Прекрасна одержимість

XI

Будь ласка, сідайте, містере Мерріку, – сухо мовила секретарка двадцять хвилин тому. – Декан Вітлі зараз не вільний.

Кількісний аналіз насуплености містера Мерріка, поки він сидів, соваючись, звівся би до двох частин цікавости, трьох частин тривоги і решти роздратування… З досади зостався лиш слід.

У листі було названо одинадцяту, і він прийшов, коли бив годинник. Ніхто не повідомив йому, чому декан хотів бачити його. Сподіватися цього було годі. Ввічливість та увага суперечили правилам, яких дотримувалися декани у своїх офіційних діях.

Великі університети, як комунальні підприємства-монополісти і бюджетні організації, полюбляли заноситися перед своїми клієнтами; любили пишно похизуватися своєю владою; змусити людей чекати, здогадуватися, турбуватися; пережити всі можливі хвилювання.

Містер Меррік спохмурнів. Спершу, побачивши велике фото автопсії, повішене над столом секретаря у кутку… Сім лікарів злетілися до трупа. Усі череваті, з обвислими підборіддями, виглядом схожі на зграю білих пеліканів. З мішками під очима… купа жирних духів, загорнених у саван. Труп також був надто повний. Навіщо цьому птахові розтин? Кожен з першого погляду побачить, яка його вразила недуга – він був ненажера. Може цих мудрагелів чогось навчить доля товстого мерця, і вони сядуть на дієту з сиру і шпинату, перш ніж комісія покладе їх на кам’яну плиту й обшукуватиме їхні місткі пуза, щоб примножити славу materia medica… які ж то недоумки – ці масні товстуни!

Тимчасово покінчивши з автопсією, нетерплячий відвідувач декана Вітлі задивився на назви великих книг у шафі неподалік… "Нервові недуги" Симпсона… старий бовдур. Його нісенітниці треба читати зі словником. У всіх тих чотирнадцяти фунтах деревинної маси немає і двадцяти слів з менш ніж десятьма складами… "Настирливі ідеї" Маунта… Чому ці бевзі вважали, що писати зрозуміло – ненауково, а цікаво – негідно? А щодо настирливих ідей, то старий Маунт сам був психом – одним з тих безумців, що обстукували кожен третій телеграфний стовп своєю паличкою і плювали на пожежні крани. Кажуть, що, пропустивши один, він мусив повертатися. Розум майже як у Бровка. Авжеж, Маунт мусить бути справжнім авторитетом в царині настирливих ідей!

Високий, жилавий студент випірнув з обителі декана і, розпашілий, чотирма хвацькими кроками перетнув кімнату і грюкнув дверима. … Ручаюся, що ці двері пережили таке не вперше!

Не бажаючи знову братися за інвентаризацію книжкових полиць, містер Меррік розглядав кістляву дівку, що торохкотіла друкаркою. Та була смаглява і понура; стуливши губи паскудною маленькою розеткою, вона кліпала очима без вій, дихала гострим носом… Було легко побачити, що вона робила – писала листа якомусь бідному телепневі з запрошенням прийти о дев’ятій на зустріч з деканом… Їй належало б додавати постскриптум, що йому доведеться просидіти пів гарного червневого ранку в цій темній дірі, чекаючи, поки його шеф дочитає "Фрі прес", обстриже нігті, здійме ноги зі столу і натисне на дзвоника, щоб впустити прохача.

– Декан Вітлі запрошує вас, містере Мерріку.

– Містере Мерріку, – промовив декан Вітлі, після того як Боббі сів на стілець, запропонований йому, – я мушу по-товариськи поговорити з вами. Упродовж перших кількох тижнів минулого семестру ви, як повідомляли мені, подавали надії на винятково успішну кар’єру в медицині. Незабаром після іспитів у середині семестру, які, я бачу, ви склали з найвищими оцінками в класі, ваше навчання покотилося вниз. Ви швидко використали всі свої прогули. Стали байдужими й роздратованими. У чому річ?

