням любови, якої не відчуваємо ми обоє – однак я завжди можу бути певна одного: він буде п’яний!

Спершу він заявляв, що пише краще, коли захмелілий, і я повірила йому; я пила разом з ним – у будь-яку пору дня, усюди, де тільки можна, з усілякими людьми. Він сказав, що це допомагає йому вловити місцевий колорит для оповідань. Я повірила його слову. А згодом побачила, як пияцтво швидко підточує його. Журнал продавався гірше. Нам почали надсилати його речі – з короткими, обурливими записками. Я так не любила присікуватися до нього, але настав час, коли мусила повстати проти того, що він волочився з тією сороміцькою зграєю претендентів на літературний чи мистецький талант якогось штибу – майбутніх і колишніх!

Але тепер він сам-однісінький і не робить майже нічого. Дякувати Богові, нам не треба хвилюватися, звідки платити ренту чи де брати вечерю. Милий татко подбав про це. Поки будуть видобувати мідну руду на Верхньому півострові, ми з Томмі зможемо пережити життєві незгоди, хоча бізнес цей нецікавий і життя зовсім зійшло нінащо. Я покинула б його вже завтра, якби не відчувала, що на мені лежить певний обов’язок. Я настільки ж відповідальна за його звички, як і будь-хто инший. Що робили би ви на моєму місці?"

Отже, Північно-західний мідетопний не спіткало жодне лихо, бо в иншому разі Джойс мала би клопоти з дивідендами. Вона напише до Монті і вимагатиме відповіді на деякі серйозні питання. Чи Монті зголосився наглядати за її бізнесом з метою привласнення прибутку? Чому вона не попросила поради, перш ніж здаватися на його ласку? Надійних трастових компаній вистачає… Можливо, існує якесь пояснення. Так, він мусить дістати нагоду для нього… і дуже скоро! Вона напише вже сьогодні… Отже, він умить полонив Брайтвуд?… Склодувна майстерня!.. А навіщо?… що хірургія має спільного з дуттям скла?… Чому він не розповів правди про той епізод в Ґордонсі?… Вона була рада, що його лист з пробаченнями був надто розпливчастий, щоб Джойс усе зрозуміла…Бідна Джойс!

Зібравши пошту, вона устала зі столу, усміхнулася до старого Мартіно, коли той ввічливо відсунув її крісло, і повільно почвалала звивистою доріжкою. Яскрава парасолька не переймалася жодними тривогами, виграючи барвами на її лиці. Вона зійшла вузьким маршем сходів до наступного рівня гірської дороги, яка по спіралі здіймалася від села вгору; попрямувала граціозним її вигином до другого довгого маршу, який поступово розрісся до вулички, обступленої з обох боків мальовничими крамничками.

Учора вона пообіцяла собі, що цього ранку вирушить на екскурсію до Вілли Карлотти. Навскоси через затоку, на лісистому березі невимовної краси для туристів було відкрито дім чужоземного принца. Кілька скульптур Канови, рідкісні орхідеї, багате різноманіття екзотичних речей.… Вона мусить побачити їх. Як усі.

Її не обділили увагою, коли вона ступила в червоно-синій моторний човен з балдахином… Чимало помічників на невеликому причалі перед Віллою Карлоттою зголосилися допомогти їй висадитися на берег. Мініатюрну парасольку передали найближчому членові приймального комітету, путівник в шкіряній оправі – иншому, польовий бінокль на ремінці скинули з плеча; і, пошкодувавши розпачливим жестом, що в неї вже немає нічого, вона простягла обидві руки і дозволила парі заздрісників, які зосталися без обов’язків, допомогти їй перебратися через планшир.

З усмішкою зібравши свої пожитки, вона зійшла до великих металевих воріт, а через них – у прохолоду великої зали, де стеля, стіни, підлога були з білого мармуру.

Молода американка, приблизно її віку – можливо, трохи старша – сиділа на великій мармуровій лавці – єдине місце в кімнаті, де можна було сидіти – зосередивши свою увагу на уславлених Купідоні та Психеї. Вона черпурно виглядала у своєму сірому англійському костюмі й тісному сірому капелюшку, облямованому каштановими кучерями.

Вони зміряли одна одну коротким поглядом, кивнули, усміхнулися. Гелен сіла поряд з нею.

– Це найкращий його витвір, як гадаєте? – Наважилася урвати мовчанку дівчина в сірому.

