Прекрасна одержимість

XVII

Коли Меррік прийшов у своє помешкання невдовзі після півночі, він відразу ж скинув костюм, перевдягнувся в халат, попросив Матцу кинути ще одне соснове полінце у вогонь і ліг спати.

Вечірні розваги обернулися на бурхливу симфонію з безліччю тональностей і темпів: короткими пасажами невимовної ніжности, скоробіжними тактами надії, лагідними інтервалами варіяцій і модуляцій, присмаченими рідкими запаморочливими крещендо, що пронизливо здіймалися вгору по хроматичній гамі, пронизані сум’яттям і тривогою. Але фінал, на жаль, раптово завершився неймовірно бентежним мінорним акордом… Якщо загалом оцінювати той вечір, то його настрій був уривчастим і непередбачуваним, як "Сумний вальс" Сібеліуса.

Він сподівався сповнити його духом чесної гри, притаманному атлетові, що йде на запекле змагання. Його кохана суперниця пообіцяла, що ніхто – навіть він сам – не здогадається про їхнє роздратування й образу, і на її слово можна було покластися. Якщо їй доведеться грати важку роль, то йому – тим більше. Їй треба одне – виявляти приязнь. Але яка людина з певним соціяльним досвідом не навчилася розгадувати удавану люб’язність, коли її зводять з особами, яких вона не любить? Щодо нього, то він окреслив для себе роль холодної невимушености; не суворого й стриманого зречення чи вияву аскетичної байдужости, а спокійну ґречність чоловіка у стосунках з жінкою, з якою ледве знайомий. І його завдання полягає в тому, щоб здійснити це переконливо – з натхненним серцем.

Коли, вирушаючи до міста, він похапцем оглянув себе у старовинному дзеркалі, і пообіцяв власному відображенню, що з шанобливою шляхетністю буде ставитися до жінки, для якої ця вдавана дружба на один вечір може виявитися справжньою мукою. І це йому майже вдалося, майже по-геройському – але не до самого кінця.

Але попри це, хай як він каявся через коротке, але таке явне порушення самодисципліни, що тепер ускладнило їхні стосунки так, як ніколи, кожен його нерв вібрував спогадами про ті чарівні хвилини, коли, попри розуміння, що вона просто дотримується контракту, їхнє приятельство видавалося щирим.

Сповнившись настроєм лихваря, що жадає на самоті перебирати власне золото, він нетерпляче відпустив Матцу, який турботливо зоставався поряд, запалив люльку, розлігся у глибокому кріслі перед тріскучим вогнем і вирішив ще раз згадати той вечір, хвилина за хвилиною, переживши його найзворушливіші почування.

Послухавшись Джойс, він зайшов по Ненсі Ешфорд. Убрана в розкішний малиновий колір, Ненсі Ешфорд, з огляду на молоде обличчя, блискуче сиве волосся, чудову фігуру і пружний крок, вартувала найвищих його похвал. Він сказав їй це, і вона подякувала – і за комплімент, і за квіти.

Ніщо не сховалося від її ока. Вона зауважила, коли він допомагав їй сісти в лімузин, що Річард має новий кашкет і онучі.

– Ви ж ніколи не бачили його в однострої, чи не так? – запитала вона. – Думала, що в цій царині ви маєте демократичні переконання.

– Так і було, – визнав він, – але я змінив свій погляд. Убираючись в однострій, він знає, що належить до установи, і це допомагає йому поважно ставитися до справи. Принаймні, така моя теорія. Крім, того, він йому до вподоби.

Подібних нескладних балачок було досхочу, і він брав у них участь з незвичайним натхненням; однак Ненсі відразу ухилилася від пустопорожньої балаканини, бажаючи дізнатися більше.

– Боббі, – мовила вона, коли його чудове нове авто влилося в потік вуличного руху на проспекті і додало ходу, – щось підказує мені, що цей захід буде досить непростим.

– Ви завжди були пильним спостерігачем, Ненсі, – згодився він.

– Не треба мати хисту до окультних наук, щоби помітити, якою напруженою була атмосфера в Брайтвуді сьогодні удень.