– Ви бачите, що свою роботу я виконував посередньо, сер.

Декан Вітлі похитав довгим, кістлявим пальцем.

– Атож! Посередньо! Ви бажаєте стати посереднім лікарем?

– Ну – якщо питання ставити таким чином – то, звісно, ні.

Декан відхилився назад у своєму обертовому кріслі і зчепив руки за головою.

– Ваш випадок дещо незвичайний, Мерріку. Ви спадкоємець, на якого чекають велетенські статки. Усі ваші друзі були здивовані, що ви прийшли сюди. Ви могли вибрати лінію найменшого опору і грати собі в поло. Але ви поринули в роботу з ентузіязмом, що надихнув усіх першокурсників і змусив наставників віддавати все, що вони могли. Але тепер – що трапилося з вашим духом? Чи можемо ми допомогти вам знову повернутися до праці?

Боббі м’яв кільця платинового годинникового ланцюжка, звісивши голову.

– Ви маєте рацію, декане Вітлі. Думаю, що саме новизна спершу наснажувала мене.

– Так, але гляньте сюди! – Декан перевернув аркуш з табелями і підіпхнув його до протилежного кінця столу. – Просто простежте за цим рядком від першого дня до канікул на День подяки. Там немає жодного прогулу! Ви не прогуляли й одного заняття!.. Дійдіть до кінця і подивіться, скільки навчальних балів ви втратили!.. Що сталося на День подяки чи приблизно в той час?… Можливо, ви потребуєте лікування – хай яка буде причина. Ви подаєте надто багато надій, і ми хочемо вас врятувати, якщо це ще можливо!

– Я просто втомився. Надто марудна ця справа.

– Вона не була марудною раніше!

– Думаю, що приблизно в той час я почав помічати це.

– Чи думали ви колись покинути навчання?

– О, ні сер! Цього я не зможу!

– Чому ж? Ви ж не прагнете стати звичайною посередністю, чи не так?

– Думаю, що мені доведеться вдовольнитися цим. У мене ж буде чимале товариство?

Декан покрутив у руках ніж для паперу і, спохмурнівши, позирнув презирливо.

– Як неймовірно прикро!.. Безумовно, цілковито звіритися ви мені не схочете, як і дати змогу допомогти вам?

Боббі підсів на краєчок крісла і взяв капелюха.

– Ви ніяк не зможете допомогти. Дякую за небайдужість. Я спробую виправитися.

На вхідних східцях він зустрів Досона, медика-першокурсника, з яким був лише ледь знайомий. Досон був сухолицим, глибокооким, обшарпаним хлопцем, який відчайдушно намагався не відставати. Трішки старший від пересічного студента, він стикався з тим, що від нього вимагали більшого, ніж він був здатен. Не так вже й рідко його глузливо ганили наставники, які наче тішилися з того, як здригається він від їхніх сатиричних шпильок.

Питання, яке провалили двоє чи троє, підкидали йому, наприклад, таким чином: "І, звісно ж, ви також цього не знаєте, містере Досон?" І в семи випадках з дев’яти він не знав. Час від часу Боббі проймало співчуття до нього. Що вони хотіли від бідного малого?… Змусити стрибнути з моста у воду?

– Привіт, Мерріку!.. Гостював у декана?

– О так, – весело відказав Боббі. – Але пригощали мене не тим, що ти, напевне, подумав. Бачиш, ми з деканом часто зустрічаємося, щоби пограти в крибідж. Він добрий гравець. Думаю, що ти саме зібрався до нього на горнятко чаю?

Досон потемнів.

– Ні… Я тільки скажу йому що з мене досить і що всі вони можуть іти до дідька!

– То буде величезна помилка Досоне. – Боббі раптом заговорив менторським тоном. – Вони можуть піти – але де опинишся ти? Бачиш, мій сину, щоразу, коли ти посилаєш до дідька людину, з якою пов’язаний особисто, то вона забирає частинку тебе з собою. І тоді, одного гарного дня, коли справи в тебе будуть незмірно кращі, і тобі схочеться зібрати всі ці уламки особистости задля якоїсь шляхетної мети, тобі бракуватиме чималої частини себе – і доведеться йти до дідька по неї.

