Прекрасна одержимість

XX

Так, доктор Ардмор тут, визнали у приймальні, але навряд чи його можна побачити… Так, дуже заклопотаний нині… Місіс Гадсон?… Вона ще жива… Чи не хотів би він сісти?… У приймальні його прийняли зі співчуттям.

Боббі нервово нашкрябав цидулку.

– Віднесіть цю картку доктору Ардмору, – сказав він, – і переконайтеся, що він отримав її!

За кілька хвилин осадкуватий, посивілий чоловік сорока п’яти літ квапливо попрямував через коридор і простягнув йому руку.

– Так, я Ардмор. Сьогодні ми тільки-но говорили про вас, докторе Мерріку. Це справді велика честь… Гадсоне… Мій друже, на жаль, ми не зможемо врятувати її… Ні, поки що нічого не робили… Надто рано – ви розумієте. … Струс мозку… Донеллі мусить трохи зачекати… Він вважає, що сьогодні вже можна спробувати… але надій у нього немає… Чи притомна? О – час від часу; частково. Ми мусили знеболити її, ви ж знаєте… Певен, вона розуміє, що цілком осліпла.

– У такому разі контузія вкрила потиличні долі!

– Саме так! Просто в потилицю! Дуже глибоке ушкодження!.. Крім того, зламано ребра. Це також погано. Послаблює опір… Донеллі вирішив ополудні, що операція на голові марна, однак зважився на неї… Він не бачив надто багато випадків на взір цих. Я хотів би мріяти – але – мій Боже, чоловіче! Ви тут! Ви це зробите! Донеллі буде вельми вдячний!

Серце Боббі затріпотіло.

– Ви справді думаєте, що він захоче доручити це мені?

– Вам? Він скаже, що ви послані Богом! Донеллі – чудесний хірург, але він не має такої спеціялізації. Він довіку буде вдячний!.. Ходімо – відвідаймо вашу пацієнтку… Я відповідаю за цілковиту згоду Донеллі… Ходімо… будь ласка.

– Зачекайте хвилинку, докторе Ардморе, – сказав Боббі, відсмикнувши руку, що тягла його вниз коридором. Маю вам дещо сказати, перш ніж побачу місіс Гадсон. Ходімо туди, де могли б поговорити наодинці.

Ардмор повів його в невеликий покій.

– Думаю, ви мусите знати, – сказав Боббі, що життя цієї молодої жінки хвилює мене не лише з професійного погляду; і це пов’язано не лише з тим фактом, що вона моя знайома і землячка… Я плекав надію, що вона стане моєю дружиною.

– О господи! Яке становище!

– Авжеж! Тепер я розповім вам решту. У нас сталося дуже серйозне непорозуміння. Тобто, вона неправильно зрозуміла мене. Тому буде набагато краще, у тому разі, якщо свідомість тимчасово повернеться до неї, щоб вона не здогадувалася, хто її хірург.

– Але, – заперечив Ардмор, – чи цей факт не спонукатиме її чинити більший опір?

– Не той, який нам потрібен.

– Гаразд, вам краще знати… Я розповім медсестрі і спробую утаїти ваше ім’я.

Саме запалість її уст нагнала пекучі сльози на очі Боббі. На мить він подумав, що не зможе витерпіти.

Ардмор, спостерігаючи за його глибокими почуттями, відчув тривогу. Це не та царина, де лікар-хірург мав би виявляти емоції. Він схопив плече гостя п’ятьма жилавими пальцями і пробурмотів: "Заспокойтеся! Ви лікар, а не її коханий!"

Він дав знак сестрі піти за ним у вестибюль і залишив Боббі наодинці з пацієнткою. Вона ледь заворушилася, коротко зітхнула і здригнулася від болю; вуста стислися на мить і знову відпружилися, скорботно опустившись.

Боббі потиснув руку, що лежала на білому простирадлі. Її пальці спромоглися на ледь-ледь відчутний порух. Миле дитя! Принаймні, вона примарно відчувала дружнє стискання, хай від кого воно було. Нехай буде хоч так!

Двері відчинилися, і Ардмор повернувся разом з медсестрою, в очах якої горів вогник. Вона долучилася до важливої таємниці.

– Мабуть, ви би хотіли влаштувати огляд, докторе, – сказав Ардмор.

Боббі кивнув. Сестра повела його до вмивальної кімнати і знайшла халат та рукавички. Пацієнтку належно поклали і зняли тимчасові пов’язки. Боббі стояв, приголомшений її виглядом. Ушкодження, як говорив Ардмор, було дуже і дуже глибоке. Він хутко, майже промовисто дихнув, торкнувшись його… І знову англійський лікар твердо схопив плече молодого колеги сильними пальцями і пробурмотів: "Пам’ятайте! Вона ваша пацієнтка!"

– Ми нічого не здобудемо, чекаючи, сказав Боббі. – Пошліть, будь ласка, по доктора Бонеллі. Розпочнемо, як тільки він прибуде.

Була шоста година, коли Гелен лягла на операційний стіл, а вже о пів на восьму її перенесли назад на обладнане коліщатками ліжко, на якому привезли туди.

