Прекрасна одержимість

XIII

Дівчина з рожевим волоссям, млосними віями, липкими від передозування туші, і негарними чорними кудлами над вухами, повідомляла містеру Бренту, що доктор Меррік у чекальні і бажає зустрітися з ним… Ні, він не сказав.

– Містер Брент одягається до сніданку і не може зійти, – промовила вона манірно, поклавши одну руку на слухавку. – Він каже, що ви можете розповісти йому телефоном все, що хочете. Просто зайдіть у кабінку номер два, будь ласка.

– Перекажіть йому, що я йду нагору.

Вона переказала його слова, поки високий юнак з плечима дискобола і конічною талією фехтувальника вистукував своїми тонкими, нетерплячими пальцями на високому бюрку перед комутатором.

– Він каже, що це незручно, – повідомила вона, очевидно не бажаючи повторювати відверту грубість.

– Який у нього номер кімнати? – запитав незворушно доктор Меррік.

– Триста сімдесят вісім; але зрозумійте, що він не хоче вас бачити.

– Ось, хлопче, – сказав він служці під ліктем, – відклади ці сумки і проведи мене до кімнати триста сімдесят вісім.

Містер Брент не одягався до сніданку. Він пакував валізу стільці, ліжко і стіл були встелені одягом, паперами, книжками, туалетним причандаллям і зім’ятою білизною. У кімнаті панував неймовірний безлад. З вельми насупленою міною він відчинив двері й оглянув свого гостя.

– Кажете, Меррік? Ніколи про вас не чув. Що вам треба? Він нахабно заступив двері своїм коротким, коренастим тулубом, поклавши руки на пояс.

– Запитайте мене, і я розповім, – тихо промовив Меррік.

Брент неохоче відступив.

– О, дуже добре, – буркнув він дражливо. – Але говоріть жваво. Бачите, що я заклопотаний… Ніби ж наказав їм унизу, щоб мене не турбували. Він зняв зі спинки крісла яскравий картатий піджак, дібраний до штанів, які були на ньому, і пожбурив його на ліжко.

– Сідайте, якщо бажаєте.

Молодий Меррік знехтував їдке запрошення і повідомив про причину свого приїзду.

– Я живу в Детройті і працюю в Брайтвудському шпиталі.

Обличчя Брента, бліде і заросле дводенною щетиною, пополотніло ще більше.

– Невже?

– Мабуть, ви пригадуєте, що Брайтвудський шпиталь здобув славу завдяки покійному чоловікові вашої сестри в перших – доктору Гадсону.

– Ну то й що? – гаркнув зневажливо Брент.

– Ми звернули увагу, приблизно тридцять днів тому, що місіс Гадсон – тепер вона в Італії, як вам відомо – мусила продати свої активи у шпиталі.

– А яке вам до цього з біса діло? – запитав Брент, войовниче наблизившись до Мерріка. – Ви ж просто лікар, чи не так? Чи не могла вона продати свої акції в шпиталі, якби захотіла, не порадившись з вами?

– Дійсно, – відповів Меррік, твердо вирішивши не втрачати влади над собою. – Вона не мала змоги звіритися мені, і не зробила цього. Але її гаразд нам не байдужий, і я думаю, що це питання, мабуть, було вирішене за вашої згоди. Ви керували її справами, чи не так?

– Так! І допомога мені не потрібна!

– Так сталося, що мені відомо про вашу діяльність. Саме про це я прийшов сюди поговорити.

– І чому ж вита раптом зацікавилися моєю сестрою? – глумився Брент. – Хочете накласти лапу на її гроші?

Він не знав, куди подіти руки.

– Раджу вам не надуживати надто моїм терпінням, Бренте.

– Коли у вас закінчиться терпіння, ідіть геть!.. Думаю, що ви бажаєте одружитися з моєю кузиною – але мусите переконатися спершу, що вона має досить капіталу, щоб утримувати вас!

– Поки що, – попередив Меррік, – ми не будемо говорити про місіс Гадсон. Побесідуємо про вас!.. А також про акції Північно-західного мідетопного!

– Що ти хочеш сказати, підлий, пронозливий шпигу?

– Я хочу сказати, що за останні дванадцять місяців ви втратили понад сто тисяч доларів на біржі і конях… Та остання велика афера на нафті – у травні, якщо не помиляюся? – цілковито знищила Північно-західний мідетопний!.. Я прийшов сюди, як доброзичливець місіс Гадсон, щоб дізнатися, до яких заходів ви пропонуєте вдатися з цього приводу.

