Прекрасна одержимість

XVI

Містер Т. П. Рендол надзвичайно уважливо ставився до своєї чарівної клієнтки. Вона задзвонила йому о десятій, і вони погодилися на ділову зустріч о пів на другу.

Йому, високому і вгодованому, минуло п’ятдесят п’ять; скроні вкрила сивина. Кравець, що шив йому жилет, міг би стати успішним скульптором. Він устав, коли вона зайшла до його пристановища, обличкованого шкірою та червоним деревом, поважно запропонував руку, вклонився до вершка її тісного сірого капелюшка з усієї своєї висоти, допоміг скинути сіре хутряне пальто з сірої сукні, відсунув для неї подібного на трон стільця, посадив її, обійшов велично довкола столу, розсівся у своєму обертовому кріслі, поклав великі, рожеві, нещодавно причепурені манікюром руки на голий стіл і повторив ще раз, що радий бачити її. Однак його душевний стан змушував засумніватися в цьому твердженні, бо виглядав він досить таки стривоженим.

Вважаючи вкрай важливою справою спрямувати розмову в правильне русло, він говорив про Париж, де одного разу жив два тижні, і про Венецію, де безперечно хотів би жити; але з того, як неспокійно вона розтирала свої сірі рукавички, було очевидно, що прийшла вона сюди не для того, щоб почути його враження від Європи.

Після першої ж крапки з комою вона нахилилася уперед у своєму великому кріслі.

– Ви довго розмовляли з містером Брентом про мої справи?

– Т. П. – його знали, як Т. П. у всьому Четвертому національному банку – бентежно посміхнувся. І чому ж його ніхто не попередив, що він мав би розмовляти з цим ледацюгою Брентом? У нього склалася враження, що Брент мав залагодити всі свої справи листовно.

– Гм! – пробурчав Т. П. глибоко в горлі. Він надав цьому звуку саме такого ґатунку невизначености, який можна тлумачити і як ствердження, і як просто сприйняття інформації, що відома раніше, або обіцянку, що він докладніше обговорить це питання, коли вона договорить.

Але вона не вдовольниться самим лише "Гм". Він помітив це з першого погляду.

Місіс Гадсон посміхнулася – трішечки каверзно.

– Ви вельми шануєте одного чоловіка, якщо не помиляюся?

– Як на лихо, її синтаксис зазнав континентального впливу. Уникнути питання було нелегко… Кара Божа! Невже ця невинна дитина з великими синіми очима веде у пастку найвигадливішого перемовника Детройту?… Гаразд, він послухає її і подивиться, що з того вийде. Зненацька він пригадав; прояснів; потис простягнуту руку.

– Таки справді!.. Незвичайно високий!.. Ваш брат у перших, гадаю.

– Так, – погодилася місіс Гадсон.

Т. П. набрав повні легені повітря, радісно видихнув його і відчув полегшу.

– Мабуть, зо шість футів і три дюйми?

– Приблизно мого зросту, – відказала місіс Гадсон. – Але ж він мій кузен.

– О, звісно! – Т. П. збуджено зареготав. – Звісно! Авжеж, ви знали, що я жартую!

Вона байдуже сприйняла його веселощі.

– Дивно, що ви про це забули, – мовила вона багатозначно.

Сумніваючись, що робити далі, Т. П. завжди вдавався до повчального тону. Він міг приголомшувати й спантеличувати широким словником технічної термінології, яка стосувалася вищих фінансових сфер. І він рішуче взявся за цю тему, знехтувавши їхню коротку кольку бесіду, і почав розповідати про акції. Більшість промисловців почуваються тепер чудово; особливо автомобільне виробництво; і Аксіон тим паче. Вона може не сумніватися, що її гроші вкладені дуже розважливо. Навіть більше, вона може міцно спати ночами, поки Четвертий національний піклуватиметься про її інтереси… І – до речі – він хотів би показати їй нову гарну будівлю, перш ніж вона піде, якщо має на це час… Не зовсім задоволений виразом її обличчя, він виголосив довгу промову, мудро роздумуючи про економічні тенденції, цикли, періодичність фінансових змін, які тепер вдало стабілізує Федеральна скарбниця. Після першої довгої зупинки вона сказала:

– Я хотіла би бачити свої акціонерні сертифікати.

