Прекрасна одержимість

ІІІ

Ти кажеш, що він инший, – зацікавлено випитувала Джойс.

– Що ти маєш на увазі – инший? Мабуть, тверезий?

Мастерсон пирхнув.

– Не прикидайся дурнем! – буркнула вона. – Ти дуже добре знаєш, що я маю на увазі.

Він поклав свою порожню склянку на срібну тацю на столі, зручно влігся на подушках садової гойдалки і так відверто роздивлявся струнку поставу дівчини у плетеному кріслі, що вона, збентежившись, пересіла.

– Так, – відповів він, неохоче повертаючись до її запитання, – він або цілком тверезий, або не зовсім. Відлюдькуватий… понурий… нипає ночами, наче Гамлет… думає, начебто люди мають кривду, тому що його врятували від утоплення.

– Як безглуздо! Він це сам тобі сказав?

– Майже.

Вона погортала сторінки роману, що лежав на колінах, і спохмурніла.

– Ну, і що він пропонує? … Дутися?

Юний Мастерсон показав, повільно похитавши головою з напівзаплющеними очима, що проблема надто неосяжна для нього, і замріяно постукував кінцем свіжої цигарки по ручці гойдалки.

– Ти сама переконаєшся, що Боббі неймовірно змінився після тієї пригоди. Я сам не можу до кінця зрозуміти його. Учора, зустрівши його у Виндимері, я сподівався, що в нього кращий настрій. Тепер він майже одужав; гуляє місциною вже багато днів. Але видається вкрай заклопотаним. Я запропонував, що невеликий коктейль у товаристві приятеля міг би піднести його дух, але він відказав: "Ти знаєш, де що лежить. Пригощайся". Коктейлю вийшло стільки, що вистачило б на обох, але він його навіть не торкнувся; і коли я посміявся над ним, він відповів, неначе з того світу, що "в нього инше на думці".

– Очевидно, до цього иншого не домішують джину, – зауважив я, і він загадково кивнув.

– Щось на взір того, – сказав він мені. Ти знаєш, як мало може розповісти його лице, незворушне, як у гравця в покер, коли він вирішує відгородити себе муром.

– Отже, ти наважився сказати йому?

– Ні, я тільки поглузував з нього трохи, але він сприйняв це дуже добре. Просто сів – і позував для "Мислителя".

– Що це за велика ідея? – спитав я. – Перекинувся до Енді Вольстеда?

– І що він відповів? – гукнула Джойс, коли мовчанка затяглася.

– Він відповів: "Чорт забирай, ні!" – і промимрив, глибоко в горлі, що перекинувся до Ненсі Ешфорд.

– А хто така Ненсі Ешфорд? – спитала вона гостро, роздратована тим, що її викрили.

– Ти мусіла б знати, – самовдоволено тішився він з її роздратування. – Вона завідувачка Брайтвудського шпиталю.

– О, ти маєш на увазі місіс Ешфорд. Ніколи не думала, що вона Ненсі. Вони, мабуть, досить добре познайомилися. А вона вже літня пані.

– Тим краще для тебе, чи не так?

Вона зустріла його жарт гримасою.

– Томмі, ти надто багато часу витрачаєш на вигадування всіляких історій. Це шкодить твоєму глузду.

– Може й так, – сухо погодився Мастерсон. Він простягнув руки над спинкою гойдалки і дивився на дівчину з допитливою усмішкою. – А твоя історія захоплює чимраз більше. Що ти ще хочеш дізнатися про Боббі?

Змушена поступитися, Джойс скривлено посміхнулася.

– Чи говорив він, що прийде скоро?

– Ані слова про це. Та й він навряд чи відчуває, що готовий до цього… визнай, ця ситуація досить незручна…

Вона кивнула, і на хвилину запала тиша.

– Ти зовсім не те думаєш про мене й Боббі, Томе. Ми часто бували разом … у грудні… перш ніж з’явилася Гелен…

Мастерсон урвав її неприємним смішком.

– Мені дивно, що ти взагалі хоч щось пам’ятаєш про грудень, – дражнив він її. – Мої спогади про нього досить тьмяні.