– Вишуканий!

Авжеж, вона повинна знати, які саме речі вишукані, роздумувала Меріон. Те слово описувало і її саму… Десь поблизу вона сподівалася зустріти молоду жінку з синіми очима, довгими віями, синяво-чорним волоссям, мабуть, укладеним у так зване пишне каре, усмішкою, спокусливою, як у Мони Лізи, і голосом, що нагадує віолончель. ("Боббі – ради Бога! – запротестувала вона. – Ти певен, що це не арфа небесна? – "Ну, щось на взір того", – згодився він.)

– Що ще тут цікавого? – запитала вона після довгої мовчанки.

– Ніколи тут не була, – відповіла Гелен. – Думаю, що сади і якась заморська папороть. Ходімо подивимось? Ви одна, чи не так?

– Авжеж, сама і самотня.

Стукіт їхніх каблуків відлунював у просторому коридорі, поки вони шукали осіннього сонця. На терасі вони завагалися, розпитали доглядача і пішли широкою доріжкою на північ через декоративні сади, справжній витвір мистецтва.

– Ви приїхали з Беладжо?

– О так. Минулої ночі вона прибула з Лугано і зупинилася в невеликому сільському готелі… Думала, що буде тут, мабуть, з тиждень.

– Гм… тоді ви мусите переселитися нагору до Вілли Сербеллоні. Я була би така щаслива!

І скоро вони назвали себе, пуп’янок дружби розквітнув з бистротою, природною для зустрічі двох самотніх одноземців в чужому краї. Молода місіс відразу ж розповіла свою історію.

– Буде набагато краще, якщо йому не доведеться піклуватися про мене, поки не усталиться життя, – пояснила вона. – І, все одно, це моя перша подорож до Європи. Я хочу мандрувати, побувати в різних місцях.

– Дивно, що ви приїхали до Беладжо відразу з Парижа. Звісно, цьому я рада; але тут немає нічого, крім чудесного краєвиду… Люди так не роблять, чи не так? Вони їдуть… о, вони їдуть у всілякі шато або уздовж Рив'єри; Рим, Париж, Неаполь, Флоренція. Як сталося, що ви приїхали сюди?

– Я прочитала про це місце в книжці. Дуже давно… Завжди хотіла приїхати сюди!

Було цікаво шукати взаємні інтереси. Доктор Досон щойно закінчив Медичну школу в червні. Отримавши першу відзнаку, він потрапив до Відня. Нейрохірургія – це його спеціяльність… Гелен отримала листа, саме цього ранку, від друга з Детройту, який близько знав молодого лікаря, що одержав другу відзнаку на цьому курсі. Безсумнівно, що доктор Досон добре його знав.

– Меррік? – чоло Меріон зморщилося, поки вона пригадувала. – О так, серйозний хлопець, чи не так? Але ж ви ніколи не зустрічали його…

– Я його бачила… Думаю, що ви описали його… досить добре.

– Який милий грот!.. Ходімо вниз!

Вони зійшли у вкриту мохом, оброслу папороттю місцину і сіли на кругле кам’яне сидіння, повернувшись до ліпнини Пана на вишуканому постаменті.

– Чому ж він такий серйозний? – запитала Гелен. – Певно, що в нього все просто чудово!

– Думаєте, що він виглядає серйозним?… Невже? То найбільший шалапут, якого я тільки бачила!.. Серйозний?… З цією капосною посмішкою?

– О, ви маєте на увазі Пана!.. Він малий чортяка!

– А ви досі думали про молодого доктора Мерріка. – Меріон прикусила нижню губу, хитро усміхаючись, і таємниче приплющила одне око. – Можливо, що він взагалі ніколи не був серйозним. Це йому не потрібно. Страшенно багатий, чи не так?

Вони мандрували далі, час від часу натрапляючи на чарівні несподіванки – короткий марш збитих східців біля муру, покритого виткими трояндами, що спускалися до тінистої загати – невеличкої класичної альтанки, де плитняк був всипаний утеклим зжовтілим листям. Меріон дала волю своїй уяві, балакаючи про любовні романи й інтриги, які приховували ці безлюдні закамарки багато літ.

– Тепер він у Брайтвуді, – зауважила Гелен під час першого антракту в рапсодії своєї нової приятельки. – То шпиталь доктора Гадсона; а тому, природно, це мене цікавить.

