Прекрасна одержимість

XIV

За тиждень Молодий Меррік переконався, що коли починаєш підозрювати себе в потьмаренні розуму, то психічний розлад починає живитися з самого себе.

Хворобливо самозаглиблений, він перебільшував вагомість своїх вишуканих манер, ловив себе на тому, що робив речі автоматично, і запитував себе, що ще міг вчинити, про це не пам’ятаючи.

І тоді, упродовж двох годин одного п’ятничного ранку Пайл сказав йому: "Ти сам не при собі цими днями. Щось тебе тривожить?" Вотсон зауважив: "Я наглядатиму за пацієнткою Вібер. Вона думає собі, що ти ще надто молодий. Звісно, це нісенітниця, але ми мусимо виявити поблажливість…" Ненсі Ешфордл спитала: "Що трапилося Боббі? Утомився?"

Отже, питання вирішено. Опівдні він сказав Пайлові, що їде в село на кілька тижнів. Після обіду він взявся розбирати свою невеличку лабораторію, скориставшись допомогою санітара, який пакував устаткування в коробки. Спершу він мав намір покласти ці речі на зберігання у своєму покої поряд з шпиталем. Добре поміркувавши, він відправив все до Виндимеру. Можливо, він захоче розважитися, якщо час минатиме довго.

Фермери уздовж дороги при озері Сагінак звикли до того, що високий, стрункий хлопець, у спортивних штанях і білому светрі хутко ходив по шосе; дізналися, хто він такий; самовдоволено міркували про причину його дозвілля. В одній розповіді йшлося про те, що його вигнали зі шпиталю за пияцтво, в иншій – що він вирішив покинути медицину і ледарювати. Меґс, цікавість якого сягнула тієї стадії інтенсивности, що змушує стратити або спокій, або розум, наважився спитати в Боббі, чому він повернувся додому, і дістав відповідь, що його молодий хазяїн одужує після "легкого дотику прокази".

Старий Ніколас відчутно постарів за той перший тиждень і галантно приховував, свою заклопотаність, однак той добрий намір тільки примножив тривоги внука. Надмірна самотність старого сердила його. Він докоряв собі за необережні зауваги, які мали на меті лише одне: побачити наскільки сміховинно далеко може зайти його дідусь тільки для того, щоб погодитися з його нісенітницями.

– Думаю, міг би переконати його, що хмара подібна до верблюда, – думав Боббі, – а тоді доказати, що сам нагадую яструба.

Минуло понад два тижні, перш ніж у нього з’явилося хоча б якесь бажання монтувати свою лабораторію. Якимось способом вона була пов’язана з його психічним розладом, і сама згадка про нього проймала його огидою. Одного ранку, снідаючи, він згарячу оголосив, що хотів би використати кімнату на горищі під лабораторію.

Ніколас був у захваті. Теслі, водогінники та електрики прибули в будинок ще до обіду, вислуховуючи накази молодого науковця, який, очевидно, добре знав, чого хоче, здивувавши їх широтою своєї практичної обізнаности в їхній професії.

Того дня за вечерею Боббі був більше схожий на себе, ніж у будь-який инший час, відколи повернувся додому.

Фермери, що жили поблизу шосе, сумували за ним; гадали, що його відпочинок завершився, або що його викликали до шпиталю, або що він поїхав "женихатися в чужі краї".

Старий Ніколас хвилювався тепер про нього більше, ніж будь-коли; боявся, що довге ув'язнення на горищі завдасть йому шкоди. Боббі рідко сходив на нижній поверх. Їжу переважно передавали нагору, і його страви лишалися майже непочатими так само часто, як і ні.

Це сталося в четвер приблизно о дев’ятій. Світло в лабораторії горіло в середу цілу ніч. Боббі виснажився до краю і відростив триденну бороду. Меґс спробував відчинити двері, однак вони були замкнені; постукавши, він почув, як його просять піти геть.

Тримаючи в руці невеликий ніж, прикріплений до кінчика довгої зеленої мотузки, Боббі підніс руку вгору і повільно повертав важіль уздовж циферблату реостата.

Невеликий скальпель ожив!

Він дуже довго сидів на лабораторному стільці з цією рухливою річчю в руках, надто глибоко схвильований, щоб сказати хоч слово, тремтячи з екстатичного щастя.