– Так. Мушу визнати, це справді було жахливо. Особливо той вечір, коли ми святкували твої уродини. То мусіла бути неймовірно бурхлива ніч біля моря. До речі, відтоді я Боббі не бачила. Закінчивши в лютому навчання в університеті, він відплив до Франції, у гості до матері, не написавши й рядка мені про те, що відбувається. Згодом я отримала від нього два короткі листи. Тоді він з'являється вдома; і наступного дня нас спіткало це страшне горе.

Вона завагалася, перш ніж говорити далі.

– Отже, тепер ти добре знаєш, наскільки близькі наші стосунки. Хіба не звучить це… трохи романтично?

– Звісно, ти мусиш пам’ятати, – тверезо розмірковував Мастерсон, – що Боббі страх як збентежений подіями на озері. Ніколи не бачивши Гелен, він тепер трохи соромиться зустрічі з нею. Його бере страх, що за таких обставин вона дещо упереджено поставиться до нього.

– Боюся, це справді так, – неохоче згодилася Джойс. – І така упередженість цілком природна.

– До речі, як почуває себе Гелен?

– О, вона тримається – таке серденько! Хочеш побачити її? Я скажу їй, що ти тут.

Вона устала, віддавши Мастерсону свою книжку.

– Гелен розважала дивакувату маленьку пані півгодини чи більше, але думаю, що тепер вона вільна. Думаю, що ця гостя – одна батькових пацієнток. Стільки людей останнім часом приходили сюди… усякого штибу… люди, про яких ми ніколи не чули, зі сльозливою вдячністю розповідали нам, ким для них був батько. По суті, через це ми сидимо, як на голках. Краще б вони не приходили… А листи? Сьогодні прийшов один довгий такий від чоловіка з Мейну, який натякав, що батько якось врятував йому життя, багато років тому. Він не розповів подробиць. Говорив загадково, неначе за цим ховається якась велика таємниця; неначе він хотів щось розповісти нам, але не міг. Дуже чудернацько… Я піду покличу Гелен.

Вона попрямувала до великого білого будинку з зеленими віконницями, і око Мастерсона схвально стежило за її граціозними рухами, коли вона йшла через моріг. … Незвичайна дівчина! Він ледь розхитав гойдалку і глибоко затягнувся цигаркою… Чиста кров! Отже, вона належала Боббі? І чого ж до дідька Боббі хотів – коли приховував це від нього? Гаразд, Якщо вона вважала себе власністю Боббі – а очевидно, саме так і було – то приятель Боббі має берегти вірність. Однак, на неї не заборонено дивитися, чи не так?… І бажати, щоб вона належала йому?… Це навіть комплімент… мабуть… напевне, це питання спірне… Але серйозно, чому письменник у свій творчості не повинен мати стільки ж свободи захоплюватися красою заради неї ж, коханої, як і маляр – хай чиєю буде ця дівчина? Який типаж! Не так багато блондинок на взір неї зосталося в цьому вибіленому і пофарбованому світі… Ці барви оригінальні… Золотава й молочно-біла; і ця плавка хода, наче в якогось дикого лісового створіння… Незвичайна дівчина! Але що змусило її вважати, що Боббі цікавився нею? А чи цікавився він? Якщо так, то цю прихильність він пильно приховував…

Джойс, з’явившись з-поміж кущів разом зі своєю мачухою, урвала марення Мастерсона. Обоє різнилися просто разюче. Місіс Гадсон належала до романського типу – кожною своєю рисою й вигином, блискучою чорнотою завитого волосся, дугами брів, цілковитою відсутністю бентежности в поставі й манерах. Джойс була ідеальна саксонка. Трішки зависока. Ідучи попереду, вона видавалася старшою.

Він почимчикував їм назустріч. Гелен махнула рукою, побачивши його. Вона погодилася на ролю старшої роками від нього, на превелику його втіху. Часто вони робили з цього невелику забаву – він грав зіпсутого дев’ятирічного малюка, виявляючи неабияку майстерність; вона – доведену до відчаю, але лагідну матір, що прагла прибрати до рук своє щеня без надто бурхливих сцен. Одного вечора, цілком спонтанно, вони зіграли цю виставу в Бірнів. Лаура Бірн, як розповіла вона сама, "мало не зімліла". Сенатор Бірн сказав, що цей скетч вартий цілого маєтку у водевілі "першої класи". І вони самі думали, що це не так вже й погано.