– Вибачте за те, що уриваю вас, але… ви мені неймовірно подобаєтеся в цих кольорах. Цього вечора ви неймовірно гарні, люба.

– Тобто, ти не хочеш мені?

– Ну, мабуть… Щось на взір того.

– Тоді гаразд. Я мушу заплющити очі, вуха і рота. Я три мудрих мавпи. Я прикинуся, наче не знаю, що ви обоє посварені.

– Молодець!

– І також я вдаватиму, ніби не знаю, що ви, пара дурників, глибоко закохані і боїтеся перезирнутися зі страху, що ваша таємниця розкриється.

– Яка ж ви все-таки прегарна, Ненсі.

– Але дурна!

– Ні, ні! Аж ніяк! … Якраз навпаки!

Після цього вона простила йому, стисла руку, назвала його милим хлопчиком; і, упродовж решти подорожі, обговорювала лікарняні теми якнайбільш діловим тоном.

Вони вийшли з авто під Бук-Кадиллаком і поспіхом сховалися від лапатого снігу за обертовими дверима. Джойс і Гелен вже чекали на них, як і було домовлено, на пів’ярусі; Джойс, галасливо радісна, у хвилястому чепурному вбранні зеленого кольору, виглядала дуже делікатно; вона вдягнула корсаж, який він надіслав їй; і, цілком очевидно, вже встигла ковтнути один чи два коктейлі, позаяк у її сценічних жестах відчувалася напружена нервозність, а різкі обертони в голосі можна було пояснити не инакше, як трьома келишками джину… Якщо Гелен бачила це, то, очевидно, вирішила просто не звертати уваги. Зрозумівши, що тут відбувається нехтування цілої низки неприємних фактів, вона вирішила, що, мабуть, не потрібно придиратися ще й до цього… Яке ж вона миле створіння… У чорному оксамиті… і перли… і його орхідеї. То вона, по суті, погодилася носити їх!.. Його коханий ворог програє один – нуль!

Досить цікаво, що Джойс з першої миті тільки й старалася, щоб розсварити їх обох, майже несамовито. … Мабуть, то був джин… Інстинкт міг підказати їй, що між ними існує невисловлений зв’язок, який вона покликана розголосити… Звісно, завжди було важко вгадати, що, як і чому Джойс думала… Але хай яким був її мотив, якщо він узагалі був, вона і не думала приховувати свого наміру перетворити цю маленьку вечірку на нагоду для швидкого розвитку їхнього першого знайомства… неначе то був гриб, який мусить дозріти або тепер, або ніколи.

І дійсно, вона була невимовно жорстокою. За салатом на мить встрянула в розмову, пробурмотівши до себе з аж надто пишномовному стилі: "Пані Гадсон! … Доктор Меррік!.. Серденько!" – знизавши плечима і зітхнувши, – думала, що вони вже будуть Боббі і Гелен! На що Гелен відповіла, нахилившись до неї, примирливим, материнським голосом: "Пий своє молоко, маленька. Гарна дитина!"… Вони зареготали, і ці веселощі замінили оплески.

У людному готелі стояла задуха. Саме почалися великий комерційний форум, і всі публічні зали та фойє кишіли метушливими товстунами з синіми й золотими значками на вилогах і краплями поту на чолі. Вони десятками вешталися туди й сюди, у стількох же напрямах, бокуючи, наче краби, поперек потоку людей, перепрошуючись направо й наліво таким тоном, наче казали "Розійдись!" Їхні зморщені лоби свідчили, що коли вони не зможуть протиснутися, то вся ця затія, після стількох турбот та витрат, зійде нанівець.

Їхні втомлені жінки тільки й шукали нагоди, щоб сісти, усвідомлюючи зайвість своїх ніг, перебираючи свіжі локони нервовими пальцями. Кілька відважніших з млосною невимушеністю спробували палити незвичні тут сигарети, які, однак, розглядали боязко і на витягнутій руці, як шибайголови тримають іскристі феєрверки – незворушно, але з таємною тривогою в кутику ока.