Лице Брента змертвіло. Важкими кроками він підійшов до дверей і відчинив їх навстіж.

– А тепер – щоб і сліду твого тут не було! Або я викликаю детектива!

Меррік підійшов до неохайного столика і взявся за телефон.

– Я позбавлю вас від зайвого клопоту, – сказав він тихо, піднявши слухавку.

– Поклади негайно! – закричав Брент, грюкнувши дверима.

Меррік, посміхнувшись, послухався.

– Ви, Бренте, не спішите говорити з детективом. Однак вам доведеться поговорити зі мною! Ви хочете щиросердо зізнатися і розповісти мені все – чи мені доведеться переламати вас надвоє над цим столом? Я на це здатен, ви добре знаєте; і навіть маю таке бажання!

Засліплений люттю, Брент озвіріло махнув кулаком. Відступивши убік, щоб пропустити удар, Меррік, наче обценьками, схопив тремтяче зап’ястя лівою рукою. Другою він міцно схопив Брента за горло, штовхнув до столу і перехилив назад – а тоді ще далі, поки на його пурпуровій шиї не проступили надуті вени, й утруднене дихання не підказало, що настав час відпускати.

– Тепер поговоримо про справи?

Брент важко звівся на один лікоть, а його рука щось намацувала в шухляді столу.

– Кинь зброю! – Меррік натиснув на зап’ястя, поки пальці Брента не відпустили пістолет, що упав на підлогу. – Ідея зі стріляниною не мине тобі даремно.

І знову Адамове яблуко Брента і його околиці потрапили в такі кліщі, що від дихання зостався тільки стражденний тонкий свист.

Меррік нахилився і підняв зброю, розрядив, поклав у кишеню набої і зачекав, поки господар отямиться.

За кілька хвилин він стояв, незграбно розтираючи кулаками налиті кров’ю очі і обережно торкаючись шиї.

– Добре, захрипів він, – тепер, коли ти довів, що сильніший від мене, скажи, чого ти хочеш?

– Я не сильніший від тебе, Бренте. Твоя біда в тому, що ти кинувся на мене із заплющеними очима. Просто вирішив скористатися невеличким шансом, що удар якимось чином потрапить у ціль. І саме це, мабуть, головна причина твоїх нещасть, з усякого погляду. Заплющивши очі, ти гамселив щодуху, сподіваючись випадково кудись потрапити. А тоді ця запізніла ідея з пістолетом… Тепер би ти опинився в серйозній халепі, якби я дозволив вистрелити у себе. Любитель азартних ігор, он ти хто!

– Я волів би скористатися кріслом або ручкою!

– Це тільки підтверджує мої слова… І, якщо мова зайшла про крісло та ручку, то повзи до свого стола і сядь. Я хочу, щоб ти дещо написав для мене.

– Якщо ти думаєш, що зможеш вибити з мене зізнання, Мерріку, то гірко помиляєшся.

– Зізнання? Яка дурниця! У мене в кишені вистачить доказів, щоб посадити тебе на двадцять років. Я хочу, щоб ти написав листа своїй сестрі у перших. Я продиктую тобі його. І не роби помилок, бо я відсилатиму його сам.

Брент тяжко опустився за стіл і, змахнувши з нього сміття, узяв ручку.

Почни з адреси і твого звичайного привітання. Продовжуй так: з огляду на непевність твого прибутку з акцій Північно-західного мідетопного, я продав їх…

Шпурнувши ручку, Брент закричав:

– Ти усвідомлюєш, що цей лист я пишу з твого примусу?

– О так! Дійсно, ти пишеш його саме тому! Будь ласка, далі.

– Ти розумієш, що це означає?… Примушувати мене таке писати?

– Що ж?

– Ну, це… це…

– Придумаєш правильну назву, після того як я піду… Піднеси ручку! Ти зрозумів усе про Північно-західний мідетопний? Тепер пиши далі… Я придбав для вас його еквівалент в корпорації "Ексіон Моторз", привілейовані…

Брент завагався і зачудовано глянув угору.

– Не розумію!