– Безумовно, місіс Гадсон! Аякже!

Голос Т. П. звучав по-батьківськи. У душі він захихотів. Якщо ця навдивовижу гарна молода вдова має надію дізнатися, як вона стала власницею акції Аксіон Моторз, ознайомившись зі своїми акціонерними сертифікатами, то на неї чекає розчарування. Вона застукала його зненацька на стосунках з її нікчемним кузеном, і вже він зробить наступний хід у цій маленькій грі. Авжеж, з цих сертифікатів вона не дізнається нічого нового. Хіба не сказав він Райлі відіслати акції доктора Мерріка назад до офісу Аксіону, щоб їх переоформили на ім’я місіс Гадсон? Аякже!

Однак зайвий раз переконатися не зашкодить. Він досить виразно пам’ятав, що написав Блеру, трансфертному агентові Корпорації "Аксіон Моторз", повідомивши йому, що всі майбутні дивіденди з того блоку акцій слід пересилати на адресу місіс Гадсон, яка тепер володіє ними, і що сертифікати будуть надіслані йому на переоформлення. Безумовно, він пам’ятав, що сказав Райлі про це. Однак про всяк випадок він запитає.

– Я пошлю по них, – заговорив Т. П., привітно сяючи. – Вибачте, будь ласка.

Він затримався в сусідньому кабінеті на цілих п’ять хвилин, і, повернувшись, витирав своє широке чоло великою хустинкою з монограмою. Повернувшись у крісло, він усміхнувся, не надто щасливо, і сказав:

– Знадобиться трохи часу. Якби ми знали, що ви бажаєте побачити їх, то вони були б готові. Такі речі ми ховаємо далеко, а тому не дивуйтеся.

– Так, – сказала Гелен з розумінням, – це й не дивно.

– Просто жаль, що ми вас так довго затримуємо, – пошкодував Т. П. І чому ж ця жінка не скаже: "О, тоді завдавайте собі клопоту".

– Я зачекаю, – відповіла вона, зручно примостившись у великому кріслі.

Т. П. нетерпляче застукотів по столі пальцями.

– Вам відомо, що ми маємо їх, звісно, бо инакше ви не би отримували дивідендів.

– О, безумовно.

– Вони ніяк не різняться від инших… Ви ж бачили акціонерні сертифікати, мабуть?

Він далі був приязний з нею, однак насправді його становище було відчайдушне.

– Так… Але я хотіла би поглянути на ці! – вона зиркнула на свого годинника.

Т. П. більше нічого не міг вдіяти. Він натиснув на ґудзика, віддав наказ, спробував бути веселим, виглядати незворушним; однак розмова не була втішною. Ніхто з них не виявляв до неї найменшої цікавости.

Зрештою принесли сертифікати, і він передав їх через стіл.

Вона витягла верхній з-під широкої гумової стрічки, розгорнула, обернула і помітила індосамент, згідно з яким його переписано з Роберта Мерріка на Гелен Гадсон.

– Дякую! – сказала вона, устаючи. – Думаю, цього вистачає. Завтра я зайду ще раз, щоб поговорити з вами.

Т. П. не марнував часу, як тільки його клієнтка пішла. Він підніс слухавку, і в своїй найкращій манері наказав телефоністу з’єднати його з доктором Мерріком у Брайтвудському шпиталі. І як тільки налагодився зв’язок, Т. П., анітрохи не вагаючись, без жодних церемоній повідомив про все, що сталося. Відповідь, яку він отримав, складалася з кількох слів, що їх зазвичай не вживають в телефонних розмовах, і, слід сказати, такі обмеження цілком виправдані.

– Отже, докторе, хвилювання тут цілковито недоречні! Кажу ж вам, що уникнути цього було годі! Або це, або сказати їй, що в нас взагалі їх нема! Чи це покращило б становище?… Дідько!.. Вона цілий час мала підозру. І ви могли б знати, що так буде! Ця жінка не простачка!.. Що сказала? … Та де ж я знаю, доку. Вона помчала звідси – притьмом – як куля – трішки розбурхана, напевне… Ні, не знаю, кажу ж вам. Мабуть. Якщо так, то ви незабаром дізнаєтеся!.. Мені так само шкода, як і вам, доку; але ви могли б…

Почувши металеве клацання, Т. П. здригнувся. Він поклав слухавку на підставку, відсунув ліву нижню шухляду зі стола, витягнув пляшку і склянку; налив, проковтнув, засичав, задрижав; поставив пляшку на місце, закрив шухляду, запалив сигару, натиснув на ґудзика.

