Прекрасна одержимість

VIII

Змордований безсонною ніччю і розумовими муками більшими від тих, на які себе вважав здатним, молодий Меррік, понуро всівся в м’яке крісло у вранішньому поїзді до Детройту.

У відповідь на довгу і збуджену телеграму, яку він минулої ночі надіслав їй із залізничної станції дорогою до Тоні (пошкодувавши щиро про це дві години потому), Ненсі Ешфорд зателеграфувала, що буде чекати на нього в депо Мічиґан-Сентрал.

І саме цього її образу, що світиться нетерпінням і сипле питаннями, він страшився найбільше. Ненсі тривожити не треба.

Щодо нього, то він переживе. Якимось способом він зможе пристосуватися до цілковитого відречення від ілюзій, які плекав він щодо доктора Гадсона, і того героїчного культу, що підтримував його під час нудного, монотонного зубріння в Медичній школі; хоча тепер, коли ґрунт западався під ногами повсюди, він уже не був певен, чи зможе повернутися і запрягтися в ярмо, як раніше.

Але хай яким важким видавалося це завдання, воно було досить простим порівняно з тим, яке от-от чекало на нього: сісти поряд з Ненсі Ешфорд і вигадувати гарні слова, якими він мав розповісти їй, що святий Вейн Гадсон, якому вона безкорисно присвятила себе, був божевільний.

Він не був навіть цікавим безумцем. Такий безумець, частіше за все, мав осяйний розум, що вибухав під натиском – вибухав іскристо, з голосним ляскотом, після чого сусіди вибігали з пасами й ношами, що позбирати те, що від нього залишилося, й віднести до божевільні.

Ні, цей чоловік доктор Гадсон не спромігся вибухнути так, щоб дати змогу всім почути й довідатися, що цей великий вибух означає. Він був просто ненормальний! Чи можете ви уявити це?… Дорослий чоловік… що посідав високе професійне становище, якого поважали й шанували… працював невпинно над детальним описом того, що якийсь легковірний чудило розповів йому про неможливий досвід, а тоді завдав собі неймовірного клопоту, щоб приховати цю мішанину різної маячні за допомогою коду – завдання, гідного розуму семикласника, що бавиться в нишпорку з пістолетом-іграшкою.

Повернувшись від Тоні, безсонний та очманілий від щастя, він вирішив, хоч як було пізно, розшифрувати кілька сторінок журналу. Спершу він читав терпляче, з широкою усмішкою приємного передчуття. Він зразу ж відчув бажання, щоб ексцентричний автор докінчив банальний вступ і взявся за розкриття своєї великої таємниці – яка мала би бути велетенською, з огляду на весь цей витончений фокус з шифром.

Безумовно, поки що він не дійшов ще до чогось такого, що вимагало би товстого муру таємничости. Було б дуже важко спонукати широку громадськість прочитати це, опублікувавши англійською у вільному обігу; але вдавати, що це глибока таємниця, було б ідіотизмом.

Трохи згодом він натрапив на абзац, який змусив його скривити рота і вичавити з обкуреного горла гірке: "Що за…!" Він зневажливо відкинув невелику книжку; устав, походив по підлозі, запалив люльку, кинув її зі стуком на стіл; роздягнувся і пішов до ліжка – але не спати.

Це розчарування стало найважчим ударом в його житті. Ще три місяці тому він ніколи не брав на віру "великі моменти", "кардинальні рішення", "великі зречення", "посвяту" і подібне. Якщо люди раптом припиняли робити щось одне і поспіхом бігли в иншому напрямку, це означало, що вони зауважили більшу вигоду для себе. Щодо легенд про Савла, Святого Франциска і Жанну, то якщо в них і була якась правдива основа, то психіятри могли б пояснити її.

І не виявляв також жодної терплячости до липких солодощів сентиментальности, тих вишукано напахчених марень, які розніжені мрійники називали "ідеалами". Він завжди хотів того, щоб уся ця бредня зоставалася на службі в проповідників, поетів і слізливих журналісток.

Але останнім часом його думка з цього приводу змінилася. Неймовірний збіг обставин, коли його рятували з озера, поки инше життя гинуло в ньому, рятували коштом цього життя, пробудив у ньому велетенську вакханалію почуттів. Він міг зрозуміти Савла й Жанну… Гадсон став його ідеалом, зорею, сонцем, тотемним стовпом!.. А тепер все скінчилося!..

Добре відома давня історія про ідола, що не встояв на глиняних ногах. Його ідол падав запаморочливо… хворий на голову! Дорости до зрілости без "ідеалів" будь-якого роду; присвятити себе одному, запізніло, але з всепереможним завзяттям; і дізнатися, спаливши позаду себе всі мости, що його герой виявився йолопом!.. То був підступний удар!

