Прекрасна одержимість

X

Ґордонс!.. Ґордонс – барвистий!.. Ґордонс – екзотичний!.. Ґордонс о пів на третю ночі! Блискуче освітлений, набитий до задухи, ядучий від диму; липкий від поту; крикливий від джину, народженого з брудного місива в запліснявілих погребах і гордо налитого в срібні фляжки з вензелями; гамірний від нової музики, яку тільки недавно привезли, без мита, з верхів’їв Конго і довели до тріюмфальної досконалости завдяки найдорожчому оркестрові в Штатах – щойно з Нью-Йорка, де його гастролі раптово урвалися через заборону… Райський сад!

Скрипки заспівали, саксофони завили, гобої загиготіли, кларнети заплакали, туби заревли, трикутники задзеленчали… Думаєте, "Плач проклятих"? Де тобі!.. "Самотній, сумую я без тебе".

Боббі Меррік, чекаючи у старомодному вестибюлі, поки його обслужать в гардеробі, почув одним вухом щось про чоловіка з Марсу і криво посміхнувся.

Прийшов він туди цілком згарячу. Ще задовго до того, як поїзд дійшов до Детройта, він вирішив не йти в Ґордонс. Оголошення про це рішення, як він спостеріг, позбавило скутости їхню розмову. Том помітно прояснів, хоча й галантно прикинувся розчарованим.

– Одна книга дуже цікавить мене, – пояснив Боббі. – Я волію почитати її в клубі, а не волочитися з купою шкільних баламутів.

– А як там ваш ревматизм, дядьку Дадлі! – довідувався Мастерсон. – У твоєму віці слід бути обачним. … Гм… Тобі ще не набридло?

– Ні, я вже переріс ці речі. Звичайні дурощі! Надто понуро вони виглядають, Томмі… Усі прикидаються!.. Хлопчисько за сусіднім столом невимушено настромлює на виделку холодну вечерю, що коштує 17 доларів на двох – пів його тижневої платні… Підскакує з повним ротом, щоби ще раз повести Мейзі через людський вир, набираючись відваги попросити її вийти за нього заміж і запитуючи себе, де він відкопає три сотні на брильянт…Мейзі не носитиме той, що коштує на цент дешевше. … І ще ця тужне виття, під яке вони танцюють; хоча – Бог знає – за любов до сумної музики винити Кларенса не слід. Він сумний юнак. Татко не хоче позичати йому грошей, і він п’є надто багато сусла.

– Чи ніколи не хотів вступити в Християнське товариство поміркованости?

– Не будь упертим, Томмі. Іди собі до Ґордонсу і розказуй там свіженькі історії, а я піду читати книжку.

– То мусить бути з біса добра книжка. Яка називається?

– О, це медичний трактат. Її ти не прочитаєш.

– Ставишся до себе серйозно, чи не так?

– Ескулап не менш ревнивий від Єгови, мій сину.

За взаємною згодою, вони припинили дражнити одне одного, і Боббі зацікавлено розпитував про різних приятелів, які донедавна не привертали його уваги.

Після того як пролунало ім’я Джойс, він запитав між иншим:

– Томмі, ти часто бачився з нею цими днями?

Мастерсон кивнув.

– Серйозно?

– Хотів би я, щоб так думали.

– Гребує тобою, авжеж?

– Ще й як!.. І ти добре знаєш, чому!

– Безглуздя! Уже як цілий рік не бачив її!

– Ну, не безглуздя… не для неї. Вона, доку, має тебе на думці.

– Боббі жестом відкинув такий здогад.

– Гарна дівчина!.. Хай тобі щастить, Томмі!

– Дякую! Піди й убий себе, і тоді може так і буде.

– Томмі, до речі, ти випадково не бачив молодої місіс Гадсон?

– Звісно… Пречудова… Бездоганна і недосяжна!.. Нікуди не ходить. Уранці, знаєш… Традиційні південні уявлення про жалобу – і все таке… Одного чудового дня вона прийде і створить справжню сенсацію!.. Мила? Боже мій! Ще не знаєш її, авжеж? Отже, ти ще ніде не був і нічого не бачив!

– Аж так? Якось зайду і потішу себе.

