Змордований безсонною ніччю і розумовими муками більшими від тих, на які себе вважав здатним, молодий Меррік, понуро всівся в м’яке крісло у вранішньому поїзді до Детройту.
У відповідь на довгу і збуджену телеграму, яку він минулої ночі надіслав їй із залізничної станції дорогою до Тоні (пошкодувавши щиро про це дві години потому), Ненсі Ешфорд зателеграфувала, що буде чекати на нього в депо Мічиґан-Сентрал.
І саме цього її образу, що світиться нетерпінням і сипле питаннями, він страшився найбільше. Ненсі тривожити не треба.
Щодо нього, то він переживе. Якимось способом він зможе пристосуватися до цілковитого відречення від ілюзій, які плекав він щодо доктора Гадсона, і того героїчного культу, що підтримував його під час нудного, монотонного зубріння в Медичній школі; хоча тепер, коли ґрунт западався під ногами повсюди, він уже не був певен, чи зможе повернутися і запрягтися в ярмо, як раніше.
Але хай яким важким видавалося це завдання, воно було досить простим порівняно з тим, яке от-от чекало на нього: сісти поряд з Ненсі Ешфорд і вигадувати гарні слова, якими він мав розповісти їй, що святий Вейн Гадсон, якому вона безкорисно присвятила себе, був божевільний.
Він не був навіть цікавим безумцем. Такий безумець, частіше за все, мав осяйний розум, що вибухав під натиском – вибухав іскристо, з голосним ляскотом, після чого сусіди вибігали з пасами й ношами, що позбирати те, що від нього залишилося, й віднести до божевільні.
Ні, цей чоловік доктор Гадсон не спромігся вибухнути так, щоб дати змогу всім почути й довідатися, що цей великий вибух означає. Він був просто ненормальний! Чи можете ви уявити це?… Дорослий чоловік… що посідав високе професійне становище, якого поважали й шанували… працював невпинно над детальним описом того, що якийсь легковірний чудило розповів йому про неможливий досвід, а тоді завдав собі неймовірного клопоту, щоб приховати цю мішанину різної маячні за допомогою коду – завдання, гідного розуму семикласника, що бавиться в нишпорку з пістолетом-іграшкою.
Повернувшись від Тоні, безсонний та очманілий від щастя, він вирішив, хоч як було пізно, розшифрувати кілька сторінок журналу. Спершу він читав терпляче, з широкою усмішкою приємного передчуття. Він зразу ж відчув бажання, щоб ексцентричний автор докінчив банальний вступ і взявся за розкриття своєї великої таємниці – яка мала би бути велетенською, з огляду на весь цей витончений фокус з шифром.
Безумовно, поки що він не дійшов ще до чогось такого, що вимагало би товстого муру таємничости. Було б дуже важко спонукати широку громадськість прочитати це, опублікувавши англійською у вільному обігу; але вдавати, що це глибока таємниця, було б ідіотизмом.
Трохи згодом він натрапив на абзац, який змусив його скривити рота і вичавити з обкуреного горла гірке: "Що за…!" Він зневажливо відкинув невелику книжку; устав, походив по підлозі, запалив люльку, кинув її зі стуком на стіл; роздягнувся і пішов до ліжка – але не спати.
Це розчарування стало найважчим ударом в його житті. Ще три місяці тому він ніколи не брав на віру "великі моменти", "кардинальні рішення", "великі зречення", "посвяту" і подібне. Якщо люди раптом припиняли робити щось одне і поспіхом бігли в иншому напрямку, це означало, що вони зауважили більшу вигоду для себе. Щодо легенд про Савла, Святого Франциска і Жанну, то якщо в них і була якась правдива основа, то психіятри могли б пояснити її.
І не виявляв також жодної терплячости до липких солодощів сентиментальности, тих вишукано напахчених марень, які розніжені мрійники називали "ідеалами". Він завжди хотів того, щоб уся ця бредня зоставалася на службі в проповідників, поетів і слізливих журналісток.
Але останнім часом його думка з цього приводу змінилася. Неймовірний збіг обставин, коли його рятували з озера, поки инше життя гинуло в ньому, рятували коштом цього життя, пробудив у ньому велетенську вакханалію почуттів. Він міг зрозуміти Савла й Жанну… Гадсон став його ідеалом, зорею, сонцем, тотемним стовпом!.. А тепер все скінчилося!..
Добре відома давня історія про ідола, що не встояв на глиняних ногах. Його ідол падав запаморочливо… хворий на голову! Дорости до зрілости без "ідеалів" будь-якого роду; присвятити себе одному, запізніло, але з всепереможним завзяттям; і дізнатися, спаливши позаду себе всі мости, що його герой виявився йолопом!.. То був підступний удар!
Він опустив розпашіле лице на подушку і зцідив свій гнів аж до гіркого осаду… Не те щоб він звинувачував схильність Гадсона встромляти довгого носа у справи инших, пристрасно жадаючи чинити одне добре діло на день, наче той бойскаут, яким його голосив той дурний журнальчик… але… милий Боже!.. Гадсон не був першим в історії людства, хто лоскотав своє его і рвав на собі сорочку, роздаючи милостиню!
Кінець кінцем він запав у тривожний сон, бурмочучи, що має в біса приємне бажання виїхати до Нью-Йорка зранку і сісти на перший же корабель до Шербура… Його паспорт досі дійсний… Grandpère його радо вишле… Тоді йому не доведеться дивитися у вічі Ненсі. Яка ж це буде підлість!.. А Grandpère?… Милий старий останнім часом невимовно гордився ним…
У Детройті він буде вже за п’ять хвилин. Слід поводитися досить обачно, щоб не образити Ненсі. Чому б не передати їй журнал, ключ до шифру і відразу піти геть, неначе в нього якась термінова справа? Він міг би сказати, що дід дуже потребує його. Вистачило б того, якби він сказав, що занедужав сам.
Вона чекала на нього біля воріт, наївна і радісна, коли він вперше запримітив її з тунелю. Трохи збентежилась, коли він наблизився. Отже, все було написано в нього на лиці!.. Він спробував намалювати усмішку – знаючи, яким хворобливим вийшов цей посміх; узяв її за лікоть; запитав, не дивлячись їй у вічі, чи має вона щось перекусити, на що отримав заперечну відповідь; сказав носієві постерегти його сумки; і завів Ненсі в тихий закуток залізничного ресторану, де наробив багато галасу, допомагаючи скинути їй плащ – нервозний, як лис у клітці.
– Але я думала, що ти досягнув успіху, любий. – Вона стежила за ним допитливими очима, поки він дедалі більше метушився коло неї і наробив собі чимало клопоту, намагаючись знайти місце для її парасольки. – Ти не подібний до героя-переможця. Радше на чоловіка, який погнався за прекрасним метеликом, під враженням, що це якийсь птах; і виявив, позбивавши йому крила, що спіймав черв’яка.
Боббі поклав меню, яке почав зосереджено вивчати, і акцентував свою відповідь, поклавши довгий вказівний палець біля її тарілки.
– Атож! Я погнався за метеликом і спіймав хробака!
– І чия це провина – метеликова?
– Біжи на базу, Ненсі, – поступився він зі смішком.
– Бігти на базу. Та невже?! Заради чого? Твого дикого кидка?… Можеш не сумніватися: це невідпорний удар… Але забудь про метелика. Прокинься, дурню; і розкажи мені, що ти намагаєшся приховати!
Він спробував опанувати себе, прокашлявся, удав, наче закочує рукави.