Він опустив розпашіле лице на подушку і зцідив свій гнів аж до гіркого осаду… Не те щоб він звинувачував схильність Гадсона встромляти довгого носа у справи инших, пристрасно жадаючи чинити одне добре діло на день, наче той бойскаут, яким його голосив той дурний журнальчик… але… милий Боже!.. Гадсон не був першим в історії людства, хто лоскотав своє его і рвав на собі сорочку, роздаючи милостиню!

Кінець кінцем він запав у тривожний сон, бурмочучи, що має в біса приємне бажання виїхати до Нью-Йорка зранку і сісти на перший же корабель до Шербура… Його паспорт досі дійсний… Grandpère його радо вишле… Тоді йому не доведеться дивитися у вічі Ненсі. Яка ж це буде підлість!.. А Grandpère?… Милий старий останнім часом невимовно гордився ним…

У Детройті він буде вже за п’ять хвилин. Слід поводитися досить обачно, щоб не образити Ненсі. Чому б не передати їй журнал, ключ до шифру і відразу піти геть, неначе в нього якась термінова справа? Він міг би сказати, що дід дуже потребує його. Вистачило б того, якби він сказав, що занедужав сам.

Вона чекала на нього біля воріт, наївна і радісна, коли він вперше запримітив її з тунелю. Трохи збентежилась, коли він наблизився. Отже, все було написано в нього на лиці!.. Він спробував намалювати усмішку – знаючи, яким хворобливим вийшов цей посміх; узяв її за лікоть; запитав, не дивлячись їй у вічі, чи має вона щось перекусити, на що отримав заперечну відповідь; сказав носієві постерегти його сумки; і завів Ненсі в тихий закуток залізничного ресторану, де наробив багато галасу, допомагаючи скинути їй плащ – нервозний, як лис у клітці.

– Але я думала, що ти досягнув успіху, любий. – Вона стежила за ним допитливими очима, поки він дедалі більше метушився коло неї і наробив собі чимало клопоту, намагаючись знайти місце для її парасольки. – Ти не подібний до героя-переможця. Радше на чоловіка, який погнався за прекрасним метеликом, під враженням, що це якийсь птах; і виявив, позбивавши йому крила, що спіймав черв’яка.

Боббі поклав меню, яке почав зосереджено вивчати, і акцентував свою відповідь, поклавши довгий вказівний палець біля її тарілки.

– Атож! Я погнався за метеликом і спіймав хробака!

– І чия це провина – метеликова?

– Біжи на базу, Ненсі, – поступився він зі смішком.

– Бігти на базу. Та невже?! Заради чого? Твого дикого кидка?… Можеш не сумніватися: це невідпорний удар… Але забудь про метелика. Прокинься, дурню; і розкажи мені, що ти намагаєшся приховати!

Він спробував опанувати себе, прокашлявся, удав, наче закочує рукави.

Він не збирається підводити Ненсі. Мабуть, він міг би прожити без настанов примари Гадсона; але Ненсі не могла. Він збереже честь її дорогоцінного привида, навіть якщо доведеться проголосити віру у вудуїзм, некромантію і чаклунство!

– Я втомився; це й усе… Не спав майже цілу ніч. Поговорімо спершу з офіціянтом.

Вона не заспокоїлася, але вирішила лишатися терплячою.

– Це просто як два по два! – оголосив Боббі, коли офіціянт квапливо пішов. – Тобто, – він гладив скатертину нервовими пальцями, – сам механізм перекодування рукопису в читкі речення досить легкий. Але… зрозуміти, про що йдеться після того…

Він раптово замовк і посміхнувся… Мати Божа – йому сяйнув здогад – врешті-решт! Тепер його промова готова! Він скаже їй, що ці речі надто глибокі для нього! Це буде безмежно краще, ніж розповісти, що це все дитяче глупство.

– Невже? Як знадливо! – вигукнула Ненсі. – Від однієї таємниці до иншої!

Боббі витягнув книжку з кишені і розкрив на столі перед нею, і їхні голови притулилися. Тепер він усміхався, цілком задоволений своїм рішенням дати їй змогу все пояснити.

– Погляньте! Я прочитаю першу сторінку… Досить легко, чи не так?

Ненсі не тямилася від радости. Вона поклала свою руку на руку Боббі і міцно її стиснула. Надто добре, щоби бути правдою, чи не так? Він кивнув, додавши подумки: "І навіть потішно".

– Доки ти дійшов? – розпитувала вона, перегортаючи загадкові сторінки. – Ти не схвильований до смерти?