– Ну то й що? Захотілося посміятися з мене? Якщо так, то мовчи! Зараз мені не до того… Я на краю прірви… вибач що плачу в тебе на грудях!

– Чому б нам не перекусити разом? – запропонував Боббі, сам вражений такою гостинною пропозицією цьому понурому голодранцю. – Тобі ж треба побачити його тільки заради того, щоб послати його до дідька. Відклади цю справу на завтра. Думаю, він не буде проти.

Скривлено посміхнувшись на доводи Боббі, Довсон погодився.

– Чи хочеш скинути камінь з грудей? – запитав господар столу, після того як принесли замовлення. – Може, ти схочеш заспівати кілька куплетів зі свого гимну ненависти. Якщо так, то гайда – і я підспіваю тобі, коли спаде на думку оригінальне прокляття.

– Дякую Мерріку. Ти гарний хлопець. Мабуть, мені буде корисно звільнитися від того, що накипіло в душі. Я розповім тобі дещо. Завжди хотів стати хірургом… белькотів про це ще з малечого віку і ніколи й не думав про щось инше… вважав це своїм покликанням, наче послушник, якого висвячують в духовний сан!.. Після коледжу я три роки намагався нашкребти досить коштів, щоб вчитися далі. Зневірився; покинув науку; закохався; одружився. Дівчина оживила в мені стару надію… Ми працювали, як воли – обоє; вона в офісі, я продавав облігації… Тому ми приїхали минулого вересня… Вона знайшла роботу… З’явилася дитинка… багато витрат. Життя виявилося дорожчим, ніж ми вважали… Я почав підробляти ночами в кегельбані… ставив кеглі для новаків, які вони збивали по одній за раз. Як це впливає на комплекс неповноцінности?

– Ну, звісно, це не доведе людину до стану галюцинаційної всемогутності; поза всяким сумнівом!

– Волохата гусінь!.. Ось до якого стану мене довели! Не дивно, що я був неуком!.. А тепер – наче й цього ще мало… Але – хай йому біс – яка користь з того, що ми говоримо про це?

– Розповідай далі! – наказав Боббі. – Навіщо було починати? Дійдімо до кінця. Ти був неуком і гусінню – а тепер знову став чимось иншим?… Що трапилося нещодавно?

– Моя жінка недужа. Ні – нічого важкого. Просто знеможена, недогодована і невротична; каже, що вона тягар для мене і бажає померти. Вона роздумує про це. Я побоююся повертатися додому через страх дізнатися, що вона уб’є себе!

– Їй треба поїхати до села улітку, – порадив Боббі. – Свіже повітря, добре молоко, сонячне проміння.

– Міг би ще порадити поїхати до Європи, – пробурмотів Досон. – Ми без гроша.

– Чи немає вона родичів, до яких могла би поїхати на літо?

– Нікого… Крім скупого старого вітчима, який прогнав її, коли вона вийшла за мене. Він вибрав для неї вайла з околиці… Моя матір – удова і живе з сестрою на півночі. Вони також бідні і мешкають у тисняві.

– А що скажеш про невелику позику? Ти ж не завжди будеш голий і босий. Думаю, майже кожен вважав би це безпечною інвестицією.

– Я не знаю нікого, хто запропонував би мені щось подібне.

Гість Боббі сердито їв. Його рука тремтіла, коли він різав м’ясо.

– Я маю трохи грошей, що лежать без діла.

Досон похитав головою.

– Ні! Бога ради, я не розповідав тобі свою історію, щоб випросити в тебе копійку. Ти, мабуть, як і решта студентів-медиків – ледве зводиш кінці з кінцями… Але все одно дякую, старий… Це дуже щедро… Ні, я такий кину науку і знайду собі роботу!

– Ти не розумієш мене, Досоне. Я ж не пропоную тобі вартість тижневих витрат на харчі. Я хотів би, скажімо, позичити тобі п’ять тисяч доларів.

