Прекрасна одержимість

II

Повільно й обережно – бо ж він ще досі не очуняв після битви з пневмонією, що стала наслідком тривалого застосування провітрювача легенів в недосвідчених руках переляканих людей – двоє сестер везли юного Мерріка до прекрасно обладнаного солярію.

– Це йому анітрішки не зашкодить, – мовив доктор Вотсон, – а там на горі є хоча б щось схоже на вітерець.

Спинивши його візок на певній віддалі від загальної групи пацієнтів, які, здебільшого, були в таких же білих чалмах, як і він, його небалакучі доглядальниці подріботіли хутко геть, неначе радіючи тому, що можуть взятися до приємніших справ.

Їхній поспіх ще більше збив його з пантелику. Учора він пробував пояснити повсюдну мовчазливість людей, що чекали на нього: причина в погоді. Сира, волога погода, характерна для середини серпня, винна в цьому. Якщо лікарі непривітні і скупі на слова, сестри різкуваті й черстві, це сталося, тому що пацієнти капризували… усім не по собі… цілком природно.

Але, попри це, щось набагато поважніше ніж низькі показники барометра, дошкуляло цьому шпиталю. Його понурість була надто тривкою, щоби її приписувати темному жовтому небу чи втомливій спеці. У Брайтвуді панував неспокій; і Боббі теж не міг позбутися відчуття, що саме він – головна його причина; бо звідки ж тоді ця змова понуро мовчати у поводженні з ним? Милий Боже!.. Він же міг виявитися якимось злиденним ледарем, якого виловили з канави і залатали тільки з чистого милосердя… Хіба вони не знають, з ким мають справу?… Авжеж, його дід міг би викупити тут все до останку, навіть не завваживши страти!

Однак довелося визнати, що його не просто нехтували. Щось повсякчас витало над ним… Боже!.. Що ж за страхіття йому довелося пережити!.. Ця мла… що сунула сіро-білими, кулястими згустками через дорогу – непроникна, їдка, задушлива – вогка, морозна, липка хмара, що давила йому на груди, зв’язала руки, спутала ноги… Ця подорож з Потойбіччя!.. Чи проживе він досить довго, щоб забути її? Він дрижав від спогаду про неї!.. Ця невимовна втома!

Инколи він переступав межу терпіння. Після того як вилазив, хитаючись, намацуючи собі шлях, на кілька хитких східців, Щось накочувалося на нього з ревом велетенської хвилі, і відкидало на неймовірну віддаль назад у небуття. Тоді шаленство бурі стихало, і западала зловісна тиша… Чи справді був він тоді мертвий?… Раптом Щось знову допадалося до нього і ще глибше поволокло в задушливу млу…

Коли минула ціла вічність – і він постарів, зачерствів і занеміг від безнадійної боротьби – його становище почало прояснятися. Де-не-де траплялися кошлаті просвіти у завісі з мли, крізь які була змога розпізнати певні орієнтири, коли здіймалися вгору шпилі і башти, ледь мріючи на кислотній рівнині. Ці примарні чуття спершу були виключно нюхові. Він десь читав, що ніс більше інтегрований в структуру мозку, ніж инші органи чуття. Можливо, що нюх (його зацікавлення фізіологією було лише поверховим) є найстарішим з усіх органів сприйняття; він розвинувся першим. Але ні; першим був дотик, і лише згодом запах… Його вражало й дивувало, що певна частина його свідомости волоклася збоку, аналізувала скруту, у яку потрапила друга її частина, бредучи крізь млу.

І ось з’явився набагато більший проріз у тягучій хмарі, і через нього війнуло сумішшю розпізнаваних пахощів; міцний дух вдарив йому в лице: запах м’якої вовни, і, похований у вовні, йодоформ, цигарковий дим, хлориди, які тільки є на світі, анестетики, антисептики, лабораторні й лікарняні запахи.

Щось важке повзло по грудях. Воно гріло й пульсувало. Твердо натискало, зупинялося на мить, рухалося трохи далі, знову зупинялося, прислухаючись; поверталося назад туди, де побувало раніше; прислухалося пильніше.

Тоді тягар зник і суміш запахів розвіялася. І в наступному просвіті мли голоси заговорили здалеку; один з них спокійний, впевнений; другий гіркий, недоброзичливий… з цього почалися його клопоти…

– Думаю, що він виживе!

– Еге ж, яка з біса ганьба!

Згодом до його вух долинула складна мішанина голосів – один з яких жіночий – перш ніж мла знову зімкнулася над ним. Подеколи вона розходилася, і йому вдавалося піднести свій тягар… видавалося, що на ньому лежить щось неймовірно важке … і здерев’янілими ногами брести далі. Він хотів позіхнути, але глибоко дихати не міг. Вони вже покінчили з цим… а це досить болісно. Хтось дихав похапцем, сухо, і гаряче… радий і тому. …Том Мастерсон підтвердив цей факт. …Том – безумовно, він побував в його делірії – Том сидів біля ліжка; і, почувши питання про нову манеру дихання, зауважив: "Тепер ми всі дихаємо таким способом… Звісно, не так добре, як по-старому, але все ж ліпше, ніж нічого".

Ще одна задушлива хвиля мли поглинула його; але в ній Щось не було. Але йому байдуже, поки цього Щось нема.