Боббі не мав того ентузіязму, що вона, хай як би не намагався.

– Ось доти… приблизно двадцять сторінок. Схвильований? Ну, ні; не зовсім те… Просто приголомшений… Ці речі непідвладні моєму розуму… Думаю, що я подібний до вашого незграбного натураліста, що женеться за метеликом. Я сподівався так страшенно багато і працював так довго, щоб піднести заслону з цієї таємниці, що тепер, коли вона розкрилася, я міг, напевне, якось викривити її або, можливо, у мене немає розуму, щоб…

Ненсі знову схопила його руку – гнівно.

– Дивися мені просто у вічі, Боббі Мерріку! Ти поводився, як не свій, з тієї миті, відколи приїхав. Ти мене не ошукаєш! Я бачу тебе, як на долоні! Ти чогось недоговорюєш! Цього я не стерплю! А тепер признавайся – і розказуй мені все! Що трапилося, хлопче?

Боббі почервонів і повісив голову, наче шкодлива дитина, спіймана з банкою варення.

– Ай, немає там нічого доброго!.. Казна-що, така моя думка… Якби хтось инший, а не доктор Гадсон… – послухайте, Ненсі, ви цілком певні, що це справді він написав? Там же немає підпису, чи не так?

– Не кажи дурниць! Про що там йдеться?

– Ну, думаю, це не зовсім релігія, але звучить, наче ті дурнуваті брошурки, які обшарпані молодики з брудними вусами кидають у вікно автомобіля… сльозливе чтиво, яке тоннами можна придбати за зниженою ціною! І навіщо було так силуватися, спотворюючи кожне слово, неначе йдеться про якусь безцінну таємницю, Бог його знає! Якби хтось инший написав це, то я сказав би, що він безклепкий!

Ненсі постукувала по столі кінчиками пальців, задумливо, нетерпляче, обурливо, а тепер сердито.

– Скільки тобі років, Боббі? – гаркнула вона.

– Двадцять п’ять, іде двадцять шостий, – повторив він тоном шестирічного малюка, якому йде сьомий – дотеп, що зостався неоціненим.

– Знай, коли доктор Гадсон здобув всенародну славу за виконання першої операції такого роду в історії нейрохірургії, ти ще чекав, поки тобі проріжуться всі молочні зуби, і скакав по дитячій кімнаті на іграшковій конячці! Коли він написав це "сльозливе чтиво", ти ще не навчився мити вуха! Я не хочу бути надто суворою з тобою, синку; але ти потребуєш прочуханки, і ти таки обов’язково дістанеш її сьогодні від Ненсі Ешфорд!

– Починайте!.. Я волію, щоб ви лютували на мене, ніж… ніж…

– Не маєш відваги закінчити, еге ж? Ти хотів сказати, що тобі буде важко, коли я дізнаюся, що доктор Гадсон дурень… Не хвилюйся про це ні на мить. Цього не станеться! Гадаю, що твою увагу ніколи не привертала, – мовила далі вона, карбуючи кожне слово, – психологія генія. А спитати б: навіщо? Думаю, молоді студенти-медики не переймаються надто екскурсами у високі царини психіятрії, що вивчають одержимість. Вони надто заклопотані здиранням шкури з трупів; намагаються запам’ятати, де ковадло, а де стремено. Відрізнити зап’ясток від передплесна! О, я знаю! Тобі не треба бундючитися переді мною своєю мудрістю!

Вона раптом помітила офіціянта, що розкрив з подиву рота.

– Сюди!.. Якщо хочеш розважитись, то забери звідси цю холодну каву і принеси гарячу… обсмажену нині вранці… бажано.

Боббі вибухнув сміхом, коли хлопець пішов геть.

– Ненсі… З вами не посумуєш! Говоріть далі!

– Я не жартую!.. І хочу вперше розповісти тобі, хто такий справжній геній… Геній не підпадає під жодну категорію… Його годі класифікувати! Записати в картотеку… І тому нетямущі бевзі, які легко вміщаються в теку, що найбільше їм пасує, вважають його божевільним. Він сягає вершин, куди вони не здатні потрапити, а отже – знавіснілий! Він сідлає ідею і мчить на ній через село, через рови й огорожі, через людські оселі, стоптуючи поля й садиби, збиваючи з ніг навіть найкращих друзів, і ніколи не здогадується про це… ніколи не озирається… і все йому байдуже на все… допоки здатен вдержатися в сідлі цієї неймовірної ідеї!