Перед ним стояв хлопець, що прийняв його як друга в біді. … Однак, нічого в цьому дивного. Досон не знав просвітку у роботі; сторонився усіх инших. Він цілком міг би й не чути, що в класі є заможний студент… І не він наполягав на цій розмові.

– Ти серйозно?

– Авжеж!.. Ти ж не думаєш, що я жартуватиму з тобою, коли ідеться про п’ять тисяч доларів?

Боббі ніколи би не запідозрив, що в цього хлопця прокинеться стільки енергії та невимушеної дотепности. У нього виросли крила, наче хтось вчинив над ним чудо.

– Мерріку, – мовив він урочисто, коли вони вийшли на вулицю. – Нині ти майже врятував кілька життів!.. Не будеш заперечувати, якщо я побіжу додому?… Просто мушу розповісти їй!.. І ще – не хотів би ти піти зі мною?

То була занедбана пара кімнат на третьому поверсі нікчемною багатоквартирного будинку на північ від великого шпиталю, засипаних мотлохом – через намагання зробити з цього тісного житла спальню, вітальню, дитячу кімнату і кухню водночас.

У Меріон Досон не знайшлося перепрошень за зовнішній вигляд її оселі. Цим вона сподобалася Боббі. Він миттєво захопився цією блідою, рудоволосою, кароокою молодицею, яка по-чоловічому потисла йому руку і поставила стільця без метушні чи ніяковости. Відразу ж принесли на оглядини маля, яке привітало гостя великими, блимливими очима, дивовижно подібними до батькових. Не маючи досвіду спілкування з немовлятами, Боббі розглядав його з таким самим поважним інтересом, який було уділено йому. Меріон засміялася.

– Так ви з ним не зазнайомитеся, – вигукнула вона. – Треба пошипіти на нього абощо! Він цього, знаєте, чекає. Він і не подумає зробити вам капость, пошипівши на вас; однак жахливо розчарується, якщо ви не потішите його якимось ідіотичними звуками.

Боббі знав, що йому сподобається ця дівчина.

– Меріон, – заговорив Досон тремтячим голосом, – містер Меррік хоче позичити нам трохи грошей. Він каже, що ми заслуговуємо на довіру. Я не певен щодо себе; але знаю, що на тебе можна покластися.

Жартівлива міна спала з її лиця, і вона довго дивилася на свого гостя, прагнучи усвідомити важливість того, що повідомив чоловік; а тоді мовила зі щирим серцем:

– Отже – після усього пережитого – Джек нарешті дістане свій шанс! – Вона поклала руку на його плече. – Бідний!.. Як же то було довго – як важко!

Вона простягла ліву руку до Боббі і вдячно стисла її пальцями.

– Який же ви добрий! – промовила вона.

– О, у кожного свої клопоти, – пробубнів Боббі, сподіваючись, що не дійде до бурхливих проявів сентиментальности. – Найменший клопіт у світі – це брак грошей.

– Якщо їх маєш, – пирснув Досон.

Того дня Боббі спізнився в невеликий амфітеатр хірургічної клініки. Операція виявилася винятково цікавою. Він мимоволі нахилився далеко уперед. Тієї ночі він майже тішився читанням Брилла. Перш ніж лягти спати о першій, він написав Ненсі Ешфорд, яка вже чекала його листа багато тижнів.

"Сьогодні я з великим зацікавленням побував в гостях у Досонів – молодого студента-медика і його дружини…" – починалася його друга сторінка; але, поглянувши критично на слова, він зім’яв сторінку і почав нову, де згадок про Досонів уже не було.

"Ти вже розшифрував журнал до кінця?"

Він відіслав його назад з короткою запискою, що не має охоти більше завдавати собі клопоту з ним. … Він не належав до штибу людей, які могли би визнавати подібну філософію з надією на втіху чи вигоду, і насправді не личить читати його з самої цікавости – особливо, після прохання доктора Гадсона зупинитися, коли особистий інтерес читача ослабне.