– Це не має значення, – сухо відказав Меррік. – По суті, тобі немає до того діла. У цей момент ти просто виконуєш функцію мого клерка. Написавши цю цидулку, ти вже не виконуватимеш жодної ролі в бізнесових справах своєї сестри: …корпорація "Аксіон Моторз", привілейовані; п’ятсот акцій зареєстровано сьогодні по двісті шістдесят шість. Цей пакет утримує Трастовий відділ Четвертого державного банку Детройта, звідки до тебе регулярно надходитимуть дивіденди.

– Звідки я знаю, що це правда? – загарчав Брент.

– А тобі й не треба; бо, як я вже сказав, це не твоє діло. Уже написав? Тепер ще один уступ: "Нещодавно я дізнався, що важлива бізнесова справа терміново змушує мене вирушити до Буенос-Айреса…"

– Але … Я не збираюся до Буенос-Айреса!

– Ще й як!.. Відпливаєш у суботу… Ти саме пакуєш речі, щоб виїхати до Вашингтона, де отримаєш паспорт, про який я домовився для тебе. Звідти виїдеш до Нью-Йорка, де сядеш на корабель до Віґо. …А тепер до листа: "…Не знаю, скільки часу я буду там; тому я передаю всю відповідальність за твої справи Трастовому відділу Четвертого державного банку Детройта. Містер Т. П. Рендал підтвердить це і вже невдовзі надішле тобі короткий звіт про твої фінансові справи…" А тепер додай усі приємні люб’язності, які в тебе вистачить нахабства написати жінці, пограбованій з твоєї волі, і підпиши своїм ім’ям… А також адресу на конверті.

Поки писався лист, Меррік витяг портмоне, узяв квиток на пароплав і порахував дві тисячі доларів великими купюрами.

– Ось – показав він на них, коли Брент закінчив. – Це для тебе – і забирайся геть! І якщо тобі потрібна добра порада, я пропоную тобі відмовитися від намагань стати людиною, якою ти ніколи не будеш; знайди собі нові зв’язки; нових чесних друзів; солідну роботу; забудь старе – і будь людиною!

З перекривленим лицем Брент простягнув руку, наосліп намацуючи гроші. Меррік знехтував жест. Таке кіно не було йому до душі.

– Ти ж можеш виїхати з країни, чи не так?… Я домовився про все, і проблем з паспортом не буде, хіба що тебе шукатимуть за якийсь инший злочин. Певен, що тебе не зупинять?… Ти ж нікого більше не грабував, окрім своєї сестрички, чи не так?

– Ні! Ні! … Боже … яка я негідь! – упавши в крісло, Мотні обхопив скуйовджену голову руками.

– Ти не мусиш лишатися негіддю, Бренте… Почни нове життя! Чесне! Тобі це до снаги! Я вже йду. Якщо в тебе виникнуть проблеми з від’їздом, дзвони мені. Ось моя візитівка. І, гадаю, тобі не треба нагадувати, що місіс Гадсон ніколи не повинна дізнатися про нашу невеличку оборудку.

– Хочете сказати, – промовив Брент, підводячи спантеличений погляд, – що вона не повинна знати, звідки взялися ці гроші? Що ви сподіваєтеся з цього мати?

– Це моє діло!.. Ні, думаю, що скажу тобі… тільки щоби позбавити тебе гидкої підозри, що мій обов’язок перед нею може якимось чином знеславити її… Пригадуєш історію про смерть її чоловіка?

Брент кивнув.

– Пригадуєш, що було врятовано життя юнака, коли топився доктор Гадсон?

– Так, пригадую… якийсь багатий хлопчисько… О Боже, то був ти?

– Так! Того дня моє життя було врятоване завдяки пристрою, що міг би повернути життя доктору Гадсону, якби був під рукою. І якби Гадсон жив, то ти не розтринькав би гроші місіс Гадсон. Тепер розумієш?

– І чи ж не тому ти став лікарем?? – Спитав, вибалушивши очі, Брент.

– То була б дуже добра причина… але не про це мова. Я просто хотів, щоб ти знав природу мого зацікавлення твоєю сестрою… Мені цілковито байдужа твоя думка про мене, але я волію, щоб ти не вигадував про неї дурниць!

– Отже, ти подумав, що він повернув тобі життя – щось на взір того – і ти маєш добре прожити його; це так?

– Щось таке.

Брент довго дивився угору скляним поглядом, а тоді заговорив, наче не своїм голосом.