– Отже, наш доктор Гадсон належав до людей такого типу і був одержимий ідеєю. У нього зародилося переконання… Я певна, що не знаю, як він до нього дійшов; можливо, про це розказує ця книга; сподіваюся на це … що його професійний успіх залежить від незвичайних доброчинств, які слід утаювати, щоби вони не втратили сили. Саме про це я здогадалася, все дуже давно… Тоді йому спала думка, очевидно, що він міг би так оформити свою теорію, щоби його спадкоємці, учні чи прихильники заповзялися нею. Але він хотів уберегтися від глузувань нікчемного бовдура, який, наскочивши на неї випадково…

Боббі підніс руку.

– Ви досить схвильовані, чи не так?

– Тобі видається смішним, що він використав цей дурний шифр, – заговорила вона знову, приглушивши голос. – Але, припустімо, що він скористався б латиною, обійшовшись навіть без словника; чи завдало би це тобі менше клопоту?… Або грецькою! Він міг би писати грецькою! Що ти знаєш по-грецьки – окрім літер на значку студентського братства?… Він хотів, щоб хтось – шукав цю таємницю – навіть не сумнівайся – і це збігається з його одержимістю! Це її частина!

– Ви перемогли, Ненсі, – визнав тихо Боббі, – ми з вами маємо те саме уявлення про доктора Гадсона. Ми просто инакше його називаємо – та й по всьому… Я сказав, що він ненормальний психічно, а ви говорите, що він геній, а всі генії – ненормальні. Дуже добре. Тепер ми можемо прочитати цю книжечку разом і зрозуміти одне одного – навіть якщо й не зрозуміємо книжки.

– Я коротко перекажу вам те, що прочитав поки що. Ненсі, справа не в тому, що мені шкода часу, який я витратив на розплутування того важкого шифру. Просто в цьому тексті немає насправді нічого, що спонукає до такої таємничости. Ви переконаєтеся!

– Я не буду певна цього, поки ми не прочитаємо книжку – до самого кінця.

Боббі перегорнув свої записи.

– Історія починається приблизно за рік після смерти Джойс, його першої дружини. Її довга недуга виснажила його; увібрала всю психічну енергію, яка мала піти на його фахову підготовку. Опинившись над прірвою невдачі і в глибокій депресії, він схилявся до того, щоб покинути хірургію і піти в бізнес. … Одного дня йому спало на думку, що на могилі Джойс треба поставити пам’ятник…

– Ах… Я так і знала! – викликнула Ненсі з несподіваним хвилюванням.

Боббі допитливо позирнув на неї.

– Цей нагробок був віхою! – пояснила вона емоційно. – Як же часто, пригадуючи дату якоїсь події, він говорив: "Невдовзі потому, як я збудував невеликий пам’ятник для Джойс"… Говори далі!

– Далі він вирішив купити надгробну плиту і вибрав недорогий монумент. На бланку записав ім’я дружини і дату народження та смерти. Продавець спитав, чи він хотів би коротку епітафію. Видається, що в ті часи був такий звичай. Не спроможний у відповідальну мить придумати доречну фразу і бажаючи негайно завершити справу, він послухався поради відвідати виробничий відділ і розгледітися там. Можливо, він міг би знайти там те, що припаде йому до серця.

– Отож, він обійшов завод, де виготовляли ці монументи, і випадково зустрів чоловіка на ім’я Рандольф.

– Ти говориш про Рандольфа так, наче він важливий персонаж у розповіді. Ніколи не чула про нього.

– Так, Рандольф завжди був героєм цього твору, принаймні, доки я встиг дочитати. І це вже вам вирішувати, після того як ви познайомитеся з ним, чи Рандольф апостол світла, чи таки не сповна розуму. Особисто я не надто високої думки про нього. Він дебютує в цій історії як винятково талановитий гіпнотизер… Виявився свого роду… чудотворцем.

– Ти хочеш мені сказати, – допитувалася Ненсі,– що Вейн Гадсон зацікавився особою такого сорту?

– Ну, ви побачите… Цей молодик Рандольф сидів у студії, відокремленій від основного виробничого цеху. Він був не лише каменярем, але й скульптором – незвичайно добрим… Художник за натурою. Згідно з журналом, він створював переможну ангельську постать, величну, що граціозно стояла на мармуровому п’єдесталі у формі вівтаря; тонко різьблена рука заслоняла очі, що дивилися далеко за виднокрай, зачаровані якимось далеким сяйвом… Вона поєднувала вишуканість і силу Канови…

– Ти цитуєш?

– Так; це з книги – сказано саме так.

– Але ж доктор Гадсон майже нічого не знав про мистецтво!

– Він міг знати більше, ніж ви думаєте. Той божевільний Радольф мав величезний вплив на нього, як ви побачите; а Рандольф був віртуозним митцем.