Він не збирається підводити Ненсі. Мабуть, він міг би прожити без настанов примари Гадсона; але Ненсі не могла. Він збереже честь її дорогоцінного привида, навіть якщо доведеться проголосити віру у вудуїзм, некромантію і чаклунство!
– Я втомився; це й усе… Не спав майже цілу ніч. Поговорімо спершу з офіціянтом.
Вона не заспокоїлася, але вирішила лишатися терплячою.
– Це просто як два по два! – оголосив Боббі, коли офіціянт квапливо пішов. – Тобто, – він гладив скатертину нервовими пальцями, – сам механізм перекодування рукопису в читкі речення досить легкий. Але… зрозуміти, про що йдеться після того…
Він раптово замовк і посміхнувся… Мати Божа – йому сяйнув здогад – врешті-решт! Тепер його промова готова! Він скаже їй, що ці речі надто глибокі для нього! Це буде безмежно краще, ніж розповісти, що це все дитяче глупство.
– Невже? Як знадливо! – вигукнула Ненсі. – Від однієї таємниці до иншої!
Боббі витягнув книжку з кишені і розкрив на столі перед нею, і їхні голови притулилися. Тепер він усміхався, цілком задоволений своїм рішенням дати їй змогу все пояснити.
– Погляньте! Я прочитаю першу сторінку… Досить легко, чи не так?
Ненсі не тямилася від радости. Вона поклала свою руку на руку Боббі і міцно її стиснула. Надто добре, щоби бути правдою, чи не так? Він кивнув, додавши подумки: "І навіть потішно".
– Доки ти дійшов? – розпитувала вона, перегортаючи загадкові сторінки. – Ти не схвильований до смерти?
Боббі не мав того ентузіязму, що вона, хай як би не намагався.
– Ось доти… приблизно двадцять сторінок. Схвильований? Ну, ні; не зовсім те… Просто приголомшений… Ці речі непідвладні моєму розуму… Думаю, що я подібний до вашого незграбного натураліста, що женеться за метеликом. Я сподівався так страшенно багато і працював так довго, щоб піднести заслону з цієї таємниці, що тепер, коли вона розкрилася, я міг, напевне, якось викривити її або, можливо, у мене немає розуму, щоб…
Ненсі знову схопила його руку – гнівно.
– Дивися мені просто у вічі, Боббі Мерріку! Ти поводився, як не свій, з тієї миті, відколи приїхав. Ти мене не ошукаєш! Я бачу тебе, як на долоні! Ти чогось недоговорюєш! Цього я не стерплю! А тепер признавайся – і розказуй мені все! Що трапилося, хлопче?
Боббі почервонів і повісив голову, наче шкодлива дитина, спіймана з банкою варення.
– Ай, немає там нічого доброго!.. Казна-що, така моя думка… Якби хтось инший, а не доктор Гадсон… – послухайте, Ненсі, ви цілком певні, що це справді він написав? Там же немає підпису, чи не так?
– Не кажи дурниць! Про що там йдеться?
– Ну, думаю, це не зовсім релігія, але звучить, наче ті дурнуваті брошурки, які обшарпані молодики з брудними вусами кидають у вікно автомобіля… сльозливе чтиво, яке тоннами можна придбати за зниженою ціною! І навіщо було так силуватися, спотворюючи кожне слово, неначе йдеться про якусь безцінну таємницю, Бог його знає! Якби хтось инший написав це, то я сказав би, що він безклепкий!
Ненсі постукувала по столі кінчиками пальців, задумливо, нетерпляче, обурливо, а тепер сердито.
– Скільки тобі років, Боббі? – гаркнула вона.
– Двадцять п’ять, іде двадцять шостий, – повторив він тоном шестирічного малюка, якому йде сьомий – дотеп, що зостався неоціненим.
– Знай, коли доктор Гадсон здобув всенародну славу за виконання першої операції такого роду в історії нейрохірургії, ти ще чекав, поки тобі проріжуться всі молочні зуби, і скакав по дитячій кімнаті на іграшковій конячці! Коли він написав це "сльозливе чтиво", ти ще не навчився мити вуха! Я не хочу бути надто суворою з тобою, синку; але ти потребуєш прочуханки, і ти таки обов’язково дістанеш її сьогодні від Ненсі Ешфорд!
– Починайте!.. Я волію, щоб ви лютували на мене, ніж… ніж…
– Не маєш відваги закінчити, еге ж? Ти хотів сказати, що тобі буде важко, коли я дізнаюся, що доктор Гадсон дурень… Не хвилюйся про це ні на мить. Цього не станеться! Гадаю, що твою увагу ніколи не привертала, – мовила далі вона, карбуючи кожне слово, – психологія генія. А спитати б: навіщо? Думаю, молоді студенти-медики не переймаються надто екскурсами у високі царини психіятрії, що вивчають одержимість. Вони надто заклопотані здиранням шкури з трупів; намагаються запам’ятати, де ковадло, а де стремено. Відрізнити зап’ясток від передплесна! О, я знаю! Тобі не треба бундючитися переді мною своєю мудрістю!
Вона раптом помітила офіціянта, що розкрив з подиву рота.
– Сюди!.. Якщо хочеш розважитись, то забери звідси цю холодну каву і принеси гарячу… обсмажену нині вранці… бажано.
Боббі вибухнув сміхом, коли хлопець пішов геть.
– Ненсі… З вами не посумуєш! Говоріть далі!
– Я не жартую!.. І хочу вперше розповісти тобі, хто такий справжній геній… Геній не підпадає під жодну категорію… Його годі класифікувати! Записати в картотеку… І тому нетямущі бевзі, які легко вміщаються в теку, що найбільше їм пасує, вважають його божевільним. Він сягає вершин, куди вони не здатні потрапити, а отже – знавіснілий! Він сідлає ідею і мчить на ній через село, через рови й огорожі, через людські оселі, стоптуючи поля й садиби, збиваючи з ніг навіть найкращих друзів, і ніколи не здогадується про це… ніколи не озирається… і все йому байдуже на все… допоки здатен вдержатися в сідлі цієї неймовірної ідеї!
– Отже, наш доктор Гадсон належав до людей такого типу і був одержимий ідеєю. У нього зародилося переконання… Я певна, що не знаю, як він до нього дійшов; можливо, про це розказує ця книга; сподіваюся на це … що його професійний успіх залежить від незвичайних доброчинств, які слід утаювати, щоби вони не втратили сили. Саме про це я здогадалася, все дуже давно… Тоді йому спала думка, очевидно, що він міг би так оформити свою теорію, щоби його спадкоємці, учні чи прихильники заповзялися нею. Але він хотів уберегтися від глузувань нікчемного бовдура, який, наскочивши на неї випадково…
Боббі підніс руку.
– Ви досить схвильовані, чи не так?
– Тобі видається смішним, що він використав цей дурний шифр, – заговорила вона знову, приглушивши голос. – Але, припустімо, що він скористався б латиною, обійшовшись навіть без словника; чи завдало би це тобі менше клопоту?… Або грецькою! Він міг би писати грецькою! Що ти знаєш по-грецьки – окрім літер на значку студентського братства?… Він хотів, щоб хтось – шукав цю таємницю – навіть не сумнівайся – і це збігається з його одержимістю! Це її частина!
– Ви перемогли, Ненсі, – визнав тихо Боббі, – ми з вами маємо те саме уявлення про доктора Гадсона. Ми просто инакше його називаємо – та й по всьому… Я сказав, що він ненормальний психічно, а ви говорите, що він геній, а всі генії – ненормальні. Дуже добре. Тепер ми можемо прочитати цю книжечку разом і зрозуміти одне одного – навіть якщо й не зрозуміємо книжки.