– Боже! Я ніколи не чув чогось подібного!.. А нині ти просто подарував мені нове життя! Якби я був такою ж людиною, як і ти, то, мабуть, мав би також вдіяти щось, чи не так?

– О… не обов’язково… Дуже довго я вирішував, чи повинен робити щось сам… Я був досить непростим хлопцем, Бренте. І уникнув би цієї долі, якби міг.

– Що ти маєш на увазі, непростим?… Ти ж нічого не крав, чи не так?

– Ніколи не мав такої потреби… Мав усе… Аж занадто!.. Зіпсував силу людей! Ти мав надто мало. Думаю, що саме цим, передусім, ми й відрізняємося.

– Як думаєш, я можу… якось віддячити за те, що ти зробив для мене?

– Мабуть. Якщо, звичайно, такі речі тебе цікавлять.

– Що, наприклад?

Меррік устав і взяв своє пальто.

– Тобі доведеться здогадатися самому.

– Я хотів би знати, – серйозно мовив Брент.

– Ти справді цього хочеш? – перепитав Меррік, поклавши обидві руки на плечі Монті і зазирнувши йому просто у вічі.

– Так, понад усе в житті!

Монті видалося, що його молодий атлетичний доброчинець ніколи не прокинеться з важкої задуми, яку нагнали на нього ці слова. Він стояв, обпершись на стіл, руки глибоко в кишенях, забувши про все, що діється навколо.

– У такому разі, – мовив він повільно, – думаю, що мушу допомогти тобі. Я не хочу! Але – існує невеличкий шанс, що… Отже! Поголися і одягнися ошатно. Я буду в чекальні, коли ти зійдеш униз. Ми пообідаємо, і я розповім тобі все. Решта залежить від тебе… Подряпини варто замастити йодом… Вибач, що поранив тебе.

У таксі вони поїхали до ресторану в центрі міста. Обідній час уже минув, і, сидячи за столиком у кутку, вони могли бути певні, що їх ніхто не потривожить. Діставши пораду забути про події останніх двох годин, Монті, знову певний себе, з пильною увагою слухав хазяїна столу. Якщо він і не був добрив ґрунтом для засівання нових ідей, то тільки через те, що йому бракувало плуга й борони.

– Хочу розповісти тобі дивну історію, Бренте, про скульптора на ім’я Рандольф. Мене не здивує, що вона видасться тобі неймовірною. Уперше почувши її, я думав те саме.

Розповідь тривала довго. Наїдки приносили і відносили. За годину Монті заговорив лише одного разу.

– Він зовсім втратив розум, як гадаєш?

Вони відсунули посуд з десертом і запалили сигари.

– Безумовно, – заговорив Мерірк, – якщо ти спробуєш експериментувати з розширенням особистости завдяки особистій пожертві, то мусиш приготуватися до невдач, розчарувань та инших неприємних речей. Часто зазнаватимеш безконечних клопотів і витрат заради людини, що врешті-решт виявиться паразитом і скнарою. Тобі будуть накидати себе, брехати тобі, брехати про тебе! Ти будеш натрапляти на вияви невдячности такі мерзенні, що запаморочиться голова! Але час від часу тобі вдасться досягти успіху… і коли це станеться, ти виявиш, що тебе винагороджено за всі попередні нещастя!

Він замовк і наче поринув у спогади.

– Напевне, ти запитуєш себе, – висловив здогад Монті, – чи марно витрачаєш на мене свій час гроші.

– Щодо грошей, то, боюся, то не була ніяка пожертва. Просто хотів тебе позбутися. Але… ти маєш рацію: я справді міркую, чи вартувало втаємничувати тебе в цю теорію проєкції особистости.

– Чи міг би я спитати ще про одне: якщо я сам спроможуся на добрі діла, це допоможе тобі здобути додаткову силу особистости для власних починань?

– О, безсумнівно!

– І, якщо коли-небудь виявиться, що ти посприяв мені на шляху догори – то всі твої пожертви заради мене виявляться цілковитою втратою?

Меррік, усміхаючись, заклопотано бавився попільничкою.