– О, цікаво, чи не думаєш ти, що то міг бути Клайв Рандольф? Ти знаєш – скульптор, що створив ту групу дітей в Метрополітен. Він вже давно як помер. Направду, Боббі, я певна, що він колись жив тут, у Детройті!

– Цілком можливо. – Боббі поклав занотоване олівцем на стіл і помовчав трохи з напівзаплющеними очима, дуже зосереджений. – Ще один геній, – пробурмотів він. – Ненсі, генії мають право бути помішаними, чи не так?

– Безумовно, – засяяла Ненсі. Боббі вже розумів суть.

Він узяв свої нотатки.

– Отже, на лиці цього п’єдесталу, що мав вигляд вівтаря, церковними літерами було глибоко викарбувано такі слова: "Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу".

Ненсі буркнула, що це досить дивно.

– Що ви маєте на увазі "дивно"? Це ж з Біблії, чи не так?

– Безсумнівно, – згодилася вона з нервозним сміхом. – Це може бути в Біблії, майже в будь-якому місці, але все одно бути дивним, чи не так? Але я маю на увазі те, що досить химерно бачити, як доктор Гадсон наводить цитату з Біблії. Він не був хоча б трохи релігійним!

– Не будьте такі певні! – застеріг він.

– Чому ж Боббі, він був не лише байдужим, але й майже зневажливо ставився до релігійних організацій; не бував у церкві, за винятком весіль, упродовж двадцяти років. Він незлюбив церкву, поки ще був малим хлопцем; одного разу сказав мені – це сталося, коли до них прийшов жахливий проповідник, а газети рясніли дешевими банальностями – що церкви в його селі закликали людей назавжди "відректися від світу", не пропонуючи водночас чогось навзамін цього зречення, окрім нікчемних решток середньовічних забобонів!

– Але чи не міг би він бути зацікавлений у… у надприродному, не бувши прибічником церкви?

– Хіба міг?… Це незвично.

– О, добре! Якщо ви пропонуєте аналізувати цю справу у світлі того, що є звичне, то краще ходімо на футбольний матч і перестаньмо катувати себе. … Я запитую вас! Чи звично, коли людина чинить повсякденні добрі діла потай; прожогом утікає, наче білка, у свою нору і закопує її після себе, коли наблизиться той, хто міг би дізнатися, що вона зробила комусь ласку? Чи звично, коли людина пише історію про своє божевілля дитячим шифром? Я скажу вам, ким він був!.. Одним з тих старовинних містиків!.. вірив у фей… бачив видива… бавився з ангелами!

– Боббі Мерріку, ти бо-же-віль-ний!

– Ні, поки що; але в мене є дивне відчуття, що я ним стану.

Ненсі відштовхнула тарілку і нетерпляче махнула офіціянтові, коли він спитав, чи все гаразд.

– Ні… – Боббі хитав головою повільно, розважливо. – Насправді, то не була релігія; у всякому разі, це не зовсім те, що я міг би вважати релігією. Я не хочу удати, що знаю дуже багато, але релігія – це лише більш-менш формальне визнання безлічі старих мітів, узятих з юдейського фольклору; вона змушує людей казати, що вони вірять те й инше про Бога; уявляє собі, ніби знає, чого хоче Бог від людства – инколи засмучено чекає, поки люди послухаються, а в инший час залякує їх, щоб вони мусили слухатися, хоч-не-хоч; збирає пожертви, щоб посилати кликунів до так званих язичників, застерігаючи їх, що вони горітимуть у пеклі, якщо не перестануть називати свого Бога, хай ким він там є, і почнуть називати Його якось инакше?

Ненсі засміялася.

– Не все так погано, Боббі. Годі й уявити, що це так безглуздо. Люди черпають зі своєї релігії багато розради, бо инакше б не сповідували її.

– Розради! – повторив він. – Радий, що ви скористалися цим словом. Думаю, що тепер я можу сказати, яка різниця між тим, у що вірив доктор Гадсон, і пересічною релігією. Звичайна релігія прагне нести розраду. Вірте в те й се і діставайте розраду, мир, певність того, що все гаразд і що Великий Хтось наглядає за всім. Однак та релігія, що була в доктора Гадсона, безумовно, не дарувала йому розради!.. Осідлала його, як Старий Синдбада… батожила… Не відступала вдень і переслідувала вночі… примушувала працювати, як раба… довела його до одержимости!

– Але він міг би відмовитися від неї, чи не так, якби вона набридла йому?