Звичайне траурне вбрання тільки підкреслювало її молодість. Воно привертало увагу до її дівочої життєвости, поглиблювало ямки на щоках, вибілювало горло; так як строга рамка на яскравій гравюрі відтінює кольори; розкриває її вартість.

Вона простягла мініатюрну руку й усміхнулася. Останні хвилювання не минулися без прослідку. Вона була бліда і трохи замислена, а з вигляду наче одужувала після важкої недуги.

Усмішка зблиснула на мить і щезла; але, по суті, то була та сама усмішка, на яку він чекав, вигадував, намагався відтворити в пам’яті, аналізував намарне. Якось Мастерсон спробував переконати одну зі своїх жінок в оповіданні усміхатися так само; але та навчитися не змогла. Він написав про "Глорію":

"То була не просто усмішка. То була невелика соната з трьох частин. Спершу вона зацвіла в її очах, які поступово ширшали й голубішали. Майже непомітно, брови аристократки піднеслися, так трішечки, неначе прохали дозволу. То було адажіо.

Аж ось, раптово, соната заграла на її устах, неначе органіст шукає однією рукою нижню клавіатуру для мелодії. Рони розділилися, показуючи на дивовижно малі, прямі білі зуби. То було скерцо.

Однак умить, наче злякавшись власної сміливости, вуста зімкнулися, соромливо. Але усмішка зоставалася в очах – у зовнішніх кутиках очей – ще довго після того, як пропала з уст; то було лярго. Лярго дольчементе.

А споглядальник? Що сталося з ним? Ах, його серце пульсувало і гупало шаленим строто!"

Мастерсон знав, що цей опис безглуздий. Він додав, досить безпорадно:

"Неймовірно тривожна усмішка; усмішка, до якої слід вдаватися з осторогою, бажано серед людей літніх, твердої вдачі – бажано родичів, якщо взагалі родичі неподалік доречні".

Гелен Гадсон усміхнулася. Нині прозвучала сонатина. Вона складалася з трьох частин: адажіо, анданте, ленто; але хвилювала вона не менше, попри стриманий настрій.

– Видається, ми вже довго тебе не бачили, Томе, – мовила вона, своїм сиплим контральто, жестом запросивши його сісти біля себе в гойдалку.

Джойс зосталася стояти.

– Томмі, – промовила вона, – я пообіцяла Неду Бравнлов, що поїду з ним на прогулянку. Зараз він під дверима, чекає на мене. … Ти не проти, якщо я піду?

– Іди з миром! – Мастерсон підніс по-папськи два пальці. – Я в чудових руках.

Тонкі пальці Джойс пестливо пробіглися по плечах мачухи.

– Я ненадовго, люба, – сказала вона.

– А ти взагалі кудись виходила? – запитав Мастерсон з товариською турботою.

Гелен похитала головою.

– Надто багато справ! Гості можуть прийти будь-коли; від зустрічі з ними аж ніяк не випадає відмовлятися; це пацієнти доктора Гадсона та инші люди, з якими він колись потоваришував. Думаю, ти пригадуєш неймовірну кількість поминальних букетів…

– Ніколи стільки не бачив!

– Так, Томе, ці квіти прислали звідусіль; від імени людей, чий зв’язок з нами встановити дуже важко. Два їх добрих десятки ніхто в Брайтвуді впізнати не міг. І ті відвідувачі, яких я приймаю щодня, переважно, незнайомі нам. Вони приходять спитати, чи можуть чимось допомогти Джойс та мені. Учора якийсь дивак італієць об’явився тут і спробував подарувати мені тисячу доларів. Це лишень приклад. Їхні історії досить різні, судячи з того, що нам відомо – бо вони на диво небалакучі – але одне спільне для всіх… колись, десь доктор Гадсон допоміг їм впоратися зі скрутою – зазвичай позичивши гроші; хоча не завжди то були гроші; инколи просто порада або сила його впливу.