– О ні!.. Рандольф був трохи одержимий, ти знаєш. Міг зламати людям шию за те, що вони розповідали про його добрі діла. Наголошував на цьому значно більше, ніж треба… Гадсон обачно застерігав тих, хто приймав його пожертву, щоб вони помовчували про це, а також вдавався до будь-яких можливих гарантій, пов’язаних зі своїми інвестиціями, щоб утаїти їх; але я не вірю, що він не вважав свої діла вартими зусиль, якщо факти просочувалися… Найважливіша риса цього процесу така: якщо тобі вдасться розширити власну особистість, то моя частка винагороди буде рівно такою, наскільки я за неї відповідальний. У процесі розширення себе ти майже неодмінно допоможеш комусь иншому піднести себе. Він, своєю чергою, наснажить инших… Якщо тобі знайома хемія, то наочним прикладом може стати процес каталізу… Розширення особистости подібне до будь-яких инших капіталовкладень. Ця річ не вгаває! Начисляються складні відсотки. Якщо ти агент, що започаткував справу, то винагорода належатиме тобі… І вона тектиме широкою рікою, коли тебе вже давно оголосять мертвими. По суті, через п’ятдесят років після смерти, ти можеш сповнитися більшого життя, якщо зважати на енергію особистости, ніж тоді, коли начебто сягнув апогею своєї сили!

– Але, якщо така людина змарнує всі твої пожертви…

Меррік знизав плечима.

– У такому разі ти переконаєшся сам, що з цього нічого не буде.

– Але ж ти спробував! Хіба це не має втішати?

– О, думаю, що це просто добра практика… Якщо ти витратиш двадцять тисяч доларів і півроку часу на буріння свердловини, а на дні буде сухо, то хіба подарують велику втіху роздуми про те, що – в будь-якому разі – ти спробував?

Коли вони розійшлися на узбіччі, Брент спитав:

– Чи можу я писати тобі час від часу, щоб розповісти про свої успіхи?

– Дуже радий… Але тобі не потрібно писати, що ти робиш для всіх инших. Це твоя справа. Просто напиши, чи цей процес дієвий – а не про те, як ти застосовував його на практиці. Зрозумів?… Успіху тобі!.. Прощавай!

Боббі пішов ночувати до Рітц-Карльтона, довго простояв у фойє біля прилавку контори "Вестерн Юніон", намагаючись скласти телеграму до Відня, відмовився від свого задуму, придбав кілька журналів і став на підойму.

Зручно загорнувшись у халат, він сів за стіл і написав:

"Дорога Меріон, я сушив собі голову над вирішенням проблеми, однак нічого не спадає на думку. Ви втратили подругу, і тепер я не бачу способу повернути її. Сьогодні я дізнався, що вона в Ніцці. Однак я не хочу, щоб ви їхали туди, шукаючи примирення, позаяк цього годі досягти, не зіпсувавши всього иншого. Вам доведеться розповісти, що в Беладжо ви були моїм агентом, який мав дізнатися, що сталося з її статками. Я домовився – спираючись на вашу розповідь – про залагодження всіх її фінансових справ. Усі її втрати відшкодовано. Однак механізм, що покликаний здійснити відновлення її майна без жодної для неї кривди, досить хисткий. Я вірю і сподіваюся, що він запрацює, однак будь-яка гайка, кинута всередину, зупинить його.

Постскриптум вашого листа глибоко засмутив мене. Вона покинула Беладжо приблизно о четвертій, як ви кажете… під зливою… занепала духом і зраджена… через тебе і мене – того, хто готовий покласти за неї своє життя! Задушливий невеликий пароплав до Комо. Мабуть, переночувала там або сіла на поїзд до Мілану… не знаючи, куди податися… і що робити далі! О Боже – чи була вона коли-небудь в жалюгіднішому становищі? Порадьтеся з Джеком з цього приводу. Запитайте його, чи бачить він якийсь рятунок. Якщо ані він, ані я не зможемо придумати плану, що допоможе тобі поспілкуватися з нею, не наражаючи на ризик усе, що ми спробували зробити для неї, то краще до неї не наближайся! Ця ситуація розпачлива, але нічого не зробиш!"

Тоді він написав листа до Гелен, якого не мав наміру надсилати, роздер його на дрібні шматочки, роздягнувся, ліг у ліжко, спробував почитати, вимкнув світло і відпружився.

Уже дуже довго він мав таку звичку – перед самим сном спробувати заглянути всередину. Коридор – як він називав його – був, звісно, простою галюцинацією, яку розвивали й заохочували його власні пошуки. І вже дуже давно він вирішив, що коридор був лише незвичайною якістю його власної уяви, розміщений де-небудь на безлюдді між затьмаренням свідомости і сном.