– Не треба. На тебе чекає важка праця, і відволікатися не варто.

Поїзд засичав і спинився в найогиднішій станції від Бомбею до північного сяйва, і вони розійшлися, щоб спинити таксі, обіцяючи одне одному скору зустріч.

Прийнявши щиросерді вітання і зручно розташувавшись у Колумбійському клубі, Боббі скинув одежу й одягнувся в халат, щоб відновити роботу над журналом Гадсона. Починався новий розділ, де автор звірявся читачеві ще більше, ніж доти, неначе, долучившись до таємниці завдяки самому актові продовження перекладу, спадкоємець цієї книги піднісся тепер на новий щабель приятельських стосунків.

Боббі залишив папери там, де вони лежали, дбайливо вдягнувся, викликав таксі і поїхав у Ґордонс. Він не знаходив жодної вичерпної відповіді на те, звідки взялося це несподіване рішення. Відповідаючи на це питання, він мусів би сказати, що в ту мить відчув, як його потребують в Ґордонсі. Безумовно, що він не йшов туди шукати утіх.

Годі було обрати кращий момент прибути у відоме кабаре. Ще годину тому його галасливо й насмішкувато привітали би за столом дурнуваті й хмільні друзі, що сподівалися побачити його такими ж п’яними, як і він сам; трохи обурені тим, що він з’явився тверезим.

Позаяк то була святкова ніч, програма розваг кабаре була вигадливішою, ніж зазвичай.

Хор дівчат, очевидно, у значно гіршому стані з огляду на святкову гостинність – під час перерви за столами гостей з ними ввічливо обходилися – ніжно виводив приспів популярною оперної пісеньки, поки здоровий хлопець з розстебнутою сорочкою, у вельветових штанях і з перев’язаним по-бандитському лицем виступав попереду з сольним танцем.

Алеппо був головним номером у програмі. Насамперед акробат і силач, він супроводжував свої подвиги сили й спритности химерними танцями й барвистими пісеньками, і таку багатобічність вітали бурхливими оплесками. Жевжикуватість і самовпевненість проступали в кожній рисі його смаглявого обличчя, коли він виконував чудернацькі танцювальні кроки.

Боббі чекав, майже в самому вході, поки скінчиться виступ. Він був надто далеко від сцени, щоб почути оголошення Алеппо. Трохи згодом він дізнався, що той нечема покликав з авдиторії партнерку для танцю. Висока блондинка в синьому шифоні хитко зійшла східцями на сцену. Плутаючи ногами, вона упала на великі руки танцюриста, і той закрутив нею в ритмі швидкого й шаленого фокстроту. Та дівчина була Джойс Гадсон.

Юрба шалено вітала їх. Оркестр прокинувся. Хорові довелося звільняти для них місце.

Жадаючи остаточно зачарувати свою своїх глядачів, велетень Алеппо підніс свого недосвідченого партнера на плече. Ніхто, крім бувалого акробата, не зміг би почуватися добре в такому становищі. Алеппо легкою ходою кружляв по сцені. Цього тягаря він навіть не відчував. П’яна до запаморочення, Джойс похитнулася, виставила руку, намагаючись опертися на кошлату голову Алеппо і неоковирно перехилилася йому через плече, поки він, обхопивши великими, м’язистими руками її коліна, крутився як дзиґа, достоту так, наче все це дійство було поставлене заздалегідь, і не було потреби хвилюватися про безпеку партнерки. Волосся Джойс звисало вниз, а руки дико хапали порожнечу, поки танцюрист, шалено кружляючи, вертів нею в повітрі.

Опісля Боббі не міг пригадати, як добрався до сцени. Він продирався уперед, безжалісно штовхаючись ліктями в натовпі, перекидаючи стільці, відсуваючи вбік столи. Він побіг угору сходами і став перед танцюристом з простягнутою рукою, наказуючи йому спинитися. Його лице було грізне й бліде. З іронічною посмішкою Алеппо ухилився від непроханого гостя, і Боббі кинувся за ним. За столами здійнявся гармидер, і гості почали товпитися біля підніжжя сцени.

Том Мастерсон продерся крізь юрбу, вистрибнув нагору і схопив Боббі за рукав.