"Можливо, ви розповісте мені, принаймні загальними фразами, що врешті сталося, коли закінчите читання. Я дізнався, читаючи про випадки незвичайної одержимости, що виняткова схильність до містицизму инколи проявляється серед вкрай матеріялістичних людей, які поводяться цілковито инакше практично в усьому иншому, що стосується до їхніх інтересів. Наважуся заявити, що доктор Гадсон був типовим прикладом".

За два дні він одержав відповідь.

"Місіс Гадсон вже отримала щоденника, разом з усіма иншими речами, які ми зберегли для неї в кабінеті. Сумніваюся, що вона докладала хоч якихось зусиль, щоб довідатися його зміст. Можливо, що вона навіть не розпакувала коробки, куди ми поклали його. У будь-якому разі вона нічого не питала мене, а це обов’язково мало би статися, якби шифр спантеличив її… Не сумніваюся в тому, що вона поверне тобі записника, якщо ти знову зацікавишся ним.

Так, я розшифрувала решту. Дивовижний щоденник!.. Якби з нього зробити книжку, то вона розійдеться стотисячним накладом! Звісно, люди вважатимуть її цілковито безглуздою; однак читатимуть її – і щиросердо бажатимуть, щоб вона виявилася правдою. Маю підозру, що тайкома вони влаштовуватимуть експерименти самі, навіть якщо й хихотітимуть, обговорюючи цю теорію зі своїми друзями.

Хотіла би я розповісти тобі… ти знаєш, чому не можу… про разючий досвід, який мала нещодавно сама… Це все правда, Боббі. Таким способом можна дістати те, чого хочеш, якщо твоє бажання сприяє розширенню твоєї особистости в позитивному служінні. Я навіть отримую листи, які не приходили так довго, що вже й запитуєш себе, чи тебе, бува, не забули. Хіба це не безглуздо?"

Це виглядало безглуздо.

"Шкода, – роздумував Боббі, складаючи листа. – У Ненсі така своєрідна душа. Тепер вона молотиме дурниці решту життя. Радий, що облишив цю жахливу дурість, перш ніж вона заразила мене!"

Він гірко посміхнувся з пропозиції Ненсі попросити журнал у місіс Гадсон… На свій короткий покаянний лист, датований першим грудня, він так і не одержав відповіді. Хоча перші два тижні, як тінь, ходив за листоношею.

У неділю вранці, коли молода місіс Досон з дитиною вирушали до села, Боббі, після численних наполягань, долучився до товариства.

Вони обрали собі тихий будиночок, власницею якого була вдова середніх літ, за кілька сотень ярдів від тінистого берега озера Плезант-Лейк – година залізницею на північ.

Позбувшись тривалої тривоги, Джек Досон позбувся блідости на обличчі. Хода його була пружною; плечі вирівнялися. Щодо Меріон, то вона сяяла.

З цієї нагоди вони влаштували пікнік, і їли свій обід на березі озера – Джек молодший зостався під опікою місіс Плімптон, яка, побувши трохи з ним наодинці, вирішила, що йому стане у великій пригоді старомодне колисання і кілька євангельських пісень.

– Ні! тільки не про це! – оголосила Меріон, виклавши вміст свого кошика. – Ви два старі ескулапи маєте безліч можливостей балакати про хворі тельбухи цілісінький тиждень. І мене нудить, коли доводиться їсти страви з операційного столу.

Очевидно, що вони не знали нічого про багатство Боббі, перш ніж він зацікавився ними. І, безсумнівно, знали тепер. Але ставлення Досонів до нього не змінилося. У ньому не було й сліду боязні чи улесливости. Яка шляхетність! Він хотів би мати точнісінько таку сестру, як Меріон Досон.

Приятелі сіли на пізній післяобідній поїзд до міста, розлучившись на станції.

Прощавай, Боббі, – сказав Досон. – Дуже дякую, що прийшов. Бувай здоровий. Радий, що справи в тебе повернули на краще. Ти подарував мені нову надію!