Джойс завзято схопила руку Гелен і повела її.

– Тримайтеся поруч, ви, обоє, – крикнула вона через її плече, – і не загубіться. Ми мусимо поспішати, щоби не спізнитися до театру! – і потягла Ненсі з собою у людський мурашник.

Боббі запропонував руку Гелен, і вона взялася за неї; не формально, а ніби бажала зробити це… Насправді, він не мусів цього робити… Ні Джойс, ні Ненсі не могли бачити їх. Вона могла знехтувати його жест… У цю мить грати свою роль не було обов’язково.

Їх почали штовхати в натовпі. Він притягнув її ближче до себе, і вона відкликнулася… Ні – її не просто підштовхнули до нього збоку… Вона відкликнулася… Це зовсім инакше. Він притягнув її, і вона відкликнулася!..

Він знов механічно запалив люльку і неуважливо тримав сірника, поки вогонь не обпік йому пальці.

Вона відкликнулася так щедро, що він відчував теплі, м’які обриси її тіла, прилеглого до руки… Вона не мусила цього робити… Цього не було записано в її ролі… Однак саме це мало би статися, якби між ними не запало відчуження; але чи сталося б?… Мабуть, ні… Було важко тверезо оцінювати такі речі.

Досі вони не промовили одне одному жодного слова, за винятком короткого вітання при зустрічі, і балачки Джойс затьмарили навіть його. Він відчув, що мусить щось їй сказати. Сухі банальності були йому огидні, але довше мовчанка тривати просто не могла.

Зненацька він посміливішав.

– Одного разу я вів вже вас так, дуже темною стежкою, – почув він свої слова.

– О, та невже? – вона засміялася. – А я думала, що ми йшли рука об руку. Почувалася маленькою дівчинкою, яку вперше ведуть до дитячого садка.

– Отже – ви пам’ятаєте!

– Ще б пак! навіть не знаю, що би робила того вечора без вас. – Вона заглянула йому у вічі й усміхнулася. Він запитав себе чи чує вона калатання його серця… Вони зайшли до ресторану… Джойс махнула рукою зі столика, що стояв посередині зали.

– Якщо вже про це зайшла мова, то чи не могли б ви мені пояснити, – заговорила Гелен таємниче, – чому не дозволили мені відвезти вас додому того вечора або принаймні висадити вас, коли ми проїжджали біля ваших воріт?

– Я не хотів, щоб ви мене знали мене. Думав, якщо це станеться, то, можливо… Він незграбно урвав мову, шукаючи вдалого слова.

– То був дуже доречний спосіб почати дружбу на взір нашої… – мовила вона хрипко, – зважаючи на те, що вона була приречена сповнитися дрібних обманів і загадок.

– Мені шкода, – відповів він. І його вигляд підтверджував цей факт.

– Шкодувати не треба! – Палко випалила вона, рвучко смикнувши його за руку. – Ви подібні до Гамлета! Усміхніться, кажу я вам! Ваша Ненсі Ешфорд добре знає, що ми посварилися! Сьогодні вдень я прочитала це на її лиці. Я не впораюся з усім цим фарсом самотужки!

Він зазирнув у ці великі сині очі, вражений їхнім спалахом, що так разюче контрастував зі спокоєм обличчя, і голосно засміявся. І тепер, згадуючи це ще раз, він засміявся знову. Усе це абсурдно… аж до болю!

– Що за жарт, – допитувалася Джойс, коли офіціянти відсунули їхні стільці.

– Довга історія, – коротко мовила Гелен, – і цей добрий чоловік вже одного разу з неї сміявся. Я не можу змусити його вислухати це все ще раз.

Ненсі виглядала спантеличеною. Його вельми втішило це замішання – приємно було спостерігати, що цей невеличкий епізод загрожував її всезнанню.