– Він направду мав велике серце, – зауважив Мастерсон.

– Так, безумовно, але не тільки. Багато людей мають велике серце і щедрі на гроші. Тут йдеться про щось инше. Його взаємини з людьми були не такими. Вони всі поводяться так, наче належали разом з ним до якогось ексцентричного таємного товариства. Вони приходять, прагнучи хоч щось, будь-що зробити для мене, тому що бажають висловити свою подяку; але коли їх загнати в тісний кут і попросити розповісти, звідки саме в них узявся сімейний борг, вони затинаються і ухиляються від відповіди. Це дуже дивно.

Від другої години я слухала історію, яка спантеличує мене більше, ніж будь-яка инша; мабуть, тому що я трохи глибше проникла в її таємницю. Стара пані, про існування якої я й не знала, прийшла розповісти мені, яким чудовим був доктор Гадсон і чи не могла б вона мені чимось стати в пригоді… Я хотіла би поговорити про це. Тобі не буде нудно?

– Розкажи мені, будь ласка!

– Гаразд, усе це почалося, розповіла місіс Вікс, з операції на чоловікові. Доктор Гадсон попередив їх, що вона безнадійна. Сім’я опинилася в нужді. Вона сказала, що зі шпиталю не надіслали рахунку; що доктор Гадсон знайшов добре місце для старшого хлопця і послав дівчину, яка мала хист до малювання, до художньої школи… Вона показала на ту прегарну марину над коминком в нашій вітальні і сказала: "Це її робота. Вона йому подарувала цю картину. Її виставляла Архітектурна ліга в Нью-Йорку"… Доктор Гадсон захищав їх від катастрофи, поки вони не змогли піклуватися про себе самі; і коли, за багато років, вона прийшла до його кабінету, щоб сплатити свій невеликий борг перед ним, він відмовився від грошей; сказав спершу, що це для нього лише втіха, і він не хоче, щоб йому покривали будь-які витрати. Вона досить-таки наполягала, і він сказав їй: "Чи ви коли-небудь розповідали про нашу невеличку угоду?" – "Ні", – відповіла вона. Ви наказували мені нікому не розповідати, і я послухала вас". – "У такому разі, – проголосив він поважно, я не можу прийняти цих грошей!"

– Звісно, вона була нерада залишити все, як є – бо ж почувала себе справжньою пані – але коли вмовляла його узяти гроші, він відповідав: "Якби я вважав це позикою, то міг би прийняти її сплату. Але я думав зовсім про инше, коли вкладав гроші у вашу сім’ю. Усі ваші діти виросли набагато успішнішими й заможнішими, ніж я сподівався. Отже, позаяк тоді я вірив, що просто віддаю їх вам, то тепер не можу прийняти їх, бо тим часом використав їх усіх сам!".

– Пробач, – сказав Мастерсон, – видається, що я не зовсім розумію. Що там у самому кінці він сказав їй?

Гелен кивнула таємниче.

– Таке питання цілком доречне, – розповідала далі вона. – Я спитала місіс Вікс, що це означає, і вона неабияк збентежилася.

– Я не можу розповісти вам того, чого напевне не знаю, – затнулася вона.

– Але ж у вас є підозра!

Після цього вона поспіхом змінила тему, витягши з сумки товстого гаманця. Вона умовляла мене взяти гроші. Їх було вкладено, доводила жінка, а тепер вона бажає повернути їх нам.

Я сказала їй:

– Якщо доктор Гадсон відмовився їх прийняти, то те саме зроблю я. Буде найкраще, коли ви їх вкладете знову. Віддайте їх туди ж, якщо відсотки були добрі.

– О, цього зробити я не можу, – відповіла вона, – бачите, там мені вже відмовили.

– Після того я вже навіть не знаю, що й думати! Зрозуміти її несила!

– Вона, мабуть, трішки несповна розуму, – наважився припустити Мастерсон.

Гелен замислилася.

– Так, вона могла би бути несповна розуму, і ми дійшли б до такої згоди і посміялися б з цього, якби вона була лише одна.

– Ти хочеш сказати, що приймала инших таких людей?