Він розплющив очі і запримітив клапоть синього неба у справжньому вікні. Штора затріпотіла. Мотор загарчав у дворі десь унизу; приводні заскреготали, захрускотіла жорства. Лід дзвенів у склянці напохваті. Накрохмалена медсестра, прикипівши очима до годинника, намацувала його передпліччя. Гострий кінчик термометра жорстоко заліз під корінь його язика. Ось що йому завдавало болю: усе це незграбне копирсання, поки він лежав непритомний.

Він зауважив безупинне гудіння електричного вентилятора і металічне деркотіння на висохлій траві; мляво обмацав свої потріскані губи вайлуватим язиком; апатично оглянув медсестру, що схилилася над ним; і, захрипівши кілька разів, спромігся запитати, де він. Вона відповіла йому. Поволі він дійшов висновку, що його перебування в Брайтвуді пов’язане з травмою голови. І вона справді травмована: гидко боліла й була перев’язана. Він обережно торкнувся її і запитав.

– Важкий удар. Але ви швидко одужуєте. Випийте це, будь ласка!

І він спав далі. А коли прокинувся, горіло тьмяне світло. Усюди було дуже тихо; а тому він вирішив знову заснути. Минув ще один день… може й два чи три… він не пам'ятав.

З’явився молодий, рудоволосий лікар у білому плащі і поставив кілька питань сестрі. Приязна людина… але ж молода. Доктор Гадсон тут головний. Якщо з його головою щось не гаразд, то він хотів Гадсона.

– Послухайте, – покликав він, звернувши заціпенілі очі до лікаря, – чому сюди не загляне доктор Гадсон? Він знає мене. Я бував у нього вдома. Йому відомо, що я тут?

– Я доктор Вотсон, містере Мерріку. Я піклуюся про вас. Доктора Гадсона в місті немає…

Коли доктор Вотсон вийшов з палати, він кивнув сестрі біля ліжка. Міс Гадсон приходила? Ні; але це тому, що поки що до нього не пускають гостей… тобто, багатьох… Так, приходив його дід… і містер Мастерсон… Випадок? О так, вони розкажуть йому все, трохи згодом… Тепер йому потрібен лише сон; багато-багато сну. Жодних турбот чи хвилювань… Тепер, щоби одужати, нам потрібен сон… Тоді до нас зможуть приходити гості, а гості розкажуть нам усе, що ми хочемо знати… Дурне дитяче белькотіння! Хай йому грець!

Однак цього ранку йому урвався терпець. Ці люди надто сильно зловживали своєю мовчанкою! Певна річ, що на нього затаїли якусь кривду. Дуже добре. … Це ж не вперше. Мусить знайтися спосіб залагодити її. Завжди знаходився. Чи ж не звик він платити за зруйновану решітку перед коминком, розбиту порцеляну, потріскані меблі, ображені почуття й перервану роботу? Якщо хтось мав кривду, нехай виставить рахунок, і він випише чек! У всякому разі, про шпиталь тут не йдеться! Чи таки йдеться? Що він міг заподіяти цьому клятому шпиталю? Наїхати на нього?

– Чи не могли б ви мені сказати, міс…?

– Бейтс.

– …Бейтс, як все ж таки я заробив цей удар по голові?… Це моє останнє запитання.

– Щогла чи щось подібне розвернулося і збило вас з човна.

– Дякую.

– Щогла збила його з човна! Він посміхнувся; спробував пригадати. Гаразд, он воно що; але що до цього має шпиталь?

Опівдні його сестру замінила на годину сама місіс Ешфорд, завідувачка шпиталю, що виконувала безліч важливих обов’язків.

Вона сиділа біля вікна й розважала себе вишиванням, очевидно, цілком поглинута ним; і водночас, добре розуміючи настрій пацієнта, чекала на спалах емоцій.

Боббі оглянув її лице і сповнився симпатії. До цього висновку пацієнти Брайтвуда зазвичай доходили ще швидше, але він не бажав бездумно прихилятися серцем будь до кого в цьому закладі, що ставився до нього з такою зневажливою байдужістю.

Мимоволі він почав вгадувати її вік. Ніхто не міг стриматися від таких припущень, вперше побачивши місіс Ешфорд. Єдиною передумовою її материнського ставлення до штату, медсестер, пацієнтів було сиве волосся. Той факт, що вона посивіла заледве у двадцять літ, під час смертельної недуги чоловіка, жодним чином не применшував материнської влади, якою воно наділяло її, влади повсюдного порадника у Брайтвуді. Попри її досить юне лице і струнку, атлетичну фігуру, багато людей, старших від неї літами, називали її матір’ю – вона була ідеальним представником людського типу, що миттєво викликає довіру. Вона стала хоронителькою більше визнань усілякого роду, ніж долітає до вуха пересічного священика.

Трагічна смерть доктора Гадсона була для неї таким горем, яке будь-хто, пов’язаний з Брайтвудом, ніколи не зможе знати напевне – а міг би лише здогадуватися; і обов’язок зносити його з правильним зовнішнім виявом жалю був найсерйознішою, з якою їй будь-коли доводилося стикатися.