– Наша освітня програма визначена заздалегідь, – заговорила Джойс, коли офіціянти поспіхом пішли, – за винятком десерту. Його кожен вибирає сам. Щодо иншого, то, будьте ласкаві, вибирайте те, що вважає корисним для вас заклад. Ні, люба, – додала вона, обернувшись до Гелен, – це не телятина. Пригадую, що ти вже складала цей залік, коли телятина була твоєю спеціялізацією.

– Розкажіть нам про инші закордонні подорожі, – попросила Ненсі. – Я хочу вирушити за океан на літо, і тому охоче слухаю історії про мандри.

– Як же ґречно вона погодилася! І як чарівно розповідала про свої враження. Більшість великих міст вона знала майже так само, як рідне, але помічала речі, що їх оминав він – якими ніжними були спогади про вузькі вулички, що звивалися вгору, і чудернацькі крамнички поздовж них, де, як видається, вона частенько знайомилася з цілими сім’ями… Як лагідно вона розповідала про малих дітей!..

Одного разу в Ассізі я так знайшла чудових друзів у невеликій крамничці, – розповідала вона. – Спочатку я почала відвідувати сім’ю Бордіні, щоби покращити розмовну італійську. Звісно, я завжди купувала якісь дрібнички, щоб оплатити навчання, або приносила щось для дітей; але вже згодом усвідомила, що приходжу туди, бо люблю їх і щиро потребую їхньої дружби. Але одного дня маленька трирічна Марія важко занедужала. Упродовж трьох тижнів її життя висіло на волосині. Вони всі страшенно стривожилися. Не маючи важливих справ, я часто відвідувала їх у ті дні…

Вона урвала розповідь, щоб відстібнути з-під коміра своєї сукні невеликого срібного хрестика.

– Матір Марії наполягла, щоб я взяла цей подарунок, коли їхала з Ассізі.

Дрібничку передали навкруг столу. Коли черга дійшла до нього, він оглянув її з трепетом. Ця річ була свята – з багатьох дивовижних причин.

– Я не хотіла брати його, – наполягала Гелен, – бо певна, що це найдорожча річ, яку вона мала. Його благословив сам Святий Отець, коли, малою дівчинкою, вона пішла на прощу до Рима 1900 року.

– То саме тому ти носиш цей дешевий хрестик! – вигукнула Джойс! – На щастя?

Гелен усміхнулася.

– Мабуть, – відповіла вона. – Принаймні мені він подобається більше від усіх инших коштовностей, які маю.

– Це природно, – з розумінням зауважила Ненсі.

Джойс була неабияк уважна.

Ти мусіла бути опорою сім’ї під час усіх цих турбот, щоб заробити цей чарівний хрестик. Розкажи решту історії. Що ти зробила для них, поки Марія лежала недужа? Допомагала у крамниці? Чи була медсестрою? Говори далі, люба! Розповідай!

У ту мить він не зміг стримати себе. Сам вражений своїм вчинком, він підніс, протестуючи, руку.

– Ні, ні, Джойс! Насправді, ми не повинні просити місіс Гадсон розповідати нам про це! – Це зауваження відразу ж змусило його зніяковіти.

– Як цікаво! Чому ж вона не має розповідати нам?

Після того він обернувся до Гелен і запитав серйозно:

– Чи ви розповідали кому-небудь цю історію?

– Ні! Наскільки можу пригадати, про це я ще не розповідала нікому.

– І на вашому місці я не робив би цього. Це дуже цінний дарунок, і найбільша його чарівність у тому, що ніхто, крім вас, не знає, як саме ви заслужили його.

– Як же це смішно, Боббі! – закричала Джойс. – Ненсі, ви знали, що він такий забобонний?

– Я мала таку підозру – раз чи два.

Гелен стежила за ним приголомшеними, великими очима, коли він поклав невеличкий амулет їй на долоню жестом, що був небезпечно близький до ласки, бо кінчики його пальців трішки затрималися.

– Подеколи я думала про те, щоб відіслати його назад. Видається, що ви, докторе Мерріку, маєте деякі ідеї з цього приводу. Може, ви скажете мені, чи слід це робити?