– Що до дідька сталося з тобою? – зарепетував він. – Якщо Джойс хоче порозважатися з цим хлопцем, то що тобі до того?

Раптом оркестр замовк. Алеппо опустив Джойс донизу, і вона повалилася над підлогу. Кілька дівчат з хору схилилися над нею, одна з них побігла по воду. З борецьким чванством Алеппо ступив уперед. Його маленькі очиці загрозливо блискотіли. Войовнича щелепа наче вела його за собою. Великі кулаки стислися. Вищиривши зуби в перекривленій посмішці, він гаркнув:

– Агов! Тобі, я бачу, страшенно кортить потрапити в халепу…

– Вважай! – закричав Мастерсон. – Не роби цього!

– Бий його! – закричав молодик у натовпі.

Алеппо зухвало наближався, однак на нього чекала несподіванка.

Він дістав у лице три метких, приголомшливих удари: справа від лівого ока, зліва від правого ока і просто в ямку підборіддя. Під велетнем підкосилися коліна, і він безгучно упав.

На мить в Ґордонсі запала тиша. Такий несподіваний перебіг подій уразив усіх.

Грубо відштовхнувши Мастерсона вбік, Боббі повернувся до Джойс, схилившись, узяв її на руки і зійшов східцями зі сцени, поки натовп розступався, щоб звільнити йому дорогу.

– Зажди! – закричав Мастерсон, переслідуючи його. – Я подбаю про неї. Не треба буди таким обридливим!

Боббі обернувся до нього і прошипів:

– Треба було дбати про неї трохи раніше!

Після такого приниження Мастерсон спалахнув п’яною люттю:

– Ну, якщо ти вважаєш, що це тобі минеться…

Він схопив Боббі за горло, роздерши комір; вчепився пальцями у волосся; його шпінка глибоко розтяла щоку приятеля, і кров заструменіла, скапуючи зі щелепи на груди сорочки.

Підтримуючи свою слабу опіканку лівою рукою, Боббі завдав короткого удару в підсердя не надто м’язистого живота Мастерсона, який понизив його до рангу тих, хто не здатен чинити опір, і, знову взявши Джойс на руки, попростував уперед, розсуваючи тілом стільці і столи.

Під дверима огрядний старший офіціянт став на його шляху.

– Ти привів сюди цю юну леді?

– Ні! Але я забираю її!

– Ну, не надто поспішай! Погляньмо правді у вічі!

Боббі ще раз опустив ноги Джойс на долівку, підпер її лівою рукою і захрипів:

– Відчини двері! Я не хочу сьогодні битися тут іще з кимось, але якщо ти спиниш мене, то підеш спати разом зі своїм дружком.

Здоровань завагався. Хтось крикнув:

– Пусти його, поки нас тут не застукали! Він проведе її додому! Он там візьміть її пальто!

Свіжий порив холодного повітря допоміг Джойс частково опритомніти.

Таксі, що чекало неподалік, під’їхало до критих воріт. Боббі поклав її досередини і наказав усміхненому водієві повернути на схід до бульвару, і що тоді він розповість йому, куди їхати, і сів поруч з нею.

Спантеличившись, вона упізнала його, понуро зазирнула йому у вічі і пробурмотіла хрипко:

– О, Боббі, врешті ти прийшов, чи не так? Я так довго чекала! Так хотіла тебе!

Вона вмостилася головою на його плечі, а він обійняв її рукою, врятований від потреби відповідати, бо ожила вона ненадовго і за мить розм’якла й заснула.

Тепер, коли він забрав її, що робити далі? Йому спало на думку, що можна завезти її кудись і протверезити, перш ніж приводити додому, однак цю ідею було відкинуто негайно. Вона не буде навіть близько в нормальному стані ще багато годин. Джойс була п’яна, і ще й як!.. Чи справді він прислужився їй, так по-хуліганському встрявши в її справи? Мабуть, чутки про це завдадуть їй ще більшої шкоди, ніж якби їй дозволити піти своїм шляхом. Чи вони з Томом Мастерсоном будуть колись друзями?… Навряд.

Водій повернув голову, чекаючи докладних інструкцій, і Боббі дав адресу Джойс. Він мусить повернути її додому.

– Джойс! Де ключ від дому?