– Так, звісно, – Маріон усміхнулася загадково.

Полудень вже давно минув. Невеликий човен, що привіз Гелен, був пришвартований до причалу. Їм допомогли сісти в нього. Вони обоє мовчали п’ять хвилин – Гелен вдивлялася в срібні брижі на тихій воді, а погляд Меріон був прикутий до прегарних терас і воріт вілли.

– Гадаю, – мовила Меріон мрійливо, – що це найчудовіше місце, яке я тільки бачила!

– Одного я не можу зрозуміти, – обличчя Гелен було втіленням недомислу. – Як вони могли допомагати одне одному – внутрішньо… Разом отримали відзнаку… мали однакову спеціялізацію… це також дуже обмежена царина!

Меріон обернулася, спостерігаючи за нею з ледь помітною усмішкою.

– Якби я знала, що знайду людину, яка так цікавиться ним, то обов’язково дослідила б це питання… Зазирнімо в ці цікаві крамнички, перш ніж підемо догори… Не хочете?

Коли Меріон Досон зайшла до своєї кімнати того вечора – вона переїхала нагору у віллу – багато тривожних думок роїлося в її голові. Щодо успіху цієї місії, то він був безперечний. Боббі послав її, щоб вона дізналася всю правду про фінансові труднощі Гелен, і підказала йому, як знайти спосіб їх виправити. Він признався їй, що його мотиви були, здебільшого, філантропічні. Якби доктор Гадсон жив, то вона не зазнала би цієї фінансової катастрофи; а за смерть доктора Гадсона частково відповідальний він. І тому зобов’язаний піклуватися про її гаразд.

– Певен, що немає якихось инших підстав, Боббі? – дражнила вона його.

– Хотів би я, щоб вони були – визнав він, – але це не так. Я вигнав цю думку геть з голови… Щиро кажучи… Вона на мене й дивитися не може!

Жіноча інтуїція вмить підказала їй, що Боббі зовсім неправильно оцінює ставлення Гелен Гадсон до нього… Як би вона могла втішити його, в імпресіоністичному стилі розповівши про нинішню бесіду. Але то буде нечесно. То ж кому присягне вона на вірність у цій справі? Досить того, що вона по-зрадницьки вивідала в Гелен інформацію про її труднощі з грошима – однак це врешті-решт піде їй на користь. Дізнавшись колись – якщо це колись і станеться – як звільнилася від фінансових проблем, вона не скаржитиметься на спосіб… Але вона ніколи не простить іншого, розголошеної таємниці про зацікавлення персоною Боббі… Справді, це вкрай неприємна річ – бути шпигуном.

Цілий день вони були разом, блукаючи туди і сюди кривими вуличками; о четвертій зі скрипінням волоклися догори у стародавньому фіякрі з високими, обкутими залізом колесами; о сьомій, неспішно вечеряли в альтанці – свідомі дружби, що приречена, відчували вони, бути вкрай цінною. Гелен наполягла, щоб вона узяла собі кімнату поряд, на південному боці, де великі вікна з балконом виглядали на затоку… Завтра вони снідатимуть рано, щоб встигнути на невеликий пароплав, коли той вирушить у свою першу денну подорож до Комо.

"Я би відмовилася від цієї місії вже сьогодні, – писала Меріон, – і відразу повернулася додому, якби не знала, що моя детективна робота буде корисною для неї. Вона страшенно самотня, неймовірно схвильована; і розповідатиме мені про це ще кілька днів. Її навіть не треба ні про що питати. Вона розповідає мені все з власної волі. Але, Боббі, мені так соромно за цей обман. Яке ж це миле створіння! Я не стрічала ще людини, з якою би заприязнилася так скоро. Будь ласка, подбай про те, щоб вона ніколи не дізналася про мою роль у цій справі. Не думаю, що вона зможе пробачити мені, дізнавшись, що я прагла дружби з деякою метою!"

Крамарі в невеличкому Беладжо скоро звикли до того, що дві незвичайно принадні молоді американки гуляють їхніми вуличками, а шкіпери прогулянкових човнів, які курсували озером Комо, гордилися з того, що ті частенько сідали до них на борт. Щоранку вони снідали в альтанці, щоранку гуляли, рукою до руки, серед доглянутих з любов’ю готельних садів.