– Я коротко перекажу вам те, що прочитав поки що. Ненсі, справа не в тому, що мені шкода часу, який я витратив на розплутування того важкого шифру. Просто в цьому тексті немає насправді нічого, що спонукає до такої таємничости. Ви переконаєтеся!
– Я не буду певна цього, поки ми не прочитаємо книжку – до самого кінця.
Боббі перегорнув свої записи.
– Історія починається приблизно за рік після смерти Джойс, його першої дружини. Її довга недуга виснажила його; увібрала всю психічну енергію, яка мала піти на його фахову підготовку. Опинившись над прірвою невдачі і в глибокій депресії, він схилявся до того, щоб покинути хірургію і піти в бізнес. … Одного дня йому спало на думку, що на могилі Джойс треба поставити пам’ятник…
– Ах… Я так і знала! – викликнула Ненсі з несподіваним хвилюванням.
Боббі допитливо позирнув на неї.
– Цей нагробок був віхою! – пояснила вона емоційно. – Як же часто, пригадуючи дату якоїсь події, він говорив: "Невдовзі потому, як я збудував невеликий пам’ятник для Джойс"… Говори далі!
– Далі він вирішив купити надгробну плиту і вибрав недорогий монумент. На бланку записав ім’я дружини і дату народження та смерти. Продавець спитав, чи він хотів би коротку епітафію. Видається, що в ті часи був такий звичай. Не спроможний у відповідальну мить придумати доречну фразу і бажаючи негайно завершити справу, він послухався поради відвідати виробничий відділ і розгледітися там. Можливо, він міг би знайти там те, що припаде йому до серця.
– Отож, він обійшов завод, де виготовляли ці монументи, і випадково зустрів чоловіка на ім’я Рандольф.
– Ти говориш про Рандольфа так, наче він важливий персонаж у розповіді. Ніколи не чула про нього.
– Так, Рандольф завжди був героєм цього твору, принаймні, доки я встиг дочитати. І це вже вам вирішувати, після того як ви познайомитеся з ним, чи Рандольф апостол світла, чи таки не сповна розуму. Особисто я не надто високої думки про нього. Він дебютує в цій історії як винятково талановитий гіпнотизер… Виявився свого роду… чудотворцем.
– Ти хочеш мені сказати, – допитувалася Ненсі,– що Вейн Гадсон зацікавився особою такого сорту?
– Ну, ви побачите… Цей молодик Рандольф сидів у студії, відокремленій від основного виробничого цеху. Він був не лише каменярем, але й скульптором – незвичайно добрим… Художник за натурою. Згідно з журналом, він створював переможну ангельську постать, величну, що граціозно стояла на мармуровому п’єдесталі у формі вівтаря; тонко різьблена рука заслоняла очі, що дивилися далеко за виднокрай, зачаровані якимось далеким сяйвом… Вона поєднувала вишуканість і силу Канови…
– Ти цитуєш?
– Так; це з книги – сказано саме так.
– Але ж доктор Гадсон майже нічого не знав про мистецтво!
– Він міг знати більше, ніж ви думаєте. Той божевільний Радольф мав величезний вплив на нього, як ви побачите; а Рандольф був віртуозним митцем.
– О, цікаво, чи не думаєш ти, що то міг бути Клайв Рандольф? Ти знаєш – скульптор, що створив ту групу дітей в Метрополітен. Він вже давно як помер. Направду, Боббі, я певна, що він колись жив тут, у Детройті!
– Цілком можливо. – Боббі поклав занотоване олівцем на стіл і помовчав трохи з напівзаплющеними очима, дуже зосереджений. – Ще один геній, – пробурмотів він. – Ненсі, генії мають право бути помішаними, чи не так?
– Безумовно, – засяяла Ненсі. Боббі вже розумів суть.
Він узяв свої нотатки.
– Отже, на лиці цього п’єдесталу, що мав вигляд вівтаря, церковними літерами було глибоко викарбувано такі слова: "Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу".
Ненсі буркнула, що це досить дивно.
– Що ви маєте на увазі "дивно"? Це ж з Біблії, чи не так?
– Безсумнівно, – згодилася вона з нервозним сміхом. – Це може бути в Біблії, майже в будь-якому місці, але все одно бути дивним, чи не так? Але я маю на увазі те, що досить химерно бачити, як доктор Гадсон наводить цитату з Біблії. Він не був хоча б трохи релігійним!
– Не будьте такі певні! – застеріг він.
– Чому ж Боббі, він був не лише байдужим, але й майже зневажливо ставився до релігійних організацій; не бував у церкві, за винятком весіль, упродовж двадцяти років. Він незлюбив церкву, поки ще був малим хлопцем; одного разу сказав мені – це сталося, коли до них прийшов жахливий проповідник, а газети рясніли дешевими банальностями – що церкви в його селі закликали людей назавжди "відректися від світу", не пропонуючи водночас чогось навзамін цього зречення, окрім нікчемних решток середньовічних забобонів!
– Але чи не міг би він бути зацікавлений у… у надприродному, не бувши прибічником церкви?
– Хіба міг?… Це незвично.
– О, добре! Якщо ви пропонуєте аналізувати цю справу у світлі того, що є звичне, то краще ходімо на футбольний матч і перестаньмо катувати себе. … Я запитую вас! Чи звично, коли людина чинить повсякденні добрі діла потай; прожогом утікає, наче білка, у свою нору і закопує її після себе, коли наблизиться той, хто міг би дізнатися, що вона зробила комусь ласку? Чи звично, коли людина пише історію про своє божевілля дитячим шифром? Я скажу вам, ким він був!.. Одним з тих старовинних містиків!.. вірив у фей… бачив видива… бавився з ангелами!
– Боббі Мерріку, ти бо-же-віль-ний!
– Ні, поки що; але в мене є дивне відчуття, що я ним стану.
Ненсі відштовхнула тарілку і нетерпляче махнула офіціянтові, коли він спитав, чи все гаразд.
– Ні… – Боббі хитав головою повільно, розважливо. – Насправді, то не була релігія; у всякому разі, це не зовсім те, що я міг би вважати релігією. Я не хочу удати, що знаю дуже багато, але релігія – це лише більш-менш формальне визнання безлічі старих мітів, узятих з юдейського фольклору; вона змушує людей казати, що вони вірять те й инше про Бога; уявляє собі, ніби знає, чого хоче Бог від людства – инколи засмучено чекає, поки люди послухаються, а в инший час залякує їх, щоб вони мусили слухатися, хоч-не-хоч; збирає пожертви, щоб посилати кликунів до так званих язичників, застерігаючи їх, що вони горітимуть у пеклі, якщо не перестануть називати свого Бога, хай ким він там є, і почнуть називати Його якось инакше?
Ненсі засміялася.
– Не все так погано, Боббі. Годі й уявити, що це так безглуздо. Люди черпають зі своєї релігії багато розради, бо инакше б не сповідували її.
– Розради! – повторив він. – Радий, що ви скористалися цим словом. Думаю, що тепер я можу сказати, яка різниця між тим, у що вірив доктор Гадсон, і пересічною релігією. Звичайна релігія прагне нести розраду. Вірте в те й се і діставайте розраду, мир, певність того, що все гаразд і що Великий Хтось наглядає за всім. Однак та релігія, що була в доктора Гадсона, безумовно, не дарувала йому розради!.. Осідлала його, як Старий Синдбада… батожила… Не відступала вдень і переслідувала вночі… примушувала працювати, як раба… довела його до одержимости!