– Райлі, поклади ті сертифікати, звідки узяв… і якщо хтось матиме до мене важливу справу, подзвоніть мені в Спортивний клуб. У мене болить голова.

Не так часто Гелен Гадсон була жертвою емоційної паніки. Її спокій не був удаваним; і не вимагав він від неї жодних зусиль. Для неї він був природним.

Того дня вона просто шпурнула поводи розсудливости на шию свого обурення і цілковито віддалася його навальному натиску. Навздогін за своїми помислами, вона помчала до Брайтвуда.

Неначе великий, потворний казан тривог, клопотів, поганих передчуттів, побоювань і підозр, який шумував і булькотів упродовж всіх цих довжезних місяців, раптом сягнув того моменту кипіння, коли мав перелитися через край.

Коли вона вийшла, напівсліпа від приниження, біля дверей банку чекало таксі. Вона швидко сіла в нього, дала водієві наказ, напружено сиділа упродовж всієї подорожі.

Через цього огидного Мерріка вона опинилася в нестерпному становищі. Хай які там в нього наміри… Безсумнівно, що ці лицарські ігри розважають його… Але він зробив її своєю пенсіонеркою; поставився до неї як до безвідповідальної дитини; неминуче поклав на неї обов’язок, від якого вона, мабуть, не спроможна звільнитися… Однак вона може заявити про своє небажання надалі приймати будь-що з його рук! Вона негайно зможе повернути капітал; і почати працювати, щоб відшкодувати витрачене.

Що саме вона скаже Боббі Мерріку, зустрівшись з ним, Гелен ще остаточно не вирішила. Одного вона була певна; вона осудить його настирливе втручання в її справи і повідомить йому, якої насправді вона думки про нього… Він поверне собі все!..Ох!.. Вона притисла свої тремтячі пальці до очей і пробувала охолодити щоки, приклавши до них рукавички.

Майже тямлячи себе упродовж цілої подорожі, нещасна дівчина вийшла з таксівки, коли та спинилася перед шпиталем, наказала водієві зачекати – вона недовго – і хутко поцокотіла широкою, укритою блискучим льодом бетонною доріжкою поміж густих, рівно обстрижених кущів.

Біля приймальні в затишному невеличкому фойє вона запитала про місіс Ешфорд і вже незабаром знайшла потрібний кабінет, де вродливій господині мало не перехопило подих від її екзотичної краси.

– Ах, яке щастя! – вигукнула Ненсі, простягаючи гості обидві руки. – Я знала, що ви в місті, і так чекала, коли зможу побачити вас!

– Так, – мовила Гелен, задихавшись, намагаючись силою волі врівноважити свій голос. – Я сподіваюся на довгу зустріч з вами і думаю, що це невдовзі станеться. Але – поки що… Як виявилося, у мене є нагальна справа до доктора Мерріка. Чи могла б я побачити його?… Він тут?

Він був тут, і вона могла зустрітися з ним. Ненсі думала, що він щойно завершив операцію і, мабуть, зараз вільний. Вона покличе по нього, і вони зможуть поговорити в його кабінеті.

Коли Ненсі вийшла і зачинила за собою двері, її серце калатало також. Гелен совалася на невеличкій канапі, намацувала щось у сумочці, раз-у-раз клацаючи замком, нетерпляче стукаючи носками свого сірого взуття по килиму; тоді, не спроможна всидіти на місці хоча б на мить довше, вона устала, підійшла до вікна і спинилася, заклопотано виглядаючи на вулицю, перебираючи пальцями коралове намисто.