Тоді він відключив струм, поклав скальпель на лавку, устав, розтягнув свої довгі руки так, що напружилося кожне сухожилля, і радісно зареготав.

Старий Ніколас сильно розхвилювався, коли Боббі зайшов у бібліотеку, кошлатий, як волоцюга, з запалими очима, блідий від безсоння, і повідомив, що хоче скористатися телефоном.

– Щось сталося, Роберте, – мовив тремтливим голосом він, уставши поспіхом, і взяв його за руку.

Боббі похитав головою й усміхнувся. Оператор саме з’єднував його.

– Ненсі, я хочу поговорити з доктором Пайлом. Ні! Усе дуже добре!..Так!.. Це ви, докторе Пайле? Хотів би, щоб ви під’їхали сюди!.. Так дуже терміново!.. Гаразд! Дякую! Привозьте свої валізи, ми оселимо вас!

– Про що йдеться сину? З тобою все гаразд? – Ніколас опустився у крісло, його лице смикалося.

– Усе пречудово! – закричав Боббі, поплескавши його по плечу. – Я розповім вам про це трохи згодом! Спершу мені треба піти нагору і поголитися. Тоді я поснідаю… Меґсе! За півгодини я знову зійду вниз, а тому приготуй товстий шматок шинки, два підсмажені яйця, пару млинців і горня міцної кави.

Прибувши, доктор Пайл знемагав від цікавости. Ніколас не міг напевне сказати йому, що від нього потрібно. І йому відразу ж довелося підійматися на горище. Роберт хотів зустрітися з ним там.

– Ти можеш долучитися до нас Grandpère! – покликав Боббі з гори сходів.

Ніколас, постогнуючи, посунув за Пайлом, і вони зайшли до лабораторії.

– Вітаю, докторе Пайле, – усміхнено привітався Боббі. – Маю дещо вам показати! Хотів, щоб ви першими це побачили!

Він підніс блискучий невеличкий скальпель, що звисав на кількох ярдах дроту, покритого зеленою ізоляцією, і вів до високої шафки.

– Візьміть його в руку! А тепер погляньте! – Він підійшов до комутатора і натиснув на важіль.

– Обережно! – попередив він, коли Пайл підніс ножа до очей, щоб оглянути його зблизька. – Він може вас попекти!.. Ви ж знаєте, що це таке, чи не так?

Пайл повільно кивнув головою, а його очі далі напружено придивлялися до розжареного леза.

– Гм!.. Ріже і припалює миттєво, еге ж?… Гм!.. Ліквідує крововилив у під час руху, еге ж?… Гм!.. І це означає, що нас чекає щось нове в нейрохірургії, чи не так?

Він простягнув волохату руку.

– Мені не треба казати вам, чого ви досягли, Мерріку!.. Дякую за те, що дозволили мені першому привітати вас!

Тоді, повернувшись до старого Ніколаса, який стояв поруч, зморщивши лице від недомисленої цікавости, він також простягнув йому руку.

Містере Мерріку, ваш онук винайшов пристрій, який зробить революцію в нейрохірургії і перетворить її на нову науку! Операції, які досі ніколи не виконувалися успішно, будуть тепер порівняно безпечними. За тридцять днів його ім’я буде таке ж відоме в європейських клініках, як ваше серед виробників автомашин!

Підборіддя старого Мерріка спазматично затряслося. Він спромігся лише сказати: "А таки так!.. Таки так!"

Він обійняв однією рукою широкі плечі онука і пробурмотів:

– Еге ж, Боббі, Таки так!

Пайл не міг заночувати, але погодився зостатися на вечерю, яку заради нього влаштували раніше, ніж зазвичай Коли він пішов, старий Ніколас і Боббі, глибоко вмостившись у кріслах в бібліотеці, розмовляли про винахід.

На приємний подив останнього, старий ставив питання, що показували, з яким завзяттям він плекав своє захоплення фізикою; позаяк були часи, коли Ніколасу Мерріку знадобилися неабиякі знання про електрику.

Боббі був у такому захваті від логічности запитань і зауваг діда, що присунув невеликий кавовий столик між їхні крісла і спробував детально зобразити схему припікання кровотечі, привернувши до себе пильну увагу Ніколаса.

Мабуть, саме електронні лампи спантеличили вас, еге? … А успіх, як ти кажеш, прийшов, наче грім серед ясного неба… Що ти маєш на увазі?