– Але він міг би відмовитися від неї, чи не так, якби вона набридла йому?
– Ах, от ми й дійшли до цього! Тепер ви торкнулися чогось вкрай важливого. Ні! Він не міг відмовитися від неї, тому що вона була його мотивацією! Не дозволяла зупинятися!.. Ви казали, що саме вона зробила з нього фахівця!
– Боюся, тобі ця книга жахливо діє на нерви, Боббі, – Ненсі одягла рукавички. – Поїдьмо до Брайтвуда, де нам ніхто не перешкоджатиме, і переконаймося самі, про що там йдеться.
Боббі не хотілося уставати.
– Ненсі, усе моє ставлення до цього питання змінюється після розмови з вами. Я навіть можу розповісти вам, що ніколи ще не зазнавав більшої зневіри й розчарування в житті, ніж минулої ночі, коли спробував прочитати цю річ. Але я сподівався, що вона стане нормальною розповіддю про нормальний людський досвід. І коли я виявив, що в ній йдеться про речі ненормальні, то припустився звичайної помилки, оголосивши її безглуздою!
Ненсі світилася.
– Достоту!.. Поки він говорив звичайні, нормальні речі, які були тобі зрозумілі, то мав здоровий глузд! Коли ж дійшов до незвичайного, до речей, тобі незрозумілих, то став божевільним!.. Саме так поводиться пересічний розум; але не варто робити такі передчасні висновки, тому що тобі доведеться мати справу з диваками ціле життя!
Упродовж довгої подорожі в таксі до шпиталю вони старанно оминали у своїй бесіді тайну, з якою зіткнулися. Замість того вели мову про його медичні студії. Що подобається йому найбільше? Вона задрижала, почувши про його захоплення анатомією.
– До того скоро звикаєш, – запевняв він. – А старий Губер – справжній король! Він дає собі раду з тими нещасними трупами, неначе вони наші родичі. Ручаюся, якби вони діставали стільки ніжної уваги за життя, як від Губера в лабораторії, то могли б прожити довше… Губер ховає їхній попіл, наприкінці семестру… звичайне поховання: дзвін, книга і духівники… Доводить, що ці злидарі, ідіоти й злочинці, хай як би не обтяжували свою спільноту, поки жили, такою мірою сповнили свій обов’язок перед суспільством, трудячись у лабораторії, що заслуговують на почесне погребіння… Який же добряк цей старий Губер, повірте мені!
Бесіда повернула на справи Ненсі. Вона визнала свою стурбованість. Ходили чутки, що Джойс Гадсон переступила всі межі; що місіс Гадсон, очевидно, більше нічого не могла з нею вдіяти. Її бачили в недобрих місцях з недобрими людьми.
– Чи не думаєш ти, Боббі, що міг би якось допомогти? Джойс досі твоя подруга, чи не так?
– Думаю, що так. – Його голосу бракувало зацікавлення. – Я вже не бачив її більше року, ви знаєте.
– Може, це лише мій здогад, але я завжди думала, що Джойс трохи закохана в тебе, Боббі.
Він жестом заперечив це.
– Ні; але, припустімо, що це так!.. Чи буде це достатньою причиною, щоби втручатися в їхні справи? Я не закоханий у неї. І також я не вважаю, що до моїх зобов’язань перед доктором Гадсоном належить служіння in loco parentis для його доньки.
– Певна, що ні, – роздумувала Ненсі. – Ти поставив собі мету прожити життя замість нього, а Джойс була його частиною. А инколи усім його життям була Джойс! Ти не можеш уявити, чим він жертвував заради неї! І навіть одружився – щоби виправити її життя!
– То навряд чи велика жертва, – посміхнувся Боббі.
– Ти коли-небудь бачив її відтоді?
– Ніколи не прагнув цього.
– Ще деколи думаєш про неї?
– Навіщо вам знати? – Його голос звучав так, наче він хотів зачинити двері між ними – не образливо, але все одно зачинити; умить відчувши це, Ненсі відмовилася від свого права на питання.
– Пробач мені, добре? Бачиш, я не маю иншої роботи, як розважати себе питаннями на взір цих.
– У цьому немає нічого лихого.
Ненсі повісила їхні пальта в гардеробні, підсунула своє крісло до нього, і вони разом знову сіли за книжку, погодившись, що вона читатиме рукопис, буква по букві, поки він складатиме їх у слова.
– Передусім, дозвольте мені закінчити розповідь про ту частину, яку я розшифрував, – сказав він, поклавши олівця. – Рандольф показав пальцем на епітафію і запитав: "Така подобається вам?"
– "Для мене вона позбавлена смислу! – відповів доктор Гадсон. – Якщо й існує Бог, то, напевне, так звана перемога людини цікавить Його не більше, ніж перемога капусти, що добре росте на поживному ґрунті".
– Отже, у вас такий самий зв’язок з Богом, як у капусти. Не зле!
Він поновив працю, спритно постукуючи долотом.
– Я теж так думав, заговорив знову він, напів до себе. Влаштував невеличкий експеримент і тепер вже иншої думки. Він поклав свій молоток, схилився далеко вперед і, приклавши обидві руки до вуст, признався таємничим голосом: "Я був на краю!"
– Він, напевне, божевільний! – пробурмотіла Ненсі.
– Овва!.. А як же ваша теорія геніїв? Ви хочете, щоб ним був доктор Гадсон – а чому не Рандольф?
– Маєш рацію! Говори далі!.. Але його слова звучать трохи чудернацьки, чи не так?
– Безумовно!.. І небезпечно, мушу сказати!.. Незворушний, обачний, блюзнірський божевілець, якого ще не бачив світ!.. Я покажу вам. Ось точна копія мого перекладу! Послухайте:
У нього не було голосу чи постави фанатика; говорив тихо; не мав жодної із звичайних ознак, за якими легко ототожнити відхилення; добре розмовляв, цілковито опановуючи себе. "Перемога? Мабуть, що так! Тепер я маю все, що хочу, і можу робити все, що забажаю!.. Як і ви!.. Як і будь-хто! Треба тільки дотримуватися правил! Бачите, є одна формула! Я натрапив на неї випадково! – І знову взяв своє долото.
Химерний чоловік. Я відчував боязнь і ніяковість. Зрозуміло, він був схиблений, але його манери спростовували це. Я намагався пам’ятати, що він був митцем і мав право на ексцентричність; але то було щось більше. Він змусив мене тремтіти. Я захотів піти геть. І коли я задкував через двері, він гукнув до мене: "Докторе, ви маєте перемогу?"
– Перемогу над чим? – спитав я нетерпляче. Я не розповідав йому про свою зневіру; не згадував, що був лікарем. Я ніколи й не дізнався, як він вгадав це – це питання затьмили важливіші таємниці.
– О, над будь-чим, над усім! Послухайте! – він вправно зліз з риштування і, стиха підкравшись до мене, наче мав розповісти якусь велику тайну, прошепотів мені у вухо, твердо взявшись рукою за вилогу пальта, ще більше бентежачи мене, – чи не хочете ви стати найкращим лікарем цього міста?
І тепер, дізнавшись про його божевілля, я почав утікати.
– Приходьте до мене ввечері додому, приблизно о дев’ятій, – сказав він, простягнувши мені свою картку, – і я розповім те, що ви хочете знати!
Мабуть, я виглядав ошелешеним, бо він весело зареготав, знову здираючись нагору. Я засміявся також, коли вийшов на вулицю, – епітафія зовсім вилетіла мені з голови, позаяк ніколи на віку я не чув ще такого безглуздя. – Дідька лисого, – прогарчав я, заводячи свій автомобіль, – бракує тільки, щоб я змарнував вечір з таким дурнем!