Зрештою двері тихо відчинилися і так само тихо зачинилися, і вона відчула його присутність у кімнаті. Вона знала, що він стоїть там, при самих дверях, спостерігаючи, чекаючи, поки вона повернеться до нього… Чому ж вона цього не робить?… Чи перейти йому цю невеличку кімнатку, наблизившись до неї, і заговорити?… Напевне, ні… Але чому ж вона відразу не обернулася і не стала до нього лицем?… Бо вона запросила його на цю розмову, чи не так?… Що завдає їй стільки болю?… І найважче в тому, що вона не поспішала повернути до нього своє обличчя!.. Кожна наступна секунда завдавала йому ще більших мук…

Минула ціла вічність, поки він не заговорив – досить несміливо.

– Ви хотіли мене бачити?

Його тихе питання скинуло з неї чари. Вона хутко обернулася і, нахилившись до вікна, поклала витягнуті руки на підвіконня, і цю поставу Боббі засмучено витлумачив як захисну реакцію загнаної в кут істоти; але в ній не було і сліду зневаги. Її голова похилилася; очі уп’ялися в підлогу. Усе, що він зробив для неї, навіть у його страшному сні не могло викликати такої постави.

Гелен злякалася власних почуттів. Десять хвилин тому вона була готова до насильства. Підступивши до того вікна, вона горіла пристрасним нетерпінням назвати його поганими словами; скривдити його якимось способом; змусити його скуштувати трішки того приниження, яке він завдав їй… Що сталося з нею? …Вона відчула, що її покинула навіть власна лють… Ні, далі стояти і мовчати немає змоги.

Вона піднесла втомлені очі і стрілася з ним поглядом.

– Маю до вас розмову, – промовила вона тим самим гортанним контральто, яке він так добре пам’ятав. Тембр, що здійняв у ньому вихор чудернацьких вражень.

– Не хочете потиснути руки? – попросив він.

– Без потреби! – відповіла вона, безутішно махнувши рукою.

– То може хочете сісти?

– Дякую – ні. Думаю, що розповім про все – швидко!

Боббі прихилився до рогу стола Ненсі Ешфорд, склав на грудях руки і слухав.

– Тільки-но я дізналася, що все у світі належить лише вам. Я жила деякий час, як ваша утриманка… Я не знала. Певна, ви повірите, що не знала.

– Звичайно, що ви не знали! Вам немає за що себе осуджувати – якщо про це мова.

Вона продовжила, наче не чуючи його.

– Навіть вбрання, яке я ношу…

Вона нахилила голову і заплющила очі з розпростертими пальцями.

Боббі терпіти вже не міг. Відчуваючи, як у грудях розривається серце, він підбіг до неї і взяв її руки у свої. На мить вона допустила цей палкий вияв співчуття, а тоді відступила від нього, хитаючи головою.

– Ні, ні! Я прийшла сюди не для жалю! Тепер її голос потвердішав, і в ньому зазвучала нотка нетерпіння. – Мене жаліли – дуже і дуже довго! Я прийшла сюди тільки для того, щоб сказати вам, що всі гроші з банку хочу повернути вам; і як тільки почну заробляти, виплачу вам кожен долар, який було витрачено.

Боббі з розпуки глибоко зітхнув, відступив назад і приперся спиною до стола з замисленим поглядом.

– Будь ласка, вибачте мені, – сказав повільно. – Бачите – обставини дуже дивні. Я хотів уберегти вас, як тільки міг, від лиха, що могло зробити вас нещасливою. Думаю, що обрав неправильний шлях – і від початку прагнув лише добра. Ви можете повірити в це?

На мить їхні очі зустрілися, і цей погляд вони побачать ще раз, коли тієї ночі пригадають той випадок, кожнісіньку його мить, кожнісіньке слово, на безсонних подушках – Боббі поважно роздумуючи, чи міг би розв’язати їхні проблеми, якби узяв її в обійми тієї миті, Гелен покаянно картаючи себе за те, що вважала серйозним розкриттям власних почуттів, які воліла взяти в шори.

– Можливо, що так і було, – визнала вона, відвернувши погляд від його очей. – Але моє становище не стане через те більш стерпним. Я не бажаю отримувати від вас пенсію! Я хочу повернути вам усі гроші – суму, яку я використала, як тільки зможу заробити її.

– Ви не мусите робити цього!

Голос Боббі був суворий, вимогливий. Він випростався і рішуче дивився на неї.