Упродовж п’ятнадцяти років доктор Гадсон чимраз більше переконувався, що місіс Ешфорд ніхто не здатен замінити. Потрапивши до цього експериментального шпиталю операційною медсестрою, невдовзі після смерти чоловіка – молодого хірурга, що подавав великі надії, протеже відомого фахівця з мозку, – вона швидко й спокійно переклала безліч адміністративних обов’язків з плечей шефа на свої, майже не усвідомлюючи, як вправно звільнила його від щораз більшої кількости обтяжливих дрібниць. Настав час, коли її думка заступала думку доктора Гадсона і не підлягала обговоренню. Ніхто не заздрив її впливові на нього, а також спокійній владі, якої тішилася вона в цьому закладі. Необачні молоді інтерни питали в неї поради щодо своїх клопітких ділових справ. Медсестри розповідали їй любовні історії. Пацієнти дочиста розкривали перед нею свої серця; утаємничували в усе: від дрібних побутових труднощів до важких злочинів; писали їй після повернення додому; не так вже й рідко освідчувалися їй; засипали її різдвяними подарунками.

– Хіба вона не мила? – говорили пацієнтки. Але це було не так. Це слово звучало безглуздо стосовно неї. Вона була чуйна, тактовна і понад усе сильна; мала лице молодої жінки, розум чоловіка і сиве волосся вдови.

Були й инші подробиці в житті місіс Ешфорд, які, бувши відомі молодому Мерріку, могли би змінити його ставлення до неї того ранку, коли вона, застромлюючи голку в шмат полотна, сиділа і чекала, поки він спалахне.

Доктор Гадсон приймав її як належне. Він звик довіряти їй усі свої проблеми, і вкрай рідко наважувався сперечатися з її думкою. Не існувало жодної царини в його професійному житті, де вона зоставалося чужинкою. Навіть про деякі цілковито приватні справи, за які він брався із затаєною тривогою – гадаючи, що вдало приховав їх – вона дізнавалася або завдяки випадкові, або хитромудрому здогадові; і на підставі цих знань, коли минав час, у неї з’являлося щонайменше неясне і сутужне уявлення про мотиви, які спонукали його. Він був би неймовірно вражений – і, можливо, навіть прикро – дізнавшись, що Ненсі Ешфорд майже знала одну важливу таємницю його життя.

Як же глибоко вона піклувалася про нього, і природу цієї любови хірург підозрював, але твердо відмовлявся визнавати. Будь-що схоже на взаємне визнання їхньої фактичної залежности і привабливости одне для одного може призвести лише до непотрібних ускладнень. Він не може одружитися з нею. Джойс обуриться.

– Медична сестра?… Але ж, татку!.. Цього не станеться! Цього не може статися!

Того ранку, коли він розповів Ненсі, що наступного вівторка одружиться зі студентською подругою Джойс, вона швидко відповіла: "Дуже мудро. Вона ощасливить тебе. Я так за тебе рада".

– Я сподівався, що ти так подумаєш, – відповів він з явним полегшенням.

Їм обом пощастило, що вони не бачили одне одного. Він одягав гумові рукавички в невеликій лабораторії, прилеглій до операційної, а вона застібала на спині свій довгий білий халат. Він удав, що не помічає, скільки часу їй знадобилося.

– Усе добре… там у тебе? – викарбував він з силуваною невимушеністю, зиркаючи собі через плече.

– Цілком добре, – відповіла вона тоном, що вторив його безпосередності; але не було все цілком добре… і ніколи вже не буде.

Боббі відчув, як його серце сповнюється симпатією до пані невідомого віку, що заклопотано працювала голкою, очевидно, нічого не знаючи про бурю, що здійнялася в його душі. Він вирішив порушити її спокій. Він поставить їй кілька запитань, які з такими муками формулював. Вони звучали трохи по-книжному, неначе завчені напам’ять… Йому очевидно, заговорив Боббі, що він потрапив у халепу. Він завжди потрапляє в халепу. Видається, що це його новий фах. І йому вже звично, читав з пам’яті він, голосом, сповненим набагато більше дурної бравади, ніж раніше замислив, потрапити в добрячу скруту і не знати усіх подробиць аж до наступного ранку. Що ж сталося цього разу? Він не може пригадати. Якщо було завдано збитків, то він радо заплатить.

І що далі тривала ця промова, то сердитішою була; переважно тому, що місіс Ешфорд не відволікалася від своєї роботи і, видавалося, не виявляла належної уваги до жалібної скарги. Помилково витлумачивши її зусилля опанувати себе як ще один вияв байдужости, що сердила його, Боббі роздратувався. Раптово урвавши своє заплутане речення на півслові, він приголомшено поглянув на неї. Коли вона підвела очі до нього, він побачив, що на них проступили сльози. Її губи тремтіли.

– Що я наробив? – допитувався захриплим голосом він. – Це щось дуже жахливе. Я бачу це на вашому обличчі. Ви просто мусите сказати мені. Ця тривога нестерпна!

Місіс Ешфорд поклала роботу на стіл, підійшла до ліжка і, взявши одну руку Боббі в обидві свої промовила:

– Друже, тут трапилося те, що стало для всіх нас дуже і дуже великим горем. Це сталося приблизно тоді, коли ти прибув сюди. Ми ще встигли отямитися. Але твоєї провини тут немає і цієї втрати не здатен відшкодувати ніхто. Нехай тебе це більше не хвилює.

Анітрохи не вдовольнившись, хоча й відчувши з інтонації місіс Ешфорд, що тема їхньої розмови принаймні тимчасово вичерпана, Боббі не робив жодних спроб наполягти на своїх питаннях. Він пробурмотів слова вибачення на той випадок, якщо завдав клопоту, і, стривожений, влігся на подушки. Хай що там було, це не його справа. Отже, все було гаразд. Безмірно краще, ніж він боявся.