– Боббі, усе написане тут – правда.
О дев’ятій годині я вже стояв біля дверей Рандольфа… Пояснюючи ці слова, я не зможу відповісти на жодні питання про причини, які спонукали мене піти туди того вечора. І в цьому мені пощастило; бо я не маю иншого пояснення, як сказати (і це обов’язково викличе недовіру й розчарування), що змушений був прийти туди супроти власної волі. У мене не було й гадки йти туди; цей порух був мені непідвладний. Того вечора я вечеряв у центрі міста; повернувся додому о восьмій; відразу ж ліг у ліжко – цілком всупереч своїм звичкам, бо ніколи не лягав до опівночі – і почав читати книжку, не спроможний анітрохи зосередитися на ній. Я не міг відвести очей від годинника. Він цокав чимраз голосніше, а моє серце билося чимраз швидше, поки їхній ритм не збігся. І зрештою, розхвилювавшись так, що вже не міг стримати себе, я устав, поспіхом одягнувся, швидко сів в автомобіль і поїхав до оселі Рандольфа, не звертаючи уваги на перехрестя і сердитих поліцейських інспекторів. У роті пересохло, серце стукотіло.
– Яка ваша думка про те, що ми встигли прочитати поки що? – спитав він.
Лікті Ненсі важко оперлися на стіл, стиснуті кулаки глибоко затопилися в щоки.
– Невже, Боббі? Це не лише жахливо, – прошепотіла вона. – Це трагічно!
– Ви думаєте так тепер. Насправді, жахливе ще не почалося!
Його очі знову звернулися до переписаного тексту.
Ви не мали наміру прийти, чи не так? – запитав Рандольф, беручи мого капелюха.
– Ні! Відповів я сердито.
– Саме цього я й боявся, – сказав він лагідно, – але був настільки певен, що вам потрібна розмова зі мною, що я…
– Саме це я хотів би знати! – допитувався я. – Що ви зробили?
Він посміхнувся хитро, легко потер руки одна об одну і сказав:
– Ну, я щиро хотів, щоби ви прийшли сюди; і, як я сказав вам цього ранку, усе, чого я щиро хочу – стається! Я хотів, щоб ви прийшли! І ви прийшли!
Він жестом запросив мене сісти – і я досить радо прийняв це запрошення, тому що ноги в мене дрижали – у вітальні, вмебльованій з вишуканим смаком. Його дочка, яку він ґречно відрекомендував, хутко попросила пробачення і покинула нас. Запропонувавши мені сигару, він повагом набив собі довжелезну люльку і підсунув ближче крісло. У вельветовій жакетці, зручно примостившись, він виглядав, як справжній художник; досить посивілий, носив коротку борідку, як у Ван Дайка; мав ясні, чисті, сірі очі, які позирали трохи соромливо й непевно, але не залишали дороги для відступу.
Він не марнував часу на різні передмови. Простягнувши руку до невеличкої книжкової полиці просто під ліктем, він узяв Біблію в м’якій шкіряній оправі. Я зрозумів, що потрапив у скруту. У гарячковому пориві я зважився піти негайно, хоча й безславно. Протестуючи, я рвучко підніс руку і твердо сказав:
– Отже, якщо справа в цьому, то я більше нічого не хочу чути!
– Бачиш? – вигукнула Ненсі. – Що я тобі говорила?
На мій подив, він поклав книгу назад на стіл і кілька хвилин спокійно пихкав люлькою, про щось міркуючи, а тоді відповів:
– Правду кажучи, я також, за винятком того, що це важлива історія однієї чудової релігійної системи. Гадаю, досить корисна, але мене вона не особливо цікавить – окрім однієї сторінки, – він видув кілька кілець диму, відхиливши голову назад у високому кріслі. – Але я витяв цю сторінку… мені просто хотілося, щоб ви побачили саме цей примірник Біблії. Я саме хотів сказати – коли ви влізли зі своєю нетерплячою заувагою – що в цьому примірнику Біблії бракує таємної формули сили. Я тримаю цю сторінку в иншому місці!
– Що там? – запитав я, роздратований тим, що визнав свій інтерес.
– О, – відповів він невимушено, – це лише правила, як досягти того, чого хочете, і робити те, що забажаєте, і стати тим, ким волієте стати. Але вас це не цікавить; тому ми поговоримо про щось инше.
– Що на тій сторінці? – вимагав я, мало не верескливо.
– Ви справді хочете знати? – досі не вірив він, нахилившись уперед і пильно вивчаючи мене поглядом.
– Так! – гаркнув я.
Далі він говорив повільно, гостро, слово по слові.
– Більше – ніж – ви – колись – хотіли – знати – будь-що – раніше?
– Так! – визнав я – без лукавства.
– Скажіть самі! – наказав він.
Я повторив:
– Більше – ніж – я – колись – хотів – знати – будь-що – раніше!
Його манери миттєво змінилися.
– Добре! Тепер ми поговоримо!
Він запхав руку у внутрішню кишеню і витяг сап’янового гаманця. З гаманця видобув складену сторінку. Я прочитав її, і він ретельно витлумачив її зміст.
Очі Ненсі були сповнені зосереджености, коли Боббі перестав читати, щоб оглянути її лице.
– А тепер ви готові до цілковитого потрясіння? – запитав він. – Якщо так, я віддаю вам наступний уступ.
Я не покинув оселі Рандольфа аж до четвертої години, і коли зрештою ступив у темряву, неабияк приголомшений, я усвідомив, що моє життя змінилося назавжди. Увесь успіх, який я здобув відтоді у своїй професійній кар’єрі, можна пояснити таємничими можливостями, що їх Рандольф повідомив мені тієї ночі.
Вони надовго замовкли.
– Саме доти я дійшов, – сказав Боббі.
– Досить далеко – мушу сказати! – Глибоке зітхання Ненсі віщувало про зневір’я.
– Отже, вважаймо питання вичерпаним. – Він устав і поглянув на свого годинника. – Ми з вами добре знаємо, що ці речі доктор Гадсон мусів написати, коли робота лягла на нього важким тягарем. Ледве не падав з ніг, бачив марева; чув голоси. Мабуть, нам не слід читати до кінця. Можливо, так ми осквернимо його пам’ять. Чому б нам не відмовитися від цього замислу – і забути, що ми дійшли колись так далеко?
Ненсі замислено постукала по столу кінчиками пальців.
– Цікаво, що було на тій сторінці!
Він зареготав.
– Точнісінько як доктор Гадсон! Саме це він хотів знати. А тепер про це запитуєте ви! І мушу визнати, що також хотів би знати. – Він стиснув її руку сильними пальцями. – І хай як затято повставши проти цього, ми все одно неодмінно схочемо потай повернутися назад, кожен окремо, щоби дізнатися правду; а тому, мабуть, треба бути чесними одне з одним і зазирнути туди тепер! Ви хочете?
Вона кивнула, не підвівши голови.
– Будьте пильні! А то ще схибнемося розумом, як він!
Запаливши цигарку, Боббі попростував до вікна, поклавши руки в кишені. Він обернувся, і, опершись на підвіконня, допитливо поглянув їй у вічі.
– Але не я! Цього робити я не буду. Я просто не можу бабратися в таких речах. Це для мене. Навіть і гадки не мав, що ця штука здатна так сильно мене вразити. Ви собі починайте… Я поза грою! – Він безапеляційно махнув рукою, широко розчепіривши пальці.
