Прекрасна одержимість

V

Настав вечір останньої неділі вересня. У затишному пристановищі Ненсі Ешфорд, що прилягало безпосередньо до загальних адміністративних будівель Брайтвудського шпиталю, забракло місця для піднесеного настрою жінки та її гостя. Вона радо прийняла пропозицію Боббі проїхатися. Сидячи поряд з ним у великому, пишному, хвацькому родстері, лікоть у лікоть, Ненсі радо тішилася думкою, що перехожі вважатимуть цього хлопця її сином. Її життя двічі доходило повноти і спорожнялося до краю. Тепер воно знову лилося через вінця.

Ніщо не могло бути очевиднішим для сивоволосої завідувачки шпиталю, коли вона привітала того дня свого жданого гостя у дверях кабінету, що він сподівався розповісти замислене таким способом, аби уникнути будь-яких емоцій та здивування з її боку. Він набрався дуже діловитого вигляду, і вона вирішила поводитися так само.

Він виплеснув свою історію, як тільки прийшов. Шпурнувши капелюха на стіл, від розсівся біля неї на невеликій канапі і сказав жваво: "Отже, я зважився. Для вас це не стане сюрпризом; бо ж насправді то була, передусім, ваша ідея, хоча ви й не сказали подробиць. Усе вже влаштовано. Наступного четверга я вступаю до Медичної школи при Університеті… Ви раді?"

– Ненсі простягла йому руку, відігнала раптові сльози і прикусила губу, спробувавши опанувати себе. Очі її заблищали. Але вона мовчала.

– Звичайно, – поспіхом мовив Боббі, неначе читаючи з книжки, – я не маю жодних ілюзій. Це означає, що на мене чекає важка й одноманітна рутинна праця, а я з природи не працьовитий. Мине щонайменше п’ять років, перш ніж я матиму хоч якесь поняття, чи досягнув я успіху, а чи просто зробив з себе посміховисько. Цілком імовірно, що я стану лише маловідомою посередністю. У тому випадку я виглядатиму просто безглуздо, з огляду на втрачений час і море клопоту. Люди посміхатимуться. Вони казатимуть – я вже чую їхні слова – "он хлопець, що захотів стати другим доктором Гадсоном". Але, можливо, ця небезпека додасть мені снаги боротися. Звісно, було б нерозсудливо сподіватися, що колись я зможу хоч наполовину замінити його; але все одно я можу поставити собі таку мету.

– Я була впевнена, що ти, Боббі, дійдеш до такого рішення, – тихо зауважила Ненсі, – і я відчуваю ще більшу певність – тепер, після того як рішення ухвалено – що ти досягнеш мети.

– Ваша надія допомагатиме мені – дуже!

– А тепер ти хотів би дізнатися все про доктора Гадсона, чи не так?

У цю мить невеличкий кабінет видався задушним. Вони поїдуть автомобілем. Боббі сидітиме за кермом і слухатиме; Ненсі говоритиме. Упродовж цілих двадцяти миль їм довелося обганяти недільний транспорт на людних бульварах; але тепер, зменшивши швидкість, вони проїжджали затишнішу приміську вулицю. Ненсі пригадувала найбільш виняткові факти з життя свого героя, особливо ті, що пов’язані з його широким колом філантропічних зацікавлень і давньою примхою втаємничувати їх.

– А його сім’я знала?

– Сумніваюся. Джойс була ще малям, коли він почав робити ці чудернацькі речі людям, і навряд чи коли-небудь казав їй. І місіс Гадсон, відвідавши шпиталь щойно минулого четверга, ставила питання, які вказують на те, що він не посвячував її в цю царину свого життя. Багато тих, для кого він був оікуном та жертводавцем, приходили поспівчувати їй, а деякі пропонували їй допомогу на той випадок, якщо вона її потребує. Природно, що їй стало цікаво.

– Так; про це я знаю тільки трохи. Дізнався тільки сьогодні. До мене заскочив Том Мастерсон, коли я готувався покинути Видимер опівдні. Він повіз Джойс до котеджу Гадсона, де місіс Гадсон живе кілька днів. Він прийшов спитати, чи я приєднаюся до них того дня. Я розповів їм про свої справи в місті.

– Можливо, тобі варто було піти звідти. Ти міг би подзвонити мені. А ти взагалі бачив Джойс?

– Не бачив, відколи повернувся з Франції.

– І, гадаю, ніколи не зустрічався з пані Гадсон?

Боббі не хотів торкатися цього питання. Мабуть, відповівши заперечно, він був би досить близьким до істини. Подумавши добре, він вирішив, що цілковита щирість з Ненсі Ешфорд просто обов’язкова. Він вирішив признатися чесно.

– Так, – відповів він неохоче, – минулого вечора я розмовляв з нею цілу годину на сільській дорозі, – і додав після істотної павзи, – але вона цього не знає.