Дівчина кивнула.

– Учора до мене прийшов один досить відомий комерсант. Ти впізнав би його ім’я. Десять років тому він мав справу з доктором Гадсоном. Він хотів мені сплатити досить велику суму грошей, яка, згідно з його словами, становила відсотки за позику. Мені здалося дуже дивним, що він приніс їх, коли вже минуло стільки часу, зізнавшись, що доктор Гадсон також відмовився від них. І, звісно, те саме зробила і я.

Цікавість здолала мене, і я наполягла, щоб він розповів мені про все докладніше. Він сказав, що приблизно десять років тому опинився на краю прірви. Він розпочав бізнес самотужки; переоцінив себе; і, наче ще й того лиха було мало, його дружина пережила довгу й дорогу недугу. Він збудував гарний дім, оплатив більшу його половину. І вирішив позбутися його, погодившись на таку жорстоку жертву, тільки щоб дістати готівку для вливання у свій хирлявий бізнес. Він зареєстрував дім у фірмі з торгівлі нерухомістю. Він вартував тридцять п’ять тисяч доларів. Однак чоловік пропонував його за двадцять. На ринку нерухости панував тимчасовий занепад. Ну, і наступного дня доктор Гадсон прийшов на зустріч з ним.

– Як я розумію, ви продаєте свій дім за двадцять тисяч доларів. Навіщо ви робите це? Він коштує удвоє більше.

– Молодий комерсант пояснив, що гроші йому потрібні негайно, бо инакше його бізнес пропаде.

– Я позичу вам двадцять тисяч, – сказав доктор Гадсон, – у мене їх немає, але я дістану. Сплатіть мені основну суму позики, коли розбагатієте знову. Я не вимагаю жодних відсотків, тому що цю суму використав сам; і ви не будете розповідати нікому, поки я житиму, що ми уклали цей контракт.

– Яка ж дивна угода, – зауважив Мастерсон.

– Але це ще не все, – тихо заговорила Гелен. – Мій гість сказав, що за три роки він повернув гроші і наполягав на сплаті відсотків за позику. Доктор Гадсон відмовився від них. І що, на вашу думку, він сказав, відмовившись узяти гроші?

– Здаюся!

– Він сказав: "Бачите, я не можу їх узяти; тому що я використав їх усі сам до останку". Уяви собі, за минулий тиждень я вже від п’ятьох різних людей чула цю фразу! Яка твоя думка?

– Дивно! – сказав Мастерсон. – може, це якось пов’язано з податком на прибуток? Знаєш… існують якісь пільги на дарунки, доброчинність і подібне.

– Томмі, не будь дурнем!

– Гаразд, а ти маєш иншу теорію?

– Навіть найменшого натяку на неї. – І тоді вона додала натхненно, – чи чув ти колись історію про молодість доктора Гадсона?

– Ні. Але чи допоможе вона розгадати цю його дивну поведінку?

– Аж ніяк… принаймні, жодна розгадка не спадає мені на думку. Можливо… це до снаги психологові, але я ним не є… Однак, гадаю, тобі варто розповісти … Це не таємниця.

Бачиш, батьки Вейна були страшенно бідні. Вони жили на фермі десь на півночі. Змалку йому довелося самому дбати про себе. Ще в дитинстві він хотів стати хірургом. Приїхав до Детройта в п’ятнадцять, щоби вступити до вищої школи, і працював в оселі доктора Каммінґса…

– А також одружився з його донькою! Про це я знаю.

– Ти надто поспішаєш… В оселі Каммінґса Вейн Гадсон був хлопчиком на побігеньках, конюхом, рахівником і, при нагоді, нянькою, кухарем, приватним секретарем і рятівною командою.

– Гелен завагалася.

– Цей доктор Каммінґс був дуже здібний, з великою практикою; але, на жаль, занадто пив … від часу до часу. З періодичністю від трьох тижнів і аж до трьох місяців він зникав на цілі дні. І Вейн мав обов’язок вистежити його, почистити, привести додому і на додачу вигадати виправдання його відсутности, запобігаючи конфліктам між лікарем та колом його інтересів: шпиталями, пацієнтами та сім’єю.