Голос Ненсі хрипів.
– Ти не зможеш зректися цього! Ти зайшов надто далеко!.. І тобі про це відомо!.. Ти спійманий на гачок!.. І я знаю, що також! Тепер я розумію, чому він пішов до оселі Рандольфа того вечора! У цьому є щось… щось неминуче!.. Мабуть, це різновид божевілля; але, відчувши його принаду, утекти годі! І доведеться повернутися все одно – першим або останнім!.. Допитливі, невидимі щупальця обмацують тебе й обплітають своїми вусиками… притягують до себе… затягують всередину… і волочать за собою…
– Спиніться, Ненсі! Це смішно!
Молодий Вотсон ледве міг вибрати недоречніший момент, щоб встромити до них свого носа. Місіс Ешфорд приймала відвідувача, і було очевидно, що і господиня, і її гість працюють з великим розумовим напруженням… таки дійсно в них бурхливі дебати! Усвідомивши, що буде тут зайвим, він спробував поспіхом відступити, однак Ненсі покликала його.
– Заходьте! Ви пам’ятаєте містера Мерріка?
– Досить добре! – мовив він, простягаючи руку. – Ніколи не забуду вашої боротьби з пневмонією, хоробрішої від якої ще не бачив! А тепер, я чув, ви ще й стали на прю з самим Сірим.
Повернувшись до місіс Ешфорд, він розповів, з чим прийшов:
– Ми втрачаємо вашого містер Фолсома, і дуже швидко. За годину – дві він знепритомніє. Він запитував про вас кілька хвилин тому. Можливо, ви схочете зустрітися з ним. Видається, що з його родини в місті нікого немає.
Бурмочучи слова жалю, Ненсі устала, готуючись іти.
– Ти зачекаєш на мене?
Меррік кивнув.
– Я буду працювати далі. Не поспішайте. Ви застанете мене тут, коли повернетеся.
– Двері тихо зачинилися за нею.
Я пожадливо простягнув руку до сторінки, яку розгорнув Рандольф, але він похитав головою.
– Ще не пора, – сказав він, усміхнувшись на мою нетерплячість. – Я обов’язково покажу її вам; але спершу мушу дещо розповісти про неї. Ця сторінка містить вказівки, як здобути ту містичну силу, яку я згадував. Додержуючись цих вказівок до останньої літери ви можете мати все, що захочете, робити все, що забажаєте, і стати тим, ким волієте стати. Я випробував їх. Вони дієві. Вони допомогли мені. І допоможуть вам!
Нетерплячість та недовіра викликали в мене посміх, який не образив його.
– Ви бачили скульптуру, над якою я працював, коли ви прийшли зранку?
– Чудова! – вигукнув я цілком щиро.
– Вона справді так сподобалася вам? – мій ентузіязм утішив його.
– Справжній шедевр!
– Мабуть, я маю подякувати за цей комплімент, докторе; але насправді, він дуже мало стосується до мене… Мабуть, вам буде цікаво знати, що я був звичайнісіньким каменярем приблизно три роки тому і витісував штамповані літери компресійним долотом. З юности я плекав мрію творити щось вагоме з каменю. Але не мав на навчання грошей; як і часу для експериментів. І ті сирі та поспішні спроби, до яких я вдавався час від часу, не приносили мені нічого, крім зневіри.
– Одного дня я пішов до церкви, яку відвідувала моя дівчинка, і почув, як проповідник читає написане на тій сторінці. Очевидно, ці слова нічого не значили для нього, тому що він читав їх нудним, монотонним піснеспівом. І позаяк парохіяни сиділи зі скляними очима, ці слова, очевидно, не справляли жодного враження на них. Щодо мене, то я був глибоко приголомшений. Решта служби обернулася на муку для мене, тому що я прагнув піти туди, де міг би зібрати свої думки.
– Поспішивши до нашої невеликої вбогої оселі, я знайшов, – з досить великими труднощами, тому що не знав Біблії – ту сторінку, з якої читав священик. Онде він – написаний чорним по білому – точний опис того, як дістати силу робити й мати те, що забажаєш! І я почав експериментувати.
Обличчя Ненсі, серйозне і тривожне, виринуло у дверях.
– Боббі, – мовила вона лагідно, – я не хочу тебе лишати самого так довго, але мій пацієнт просить, щоби йому потримали руку. Мені шкода, але я мушу залишитися з ним на певний час.
– Усе гаразд, – погодився він, тільки мигцем зиркнувши на неї. – Зоставайтеся з ним і не хвилюйтеся про мене. Можливо, я зможу сказати вам дещо важливе, коли ви повернетеся. Виглядає, неначе велика таємниця може з’ясуватися щомиті.
Вона завагалася, і нібито хотіла щось спитати; але, побачивши, як глибоко він зосереджений, відійшла і тихо зачинила двері.
Сказавши це, Рандольф дав мені в руки магічну сторінку. Десь зо двадцять її рядків були товсто підкреслені червоним чорнилом. Він мовчки пихкав люлькою, поки мої очі бігали по загадкових уступах, і коли я підніс питально очі, він промовив:
– Звісно, годі усвідомити миттєво всю важливість цих слів. Вони видаються простими, тому що були промовлені безстрасно, без жодної ораторської напушености чи завбачливого попередження, що формула, яку він бажає проголосити, це ключ до сили!
Підсунувши своє крісло до мого, він поклав довгу долоню на моє коліно і поглянув мені просто у вічі.
– Докторе Гадсон – якби ви мали дрібний, негодящий цегляний будинок і вирішили справити собі більше простору, то що вам знадобиться для будівництва?… Більше цегли… Якби ви мали дрібний, негодящий паровий двигун, то вам потрібно більше сталі, щоби сконструювати місткіші циліндри – не инший різновид сталі і не инший різновид пари в ньому, а просто просторіші ємності… А тепер, якщо у вас дрібна, негодяща особистість, і ви хотіли би дати їй нагоду зростати, то де б ви шукали будівельні матеріяли?
Видавалося, що він чекає відповіді, а тому я притакнув йому.
– Гаразд, відповідно до смислу вашої аргументації, припускаю, що мені би довелося вибудовувати її з инших особистостей. Ви ведете саме до цього?
– Точ-нісінько! – вигукнув він. – Але не "з особистостей"… а "в особистостях"!.. Однак все одно радий, що ви це сказали; тому що це мені дає змогу показати точну різницю між правильним і хибним методом використовувати особистість инших людей для вдосконалення власної… Кожен з нас інстинктивно усвідомлює, що його особистість змінюють инші. Більшість людей вдаються до імітування різноманітних елементів та фаз особистостей, що привабили їх – наслідуючи ходу, вимову, сміх жести инших людей – обертаючи себе на звичайних мавп. Тут я розповідаю про теорію, що просить вас розбудовувати власну особистість не з инших особистостей, а в них!
Жаль, але це все надто глибоко для мене, – визнав я спантеличено.
Він у став і заходив туди-сюди перед решіткою коминка, трусячи кошлатою копицею посивілого волосся і махаючи довгою люлькою, неначе намагаючись вигадати краще пояснення.
– Погляньте сюди! Ви знаєте все про переливання крові. Це ваш фах. Дивовижно!.. Одна людина переливає своє життя в иншу… Докторе – як відбувається переливання крові? Розкажіть мені подробиці!
Меррік підвів очі, коли відчинилися двері.
– Він пішов?
Ненсі поважно кивнула.
– Що сталося, відколи я пішла? – запитала вона, присуваючи до нього стільця.