І тому вже через годину він з охотою погодився, відвідати солярій, який запропонував йому доктор Вотсон. У гримкотливій підоймі Боббі зробив жалюгідну спробу побути веселуном. Просто неймовірно, що горе, яке спіткало поважну місіс Ешфорд, поділяла струнка блондинка біля його ліктя, мовчазно чекаючи їхнього прибуття на останній поверх.

– Ставлю коробку цукерок проти чарівної усмішки, – сказав він похмуро, – що в цьому шпиталі балакають менше, ніж будь-де у світі.

Умить він усвідомив, якою помилкою були ці слова. Вона не сперечалася з його твердженням. І не те що була ображена. Радше вдала, що не почула його. Її спіткало горе. Її спіткало те саме горе, що й усіх инших в цій лікарні. І він знову вдався в тугу, якої позбавили його не надто підбадьорливі твердження пані Ешфорд.

Розчавлений ганьбою, після того як дістав відсіч від дівчини, він мовчазно й нерухомо дивився уперед, відчуваючи присутність розчервонілих щік, коли ті підкотили його до алькова, поправили подушки, наполовину опустили завіси, підсунули перетинку ближче, щоби ізолювати від решти і, без жодного слова чи усмішки, поспішили геть. Він мусів там бути годину або й більше, перш ніж дізнався те, що, як увижалося йому, хотів би знати.

Упродовж тієї години, не спромігшись зішкребти докупи досить фактів, що могли би прислужитися розв’язанню його проблеми, він почав плести здогади у всіх напрямах.

Можливо, що саме це почуття цілковитої спустошености й самотности повело його дорогою неймовірно гіркого дитинства.

Боббі Меррік виростав майже настільки вільним від обмежень, які зазвичай накладають на дітей, як це можливо в цивілізованому суспільстві.

Коли він був малим хлопцем, його тато, Кліф Меррік, був надміру заклопотаний власним бізнесом – у той час, коли не плавав на яхті, полював на оленів чи вирушав в мандри, смисл яких зоставався невідомим – щоби приділяти увагу чуйній дитині, за винятком випадкових поплескувань по голівці, коли він минав його на сходах у супроводі гувернантки; або короткого і незграбного борушкання, що мало імітувати батьківську грайливість. Голова сім’ї завжди був напівп’яний, коли вдавався до цих неоковирних товариських загравань. Хлопець жахався, коли бачив свого батька, що підходив до нього пізнього вечора, з розгарячілим обличчям, пропонуючи завзято помірятися силою.

У таких випадках, бувши поряд, зазвичай втручалася невротична матір Боббі.

– Ти надто жорстокий з ним, Кліфе, – упрошувала вона. – Він ще малий хлопець. Йому боляче! Негайно припини!

– Сміхота! – відповідав батько, шукаючи поглядом схвалення в гувернантки. – ти зовсім не знаєш малих хлопців. Авжеж, Боббі?

– Кажучи правду, вона не знала; але ці сцени мучили хлопця, який заледве здогадувався, чого хочуть від нього.

Одного разу – яким же яскравим був той спогад! – його матір, після того як її саркастично вичитали при ньому за те, що "вона виховує хирлявого пестунчика", який "бавиться ляльками і тарілками" (щира правда), ошелешила його, закричавши пронизливим фальцетом: "Дай йому спокій; чорт би тебе забрав! Я більше не дозволю тобі знущатися з нього на п’яну голову! Якщо ти ще раз його торкнешся, я викличу поліцію!"

Поліцію! До батька! Боббі пригадав, що від цього йому стало зле – млосно. Гувернантці довелося понести його нагору, де його жахливо знудило. Він навіть пригадав, що їв тоді – порічковий пудинг. Згодом він не міг дивитися на порічки.

Після того Кліф Меррік так вперто діймав хлопця з приводу його дівчачих іграшок та витребеньок, що сам Боббі повстав проти полегшеної програми, яку склали жінки для нього, і вдячно згоджувався, коли батько пропонував йому заняття з боксу. Як не дивно, але цей новий спорт йому сподобався. Шукаючи нагоди випробувати цінність уроків, які брав у тата, він одного разу непомітно вишмигнув з великого будинку, приблизно в той післяобідній час, коли діти повертаються зі школи, прибрався у бездоганний чорний вельветовий костюм з білим мереживним комірцем і чекав у кутку, поки хтось не закричить: "Пестунчик!" Повернувшись додому, він був дуже брудний і потребував певного лікування, проте посміхався від вуха до вуха.

Коли йому минуло дванадцять, батько Боббі помер від пневмонії, занедужавши від переохолодження під час полювання на качок у жахливу негоду. Хай який молодий, хлопець усвідомив, що матір прийняла важку втрату з великою силою духу, яка разюче контрастувала з її схильністю милуватися в жалю до себе. Одна її фраза, кинута після повернення з кладовища того чорного дня, назавжди закарбувалася в душі сина. Жодна з епітафій, які він озирав з дитячою цікавістю, поки вони повільно їхали довгою, звивистою дорогою, не врізалася в пам’ять глибше. Инколи, думаючи про неї, він тремтів; инколи посміхався.

– Еге ж, – сказала вона, віддаючи Коллін своє хутро, на те нема ради!

– Так, мем, – послужливо відповіла Коллін, що звикла до припадкових позастанових зізнань, якими сподобляла її господиня, – безумовно!