– Це добре для нас обох, – відповів Боббі.

Того вечора він зробив те, на що зважився напередодні. Видається, що Рандольф зміг отримати всю бажану інформацію з однієї важливої сторінки в галилейській розповіді про чоловіка, який, очевидно, знав принципи, обов’язкові для розширення особистости. Боббі вважав, що цілком здатний повторити дослідження, яке здійснив Рандольф.

У нього ніколи не було примірника Біблії. Учора він придбав Новий Завіт. Продавець запропонував йому досить широкий асортимент. Боббі вибрав примірник, що більше нагадував звичайну світську книгу, ніж чорні Біблії в м’якій шкіряній оправі. Його вибір ґрунтувався на бажанні поставитися до неї так, як до будь-якої иншої книги.

Він довго гортав сторінки вперед і назад, поки не натрапив на ту особливу тезу, яку скульптор вважав настільки важливою для пошуків динамічної особистости. Він прочитав її з таким зосередженням, наче вивчав мапу незнайомої країни, якою мав подорожувати.

Характерна красномовність стилю заінтригувала його, пробудивши в ньому цікавість. Він читав далі й далі, поки минала ніч, не відчуваючи втоми. Невелика книга вразила його. Якщо раніше він і згадував про неї, то вважав цей давній документ мішаниною заколисливих загальників, яка плаває у водах юдейських забобонів, і яку простодушні люди приймають як панацею від усіх своїх дріб’язкових клопотів, дурман, що заглушує бажання, які вони могли би сповнити.

Невдовзі йому стало очевидно, що це одна з найбільш захопливих книг, яку він будь-коли читав. І вона не тільки позбавлена нудьги, яку він приписував їй; але й повсякчас натякає на нові тайни – тайни, сповнені величезної енергії, яку здатна черпати будь-яка людина з досить здоровим глуздом, щоб прийняти той факт, як будь-яку иншу наукову гіпотезу, і надати йому таку ж вагомість, таку ж здатність бути доведеним практично, як це відбувається в хімічній чи фізичній лабораторії.

Було дивовижно відчувати, що він тримає в руках справжній підручник з розширення і розвитку людської особистости. Дивовижно, що люди тільки й думали про те, як покласти її на ноти і виспівувати, видовживши обличчя, побожним речитативом! Яка чудасія! І який жаль! То не було лібрето для великої опери чи епічний матеріял для створення сентиментальних пісень! То була глибока, наукова праця! Сам акт співу був доказом незнання того, про що йде мова!

Одне з найважливіших відкриттів Мерріка того вечора полягало в тому, що на відміну від звичайної наукової дисертації, яка була би доступна тільки для вишколеного розуму, у книзі вистачало простих порад, які вкрай корисні для найменш витончених умів. То не був трактат, призначений для високих інтелектуалів. Однак легко було помітити, що потенційна авдиторія книги виразно поділена на групи. З щонайповнішою об’єктивністю галилеянин встановив три типи загальних здібностей, що відносяться одна до одної як 5:2:1. Він цілковито щиро казав своїм учням, наче на інтенсивному семінарському занятті, що є певні таємниці, які він може і хоче розповісти їм, однак не має наміру обговорювати їх перед простим народом, тому що більшість людей не здатна зрозуміти їх.

Також його незвичайно зацікавило те, що в численних випадках галилеянин, прислужившись комусь, просив особливої милости нікому не розповідати про це.

– Перевіряв на практиці власні теорії, авжеж!

З його розповіді було ясно, що люди з різних причин цікавилися цією дивною, непоясненною силою. Хтось бачив незвичайну її могутність і красу в руках другого і вирішував сам здобути її, навіть втративши останню копійку. Ця тема була мальовниче зображена у притчі про чоловіка, який побачив перлину в руках иншого і продав усе своє майно, аби придбати її. І далі стверджувалося, що чоловік натрапив на цю неймовірну річ цілком випадково. Була історія про мандрівника, який, скоротивши дорогу через поле, натрапив на скриню зі скарбом. Книга не згадує, що було в тій скрині. Вона просто повідомляє, що мандрівник завершив подорож, повернувся додому, продав усе майно, повернувся і купив те поле.