– Чи ви колись лягали спати, Grandpère, з проблемою на думці, а вранці виявляли, що якимось способом розв’язали її під час сну?

Ніколас потер щелепу.

– Я чув про такі речі. Не можу сказати, що колись пережив таке сам… А що ж трапилося з тобою?

Боббі відсунув стіл, і підтяг стільця так близько, що їхні коліна торкнулися.

– Grandpère, сказав він серйозно. – Я хочу розповісти вам те, у що вам не так легко повірити. Це довга історія, і мені доведеться переказувати з самого початку.

– Участь Ніколаса у розмові впродовж наступних кількох годин обмежилася випадковими: "Таки так!.. Неймовірно!.. Та невже!"

Коли зрештою Боббі завершив, старий сидів у глибокій задумі.

– Я інколи й не підозрював Боббі, що тебе цікавить релігія.

– Я не певен цього, Grandpère.

– Але це ж воно! Ти розповідав про цю "Найвищу Особу", яка наповнює нашу особистість додатковою енергією, коли ми просимо її і додержуємося певних правил… Це ж Бог, чи не так?

– Безсумнівно… Мабуть, просто ще один спосіб сказати те саме.

– Я завжди уникав цієї теми, Боббі. Але, останнім часом вона не йде мені з голови. Я вкрай збентежений цими днями. Я перебуваю у стані психічного бунту проти смерти. Страх підкрадається до мене, і з ним годі вдіяти щось. У смерти всі козирні карти… Уранці я устаю трохи довше, ніж місяць тому. І мені трішечки важче зійти сходами вгору, ніж минулого тижня. Старий механізм зношується. Я не хочу вмирати. Я розумію, що коли людина фактично постає перед смертю, природа створює щось на взір анестезії, яка притуплює її страхіття і змушує видаватися досить правильною. Але ця думка дарує мені мало втіхи. У тому разі, коли мені потрібна невідкладна допомога, я не звик заплющувати очей, і мене не надто тішить думка, що я очманію аж до повної апатії – як засуджений на страті – коли нарешті це станеться востаннє… Я не заперечував би надто, якби існувало щось – опісля… Боббі, ти віриш у безсмертя?

– Хотів би я бути певним кількох инших речей, що турбують мене, – відповів умить Боббі, – так само, як я переконаний у виживанні особистости. Як тільки ви відчуєте життєдайний зв’язок з Найвищою Особою, Grandpère, ви усвідомите, що її сила цілком незалежна від матеріяльних речей… На мій погляд, це цілком ясно. Особистість – ось що важливе! Троянди в отій вазі не мають смислу одна для одної; не мають смислу для себе. Тигр не знає, що він тигр. Ніщо у світі не має жодної реальности, якщо вона не буде проголошена реальною нашою особистістю. Викиньте з цієї схеми особистість, і будь-що буде позбавлене смислу! Долучіть до схеми особистість, і ви автоматично знайдете пояснення всього!

Останнім часом я багато думав про душу, Grandpère. Мене вражає те, що речі, які ми читаємо про душу, страхітливо оманливі. Нас запитують: "Що ви робите для душі і з душею?" І це те саме, що питати: "Коли ви збираєтеся здати свій старий автомобіль?" … Не можна казати "моя душа" так само, як ми кажемо: "мій капелюх", "моє каное" чи "моя печінка"… Я є душа! Я маю тіло! Моє тіло зношується, і коли я вже не здатен ремонтувати його далі, щоб воно служило мені, то везу його на звалище; однак я не мушу сам потрапляти на смітник! Я зв’язаний з Найвищою Особою!.. Неначе промінь з сонячним сяйвом!.. Я не втрачу своєї сили, якщо Він не втратить Своєї!.. Якщо це релігія, Grandpère, то я релігійний! Однак я волію думати про це як науку!

– Боббі, ти християнин?

– Я сам би хотів це знати, Grandpère… Уже досить довгий час мене манить особистість Ісуса Христа. Це приклад людини, що якнайбільше уподібнилася Найвищій Особі. Він проповідував потребу позбутися страху. Вірив, що може дістати все, якщо тільки про це попросить… Ця історія інтригує мене й тоді, коли він мимохідь запевняє, що усі инші спроможні на те саме, якщо дуже захочуть. Мене дивує, що людей меншою мірою цікавить цей факт. … Отже, якщо це означає бути християнином, то я християнин.