– У жодному разі. Для неї ця річ більше не матиме цінности, якщо вона прийме її. Бачите, насправді, вона не зможе взяти її назад, тому що… тому що…

Гелен розкрила уста і, ледь затамувавши дух, наполегливо спитала: "Так?… тому що… Що?"

– Ну, тому що… тепер вона, мабуть… напевне… скористалася нею до останку сама.

Вона пильно роздивлялася його деякий час, неначе побачила примару. А тоді, майже нерозбірливо, тільки для його вух, пробурмотіла: "То… он… що… це… означає!"

– Саме так! От що це означає!

Її очі затьмарилися, а пальці тремтіли, коли вона пристібала хрестика під коміром сукні.

– Рада, що розповіли мені, – мовила вона, майже пошепки. – Я так часто запитувала себе про це.

Аж раптом Джойс нетерпляче мотнула обома руками.

– Про що врешті-решт ви люди говорите?… Ви знаєте, Ненсі?

– О, гадаю, що тільки приблизно., – відповіла вона… Найбільше тобі подобалися невеликі містечка, авжеж, Гелен? Розкажи нам про них.

– О так! – підтримала її Джойс. – Ти писала звідти такі чудові листи. Як називався той невеличкий готель – на вершині пагорба?

– Вілла Сербелоні? – Гелен спохмурніла. – Так, спершу він припав мені до душі; однак згодом я відчула себе одинокою. І так засмутилася, що одного дня поїхала звідти – у раптовому пориві – під ливним дощем.

– А що ж сталося, люба? – запитала Джойс схвильовано.

– Просто самотність! Насправді, сезон вже скінчився, і там вже майже нікого не було. Я зустріла молоду жінку, близьку мені по духу, однак вона виявилася письменницею, і зрозумівши причину її перебування там, я не могла більше відбирати в неї час, потрібний їй для творчости; тому одного страшенно самотнього дня виїхала звідти.

– Ви бачили її твір? – вирішила спитати Ненсі.

Гелен похитала головою.

– Напевне, ти повинна дещо її розпитати, – запропонувала Джойс. – Ти ж сама могла стати героїнею її оповідань. Чи не було б цікаво вибрати якесь оповідання і побачити, як ти сама розгулюєш у ньому?

Упродовж всіх цих розмов про Белладжо Гелен переважно зверталася до инших. Однак, відповідаючи на зауваження Джойс, вона повільно повернула очі до нього.

– Цілком можливо, що я заслужила на якусь другорядну роль в тій історії; бо точила ляси, як школярка, перш ніж дізналася про її фах.

– Певен, що ви були головною героїнею, – проголосив він поважно. – Присягаю, що це так!

Видається, що ви настільки впевнені, наче знаєте насправді. – Вона ледь прихилилася до нього. Зовсім поруч від неї, він лише зміг пробурмотіти напівголосно: "Таки знаю!"

Тоді мова зайшла за кораблі. Ненсі нетерпляче розпитувала про подорожі; що одягати, скільки давати чайових і кому, як заздалегідь слід замовляти квиток, щоб гарантувати собі добре місце.

– Гелен отримала свій у день замовлення, – пригадала Джойс.

– Але це не завжди так, – заперечила Ненсі. – Я пригадую скільки хвилювань ми мали, коли замовляли місце якомусь приятелю Боббі, що раптово мусів виїхати до Буенос-Айреса.

Він боязко позирнув на Гелен і, зустрівшись з поглядом, спрямованим просто на нього, помітив, як бентежно нахмурилися її брови. Хутко опанувавши себе, вона сказала:

– Мабуть, то був дуже гарячий сезон. Коли це було?

– Коли це було, Боббі? – запитала Ненсі. – Ти мусиш пам’ятати. Пригадуєш, яка то була радість, коли ти посадив його на те судно. Мабуть, відтоді вже минув десь рік, можливо, трішки більше.

– Щось таке, – відповів він збайдужіло.

Офіціянти роздали їм меню. Джойс і Ненсі прихили голови, вибираючи смак парфле. Гелен піднесла свою картку, затуливши від них лице.

– То було дуже мило з вашого боку, – сказала вона лагідно. – Я не здогадувалася про це – донині.