Вона почала обмацувати кишеню пальта і, послухавшись підказки, знайшла його у внутрішній кишені. Таксі спинилося на узбіччі, і водій виконав наказ свого пасажира заглушити двигун і чекати.

Уставши, коли холодне повітря війнуло через відчинені двері, Джойс повила руками шию Боббі і поцілувала його в щоку. Він спливав кров’ю, але її потьмарений розум не міг цього помітити.

Її було легше нести, ніж тягти. Уже незабаром вони опинилися біля вхідних дверей, тихо відчинили і зачинили їх. Він пригадав умеблювання будинку. Поклавши дівчину на канапу у вітальні, він скинув з неї капці і накрив важким вовняним пледом. Її лице було закривавлене. Це, безсумнівно вимагатиме пояснень, які змусять його розповісти цілу історію, накликавши на неї ще більшу неславу і завдавши ще більшої досади иншій особі, чия гідність якнайбільше заслуговувала захисту.

Припустивши, що на нижньому поверсі мусить бути вбиральня, він почав шукати її, і після двох випадкових нальотів на дві одежних кімнати, зрештою знайшов невеличку вмивальню неподалік від бібліотеки; зволожив рушник, і вже повертався назад, коли почув гортанний голос, який повсякчас жив у його думках. І наче й не минуло стількох тижнів, відколи він вперше почув його: "На добраніч і ще раз вам дякую". – "Джойс, ти поранена!"

Відповіді не було… і на мить запала тиша. Безсумнівно, вона помітила світло в бібліотеці. Можливо, бачила його пальто, кинуте на крісло. Він вирішив не натрапляти на засідку… Вони зустрілися біля дверей.

Вона видавалася не такою високою, як він запам’ятав собі, мабуть, тому що її невеликі червоно-чорні капці мали нижчі каблуки. Розпатлане рівне волосся і скуйовджена гривка надала їй вигляду дитини, раптово пробудженої зі сну, і цьому омолодженню сприяла також японська піжама – чорна з червоними маками, застібнута високо над горлом. Боббі усвідомлював винятковість цієї одежі, однак ясно міг бачити лише спантеличені сині очі, що зачудовано його вивчали.

Помітивши його, вона відкрила від подиву рота; приклала долоню до уст, неначе захищаючись від удару; питально приглядалася до його вимащеної кров’ю щоки.

– Отже, це ви! – прошепотіла вона. – Що ви тут робите?

– Привіз Джойс додому… Вибачте, що сполошив вас… Я дуже сподівався, що нам не доведеться вас турбувати.

– Але я думала, що вона йде з містером Мастерсоном. Він поранений? Ви – так, я бачу! Сталася пригода?

– Щось подібне до того… Нічого серйозного. І Джойс не поранена. Вона просто… просто сильно втомлена і сонна.

– Лице її закривавлене. Бачу, що ви збиралися їй допомогти.

Він віддав їй рушник.

– Побачите, вона не поранена. Вона вимастилися моєю кров’ю, поки я ніс її сюди. Я просто хотів її змити, щоб ви не злякалися.

Вони довго стояли, вдячно дивлячись одне одному в очі – її, широкі від цікавости, вражені досадою, але зичливі; його, сповнені красномовного прохання не судити поспішно; вони обоє шукали слів, які допомогли б їм подолати збентеження; не спроможні звільнитися від безмовного визнання своєї короткої дружби.

Отже… ви знали, що йдете до моєї оселі, а отже… Можливо, ви скажете мені, хто ви. Того разу ви про це змовчали.

В очах Гелени, і вже за мить на її устах мигнула тінь усмішки. Боббі завагався, а тоді випалив: "Меррік".

– То ви Боббі Меррік! – Її очі звузилися. Вона вдарила в боки своїми маленькими кулачками з такою явною зневагою, що виглядала б навдивовижу абсурдно, якби ситуація була не настільки серйозна; бо ж вона не мала природного дару до трагічних ролей, а її убір було важко назвати войовничим. – Мабуть, ви принесли нам замало незгод? Вам не вистачає того, що ми пережили! Захотілося додати ще трішки приниження! Ви привели Джойс п’яною до мене додому! І виглядає, що ви самі пили також! … Билися, чи не так?… Ви би тільки поглянули на себе! О!