І тоді, очевидно невдоволена своєї відповіддю, яка була аж надто легковажною для того, хто був сповнений такої трепетної поваги до смерти, Коллін додала могильним голосом:

– Мабуть, було вельми важко, мем, зоставити його там.

Після чого матір промовила своє пам’ятне поминання:

– Зате тепер я знаю, де він!

Иноді, коли під час навчання в коледжі Боббі був саме на тій стадії інтоксикації, яка трагічне в людському досвіді спотворює такою мірою, що воно обертається на великий, крикливий фарс, а священні спогади скривлюють обличчя і висолоплюють язики, глузуючи з будь-якої пристойности, він пригадував поминальне слово матері, горласто реготав і ляскав по коліну. "Яка влучна епітафія", – загорланив він одного разу і відразу ж вилаяв себе, назвавши п'яним дурнем.

Боббі не міг напевне пригадати, коли саме усвідомив, що його батько і матір зневажали одне одного. Мабуть, це сталося ще в малолітті. До того часу, коли йому минуло вісім, припинили сварки; їхня взаємна зневага була надто обтяжливою для такої тендітної субстанції, як мова. Безсумнівно, вона сильно страждала; але було безглуздо ставати на її бік. Вона заслужила жаль свого сина, і отримала його. Він був би радий поважати її, якби це було можливо.

Дражлива, самолюбна, підозрілива – Максина Меррік мала незмірно складний характер. Єдиним її хистом була гра на піяніно; розуміючи, що це єдиний талант, який має змогу передати, вона почала навчати дитину фортепіянної техніки ще до того, як він вивчив літери на своїх кубиках.

Неспокійна то була душа. Темперамент її занедужав на на "мінливу тривогу"; вродлива, свого роду… ясна блондинка… що завжди привертає увагу в оперному театрі, де від одного погляду на неї зблизька перехоплювало подих; схильна до нападів меланхолії, особливих виправдань яким не було, Бог цьому суддя; невдоволена власною особистістю, яку повсякчас поривалася вдосконалити, або чаклуючи над своїм лицем і фігурою, або приносячи свій розшарпаний розум самозваним психіятрам і ворожбитам на виправлення. Її додали до свого списку простаків усі дурисвіти в місті; вона з пошаною говорила про хіромантію; стратила чималу суму на гороскоп, що особливим чином пов’язував її діла з рухом Арктура; часто просила собі поворожити.

Вона металася між закладами, що піклувалися про тіло і лікували душу. Після бурхливої пори, ревно присвяченої усіляким общипуванням, чищенням, фарбуванням, косметичним маскам і масажу; відсидівши довгі і болісні години в салонах косметологів, Максина зненацька знемагала від непоясненного напливу огиди, і поспіхом вирушала до якогось розкішного санаторію де, майже в монастирській самотності, жила прісно й нудно і вислуховувала вечорами, лежачи на канапі, медоточиві слова про вираження особистости… заспокоєні нерви… волю до життя… життя уповні; а опісля менш пишномовні коментарі голови цього закладу щодо важливости внутрішньої чистоти – але не совісти, бо це навіть не спадало йому на думку, свідченням чого були підроблені рахунки – а товстої кишки, яку він згадував з банальною простотою, що трішки бентежила новоприбулих, але все одно слугувала їхньому посвяченню в зовсім невибагливе покликання до іпохондрії.

У цю пору покращення особистости і здоров’я Максина худла на багато фунтів і додавала стільки ж нових слів до свого патологічного словника. І упродовж цього усамітнення її проймала така ж зневага до своєї зовнішньости, як у тибетського лами.

Одного дня, без жодної очевидної причини, окрім власної примхи, вона здіймала метушню з валізами, пакунками, квитками й таксівками, і хутко поверталася додому, на превеликий подив заціпенілих йогів, що набирали жиру під її опікою, і обурених блідих дурисвітів, чиї прибутки тривожно маліли через раптову демобілізацію Хрестового походу до Вічного Світла. І серед пацієнтів зазвичай ходили чутки, що місіс Меррік була видатним соціяльним провідцею… "і мусить, моя люба, спинитися і відпочити кілька тижнів, вряди-годи, ти розумієш, що я маю на увазі"… що було цілковитою нісенітницею; бо Кліф Меррік нікуди не брав її собою, і вона могла перелічити друзів на пальцях.

У ці мандри в пошуках молодости, краси, супокою і світла матір ніколи не брала Боббі з собою. Він лишався вдома під опікою трудовитих слуг і безкінечної вервечки молодих гувернанток, жодна з яких ніколи не затримувалася довше, ніж на кілька тижнів. І вродливіші зазвичай зникали найшвидше… подеколи й за годину. Він влаштував бурхливу сцену, коли міс Ньюман покинула його, навіть не попрощавшись, і батькові довелося почастувати його різкою за вчинений рейвах.

Невдовзі після того, як Максина упевнилася в тому, що відтепер вона точно знатиме, де її чоловік, великий дім на Підмонт-сквер було продано, і Боббі забрали до Європи, де в його матері справно покращувалося здоров’я й дух. Його віддали до школи для багатих безбатченків у Версалі, де він товаришував з молодиками, які виявилися прикрим тягарем для розлучених батьків. Під час коротких канікул він приїхав до "Максини" – слухняно називаючи так її – у Париж, скривившись від огиди, коли, у присутності друзів, вона засюсюкала до нього, на що він їдко відрубав їй голосом, що часто виходив за межі третьої октави. Вона понаводила у своє просторе помешкання старих відьом у перуках й браслетах, які плели нудні теревені про своїх родичів-аристократів за ікру та шампанське і понад міру розхвалювали її ménage, яке, безпардонно наполягав Боббі, краще було називати menagerie.