Упродовж півтори години Боббі Меррік, завдяки неймовірному зусиллю волі, став нейрохірургом, який оперував пацієнтку Гелен Гадсон – з вкрай важкою потиличною контузією.

Коли її привезли, він злякався на мить, що не зможе досягти тієї професійної постави. Він вагався, перш ніж робити перший надріз, неначе скальпель цілився йому в самісіньке серце. І тільки спромігшись на перший вправний наріз, він цілковито став хірургом.

Донеллі стояв поруч, обережно, ніжно збираючи кров; дивуючись з надприродної точности, з якою вени затискували щипцями, тільки-но з’являвся натяк на те, де вони розташовані; споглядав із заздрісним захватом хуткість і певність цих тонких, сильних, досвідчених пальців.

Двічі Меррік заглянув тривожно в очі анестезиста – наповнювати етером потовчені легені було нелегко – але, очевидно, задоволений тим, що прочитав там, зі ще більшою зосередженістю взявся до справи.

Панувало величезне напруження, і невеличка група в операційній кімнаті була на диво мовчазна. Вони всі разом розуміли, що грають роль у зворушливій драмі – можливо, навіть трагедії. Кожен її подих міг стати останнім. Тепер головне – вправність хірурга. Життя і смерть залежить від того, як вчасно й правильно усуватиме він згустки крови. Надто глибокий розріз означав смерть; надто плиткий – сліпоту до останку днів!

Коли операція майже завершилася, Донеллі запитав, зиркнувши благально і простягнувши руку по голку, чи міг би він не накладати швів на скальпі. Але Меррік похитав головою.

Невеличка процесія вийшла через двері. Боббі хитко поплівся до сусідньої роздягальні; сів на білий емальований стільчик, опустивши плечі, і пильно розглядав свої руки… Її кров!.. Донеллі з медсестрою допомогли йому скинути гумові рукавички й халат. Імпульсивний італієць сам наполіг на тому, щоб витерти обличчя гостя холодним рушником, прагнучи виявити свою симпатію. То була найзворушливіша подія з усіх, які йому довелося пережити, працюючи за фахом, де драматичні ситуації трапляються повсякчас.

Трохи згодом вони спробували переконати Мерріка щось з’їсти, однак його вечеря складалася з міцного бренді, яке він пожадливо ковтав, наче п’яниця. Було марно сперечатися з ним. Він вже твердо вирішив піти до ліжка своєї пацієнтки і чекати на результат.

– Але ж ви нічого не вдієте, – ствердив Ардмор. – Минуть години, перш ніж ви зможете дізнатися про щось більше, ніж знаєте тепер, хіба що, звісно…

– Саме так! – пробурмотів Меррік. – Якраз "хіба що" і турбує мене… Це – і загроза швидкої пневмонії.

Донеллі та Ардмор пішли вечеряти. Коли вони розійшлися біля воріт шпиталю, італієць сказав: "Він покладає надто великі надії. Наш юний друг буде вельми засмучений. Але сьогодні він створив справжній шедевр!"

Її кімната була напівзатемнена, але очі Мерріка, скоро звикши до сутіні, пестили вроду її обличчя. Він не перев’язував очей. Вони були заплющені; і довгі чорні вії – незвичайно довгі – отіняли темнуваті запалені щоки. Її дихання було рівномірне, тихе – майже надто тихе подеколи, і він уставав з крісла біля вікна і схвильовано простував до ліжка, відчуваючи, як дзвенять нерви, натягнуті наче струни.

Переважно він сидів, поклавши лікті на коліна, підперши підборіддя руками, роздивляючись її лице, час від часу пробуджуючись, коли довгий, тремтячий видих примушував бігти до неї з приготованим стетоскопом.

Приблизно опівночі він почав ходити туди-сюди коридором, і, повернувшись до покою, прошепотів на вухо Джулі Крейґ:

– Її одежа в отій шафці?

– Так, докторе… Я можу допомогти вам?

Він похитав головою, пішов в гардероб і після недовгих пошуків витягнув забруднену і порвану синю сукню, обмацав комір і, знайшовши те, що шукав, поклав вбрання назад у шафу, зачинивши двері.

Джулі Крейґ з цікавістю стежила за ним, поки він сидів, граючись з коштовною прикрасою, яку витяг з одежі пацієнтки. З нею пов’язана якась чудесна таємниця. Вона хотіла би знати.

Коли минуло трохи часу, він устав і, схилившись над нею, прошепотів:

– Ви можете вийти і трохи прогулятися. Я покличу вас, коли буде знадобиться.

Почало розвиднятися. Невеличкий годинник енергійно цокав на столику. Пташки сонно щебетали за вікном. Дзвони скликали на ранішню молитву.

З ліжка почулося втомлене зітхання. Джулі Крейґ дбайливо схилилася на ним.

І тоді, цим милим голосом, що мав чудернацький тембр приглушеної віолончелі, серед істеричних тихих схлипувань, пацієнтка Боббі Мерріка пробурмотіла:

– О благословенний Боже, – Я бачу!