– Що ти маєш на увазі? – гукнула вражено Ненсі.

Коротко він описав усі обставини їхньої зустрічі. Сині очі Ненсі розширилися. Під цією жвавою розповіддю ховався струмінь безумовного особистого зацікавлення, яке вдавано невимушений тон Боббі не зміг приховати.

– Думаю, що вона тобі сподобалася, Боббі. Хіба ні?

Він зобразив байдужу усмішку. Він навіть міг би увести себе оману, повіривши, що Ненсі прийняла цю усмішку як вичерпну відповідь на її питання, якби не був настільки сміливий у своїй невеличкій фальші, що поглянув їй просто у вічі. Побачивши там саму недовіру й розчарування, він відразу протверезів. Не було сенсу приховувати чогось від цієї жінки.

– О Боже, – признався він тремтливим голосом. – Мені вона сподобалася так, що я не хотів би про це говорити.

Його великий автомобіль спинився на яловому ходу біля узбіччя, що облягало невеликий парк. Хвилину вони обоє мовчали. Зрештою Ненсі вирекла механічно:

– От тобі й на!

– Так, – згодився Боббі неуважно, – щось на взір того.

Запала ще одна довга мовчанка.

– І вона не знала, хто ти такий?

– Я не міг сказати їй.

– І як довго, на твою думку, ти зможеш зберігати своє… інкогніто?

– О це буде досить просто, – оголосив Боббі з самозневагою. – Я постарався створити собі алібі на цей вечір, коли говорив з Мастерсоном – на той випадок, коли будуть спроби довідатися про все. Але місіс Гадсон, мабуть, вже й забула цю невеличку пригоду.

Ненсі засміялася.

– Боббі Мерріку, ти справді віриш, що молода жінка з темпераментом Гелен Гадсон могла справити на тебе таке враження, ніяк не усвідомлюючи цього? Ти признався, як гостро ти відчував її присутність – це твої слова, чи не так? – коли ви разом сиділи в її автомобілі. Ти справді думаєш, що міг би мати таке відчуття, якби вона не поділяла його?

– Звісно, а чому б і ні? Бачите, у цьому випадку ви надто багато всього берете на віру. Місіс Гадсон була не більш як увічлива, товариська, вдячна за невелику послугу. Вона не мала підстав вважати, що я цікавлюся нею. І, по суті, я майже нечемно з нею попрощався.

Він не вважав за потрібне додати, що її машина майже двісті ярдів ледве повзла вперед на повільному ході, очевидно, тому що їй не хотілося від’їжджати.

– Так, – сказала Ненсі промовисто, – вона би помітила це!

– І дізналася – з огляду на мою нечемність – чи не так?

– Дізналася що? – безжалісно наполягала Ненсі.

– Як що… Що вона мене не цікавить.

– Хлопчику, як же мало ти знаєш про неї!

– Це означає, вона має незвичайний дар тлумачити чужі думки?

– Ні… Як безглуздо! Це означає тільки, що вона жінка!

Вони ішли під в’язами, задивляючись час від часу на хлопчаків, що запускали іграшкові кораблики в невеличкій лагуні, яка рябіла лататтям. Знайшлася вільна лавка. За спільною згодою, їхня розмова звернула на чудернацьку схильність доктора Гадсона клопотатися особистими труднощами бозна-скількох людей, і товстої стіни таємности, якою оточено ці його дивні перемовини.

– Ти можеш так само успішно визнати це як факт, – говорила Ненсі з сильним переконанням, – що дивна манера Вейна Гадсона вкладати великі кошти в тих випадках, коли він зовсім не чекав і не приймав жодних відшкодувань, не була зумовлена простою примхою. Він не скорявся примхам. І не був диваком. Я ніколи не бачила, щоб він діяв без поважної причини. Ніхто не сказав би, що він розкидається грошима чи некомпетентний у бізнесі. Він був майстром укладати вигідні угоди. Знав, коли купувати і коли продавати. Багато бізнесменів з більшим комерційним досвідом питали його поради щодо імовірних тенденцій на ринку нерухомости і вірили його висновкам щодо акцій промислових компаній. Я переконана, що ця незвичайна поміч окремим людям, настільки потаємна, має певну мету. І якимось способом, що зостається загадкою для мене, його професійний успіх пов’язаний з нею. Дізнавшись, якою була ця мета, ти зрозумієш, чому Вейн Гадсон був великим хірургом!

– Ви знаєте про це більше, ніж розповіли мені? – мовив він з допитливим поглядом.

– Є одна невелика книга – на кшталт журналу – думаю, ти маєш право знати про нього. Він тримав її у своєму кабінеті разом з цінними записами; деякі з них пов’язані з професійними питаннями, а деякі з приватним бізнесом. Книга лежала там, коли я взяла на себе відповідальність управління Брайтвудом. Одного разу – коли ми шукали деякі документи зі страхування – я запитала доктора Гадсона, чи книжечка стосувалася справ шпиталю…

– А ви самі не могли визначити? – урвав її Боббі.