– Чи саме цього навчають у церквах, Боббі?

– Певен, що не знаю; бо ніколи не ходив до них. Наскільки мені відомо, вони розглядають усе це питання емоційно. Ставляться до душі, наче до природженої недуги, що потребує лікування. Душу передають з одного судна на инше, як валізу з погнутим замком та поламаною завісою, причепивши клеймо: "Отримано в поганому стані"… А в газетах можна лише прочитати, що вони або збирають кошти на якесь будівництво, або допомагають обрати нового генерального прокурора, або зупиняють боксерські бої, або картають якусь иншу секту за її переконання, або скандалять, не поділивши чогось на одній території… Може нам двом краще заснувати власну церкву; як ви гадаєте, Grandpère?

– Чудово, – погодився старий, посміхаючись. – Я збудую її, а ти станеш священиком.

– Ми будемо подібні до всіх решта… Нікому не потрібні клопоти й витрати на створення зв’язку з Найвищою Особою… Натомість вони співатимуть про силу… Уявіть собі! – співатимуть про силу! Ватт не співав про неї! І Фарадей не винаходив динамо, підспівуючи: "Я вірю у Вольту, Творця сухої батареї й Отця лейденської банки, і в його наступника Ампера, який втаємничив мене у формули електродинаміки, і в Бена Франкліна, який шукав їх з повітряним змієм"… Ні, сер! Присягаю великою роговою ложкою, ні!.. Фарадей винайшов його на горищі, на самоті, на голодний шлунок!

Він устав, широко позіхаючи, і попрямував до дверей.

– Я виїжджаю до Брайтвуда рано-вранці… Думаю, краще буде з’явитися там самому!

Старий Ніколас ледве устав на ноги.

– Боббі, я фізично не можу шукати можливостей для експериментів з твоєю теорією. Будь пильний і відразу шли мені звістку, якщо знадобиться поміч. Ти домовляйся – я ж забезпечу тебе грошима.

– Це нікуди вас не заведе… Чекова книжка безсила!.. До речі, чи знаєте ви, що старий Джед Тернер, далі дорогою, минулого тижня мусів забити свої сімнадцять голштинських корів? Ветеринарна служба вважає, що вони хворі на туберкульоз… Джед тепер мало не плаче.

– Цікаво, чи є в нього телефон.

– О, ви легко можете послати когось по нього.

Очі Ніколаса заясніли. Він потер руки.

– Дякую, що сказав мені, Боббі. Я розповім тобі, що з цього вийде.

– От цього не треба! Про це я більше ніколи не хочу чути!

– Можливо, ти сам схочеш скористатися цією нагодою, – сказав Ніколас, – якщо так, то я не буду втручатися.

– Ні, голштинці не для мене. То робота для вас… І, Grandpère – якщо ви поїдете в ту околицю – я помітив якось, що десятирічний хлопчик Джима Аббота волочить ногу в бандажі, що, як на мене, накладений неправильно… Чому б вам завтра не сісти в авто разом зі Стівеном, щоб він повозив вас по окрузі? Ви просто зачудуєтеся, дізнавшись, що означає познайомитися з людьми, які потребують вас!.. О, я знаю, що у вас багато заслуг. То був прекрасний вчинок – пожертвувати сто тисяч на шпиталь в Аксіоні; однак ви не могли здійснити це, не викарбувавши свого імени на бронзовій плиті в центральній залі. Заскочте до Джима Аблета і розпитайте його про хлопця. Якщо вас попросять зостатися на обід – відварену солонину з капустою – погодьтеся! Я знаю, що вдома ви не їсте вареної капусти, тому що це недобре на шлунок; але ви зможете з’їсти її в Абботів, і вона анітрохи не зашкодить вам. Готовий ручитися честю медика!

– Ану біжи спати! – Ніколас енергійно ляснув його по спині. – Радий, що ми мали цю розмову! Радий, що твої клопоти скінчилися! Тепер ти знову можеш тішитися щастям!

– Я не шукаю щастя, Grandpère… Для мене вона недосяжна!

– Відколи щастя жіночого роду?

– Моє – так!

– Розкажеш мені про це також?

– Можливо, колись… На добраніч, Grandpère.