– Так, знаю. Виглядаю я не надто чепурно – і докази не на мою користь. Джойс розповість вам про все вранці. Я не мав на думці чогось поганого… Пробачте.

– Тепер вам краще піти.

Він підняв своє пальто.

– Мені шкода! – пробурмотів він, напів до себе, коли минав її.

Наче він уже пішов з дому, Гелен опустилася на канапу біля ніг Джойс, поклала обидві руки їй на лице і заплакала, як мала дитина, на яку чекає кара. То була розпачлива сцена. Вона видавалася такою жалюгідною й самотньою, такою спраглою дружнього слова.

Спинившись, Боббі споглядав її з таким співчуттям, якого ще не мав ніколи, і його знову пройняло якесь дивне відчуття належности. Він обернувся і нерішуче ступив до неї. Раптом усвідомивши його присутність і вгадавши його думки, вона повільно похитала головою.

– Ні… Нам ви не допоможете ніяк… тільки йдіть!

Її голос розривався від жалю.

– Я не можу покинути вас. Невже мені назавжди згадувати вас такою – скрученою клубком – заплакану через кривду, якої завдав вам? – Він нагнувся над нею з простягнутою рукою. – Скажіть мені на добраніч, будь ласка.

Вона знайшла поглядом його обличчя.

– Ви ще стікаєте кров’ю, – мовила сухо. – Не сидіть просто так. Ідіть туди і вмийтеся.

Відкинувши пальто вбік, Боббі повернувся до невеличкої вбиральні, байдуже змив усі плями і люто пожбурив рушника… Вона чекала перед відчиненими дверми, коли він повернувся; знесилено схилилася спиною до одвірка, піднісши лице вгору, заплющивши очі, з хірургічним бинтом, плястиром і ножицями в руках.

– Ви неймовірно турботливі. – Він простягнув руку, щоб узяти матеріял для перев’язки.

– Анітрохи, – сказала вона холодно, ігноруючи його жест. – Я допоможу пораненому… Була надто засмучена, щоб помітити, як сильно ви потребуєте допомоги… Ходіть сюди на світло. Спробую підлікувати вас.

Він пішов за нею до столу. Спритними пальцями вона зробила марлеву подушечку, відрізала кілька смуг плястиру і полікувала його щоку з безпристрасною цікавістю бувалої сестри в добродійному шпиталі. Рукави її блузки відкотилися, коли він підвівся… Торкання цих рук до його лиця, її тепла близькість, невелике тремтіння в горлі, коли вона дихала, змусили його серце шалено калатати.

– Усе! – врешті мовила вона, піднісши найдовші віки, які він тільки бачив, і допитливо поглянувши йому у вічі:

– Тепер вам краще?

Через багато годин, коли хвиля обурення ослабла від самої лише втоми, самозвинувачення почали затьмарювати зневагу, яка пропікала її.

Зазнаючи невимовних катувань, вона перетрушувала той самий спогад раз-у-раз, кожну його секунду – бо все це трапилося швидко – як той, хто стежить за рухомим об’єктом на сповільнених кадрах.

Можливо, якби вона обернулася відразу, то він пробубнів би слова дяки і пішов геть. Як необачно було підвести очі, так близько від нього, і спитати зі щирим хвилюванням: "Тепер вам краще?"

І йому, очевидно, стало настільки краще, що він мусів висловити свою вдячність, схопивши руку, що тільки-но торкалася його обличчя, і миттєво піднісши до губ. Вона сердито відсмикнула її… Згодом, перебираючи це ще раз в сум’ятті сердитої ганьби, вона подумала, що було краще гідно прийняти той гарячковий жест подяки… натякнувши, що йому треба йти.

Він стояв принижений, розтоптаний, неначе діставши ляпаса. А тоді хрипло, зважуючи кожне слово, проказав:

– Цікаво, чи ви зробили б таке з побитим псом, вдячним за дрібну неждану ласку?

Який хитрий спосіб скористатися з її співчуття – з її інстинктивної люб’язности!

– Я вчинила дуже негарно… Сьогодні ввечері багато пережила… Наче то була не я… Будь ласка, тепер ідіть.