– Я й не мав такого наміру. Я сподівався, що ви не будете замислюватися про це. Вибачте, що ця справа ненароком виявилася.

Її обличчя на мить замислилося; а тоді зненацька проясніло.

– О, я розумію! – пробурмотіла вона.

– Дивно, що це так.

Вона енергійно кивнула головою.

– Це щось на взір… моїх Бурдіні… і цього хрестика, авжеж?

– Так, саме так!

Джойс поклала край їхній загадковій грі, вимагаючи ясности в питанні десерту… То була дуже ніжна мить. Тепер, коли він обмірковував усе, аналізуючи, йому спало на думку, що в тому непростому становищі його терміново покликали на порятунок, і в цю мить він міг тішитися надією, що їхнє непорозуміння остаточно вирішиться…

Він устав і заходив по кімнаті, притисши кінчики пальців до скронь, затримався біля столика, набив люльку, доклав дров у коминок і знову опустився у крісло. Невеличкий катедральний годинник на коминковій полиці втомлено вибив четверту.

Ці чотири удари, що принагідно привернули його увагу, умить заволокли хмарою його думки. Але друга чверть була зовсім инакша. Видавалося, що тепер годинник відчутно повеселішав. І коли він дійшов до третьої чверті, то звучав майже підбадьорливо. Але завжди те знесилене, понуре, глузливе, саркастичне да-де-ді-дум першої чверті пронизувало його урочистою безглуздістю всього, що він робив, і марністю того, що замислив. Сталося саме так, неначе Вічна Доля простягла свої довгі руки і позіхнула. Він ніколи не міг бути певен достоту, що промовляла вона. Подеколи удари були лише чотирма градаціями виразного знаку невимовної втоми.

Відлуння чутно досі. Він підніс очі вгору. Чверть на другу… І знову поринув у розмисли, понуро, усвідомлюючи, що його спогади з тієї миті будуть тривожними.

Коротка подорож у його авто до театру неподалік минула без особливих подій. Під’їхавши до узбіччя, він почув, як Гелен гукнула до Ненсі: "Який чудовий автомобіль! Що це за марка?"… Він не розчув відповіді Ненсі; але вона знала.

Вони дуже спізнилися, надовго затримавшись на вечері… Вони навпомацки пішли услід за невеликим ліхтариком капельдинера і винувато принишкли на своїх місцях, які, на щастя, були біля проходу.

Жвавий хор церемонно помаршував через сцену, в один ряд, щільною лавою, наче строката гусениця; пококетував, загорланив пронизливу ноту, розбігся і привітав чоловіків, що вигулькнули з-за куліс. Головна пісенна тема шалено пролунала ще раз, закінчившись оглушливим виском з піднесеними вгору руками, і яскравим спалахом світла, після того як упала завіса.

Джойс, яка наполегливо старалася вести перед, нахилилася наліво, через Ненсі й Гелен, щоб передати йому квитки. … Як виразно тепер поставала перед ним кожна тривіяльна подія, рельєфно викарбувана в пам’яті… Простягши руку по корінці квитків, він наблизився до голого плеча Гелен. Його долоня легенько ковзнула по її руці. Кожний випадковий доторк здіймав у ньому задушливу хвилю емоцій. І тільки тверда воля допомогла йому побороти спонуку торкнутися її.

Він не міг пригадати, про що балакали в першому антракті. Видавалося, що Джойс говорила найбільше – про одну цікаву пригоду під час прем’єри "Джасмін" у Нью-Йорку. Ненсі слухала щонайуважніше; Гелен, усміхаючись, виглядала трішки неуважною, трішки заклопотаною.

Вступив оркестр, пощипуючи першу струну; диригент підніс обидві руки, оглянув наостанок своїх музик від одного краю до другого; і зрештою погнав їх навскач, у темряву, що огорнула сцену.