– Не надто приємне зняття для старшокласника.

– Так, – погодилася Гелен, – але воно посприяло його швидкому змужнінню. І, без сумніву, ця праця не була даремна. Безумовно, доктор Каннінґс був глибоко вдячний йому і в хвилини каяття запевняв, що не занедбає свого. Згодом він послав Вейна до коледжу і пожертвував на його медичну освіту свій поліс страхування життя, що, як це дивно, став доступним якраз тоді, коли Вейн навчався на старших курсах.

– Мабуть, саме тому доктор Гадсон одружився, поки ще був студентом, – зауважив Мастерсон. – Безумовно, дівчина сподобала його. Він відчував увесь тягар свого обов’язку перед сім’єю. Та ще й така близькість… і тому він побрався з нею.

– Не зовсім так, – поправила Гелен. – Він дуже кохав її, пожертвувавши всім, щоби бути з нею в Арізоні аж до її смерти. Понад чотири роки вона була головною його турботою. Природно, він не міг приділяти належної уваги праці. Він розповідав мені, що мав напади депресії в медичному коледжі, і боявся, що врешті-решт обрав не те покликання. Навчання було важким, і він встигав з великими труднощами.

– Ніхто би й не подумав, що докторові Гадсону навчання видавалося важким.

– Він вважав так ще цілий рік після смерти дружини. І тоді щось трапилося! Ні, я не знаю, що саме. Він не розповідав мені, і я не наполягала; але щось трапилося! Одного дня він усвідомив, що по-новому ставиться до своїх книжок, до свого фаху. Цілими ночами він працював у лабораторії шпиталю, не відчуваючи втоми. І тоді, завдяки дивному збігові обставин, йому довелося о третій годині ранку виконати важку невідкладну операцію – з приводу травми голови. Вона привернула багато уваги. Відтоді він спеціялізувався з хірургії мозку. І ти знаєш, яких успіхів досягнув.

Мастерсон заплющив одне око і замислено стежив за нею її.

– Розумію, – мовив він, думаючи над кожним словом, – ця незвичайна зміна в ньому відбулася на рівні підсвідомости… цілком раптовий перехід від депресії … приречености… непевного бажання покинути медицину і продавати облігації чи там що… до негайного визнання й успіху… Думаю, ти маєш підозру, що весь цей чудернацький бізнес і його доброчинні діяння пов’язані з цим? Моя правда?

Вона кивнула.

– Але, переважно, тому що в нього були ці дві таємниці. Думаю, що я намагалася пов’язати їх… підсвідомо, мабуть. Можливо, між ними не існує жодного зв’язку… Можливо, він розповів би мені про все, якби жив. Але ми вже досить наговорилася про таємниці, Томмі. Ходімо дивитися на айстри.

Мастерсон пішов за нею у сад, дивуючись з її дитинячого захоплення осінніми квітами. Вона наче голубила їх. Він знав, що йому вже пора іти, і вертів у руках ключі.

– Не засиджуйся довго, – застеріг він її. – Ці люди доведуть тебе до знемоги.

– Я трохи відпочину… завтра поїду на кілька днів у село, щоб зустрітися з Мартою, сестрою нашого доглядача. Вона почуває себе не надто добре… страшенно змарніла, ти знаєш; і до того ж я не бачила її, відколи все сталося.

– Чи міг би я тебе підвезти? Був би радий!

– Дякую; але я хотіла би поїхати туди на своєму авто.

– Ми можемо притягти його на причепі!

– Невже ти справді згодишся вирушити в таку жахливу дорогу? Я скажу, що ти міг би зробити; підвези Джойс до Флінтріджа в неділю вранці. Мабуть, доти я вже зостануся сама.

Вони разом почвалали до воріт.

– Як чудово, що ви з Джойс досі маєте одна одну!

– Так… справді?

Він зайшов у свій автомобіль, помахав рукою і зник за рогом. Гелен повільно повернулася до саду, погуляла уздовж вузької доріжки, схилилася, щоб огорнути рожевими долонями барвисту жоржину. Як чудово, що вони з Джойс досі мають одна одну… Але чи справді це так?