– Тут йдеться про щось більше, ніж ви гадаєте… ніж смію сказати вам! Це неминуче вплине на життя багатьох людей! Ви маєте право будь-що робити зі своїми грошима, однак не можете повернути їх мені! Я не візьму їх! Не можу взяти… тому що, розумієте, я використав їх до останку!

Гелен швидко підвела очі, вирячені від здивування. Конвульсивно вона ковтнула слину.

– Що-о-о-о? – прошепотіла вона. – Що ви щойно сказали?

– Я використав їх до останку!… Чи не відомо вам, що це означає?

– Ні! Розкажіть мені! Що це означає?

– Сядьте, – лагідно промовив він. – Я спробую пояснити… Хоча це й нелегко.

Вона підійшла з деякою неохотою до невеличкої канапи і сіла.

– Можливо, ви ніколи не звертали на це уваги, – говорив Боббі, обмірковуючи кожне слово, – що існує дивний зв’язок між добровільним, таємним даром, який ви уділили безкорисливо, не сподіваючись на винагороду, і певними вагомими результатами, які походять з нього у досвіді жертводавця… Тепер я не певен, що гроші, які я так радо віддав вам, були саме такою інвестицією. Невдовзі після того як я залагодив цю справу, сталося щось неймовірно важливе – те, з чим ми обоє не сміємо гратися… Я знаю, що мої слова не будуть для вас досить переконливими. Чи можете ви просто повірити мені на слово – просто повірити – люба?

Гелен густо почервоніла й устала – очі її палали.

– Ні, ви маєте справу не тільки зі мною! – відрубала вона палко. – І я не ваша люба! Ви принизили мене! Багато речей я хотіла би знати, і ви, як видається, здатні з’ясувати деякі тайни; однак ви просто не бажаєте робити цього. Я йду. У банку я домовлюся про гроші. І решту – витрачену частину – поверну вам! Це я кажу вам напевне! – Вона стояла у дверях, поклавши руку на клямку.

Боббі швидко підступив до неї і поклав на її руку свою.

– Послухайте! – вимагав він поважно. – Це дуже важливо, і для мене, і для вас, щоб ми не дали змоги кожному тутешньому язикові розпускати плітки, що наша зустріч скінчилася сваркою. Ви вже готові вибігти з кабінету, розпашілі від люті. Здійметься великий галас і знадобляться пояснення.

– Тоді ви зможете подбати про них! Я не відчуваю, що повинна пояснювати щось. Якщо, на вашу думку, вони потрібні, то це ваша справа! Прошу, дозвольте мені піти.

Боббі не забирав твердої руки.

– Люба, – сказав він, майже пошепки, – я апелюю до вашої порядности! Так – ви маєте підстави для обурення. Так – через мою хибу ви опинилися в обтяжливому становищі. Але нехай наші непорозуміння зостануться між нами. Хіба ж так не буде набагато краще?

Вона довго вагалася, питально зазирнула йому у вічі, як спантеличена мала дитина, і зрештою відповіла:

– Згода.

Він відпустив її, і вона підійшла до вікна, взяла косметичну сумочку і роздивилася своє відображення, а тим часом Боббі стежив за нею покаянними очима. Як жалюгідно він зіпсував усе – усе!

Вона за мить обернулася і поглянула на нього спокійно, як незнайомка.

– Я вже готова, як бачите.

Боббі завагався.

– Але… справді… як гадаєте, – він соромливо затнувся, – що маленька усмішка могла б допомогти… допомогти…

– Я подбаю про це, коли знадобиться!

Він відчинив двері і дав їй знак іти попереду. За мить вона стала зовсім иншою людиною, увічливою, усміхненою.

Ненсі Ешфорд, яка снувала поряд, сповнена цікавости і деякої тривоги, зустріла їх. Вона швидко перевела дух, очевидно, з полегшенням.

– Рада, що обоє врешті-решт знайшли нагоду для знайомства, – вигукнула вона, нетерпляче вивчаючи їхні обличчя.

– Справді? – відповіла Гелен, трішки спантеличена її натяком. – Ми з доктором Мерріком поговорили про стільки цікавих речей – деякі з них, на жаль, досить загадкові.