Він поклав перед нею свої нотатки і спостерігав за її лицем, поки вона читала.
– То який же насправді найкращий процес переливання крові? Подивимося, що знаєш ти!
– Ну, він досить простий, окрім однієї перепони. Кров треба оберігати від згортання, поки вона перетікає від донора до реципієнта. Навіть коли артерія і вена сполучені невеликим катетером, кров невдовзі закупорює скло; тому, щоб уникнути цього закупорювання, вену реципієнта протягують через катетер і закріплюють на самому кінці. Тоді катетер, що містить вену, вставляють в артерію донора. Як бачите, головна мета полягає в тому, щоби убезпечитися від будь-якого зовнішнього контакту.
– Боббі – що було на тій сторінці?
– Я ще не знаю.
– Ти думаєш, що він таки розповість нам?
– Повинен, рано чи пізно. Читаймо далі. Думаю, що ми вже досить близько.
Ненсі узяла олівця і почала записувати з його швидкого диктування.
Я стисло пояснив принципи переливання крові, і Рандольф видавався вельми задоволеним, особливо тою його рисою, що стосувалася до проблеми коагуляції.
Розумний хлопчик – Боббі! – вигукнула Ненсі. – Ти знав, чи не так?
Він відповів на її дотеп кривою міною і читав далі.
– Ви зауважите, – говорив він, показуючи на сторінку в моїй руці, – що цей перший крок на шляху до сили є розширенням – проєктуванням себе на инші особистості. Ви побачите, що він потребує цілковитої таємничости, бо в тому разі, якщо через якусь випадковість контакт не буде негайним і безпосереднім, якщо станеться витік на шляху переміщення – то весь його вплив буде змарновано! Ви мусите робити це так потаємно, що навіть ваша ліва рука…
Ненсі кинула свого олівця на стіл і простяглася у своєму кріслі.
– Боббі! Зрозуміла! Я можу знайти ту сторінку!
– Тут під руками є Біблія?
На жаль, я не маю її, любий
– Гаразд, ми це зробимо згодом. Продовжуйте!
Рандольф повернувся до свого крісла і заговорив далі, тихим голосом:
– Гадсоне, уперше, коли я спробував це – я можу вільно розповісти вам про цей випадок, тому що з нього нічого не вийшло, хоча й він мені коштував більше, ніж я міг собі дозволити, у той час, коли це сталося – чолов’яга був такий вдячний, що розповів моєму сусідові, попри те, що я присягнув його. Він позбувся роботи, а його сім’ю довго мучили недуги, і він був такий неохайний і бідно вдягнений, що не міг справити належного враження, коли просив про роботу. Я одягнув його. Він проговорився. Сусід поміг мені наступного дня. Так змарнувалося понад шістдесят доларів моїх важко зароблених грошей!
– Змарнувалося! – вигукнув я з подиву. – Чому змарнувалося? Хіба він не одержав роботи?
Рандольф зітхнув.
– О, так, – мовив він. – Роботу він знайшов. Звісно, це досить втішило мене. Але мені з того користи не було! Повірте мені – наступного разу, вирішивши витратитися, я повідомив чоловікові, що коли почую, як він розкаже кому-небудь, то зламаю йому шию.
– Чи чув ти колись щось більш диявольське? – урвала його обурливо Ненсі. – Чи міг би ти уявити таке дике самолюбство?… Робити це тільки задля власної користи! Навіть не хотіти, щоби хтось инший висловив вдячність!.. Однак він все одно думав, що таким способом якось пов’язує себе з Богом!.. Аж мурашки бігають по спині!
– Так, але не забувайте також, що він був одержимий ілюзією.
– Одержимий дияволом – як мені видається!
– Можливо, це пояснить доктор Гадсон… Читаймо далі.
Він весело зареготав, пригадавши цей випадок.
– Чоловік думав, що я зійшов з розуму! – додав він, витираючи очі.
– Але хіба це не так? – запитав я голосом, що змусив його споважніти.
– І справді – це звучить безглуздо, чи не так? Я маю на увазі – коли вперше про це чуєш. Не дивуюся, що ви спантеличені.
– Не лише спантеличений, – визнав я різко. – Але й обурений!
– Ми з вами також – обоє! – втрутився Боббі, затамувавши подих.
– Це було б цілком доречно, – визнав Рандольф, – якби я намагався таким способом здобути силу, щоби прихопити повно грошей заради власного задоволення. Я хотів лише дієво розкрити власну спроможність робити щось добре!.. А щодо обурення, яке ви відчули з тієї причини, що я попросив чоловіка нікому не розказувати про добро, вчинене для нього, то вам би не сподобався сам Господь, якщо це так ображає вас!.. Він часто говорив це людям, яким допомагав.
– Певен, що не знав цього, – промовив я. – Я не досить добре знаю те, що він говорив… Розповідайте свою історію далі.
– Дякую… Але спершу дозвольте мені розповісти трохи докладніше про загальну філософію… Увечері того дня, коли я здійснив перше перенесення своєї особистости – не можу розповісти вам, як це сталося, просто не смію – я просто пішов у комірку свого будинку і зачинив двері. Це наступний крок цієї програми, про яку ви вже прочитали на тій сторінці. Бачите, я дуже серйозно ставився до цього питання; і, вже змарнувавши одну спробу, вирішив дотримуватися правил до кожної йоти. Згодом я дізнався, що принцип працює не тільки в комірці, але й будь-инде. Досить того, що ви усамітнені.
– О, Рандольфе, Бога ради! – вибухнув я, – що це за манера розмови?
Добре! – заговорила Ненсі. – Вже давно настала пора напоумити його!
Я ніяк не можу зрозуміти, – нетерпляче мовив Рандольф, – чому вам так важко прийняти це! Бо ж усе це збігається з нашим досвідом будь-якої иншої енергії, яку ми використовуємо. Або ми додержуємо закони, або не дістаємо сили. Яке було практичне застосування батареї Вольта чи динамо Фарадея, поки Ду Фей не винайшов ізоляції, яка захищала струм від витікання через контакт з иншими предметами, окрім об’єкта, що отримує енергію?… Більшість особистостей просто заземлені! Це єдина їхня недуга!
– Отож, я пішов до комірки; зачинив двері; заплющив очі; тихо спробував підготувати себе до духовного сприйняття; і сказав упевнено, звертаючись до Найвищої Особи: Я виконав усі умови, які потрібні, щоби прийняти силу! Я готовий дістати її! Я хочу її. Мені потрібна сила створити лише один гідний похвали скульптурний твір!
– Отже, ви схильні вважати, що в ту мить я відчув лише миттєву ілюзію. Маючи науковий розум, ви можете подумати, що мій психічний стан можна легко пояснити принципами, добре відомими в психології. Якщо ви так вважаєте, то я не маю заперечень. Той факт, що процес здобуття сили через розширення людської особистости допускає пояснення з погляду науки, на мою думку, аж ніяк шкодить його цінності. Я смію стверджувати, що настане час, коли всі ці питання стануть об’єктом наукового дослідження.
– Однак – спроможні ми пояснити це чи ні – я можу переконливо запевнити вас, що після закінчення того експерименту у комірці я досягнув – так, напевно, як дістаєш удар від електрода або сліпнеш від яскравого світла, відчинивши глухі віконниці – дивного внутрішнього просвітлення!