Було самотнє літо у Брайтоні і Довілі, самотнє Різдво в Каннах; приватні школи й улесливі репетитори; поїзди й готелі; нетривала, суха, важка дружба з надто витонченими, небажаними хлопцями, подібними до нього, які заздрили пекінесам своїх матерів, і нерідко запамороченими після таємних причащань з графина в серванті.

У сімнадцять його відіслали назад, самого, щоби він вступив до підготовчої школи в Коннектикуті, де, з огляду на попередній брак збалансованого інтелектуального раціону і досвіду твердої дисципліни, він витерпів тільки до Дня подяки. Директор провів його до поїзда і повернувся на заняття в капелі. Невимовний спокій зійшов на його вид, а в голосі бриніла невдавана вдячність, коли він оголосив: "Устаньмо й заспіваймо Славослів’я".

Завдяки впливові старого Ніколаса Боббі умовно прийняли в иншу підготовчу школу, Військову Академію, що була не так близько до морських вод… "Це всього-на-всього розкішна виправна колонія", – писав він першого дня своєму спантеличеному дідові, який відповів, по суті, що коли так, то це місце якраз годиться для нього. Тамтешнім вчителям він завдавав клопоту, як инші шість, але зумів вдержатися там. У ті дні він згадав про свою закинуту любов до боксу, коли потрапив до наставника, який ганебно лупцював його, поки не виявив, що хлопця не слід сприймати серйозно й опісля зацікавився ним. І містер Бовмен любив похвалятися, коли Боббі вже покинув їх, що хоча він трохи кульгає в алгебрі, та може битися, як лев.

Однак саме в університеті штату Боббі по-справжньому знайшов себе. Не ледар і не йолоп, він легко давав фори пересічним студентам у тих предметах, що будили в нього інтерес. Зоологія? Він не міг наїстися її! Фізіологія… психологія… хімія… він без угаву вражав своїх друзів пристрастю до навчання, особливо в хімії, попри цілковиту байдужість до академічних успіхів з предметів, що не припали йому до смаку.

Побратимська дружба з Томом Мастерсоном була корисною для нього; більше для нього, ніж для Тома, симпатичного юнака з ненаситним бажанням стати письменником-новелістом.

Вони знайшли один одного на ланчі для першокурсників в клубі "Дельта Омега", коли претендували на вступ туди, і негайно ж вирішили оселитися в одній кімнаті. Молодий Мастерсон, хай як жадав емансипувати себе від обмежень незвичайно строгої родини, мав щось від ідеаліста, відкривши для Боббі цілком новий світ; і той, спершу вислуховуючи свого приятеля, тому що симпатизував йому, а згодом, тому що йому припали до душі його слова, навчився у свого юного наставника любови до класичної літератури, яку спершу зневажав.

Але Мастерсон, якого ніколи не водили на коктейлі, не скористав надто багато з запізнілих рекомендацій, які діставав на замін грецької та римської мітології. Йому досить було почати – попри час, місце та обставини – щоб пити далі без угаву аж до непритомности. Боббі, ще досить тверезий, якимось чином доводив його додому і клав у ліжко зі справжньою материнською турботою. Очевидно, йому ніколи не спадало на думку, що він наражає на небезпеку майбутнє свого приятеля.

– Бідний старий Томмі, – говорив він, розшнуровуючи черевики. – Боюся, ти ніколи не навчишся пити, як джентльмен!

Не був вплив Мерріка надто великим благословенням і для клубу "Дельта Омега", куди вони з Томом вступили на другому курсі. Якби не такий приємний, він був би менш небезпечний. Його чарівна невідпорність стала фатальною для добрих намірів багатьох молодиків, які щиро прагли лишатися тверезими і наполегливо працювати.

Навіть старшокурсники – які зазвичай зневажали підліткове товариство – скориставшись його щедрою гостинністю, яку доти приймали вельми неохоче, вже незабаром, зазвичай пізно в п’ятницю, неслися дорогою у великому туристичному автомобілі Боббі, взявши курс на оселю його батька на озері Сагінак.

І поблажливий старий, повіривши, що вони краще повеселяться, залишившись самі в домі – а також не бажаючи терпіти їхнього галасу – мусів їхати до міста і шукати пристановища в Колумбійському клубі. Сусіди зазвичай протестували, але старий Ніколас завжди нагадував їм – коли вони скаржилися на п’яних демонів, за чию поведінку він, очевидно, мав відповідати, що їздили, як шибайголови, з відкритими глушниками і верескливими сиренами в будь-яку пору ночі – що хлопці лишаються хлопцями. Коли вони розбивали щось, він платив.

Не так вже й рідко суботні гості Боббі поверталися до Анн-Арбор у понеділок вранці без шеляга за душею; і носили шкарпетки тільки з дозволу господаря, чиєю власністю вони стали після цілоденного покеру в неділю. Як же часто вони присягали собі: "Це вже востаннє!", але опиратися лукавій усмішці Боббі було годі.

Ба більше, їжа та вигоди в сільському палаці старого Ніколаса були великою спокусою проти майже голодного братського пайка і незручностей людного будинку, де ні про що не замислювалися і ні на що не звертали уваги, крім майбутньої сплати за іпотеку.