Вона могла наказати, а не просити.

– Знаю, що ви невимовно збентежені… і це мало не розриває мені серце! – мовив він.

Перегортаючи події в пам’яті, сховавши розпашіле обличчя глибоко в подушку, вона спробувала пояснити, як усе трапилося. На одну мить, коли він лагідно обійняв її, вона забула, що він – Боббі Меррік. Боббі Меррік був лише якоюсь містичною постаттю, якої вона не знала. Вона пригадувала тільки, що він був тихим, замисленим, милим юнаком, що вів її, наче дитину, темною сільською стежиною… А вона була так безутішно самотня і спрагла ніжности.

Хустинкою він м’яко торкнувся її вологих очей… Як вона могла стояти там, спокійно приймаючи його зухвалі залицяння? Про що вона думала, потрапивши в таку неймовірну скруту? Який же хижаком він був, користаючись тим, що вона пристрасно жадала краплі людської доброти… у той момент, коли, знав він, увесь світ сиплеться в неї під ногами!.. Так, він, безумовно, зрозумів, перш ніж піти, що вона думала про його огидне поводження з нею!.. Хіба не сказала вона йому, так гірко, так ядуче, що він зіщулився від цих слів? Але – то була слабка втіха для її зраненої гордости. Вона ж стояла, притулившись чолом до його руки, поки ці тонкі пальці пестили її волосся, цілковито не здатна керувати власною волею… малюючи в мріях тонкий струмок піску, що стікає на невеличку руду купку на дні годинника… і запитуючи себе, як спинити її… Авжеж – мабуть, її загіпнотизували!

– Чи пробачите мене – тепер? – прошепотів він.

Чому вона не змогла відступити, усміхнувшись; погодитися – сухим тоном: "Проти вас я нічого не маю. На добраніч"… Вона повторювала в подушку кілька варіянтів цієї загальної фрази, щиро бажаючи пригадати, як сказала її; намагаючись переконати себе, що це справді сталося.

Але він благав так щемливо!.. Вона підвела очі, і уста вже розімкнулися, щоби промовити єдине слово дружньої розради, коли… це сталося. І вона не чинила жодного опору!.. О, якою дешевою він мусить її вважати! Як мало поваги він мав до неї – овдовілої через нього – і, щонайгірше, мабуть, мав досить хамства уявити, що вона відповіла на його цілунок. І саме той невідступний страх, що він міг подумати, наче вона виявила взаємність, катував її найбільше.

Звісно – вона зробила все, що могла, хутко, безжалісно, щоб відновити свій статус. Вихопившись, вона відштовхнула його від себе; заборонила будь-коли розмовляти з нею знову; покинула кімнату у стані величезного емоційного збурення, навіть не спинившись, щоб поглянути на очманілу Джойс, яка міцно спала під час сцени, що в иншому разі обов’язково б зацікавила її.

Сидячи перед дзеркалом о дев’ятій, жалісно видивляючись у своє вимучене відображення, вона устала з великими труднощами і промовила вголос: "Гаразд, хай що би він собі думав, цього насправді не було".

Сонні слуги в Колумбійському клубі посміхалися і перемигувалися, коли Боббі прийшов за чверть четверта, насуплений і розкошланий.

– Тедді, – ревнув він до хлопця на підоймі, – принеси мені пляшку скотчу і сифон з газованою водою.

Він роздягся, змішав собі міцний напій, а згодом другий і третій, один за одним, ненависно зиркнув на себе в туалетному дзеркалі і пробурмотів: "Страхопуд!"… Утрачено те, чого прагнув найбільше – єдину річ, якої жадав у цьому світі!.. Тепер вона ніколи не погодиться зустрітися з ним ще раз… Вона сама сказала це, цілком серйозно. Він скористався з її доброти; примусив її поспішно відгукнутися на його співчуття, про що тепер вона шкодуватиме з самозневагою… Чи вартує він хоч чогось – тепер?

Журнал Гадсона лежав на столі там, де він залишив його; обік з рядами карлючок – в’язка клубного канцелярського приладдя.

Він презирливо відштовхнув долонею книгу, і вона впала в смітник.

– Проклята дурна бредня! – пробурмотів він. – До біса все це глупство!