То було пізно ввечері. Я вийшов з тої темної, задушливої, малої комірки з незвичним відчуттям власної майстерности. Воно випростувало мене, звільнило м’язи щелепи, сповнило пружности ходу. Мені хотілося реготати! Я намагався заснути; і, коли не зміг цього зробити, блукав вулицями аж до світання. О пів на дев’яту я прийшов до управителя заводу і попросив шестимісячну відпустку. Коли він спитав про причини, я розповів йому, що хочу працювати над скульптурним твором.
– Який, мабуть, міг би знадобитися нам?
– Я певний цього, – сказав я, здивований з власної сміливости. Вистачало й того, що я вирішив якимось способом вижити без платні шість місяців; а тепер ще й вчинив ексцентричну обіцянку управителеві. Він подумав хвилю, а тоді сказав:
– Я дам вам таку нагоду. Поки що ви одержите звичайну платню і зможете самостійно працювати в студії. Якщо ви створите щось гідне продажу, то одержите свою частку. Години праці зможете обирати самі. Буду вельми радий, коли ви досягнете успіху.
– Я відразу взявся до праці, у пориві захвату. Глина наче ожила в моїх руках! Той перший день став одкровенням. Мені видавалося, що раніше я ніколи не жив! Усі барви яскравішали! Хочу, щоб ви запам’ятали це, Гадсоне. Перевірте, чи будете мати ті самі відчуття. Трава зеленіша; небо незвичайно синє; виразніше чутно пташиний спів. Загострюються усі чуття – наче від кокаїну.
– Того вечора я знову пішов у комірчину і негайно усвідомив особливу близькість між собою і Тим Иншим. але вона не була настільки динамічною, як попереднього вечора. Я вирішив, що коли хочу здобути більше сили таким способом, то мушу ще більше вдосконалити власне духовне спорядження.
Це сталося в п’ятницю, десятого червня. У перший день вересня я запросив управителя подивитися на своє литво. Він довго дивився на нього, не кажучи й слова. Тоді сказав тихо: "Я маю людей, яких це може зацікавити!"
– То була статуя дитини, щокатого малого приблизно чотирьох літ. Хлопець схилився на одне коліно. Він саме устав після гри з песиком, який стояв нашорошено перед ним з м’ячиком у пащі, чекаючи, поки дитина помітить його. Сорочечка хлопця була розстебнута біля горла. Його тісні штанці пришпилені до широких шлейок. Ноги голі до колін. Він дивився просто угору, його личко зіщулене від недомисленого подиву, зачудування, цікавости. Його пряма ручка заступала очі від світла, аж надто ясного для нього, голова нахилена під кутом, який свідчив про те, що він почув щось не зовсім зрозуміле і тепер слухав, поки йому повторять.
Наступного дня прийшли клієнти управителя – чоловік та дружина. Вона була в чорному. Недавно вони втратили свого хлопчика. Спершу вона заплакала розпачливо. Але трохи згодом усміхнулася. Я відчув велике щастя, коли вона усміхнулася. Тоді я вже знав, що спромігся виразити свою думку.
Мені сказали працювати над скульптурою далі і виконати її в білому мармурі. … Цілком випадково люди усиновили хлопчика, якого я взяв за живовзір.
Вже була приблизно четверта, коли я вийшов тієї ночі з будинку Рандольфа. Я почувався так, наче долучився до велетенської тайни. Повертаючись додому, я вирішив, що обов’язково влаштую подібний експеримент. Перш ніж лягти в ліжко, я спробував спроєктувати свої думки до якогось далекого духовного джерела, але не відчув жодної реакції. Вранці я вирішив, що став жертвою вкрай обурливого обману якогось ексцентрика і скривився, побачивши своє відображення в туалетному дзеркалі. Ніхто, крім мрійника не міг би робити ці речі з хоча б якоюсь надією на успіх, а я, своєю освітою й темпераментом був матеріялістом, і на додаток дуже холодним. Однак цілий той день я тихо й безугавно шукав придатний клінічний матеріял, який міг би використати в експерименті з динамічного розширення особистости. Однак найдивнішою рисою мого настрою був факт, що сила, яку я так досить незграбно почав намацувати – за наполягання Рандольфа – була не лише прагненням здобути визнання чи задовольнити власне марнославство… Уперше мій фах видавався мені не засобом самозахисту, а способом звільнити себе!
Біля дверей Рандольф наостанок застеріг мене: "Будьте обережні, взявшись за цю справу! Мені не відомо, якої шкоди завдає ця енергія, коли її використати неправильно… Я не маю жодного уявлення, які страшні речі могли трапитися з галилеянином, що обернув каміння на хліб!.. Але я попереджаю вас!.. Якщо ви спробуєте таким способом нагріти собі руки, то варто добре подумати… Я не певен, але гадаю, що з цими речами гратися вкрай небезпечно!
Далі я викладу свій подальший досвід, для того щоб якнайбільше допомогти тому, хто виявить досить допитливости і перекладе цей журнал. Переконаний, що досить добре пояснив, чому вибрав цей метод, передаючи свої знання. Якби я наважився повідомити про свої експерименти, то заплатив би репутацією психічно здорової людини. Я не маю жодного приятеля, якому міг би розповісти про це без неприємної силуваности. Цю таємницю було важко оберігати. І так само важко, знаю я тепер, звіряти її – навіть усвідомлюючи, що ці слова навряд чи хтось прочитає за мого життя. Мені не до вподоби думка, що мене вважатимуть дурнем – мертвим чи живим.
Ви – хай ким би ви були – можете відчути потяг читати далі; можливо, ви особисто захочете влаштувати експеримент; або вам просто цікаво. Я хочу спитати – хай якою нерозумною може видатися ця послуга – чи не могли б ви спинитися в цю мить, якщо посміхаєтеся?… Бачите, дещо з того досвіду має для мене вкрай велике емоційне значення.
Не думаю, що мені захочеться бачити, як глузують з мене. Якщо ця річ досі анітрохи не зачепила вас, відкладіть її, будь ласка, і віднині не згадуйте про неї. Але якщо ви серйозно бажаєте іти далі, дозвольте мені порадити вам, як порадив мені Рандольф, що будете мати справу з речами, які перебувають під високою напругою! Торкнувшись одного разу, ви ніколи не зможете забути їх … Якщо ви маєте темперамент, що змушує вас потурати собі задля власного щастя і почуваєтеся досить упевнено в роботі – а безліч невимовно цінних людей створені такими і не можуть себе змінити так само, як високий чоловік не здатен зробитися нижчим – облиште це і йдіть своєю дорогою! … Бо все те, що ви вважали своєю власністю, доведеться віддати в заставу, жертвуючи часом, який в иншому разі могли б використати для себе. Ця річ коштує дуже дорого… Вона привела до хреста чоловіка, що відкрив її, коли йому було тридцять три!
Молодий Меррік відштовхнув папери і повільно повернувся обличчям до Ненсі, але їхні очі не зустрілися. Вони відчували дивну ніяковість у присутності одне одного і багато хвилин сиділи мовчки. … Боббі заговорив.
– "у неволі" – сказав він. – Вирушивши в цю путь, ви опинитеся в неволі! Гадсон тримає мене в неволі, відколи помер!.. Мабуть, його би втішило це.
Ненсі устала і оперлася своїми вправними руками йому на плечі.
– Це доречне місце для перерви, ти не гадаєш?
Він погодився. Можливо, вони могли б завтра сісти разом на годину чи дві. Він майже пообіцяв дідові, що прийде на вечерю. Том Мастерсон також говорив, що прийде.
– Ви хочете узяти книжку з собою?
– Я не гірша від тебе!
– Орел!
Він ляснув монетою по зап’ястку.
– Вибачте, Ненсі… Я принесу її завтра.