Певний час Боббі чулося глухе шамрання розмови майже за самою перегородкою. Воно почало дратувати його. Якийсь дурний осел розводився про свою доморослу філософію.

– Усі тут згадують Провидіння… Хе, Провидіння… послухайте-но мене! Візьмімо саме цей випадок, наприклад!.. Відомий чоловік, такий знавець свого фаху, що люди приїжджали до нього за тисячі миль по допомогу, якої, окрім нього, ніхто не міг надати!.. Подивіться хоча б на мене!..

Боббі гаркнув і пробурмотів: "Авжеж!.. Подивитися на тебе… Досить було тебе послухати!"

– Подивіться на мене! Я приїхав сюди з Айови; і пощастило ж мені, що приїхав саме вчасно… Ця операція була останньою в його житті, як мені сказали! І йому таки могли врятувати життя, якби той респіратор, чи що, не понесли до того п’яного парубійка, не знаю, як його там, з багатим дідусиком! Яке право він має жити взагалі… тепер я хочу спитати вас?

Мабуть, ураз зблідле обличчя Боббі привернуло увагу сестри, що сиділа за столиком біля дверей. Вона хутко пішла до нього через усю кімнату і запитала, чи йому нічого не треба. Боббі ковтнув слину пересохлим горлом, спробував напустити вдячну усмішку і відповів кволо:

– Мабуть, мені треба повернутися… краще почуваюся в ліжку… ще добре не одужав. Чи не могли би сказати їм?

Його вивозили з солярію так поспішно, що пацієнти почали озиратися. Хто цей молодик? Хтось запитував, инші відповідали. Чоловік, що розказував про недовідомі дороги Провидіння, сильно побивався… "Хотів би я, і щоб він це знав", – примовляв він.

Коли медсестра Боббі вийшла в коридор, поклавши його в ліжко, інтерн, що ішов поруч, зауважив:

– Отже, йому про все відомо.

– Але ж він все одно колись би дізнався, чи не так?

– Звісно, але він досить непоганий хлопець… То був мерзенний спосіб – так піднести це йому!

– А вам що до того? – відрізала міс Бейтс.

Годинами Боббі Меррік лежав із заплющеними очима, нерухомий, але не уві сні. Спершу, на нього найшло палке обурення. Хто дав владу цим бовдурам з Айови, чи там звідки, ухвалювати вирок, хто має право на життя? Який же обмежений розум треба мати, дорікаючи йому врятованим життям, навіть якщо й можливо довести, що доктора Гадсона могли би спасти, якби під руками був кисневий апарат? То не його вина. Він не позичав тієї клятої штуки! І не просив рятувати його життя такою ціною чи взагалі!

І тоді кривда на цю жахливу несправедливість підштовхнула його до розважливих роздумів. Мабуть, він таки дещо завинив цьому мертвому чоловікові. Дуже добре; він покаже, що цінує те, яким коштом було врятовано його життя. Йому стало цікаво, чи доктор Гадсон належно забезпечив після смерти свою молоду дружину і Джойс. Джойс марнотратна. Він знав, чого це вартує – утримувати її. Час він часу вона опинялася й під його опікою.

– Перевірте, чи місіс Ешфорд має змогу прийти на хвилинку, – попросив Боббі. Сестра сухо кивнула, вийшла з кімнати, і вже за кілька хвилин місіс Ешфорд стояла біля його ліжка.

Заговоривши до неї зрілим, манірним, діловитим тоном – тоном великого капіталіста, який спромігся на короткий порив великодушности – він запитав без передмов:

– Який маєток залишив після себе доктор Гадсон?

– Не знаю, – відповіла вона і, помовчавши, додала твердо, – навіщо ви питаєте?

Це сухе скрипуче "навіщо?" роздратувало його. Вона дала йому підстави сподіватися на співчуття. І, безумовно, їй добре відомо, що він ставить це питання не з чистої цікавости.

– Ви наче натякаєте, що це не моє діло? – відказав він.

Ненсі Ешфорд ледь-ледь почервоніла.

– Ну, – відрізала вона, – а хіба це так?

Лице Боббі запашіло. Становище його було вкрай невигідне, а вона не допомагала йому; не робила навіть найменшої спроби зрозуміти його.

– Принаймні, ви можете визнати моє щире бажання якось зарадити цьому, якщо є змога, – заявив він сердито.

– Вибачте, що образила вас, – спитала вона з силуваним спокоєм, – то ви хотіли б пожертвувати трохи грошей для сім’ї?

– Якщо є така потреба, то так.

– Чиїх грошей?

Боббі зіперся на один лікоть і насупився.

– Чиїх грошей? Звісно, моїх!

– Ви, мабуть, заробили їх?

На мить йому від гніву відібрало мову, такою дошкульною була умисна зневага в запитанні. Упавши назад на подушки, він жестом попросив її піти. Натомість, вона стала навпроти його ніг і, поклавши руки на стегна, почала войовничу промову, яку характеризував брак ввічливої двозначности.

– Ти сам напросився, – хрипко заговорила вона, – ти запросив мене сюди, щоб дізнатися про Гадсонів, і я розповім тобі! Ти хочеш заплатити їм… грошима свого діда! А тобі відомо, що вбило доктора Гадсона?… Турбота! Кажуть, що його серце ослабло через надмір праці. Я знаю щось більше. Єдиним, що важило в його житті, окрім фаху, була Джойс. Він бачив, як вона котиться в прірву. І частково в цьому винен ти! Ти прославився тим, що зіпсував усіх своїх друзів!