– Ах, от ми й дійшли до цього! Тепер ви торкнулися чогось вкрай важливого. Ні! Він не міг відмовитися від неї, тому що вона була його мотивацією! Не дозволяла зупинятися!.. Ви казали, що саме вона зробила з нього фахівця!

– Боюся, тобі ця книга жахливо діє на нерви, Боббі, – Ненсі одягла рукавички. – Поїдьмо до Брайтвуда, де нам ніхто не перешкоджатиме, і переконаймося самі, про що там йдеться.

Боббі не хотілося уставати.

– Ненсі, усе моє ставлення до цього питання змінюється після розмови з вами. Я навіть можу розповісти вам, що ніколи ще не зазнавав більшої зневіри й розчарування в житті, ніж минулої ночі, коли спробував прочитати цю річ. Але я сподівався, що вона стане нормальною розповіддю про нормальний людський досвід. І коли я виявив, що в ній йдеться про речі ненормальні, то припустився звичайної помилки, оголосивши її безглуздою!

Ненсі світилася.

– Достоту!.. Поки він говорив звичайні, нормальні речі, які були тобі зрозумілі, то мав здоровий глузд! Коли ж дійшов до незвичайного, до речей, тобі незрозумілих, то став божевільним!.. Саме так поводиться пересічний розум; але не варто робити такі передчасні висновки, тому що тобі доведеться мати справу з диваками ціле життя!

Упродовж довгої подорожі в таксі до шпиталю вони старанно оминали у своїй бесіді тайну, з якою зіткнулися. Замість того вели мову про його медичні студії. Що подобається йому найбільше? Вона задрижала, почувши про його захоплення анатомією.

– До того скоро звикаєш, – запевняв він. – А старий Губер – справжній король! Він дає собі раду з тими нещасними трупами, неначе вони наші родичі. Ручаюся, якби вони діставали стільки ніжної уваги за життя, як від Губера в лабораторії, то могли б прожити довше… Губер ховає їхній попіл, наприкінці семестру… звичайне поховання: дзвін, книга і духівники… Доводить, що ці злидарі, ідіоти й злочинці, хай як би не обтяжували свою спільноту, поки жили, такою мірою сповнили свій обов’язок перед суспільством, трудячись у лабораторії, що заслуговують на почесне погребіння… Який же добряк цей старий Губер, повірте мені!

Бесіда повернула на справи Ненсі. Вона визнала свою стурбованість. Ходили чутки, що Джойс Гадсон переступила всі межі; що місіс Гадсон, очевидно, більше нічого не могла з нею вдіяти. Її бачили в недобрих місцях з недобрими людьми.

– Чи не думаєш ти, Боббі, що міг би якось допомогти? Джойс досі твоя подруга, чи не так?

– Думаю, що так. – Його голосу бракувало зацікавлення. – Я вже не бачив її більше року, ви знаєте.

– Може, це лише мій здогад, але я завжди думала, що Джойс трохи закохана в тебе, Боббі.

Він жестом заперечив це.

– Ні; але, припустімо, що це так!.. Чи буде це достатньою причиною, щоби втручатися в їхні справи? Я не закоханий у неї. І також я не вважаю, що до моїх зобов’язань перед доктором Гадсоном належить служіння in loco parentis для його доньки.

– Певна, що ні, – роздумувала Ненсі. – Ти поставив собі мету прожити життя замість нього, а Джойс була його частиною. А инколи усім його життям була Джойс! Ти не можеш уявити, чим він жертвував заради неї! І навіть одружився – щоби виправити її життя!

– То навряд чи велика жертва, – посміхнувся Боббі.

– Ти коли-небудь бачив її відтоді?

– Ніколи не прагнув цього.

– Ще деколи думаєш про неї?

– Навіщо вам знати? – Його голос звучав так, наче він хотів зачинити двері між ними – не образливо, але все одно зачинити; умить відчувши це, Ненсі відмовилася від свого права на питання.

– Пробач мені, добре? Бачиш, я не маю иншої роботи, як розважати себе питаннями на взір цих.

– У цьому немає нічого лихого.

Ненсі повісила їхні пальта в гардеробні, підсунула своє крісло до нього, і вони разом знову сіли за книжку, погодившись, що вона читатиме рукопис, буква по букві, поки він складатиме їх у слова.

– Передусім, дозвольте мені закінчити розповідь про ту частину, яку я розшифрував, – сказав він, поклавши олівця. – Рандольф показав пальцем на епітафію і запитав: "Така подобається вам?"

– "Для мене вона позбавлена смислу! – відповів доктор Гадсон. – Якщо й існує Бог, то, напевне, так звана перемога людини цікавить Його не більше, ніж перемога капусти, що добре росте на поживному ґрунті".