Він не хотів би так сильно відчувати близьку її присутність, остерігаючись, що його переповнить фізична жага до неї. Мудре спостереження Ненсі спало йому на думку. Він розповів їй, як тієї ночі в селі гостро відчув присутність дівчини в автомобілі. Ненсі пхикнула на його наївне уявлення, що Гелен могла не знати про його почуття.

– Нісенітниця! – сміялася Ненсі. – Ти думаєш собі, що вона могла так вплинути на тебе, не відчуваючи того самого?… Як же мало ти знаєш про жінок!

І десь перед завершенням другого акту сталася катастрофа.

Він не стежив за безглуздим, банальним сюжетом з належною увагою, щоб усвідомити, куди він міг би вести. Його розум зосередився на її магнетичній присутності, бо ж він повсякчас мріяв про щастя забезпечити її всім, чого вона потребує. І лиш після тієї невиправної помилки він усвідомив той факт, що нехотячи образив її.

Повернулася вертлява інженю – коли грали барвисту сцену сільської домашньої вечірки – в розкішному лімузині. Те, що вона була без гроша; що машина належала підлому маклерові, який упродовж цілої вистави набридав їй подарунками і залицяннями, тільки заради того, щоб придбати до себе віру; що імпортований халат, який вона носила, придбав він – усе це не мало жодної ваги для Боббі… У ту мить єдиним, що цікавило його, був досить пристойний лімузин.

Він гарячково повернувся до Гелен – їхні голови на мить легенько торкнулися – і прошепотів: "Я чув, як ви казали, що вам подобається мій новий автомобіль. Я майже не користуюся ним. І хотів би позичити його вам на той час, поки ви тут".

Мабуть, ще тоді, найсерйознішої з усіх помилок можна було уникнути, якби вона відразу рішуче відмовилася… Не підозріваючи, що її мовчання означало лише те, що вона приголомшена його відвертим нахабством, і натхненний цим неправильно витлумаченим мовчанням, він боязко, затамувавши подих, намацав руку, яка, як він знав, лежала, долонею догори, біліючи на тлі чорного оксамиту.

Можливо, вона інтуїтивно здогадалася про його намір… Можливо, легкий рух його руки застеріг її… Чи, можливо, саме в той момент вона вирішила погратися зі своїм перловим намистом?… Він, мабуть, ніколи не дізнається, як це сталося… Теплий оксамит тривожно задрижав від його короткої ласки.

Завіса опускалася. Зала залилася світлом. Він боязко зиркнув на неї. Її щоки пашіли, а невеличкий кулачок, що міцно стискав хустинку, вона міцно притисла до уст.

На пропозицію Джойс вони попрямували у вестибюль. Ідучи до виходу, Гелен узяла Ненсі за руку, і Джойс, спостерігаючи, сповільнила ходу, поки він не наздогнав її. І запалом вона взяла на себе повну відповідальність за плин їхньої безладної розмови. Він радів, тому що в його думках панував хаос.

Коли пролунав сигнал про початок останньої дії, вони повернулися в тому ж порядку, як і виходили, і Гелен пішла першою, залишивши Джойс поруч з ним.

Яким же мерзенним хамом вона тепер вважає його!.. Але, безумовно, здоровий глузд підкаже їй, що він не мав цього на увазі!.. Усе не так!

Він не мав навіть найменшого уявлення, про що йшлося в останній дії; пересидів її витерпівши всі немислимі муки. Після того як минула не одна вічність, це страхіття скінчилося.

Вони розійшлися швидко, буденно, навіть не спробувавши шукати розуміння в очах одне одного.

Уранці він знайде її і спробує все пояснити. Годинник вибив четверту чверть і третю годину… О дев’ятій у нього операція.

Він втомлено скинув одежу і ліг у ліжко. Коли, пониклий, він відпружився на подушці, годинник цинічно прокоментував його неймовірну винахідливість під час вечірніх пригод.

Приїхавши вранці до шпиталю, він дістав повідомлення з канцелярії, що його попросили подзвонити містеру Рендалу з Четвертого національного банку, на що не звернув жодної уваги.

Закінчивши операцію, він подзвонив Статлеру і покликав місіс Гадсон. Вона виїхала з готелю.