Боббі Меррік лежав, приголомшений цим відважним наступом жінки, широко розплющивши від подиву очі.

– Старий спробував дати собі раду, – її голос трохи задрижав, але вона рішуче заговорила далі, – збудував цей будиночок біля озера; плавав, коли не мав на це сил; знав, що сил цих не було; придбав апарат для вентиляції легень; і тоді, у той момент, коли він мав стати йому в пригоді – ти використовував його! Ти – з усіх людей! А тепер між иншим пропонуєш оплатити рахунок!

Щось у його погляді – а то був погляд пораненої тварини – примусило Ненсі спинити свою пристрасну діятрибу.

– Будь ласка, пробач мені, – пробурмотіла вона збуджено. – Я вже сказала, що ти напросився сам. Ти хотів знати. І я тобі розповіла.

– Боббі незграбно ликнув і потер чоло шорстким рукавом бавовняної блузи.

– Добре, – пробурмотів він захрипло, – що ви сказали мені. Якщо ви лише це мали сказати, то більше я вас не затримую.

Вона попрямувала до дверей, зупинилася, повернулася назад, повільно відійшла до вікна і стала, визираючи надвір, підперши лівий лікоть правою рукою, тоді як тонкі пальці другої постукували по плечі, спершу схвильовано, а згодом задумливо. Боббі спостерігав, як сповільнюється ритмічний рух її пальців, нервово прокашлявся і вирішив трохи поступитися.

– І це все, чим я можу допомогти, чи не так?… Тільки грошима?

– Вона повільно повернулася до ліжка, підсунула стільця, сіла і оперлася пухкими руками на біле покривало обіч його подушки.

– Ти маєш щось дуже цінне, крім грошей; але ніколи не скористаєшся цим. – Голос її лунав безсторонньо, пророче. – Так, воно в твоєму нутрі, але ніколи не вирветься назовні. Ніхто не дізнається про це. Гроші завжди стоятимуть на перепоні… Сьогодні ти дуже схвильований, тому що підслухав нечемний натяк, що твоє життя не варто рятувати коштом життя доктора Гадсона. Природно, що це тебе скривдило. Твоє обурення заслуговує на похвалу. Однак – хай які жорстокі ці слова, але ж вони правдиві, чи не так?… Ти визнав, що вони правдиві, коли вирішив готівкою відшкодувати збитки. Але тобі годі виправдати себе таким способом. Можливо, сім’я Гадсонів заживе комфортніше; але примиритися з собою ти не зможеш.

Вона по-материнськи взяла його руки. Відвівши від нього погляд, вона замислено дивилася вгору, і шепотіла, неначе на самоті:

– Звісно, він ніколи цього не зробить… не зможе! Не схоче… Надто багато грошей… Але це не так важко… і не надто довго… але Боже! Яка нагода!

Боббі занепокоєно заворушився.

– На жаль, я не розумію вас… якщо йде мова про мене…

– О ні, ти розумієш! – вона повільно, твердо кивнула головою. – Ти знаєш, що я маю на увазі… І ти хотів би мати таку змогу… але, – вона рішуче опанувала себе, – ти її не маєш; а тому ми не будемо про це говорити далі… Чи принести тобі щось, перш ніж я піду?

– Боббі заперечливо підніс руку, і їхні пальці переплелися.

– Здається, що тепер я знаю, на що ви натякаєте. Але це таки неможливо, як ви кажете, і не тільки неможливо. Це смішно! Доктор Гадсон здобув славу! Ніхто і ніколи не зможе замінити його!.. О, пробачте, місіс Ешфорд, не треба! Я не мав на увазі нічого злого, повірте!

Очі Ненсі раптово стислися, неначе здригаючись від гострого болю, і її сива голова схилилася дедалі нижче, сповнена відчаю, який дивно суперечив її агресивній особистості. Він по-хлопчачому незграбно спробував погладити її волосся, пробурмотівши ще раз, що йому шкода.

– Усе гаразд, хлопче, – промовила вона хрипко, стежачи за ним втомленими очима, зненацька постарівши. – Тобі не слід хвилюватися про мене! Я витерплю! Моя невелика проблема видається надто малою, порівняно з твоєю.

Вона устала, поплескала його по руці й усміхнулася.

Боббі піднісся на одному лікті.

– Ви маєте характер, місіс Ешфорд!

– Дякую!.. Ти любиш сильних людей, чи не так? І я також. Я волію буди сильною, ніж мати мільйонні статки!.. І я сподіваюся, що характер в тебе також твердий, чи не так, Боббі?

Він відпочив на подушці і розглядав стелю.

– А ваша пропозиція – те, про що ви говорили, – це свого роду проба сили, чи не так?

– Цілком!

– На роки і роки!

– На життя! … Кінця цій війні не буде!

Вона простягла руку, як чоловік чоловікові.

– Мені вже треба йти… Певен, що більше не сердишся на мене?

Він похитав головою, міцно заплющивши очі, і потис їй руку. Емоційне напруження минулої півгодини скористалося з його фізичної слабкости. Гарячі сльози сочилися крізь повіки і стікали по скронях.

Ненсі забрала руку, тихо постояла хвилину, дивлячись на нього, міцно притисши кісточки пальців до губ; тоді обернулася і тихо зачинила за собою двері.