– Ах! Добре! То ви про це!.. Загадкові речі!.. Місіс Гадсон запитувала… Якось вона дізналася – завдяки випадковому слову, мабуть – що Боббі Меррік має змогу пояснити дивні таємниці, які вона успадкувала від чоловіка… То он що звело їх докупи… Добре!.. Ненсі сяяла.

– Сподіваюся, що невдовзі ненадовго відвідаю вас, місіс Ешфорд, – продовжила Гелен, затамувавши дух. – Нині… я трішки поспішаю… Важливі справи.

Почувши знайомий голос, просто під дверима своєї невеличкої реєстраційної кімнати, до них вистрибнула Джойс з пронизливим криком здивування і захвату, а також горою запитань.

– Агов, що привело тебе сюди, люба? Чому ти не сказала мені, що прийдеш так скоро? І ви з доктором Мерріком вже познайомилися! Як чудово! О, тепер ми зможемо піти на вечерю, про яку вже говорили! Ходімо сьогодні! Усі четверо! Моїм коштом! І я дістану квитки на "Джасмін"! Що скажете? Ви зможете прийти, місіс Ешфорд?

Ненсі відразу ж знайшла очі Гелен і помітила слабкий вираз роздратованости. Чи мусить вона підтримати ідею з вечерею? То був ніяковий момент.

Раптово відчувши власний обов’язок виявити щиросерде зацікавлення гостинністю Джойс, Гелен допитливо усміхнулася, і Ненсі відповіла:

– Це для мене велике щастя, Джойс. Дякую.

– І ти також можеш прийти, Боббі, чи не так? – наполягала Джойс.

– Він мигцем поглянув на обличчя Гелен, і, відчуваючи, як калатає серце, коли вона глянула на нього, безсумнівно цікавлячись, якою буде його відповідь.

– Буду дуже радий прийти, Джойс.

Гелен позирнула на годинника.

– Я мушу йти, – мовила вона рішуче. – Отже, побачимося ввечері.

Усі троє супроводили її до великих скляних дверей – Боббі у неї під боком, очевидно, бажаючи провести до таксі. Коли ця пара йшла вниз по засніжених сходах, він узяв її за руку, і обоє добре знали, що Ненсі й Джойс досі стоять у дверях, спостерігаючи.

– Ми мусимо поговорити, – сказав Боббі радісно. – Гру ще не закінчено.

– Ваша правда, – погодилася Гелен, обернувшись до нього з усмішкою, від якої в нього майже запаморочилася голова. – Усе свідчить про те, що ви влаштували для нас цілий вечір чудесних розваг! Хто тягнув вас за язика, коли ви погодилися прийти на ту жалюгідну вечерю, яку спромоглася запланувати Джойс? Гадаю, це також ознака вашої порядности!

Боббі сповнився каяття. Воно було написане на його лиці.

– Не дивіться на мене так, – наказала вона, і її голос якось дивно контрастував з усмішкою. – Вони подумають, що ми сваримося.

– А, – понуро мовив він, – хіба це не так?

Вона зареготала.

– Видається, що в драматургії ви кращий режисер, ніж актор!

– Але, насправді, я готувався відкинути запрошення. І тоді випадково глянув на ваше лице, а воно видавалося таким доброзичливим…

– А що, на вашу думку, я мала робити? Супитися? Це ж ви запропонували, щоб ми удавали, наче в нас добрі стосунки. І тепер – так, ви просто використали мене – як звичайно. – Вона далі усміхалася. Вони дійшли до узбіччя. Таксист розігрівав двигун.

– Я вигадаю якусь причину, – запропонував Боббі кволо. – Пробачте.

– Ні! Цього не можна робити. Ми домовилися і доведемо цю справу до кінця; і я можу пообіцяти вам, що мої почуття не будуть ні для кого очевидні. – Вона завагалася на хвилину і додала, – Навіть вам! Обіцяю, що не зіпсую вам вечері.

Боббі відчинив двері і допоміг їй сісти в авто. Теплий потиск його руки сердив її – непокоїв. Примостившись у кріслі, вона вже не відчувала потреби зоставатися люб’язною. Усмішка згасла. Він простягнув руку, і вона роздратовано змушена була простягти свою. Він міцно стиснув її.

– До побачення, люба, – мовив він лагідно. Будь ласка, не думай надто зле про мене. Я допустив жахливу помилку, але ж так люблю тебе!