– Отже, у вас такий самий зв’язок з Богом, як у капусти. Не зле!

Він поновив працю, спритно постукуючи долотом.

– Я теж так думав, заговорив знову він, напів до себе. Влаштував невеличкий експеримент і тепер вже иншої думки. Він поклав свій молоток, схилився далеко вперед і, приклавши обидві руки до вуст, признався таємничим голосом: "Я був на краю!"

– Він, напевне, божевільний! – пробурмотіла Ненсі.

– Овва!.. А як же ваша теорія геніїв? Ви хочете, щоб ним був доктор Гадсон – а чому не Рандольф?

– Маєш рацію! Говори далі!.. Але його слова звучать трохи чудернацьки, чи не так?

– Безумовно!.. І небезпечно, мушу сказати!.. Незворушний, обачний, блюзнірський божевілець, якого ще не бачив світ!.. Я покажу вам. Ось точна копія мого перекладу! Послухайте:

– Боббі, усе написане тут – правда.

– Яка ваша думка про те, що ми встигли прочитати поки що? – спитав він.

Лікті Ненсі важко оперлися на стіл, стиснуті кулаки глибоко затопилися в щоки.

– Невже, Боббі? Це не лише жахливо, – прошепотіла вона. – Це трагічно!

– Ви думаєте так тепер. Насправді, жахливе ще не почалося!

Його очі знову звернулися до переписаного тексту.

– Бачиш? – вигукнула Ненсі. – Що я тобі говорила?

Очі Ненсі були сповнені зосереджености, коли Боббі перестав читати, щоб оглянути її лице.

Вони надовго замовкли.

– Саме доти я дійшов, – сказав Боббі.

– Досить далеко – мушу сказати! – Глибоке зітхання Ненсі віщувало про зневір’я.

– Отже, вважаймо питання вичерпаним. – Він устав і поглянув на свого годинника. – Ми з вами добре знаємо, що ці речі доктор Гадсон мусів написати, коли робота лягла на нього важким тягарем. Ледве не падав з ніг, бачив марева; чув голоси. Мабуть, нам не слід читати до кінця. Можливо, так ми осквернимо його пам’ять. Чому б нам не відмовитися від цього замислу – і забути, що ми дійшли колись так далеко?

Ненсі замислено постукала по столу кінчиками пальців.

– Цікаво, що було на тій сторінці!

Він зареготав.

– Точнісінько як доктор Гадсон! Саме це він хотів знати. А тепер про це запитуєте ви! І мушу визнати, що також хотів би знати. – Він стиснув її руку сильними пальцями. – І хай як затято повставши проти цього, ми все одно неодмінно схочемо потай повернутися назад, кожен окремо, щоби дізнатися правду; а тому, мабуть, треба бути чесними одне з одним і зазирнути туди тепер! Ви хочете?

Вона кивнула, не підвівши голови.

– Будьте пильні! А то ще схибнемося розумом, як він!

Запаливши цигарку, Боббі попростував до вікна, поклавши руки в кишені. Він обернувся, і, опершись на підвіконня, допитливо поглянув їй у вічі.

– Але не я! Цього робити я не буду. Я просто не можу бабратися в таких речах. Це для мене. Навіть і гадки не мав, що ця штука здатна так сильно мене вразити. Ви собі починайте… Я поза грою! – Він безапеляційно махнув рукою, широко розчепіривши пальці.

Голос Ненсі хрипів.

– Ти не зможеш зректися цього! Ти зайшов надто далеко!.. І тобі про це відомо!.. Ти спійманий на гачок!.. І я знаю, що також! Тепер я розумію, чому він пішов до оселі Рандольфа того вечора! У цьому є щось… щось неминуче!.. Мабуть, це різновид божевілля; але, відчувши його принаду, утекти годі! І доведеться повернутися все одно – першим або останнім!.. Допитливі, невидимі щупальця обмацують тебе й обплітають своїми вусиками… притягують до себе… затягують всередину… і волочать за собою…

– Спиніться, Ненсі! Це смішно!

Молодий Вотсон ледве міг вибрати недоречніший момент, щоб встромити до них свого носа. Місіс Ешфорд приймала відвідувача, і було очевидно, що і господиня, і її гість працюють з великим розумовим напруженням… таки дійсно в них бурхливі дебати! Усвідомивши, що буде тут зайвим, він спробував поспіхом відступити, однак Ненсі покликала його.

– Заходьте! Ви пам’ятаєте містера Мерріка?

– Досить добре! – мовив він, простягаючи руку. – Ніколи не забуду вашої боротьби з пневмонією, хоробрішої від якої ще не бачив! А тепер, я чув, ви ще й стали на прю з самим Сірим.