Але ніщо не вразило Боббі сильніше, ніж повсякчасна порада сміливо ставитися до життя. Усе, що людина насправді хоче, вона зможе одержати, якщо досить довго стукатиме у двері, що заступають їй шлях. І якщо не одержить, то означає лише, що вона не хотіла цього досить сильно! І хай як очевидно марним видається це стукання, кожен, хто бажає чогось досить щиро, зможе відчинити будь-які двері!

– Треба спершу розбити пальці до крові, – роздумував Боббі, – перш ніж зможеш сказати, що спробував і не отримав нічого!

Притча, що супроводжувала таку пораду, розповідала про бідну вдову, позбавлену будь-якого впливу, яка вимагала справедливости від багача. Суддя був страшним негідником. Жінка не мала захисника, друзів і суду; але вона приходила раз-у-раз, поки не довела суддю до знемоги.

Він дедалі впевненіше сповнювався настроєм чоловіка, який запропонував принципи того, що називав достатком життя, особливо вражаючись його спокоєм і відвагою.

Зрештою він закрив книгу і заплющив очі. Він не прагнув свідомо сформулювати чітке прохання. Якби хтось сказав, що то була молитва, він би нестямився від подиву. Це було прагнення сконструювати ментальний образ людини того типу, що могла би запропонувати таку філософію.

І те, що сталося з ним далі, не вимагало жодної иншої спонуки.

Коли він спробував проаналізувати це згодом, то відчуття, яке пройняло його – найбільш яскравий і живий досвід у його житті – було таким, наче пара великих двійчатих дверей, десь у далекому темному коридорі його розуму – у серці – у душі – десь глибоко в нутрі – тихо розчинилися, осяявши м’яким, мерехтливим світлом дах, стіни і кам’яну підлогу довгого переходу. Стіни були покриті мапами, графіками, діяграмами, зброєю, блискучими інструментами і приладдям у скляних ящиках.

То було короткочасне видіння. Двері прочинилися, але лиш трішки. Вони хутко зачинилися знову, і коридор вкрила така темінь, що ніхто би й не сказав, що він був там колись.

Устаючи, в недомислі, він помітив дивне відчуття бурливої радости. Чи то був сон? Навряд.

Він устав і, ошелешений, ходив по кімнаті, намагаючись якомога повніше відтворити цю миттєву ілюзію.

– Двері!.. Світло за дверима!.. Світло ллється крізь них!.. Цікаво, чи коридор завжди був там – чекаючи на моє відкриття! Можливо, я зможу зробити так, щоби двері відчинилися ширше… Мушу!.. Гаразд, одне знаю напевне: я це бачив! Воно там! Воно справжнє!.. Можливо, я ніколи не дійду досить далеко – але – цього можна досягти… Рандольф не був таким божевільним, як я думав!

Наступного ранку, вирушаючи до кабінету декана, щоб домовитися про літні курси через термінове прохання старого Ніколаса перервати навчання до вересня і повернутися до Виндимера, він отримав звістку від Ненсі Ешфорд.

"Мабуть, ти прочитаєш про це в газетах, але для певности я все ж розповім тобі, знаючи, що це тебе зацікавить. У п’ятницю ввечері Джойс Гадсон і Том Мастерсон майнули в Толедо й побралися. Місіс Гадсон вже десятого числа в суботу має відплисти до Європи. Вона саме подзвонила мені, щоб повідомити про свої плани. Левіятан… Я думала, що ти хотів би це знати".

Цілий день він на перервах обмірковував, чи варто відсилати квіти на корабель, і відмовився від цієї ідеї. Мабуть, вона вважатиме це нахабством. Ні, дороги назад уже немає. Тепер у нього зосталося лише чимраз більше зацікавлення своєю працею, до якої він взявся з новим ентузіязмом.