У їхніх особистих історіях зосталося дуже мало невідомого їм обом. Їхні звіряння були ніжні, дівочі, щиросерді. То не була пересічна дружба. З першої миті вони відчули нездоланний потяг і не дбали про те, щоб зберігати стриманість, яку кожен природно відчуває до незнайомця.

Уранці того трагічного вівторка, який пригадуватимуть з мукою, вони ходили на прогулянку виснажливою гірською дорогою над Менаджо. Гелен розповіла правду про дилему, що постала перед нею через бізнесові зв’язки з Монті, і дістала настійну пораду зачекати трохи і не робити нічого до повернення в Штати, зважаючи на те, що прибуток їй поки що гарантовано… Відкривши душу до останку, вона вільно говорила про Боббі, і дрижання в її голосі розповіло все, про що вона вагалася зізнатися словами.

Після обіду почало дощити. Вони згодилися щодо сієсти і повернулися у свою кімнату. За годину Гелен, прокинувшись, вирішила написати кілька листів. Вона пригадала, що забула свій путівник в кімнаті Меріон. Тихо повернувши клямку і переконавшись, що двері не зачинено, вона навшпиньки перетнула кімнату, усміхнулася на заснуле обличчя на подушці і взяла свого "Бедекера" з письмового столу. Поряд з ним, обклеєний марками і готовий до надсилання, лежав грубий лист, адресований Доктору Роберту Мерріку, Брайтвудський шпиталь, Детройт, Мічиган, США.

Вона була ошелешена… немовби хтось ударив її в самісіньке серце. Майже не здатна дихати, вона наосліп намацала собі дорогу з кімнати, і так боялася збудити Меріон, що лишила двері відчиненими, не ризикуючи клацнути замком.

Дуже довго сиділа вона на краю ліжка, з похиленими плечима, поклавши нерухомі руки на коліна. Світ полетів шкереберть. Розпашіла, вона пригадувала речі, які шепотіла на вухо Меріон Досон – звіряння, які найдосконаліші тортури інквізиції не вирвали би з неї… І не було сумніву, що всі ці палкі зізнання було вилито на папір, щоби вдовольнити цікавість Боббі Мерріка. Тепер усе зрозуміло!.. Яким же дивним вони вважали цей збіг – вона і Меріон – що змогли зустрітися так випадково і знайшли найціннішу дружбу, якої ще не мали!.. От тобі і збіг обставин!

Меріон міцно спала до дев'ятої і прокинулася з неприємним відчуттям, що сталося щось прикре. Дощ лив, як з цебра. У кімнаті було темно. Дув сильний протяг. Двері були відчинені. Вона ясно пригадувала, що зачинила їх.

Зненацька Меріон зойкнула і схопилася за горло обома руками. Короткими, неспішними кроками вона підступила до столу. Путівник зник! Узявши його, Гелен мусила помітити листа. Вона впала на ліжко, плачучи від жалю.

За півгодини, навіжено вистукуючи пальцями по скронях, вона вирішила віднести листа Гелен і вблагати її прочитати його. Вона розповість їй усе і спробує пояснити, яка її участь у цій добродійній зраді.

Її серце шалено калатало, коли вона, з розпашілим лицем, тихо постукала у двері Гелен і не почула відповіді; натиснула на клямку, але двері виявилися зачиненими.

Повернувшись до своєї кімнати, вона ошатно вдягнулася і повільно зійшла гвинтовими сходами; обшукала вітальню, заглянула у їдальню; зрештою набралася відваги й підійшла до столика консьєржа.

– Місіс Гадсон сходила вниз? – спитала вона з пересохлим горлом.

– Вона пішла, пані… А ви не знали?

– Пішла?… Ви маєте на увазі, що пішла з готелю?

– Приблизно о четвертій, пані.

Але… куди?

– Вона не лишала адреси, пані. Сказала, що згодом пошле по свої валізи.

Меріон повільно обернулася і, наче мертва, відступила назад до підніжжя сходів; тоді, після певних вагань, знову підійшла до столика.

– Ви не перевірите, чи для мене немає листа?

Він слухняно перевірив кілька шухляд на стіні позаду себе і перегорнув пачку листів, шукаючи те, що жоден з них не сподівався знайти.

Цілу ніч лила злива, і Вілла Сербеллоні, якщо й не була найсамотнішим місцем у світі, все одно не відстала далеко за цією ознакою від Континентального готелю в Мілані.