Повернувшись до місіс Ешфорд, він розповів, з чим прийшов:

– Ми втрачаємо вашого містер Фолсома, і дуже швидко. За годину – дві він знепритомніє. Він запитував про вас кілька хвилин тому. Можливо, ви схочете зустрітися з ним. Видається, що з його родини в місті нікого немає.

Бурмочучи слова жалю, Ненсі устала, готуючись іти.

– Ти зачекаєш на мене?

Меррік кивнув.

– Я буду працювати далі. Не поспішайте. Ви застанете мене тут, коли повернетеся.

– Двері тихо зачинилися за нею.

Обличчя Ненсі, серйозне і тривожне, виринуло у дверях.

– Боббі, – мовила вона лагідно, – я не хочу тебе лишати самого так довго, але мій пацієнт просить, щоби йому потримали руку. Мені шкода, але я мушу залишитися з ним на певний час.

– Усе гаразд, – погодився він, тільки мигцем зиркнувши на неї. – Зоставайтеся з ним і не хвилюйтеся про мене. Можливо, я зможу сказати вам дещо важливе, коли ви повернетеся. Виглядає, неначе велика таємниця може з’ясуватися щомиті.

Вона завагалася, і нібито хотіла щось спитати; але, побачивши, як глибоко він зосереджений, відійшла і тихо зачинила двері.

Меррік підвів очі, коли відчинилися двері.

– Він пішов?

Ненсі поважно кивнула.

– Що сталося, відколи я пішла? – запитала вона, присуваючи до нього стільця.

Він поклав перед нею свої нотатки і спостерігав за її лицем, поки вона читала.

– То який же насправді найкращий процес переливання крові? Подивимося, що знаєш ти!

– Ну, він досить простий, окрім однієї перепони. Кров треба оберігати від згортання, поки вона перетікає від донора до реципієнта. Навіть коли артерія і вена сполучені невеликим катетером, кров невдовзі закупорює скло; тому, щоб уникнути цього закупорювання, вену реципієнта протягують через катетер і закріплюють на самому кінці. Тоді катетер, що містить вену, вставляють в артерію донора. Як бачите, головна мета полягає в тому, щоби убезпечитися від будь-якого зовнішнього контакту.

– Боббі – що було на тій сторінці?

– Я ще не знаю.

– Ти думаєш, що він таки розповість нам?

– Повинен, рано чи пізно. Читаймо далі. Думаю, що ми вже досить близько.

Ненсі узяла олівця і почала записувати з його швидкого диктування.

Розумний хлопчик – Боббі! – вигукнула Ненсі. – Ти знав, чи не так?

Він відповів на її дотеп кривою міною і читав далі.

Ненсі кинула свого олівця на стіл і простяглася у своєму кріслі.

– Боббі! Зрозуміла! Я можу знайти ту сторінку!

– Тут під руками є Біблія?

На жаль, я не маю її, любий

– Гаразд, ми це зробимо згодом. Продовжуйте!

– Чи чув ти колись щось більш диявольське? – урвала його обурливо Ненсі. – Чи міг би ти уявити таке дике самолюбство?… Робити це тільки задля власної користи! Навіть не хотіти, щоби хтось инший висловив вдячність!.. Однак він все одно думав, що таким способом якось пов’язує себе з Богом!.. Аж мурашки бігають по спині!

– Так, але не забувайте також, що він був одержимий ілюзією.

– Одержимий дияволом – як мені видається!

– Можливо, це пояснить доктор Гадсон… Читаймо далі.

– Ми з вами також – обоє! – втрутився Боббі, затамувавши подих.

Добре! – заговорила Ненсі. – Вже давно настала пора напоумити його!

Молодий Меррік відштовхнув папери і повільно повернувся обличчям до Ненсі, але їхні очі не зустрілися. Вони відчували дивну ніяковість у присутності одне одного і багато хвилин сиділи мовчки. … Боббі заговорив.

– "у неволі" – сказав він. – Вирушивши в цю путь, ви опинитеся в неволі! Гадсон тримає мене в неволі, відколи помер!.. Мабуть, його би втішило це.

Ненсі устала і оперлася своїми вправними руками йому на плечі.

– Це доречне місце для перерви, ти не гадаєш?

Він погодився. Можливо, вони могли б завтра сісти разом на годину чи дві. Він майже пообіцяв дідові, що прийде на вечерю. Том Мастерсон також говорив, що прийде.

– Ви хочете узяти книжку з собою?

– Я не гірша від тебе!

– Орел!

Він ляснув монетою по зап’ястку.

– Вибачте, Ненсі… Я принесу її завтра.