– Вона не написана ані англійською, ані будь-якою иншою мовою, яку я бачила.

– А яку вона нагадувала: іспанську, німецьку, грецьку?

Вона похитала головою і розповідала далі.

– Я спитала його, що це за книжечка. Я живо пам’ятаю, як він посерйознішав і замислився, як стояв багато хвилин, розтираючи скроню кінчиками пальців – його улюблена хитрість, коли виникала потреба ухвалити важливе рішення – і сказав після довгого чекання: "Це просто особисті записи". – І тоді додав, усміхаючись: "Ви можете вільно читати їх, якщо зможете".

– А ви пробували колись?

– Чи пробувала я? – Передражнила вона його. – Годинами… останнім часом.

– І щось почерпнули звідтам?

– Головний біль!

Хотів би я побачити її!

– Я покажу її тобі! Ніхто не має на це більшого права. Я сказала місіс Гадсон, що в сейфі доктора є багато цінних документів, і вона наполягла, щоб ми зберігали їх, поки вона не зможе переглянути їх разом зі мною; тому книжка досі там.

– Повертаймося, – мовив він нетерпляче.

Вони прибули до Брайтвуда, коли вже споночіло. Ненсі принесла книжку з сейфу, і поклала її на стіл перед ним. Він сів і взяв її в руки – простий, чорний, оправлений шкірою зошит, вісім на п’ять дюймів і понад дюйм завтовшки. На форзаці досить легко впізнаваною рукою доктора Гадсона було написано одне просте речення:

ЗАЦІКАВЛЕНИМ ОСОБАМ

– Ніхто не зацікавлений більше від мене!

Він глянув на Ненсі, чекаючи на дозвіл. Вона кивнула.

– А тепер перегорни сторінку і скажи, що ти думаєш!

Боббі придивлявся довго і зосереджено.

– Це шифр!

Факсиміле першої сторінки журналу Гадсона

– Він не такий простий, – сказала Ненсі. – Ось що я думаю про це: доктор Гадсон хотів, щоб справи, які він затаїв, не було розголошено за його життя. І той факт, що стільки його дивних опіканців з'являються тепер, готові розповісти історії про дивні угоди, які було укладено з ними, переконує мене, що всі вони, фактично, склали присягу мовчати, поки він жив. І тепер, коли його вже немає, вони готові розповісти. Думаю, що вся таємниця міститься в цій книжці. Той, хто прочитає її, знатиме правду. Можливо, доктор хотів би, щоб вона стала відомою врешті-решт; однак зробив її недоступною будь для кого, хто міг ми натрапити на неї, поки він жив.

– Вона досить-таки недоступна, сумніву нема! – прохрипів Боббі. – Ви колись бачили щось подібне?

– Безумовно, ота перша сторінка, – пояснила Ненсі, – це свого роду передмова. Ти помітиш, що всі сторінки заповнені донизу. А ця має тільки перші десять рядків. Це мусить бути вступ, пояснення, можливо, посвята… Візьми її собі… Грецьку трохи знаєш?

Боббі похитав головою.

– Але я знаю алфавіт, – уточнив він, усміхаючись.

– Цього вистачить… Яка остання літера?

– Омега, – згадав легко Боббі.

– А омега – це своєрідне завершення, чи не так? Знак кінця чогось?

Він кивнув.

– Скільки літер у грецькому алфавіті?

Боббі заплющив очі й порахував на пальцях.

Двадцять чотири.

Омега двадцять четверта і символізує кінець!

– Правильно!

– А яка ж дванадцята літера?

– Мю, – відповів Боббі після ще одного підрахунку.

– Отже, якщо омега означає "завершено", то що, на твою думку, означає мю?

– Наполовину завершено, як мені здається.

Боббі зосереджено повернувся до передмови невеликої книжки і виявив, майже на однаковій відстані, літери µ (мю) і ω (омега).

– Це ключ?

– Думаю, що так, – відповіла Ненсі, – але він ніяк не допоміг мені. Я просто кажу тобі це як щось таке, що заслуговує на увагу.

Усю свою довгу дорогу додому Боббі Меррік майже не був свідомий того, де саме перебуває він, поки авто везло його знайомим шляхом до Виндимера. Опівночі він поставив автомобіль у гараж; зайшов до кімнати; сів за стіл, де лежав особистий журнал доктора Гадсона, олівець і товстий блокнот; і коли настав світанок, далі експериментував без найменшого просвітку надії.

Меґс відчинив двері, щоб покликати хлопця до сніданку, побачив, як той спить, повністю одягнутий, обхопивши голову руками, і, сяючи очима, зійшов навшпиньки сходами.

За кілька хвилин він переможним голосом прошепотів до кухаря: "Ти програв заклад!"

– Знову п’яний?

– Ще й як!