Йому подобалося шукати його, і, напрактикувавшись, він виробив здатність фіксувати затуманення своєї свідомости саме на тій стадії, де перебував цей цікавий фантом.

Його виразність залежала від настрою; а настрій – у тому що стосувалося до коридору – залежав від проєктів, над якими він саме працював у царині розширення особистости.

Зазвичай дуже тонкий, слабкий стовпець обнадійливого жовтого світла струменів по грубій підлозі – вона завжди виглядала так, наче вистелена кругляками. Однак це тривало лише мить. Великі двері розчинялися, і світло вливалося досередини… саме настільки, щоби живити невеличку надію.

Сьогодні ввечері – можливо, завдяки своїй новій інвестиції, великому зосередженні на ідеї, яку він прагнув пояснити Брентові, та емоційному напруженню, яке вони пережили обоє – його настрій, як виявилося, був незвичайно сприятливий для матеріялізації коридору.

Коли він наблизився до тих сірих сутінків підсвідомости, розпливчасті лінії враз почіткішали. Двері, замість того щоб відхилитися трішки, повільно, обережно розчинялися! Коридор наповнився мерехтливим сяйвом.

Після того події минали із запаморочливою швидкістю. Коридор раптом уречевився – відокремився від нього – і він туди зайшов! Страшенний стугін оглушив його. Коли сліпуче сяйво великих дверей виявилося надто болючим для обличчя, він звернув увагу на речі навпроти стіни, кліпаючи щосили, щоб призвичаїти очі до сліпучого світла.

Усі намагання пригадати опісля, що саме він побачив там, виявилися марними. Вони належали до суворо обмеженої фази підсвідомости, і їх годі було відтворити будь-инде.

У нього зосталося тільки дуже тьмяне враження, що він бачив власну лабораторію – піч, чорний комутатор, невеликі лещата, прикручені до столу. Його мініатюрна гамарня палала ясним вогнем. Біле полум’я стріляло з-під шарнірів. Безсумнівно, що саме воно було причиною стугоніння. Також у нього зостався потьмянілий спогад, що двері п’ятифутової шафки, де містилися всі пристрої, які він з такими зусиллями майстрував довгими місяцями, були розчинені навстіж… Він майже вирішив, кілька тижнів тому, розібрати їх і вивезти геть, перш ніж якийсь допитливий колега у шпиталі виявить, яка смілива річ у нього на думці і візьме його на кпини…

Отже – чував він чи спав, був при своєму розумі чи вижив з нього – але це сталося!

У найнижчій переділці була коробка з електронними лампами; але вони були розташовані не в тій черзі, як у його шафці!

Він зосередив усі свої зусилля, щоб змалювати в уяві ту ілюзорну лампову коробку, і напруження пробудило його свідомість.

Відкинувши набік постіль, він вистрибнув з ліжка, облитий потом, тремтячи так, що ледве стояв на ногах. Годину він сидів за столом, малюючи креслення ще одного експериментального плетива своїх ламп. Він не міг позбутися враження, що перебував на межі відкриття. Дивне відчуття екзальтації огорнуло його.

Механічно вдягнувшись для вулиці, він вийшов у покинутий вестибюль і помчав надвір. Він ішов миля за милею, не знаючи і не цікавлячись, куди насправді йде; ішов довгими кроками, не бачачи нічого; донесхочу насичений дивовижним досвідом, що досі приставав до нього, наче одіж… Коли благословилося на світ, він зрозумів, що опинився на поромній пристані.

Повернувшись до готелю, він викупався, поснідав і поїхав в авто до залізничної станції. Замовивши купе, ліг у ліжко і проспав без снів цілісінький день. Прокинувшись у темряві, він певний час не міг пригадати, де опинився. Тоді прийшов спогад, і широкий усміх зацвів на його лиці. Чудне відчуття сили пройняло його. Він засміявся, згадавши Рандольфа. Рандольф теж сміявся. Трава йому видавалася зеленішою; усі звуки мажорними; кожне відчуття інтенсивнішим. Він сміявся так, як сміявся Рандольф.

– І колись я вважав його божевільним!

Він сидів на краєчку полиці і пильно вдивлявся в блискучі стіни свого купе з червоного дерева, широко розплющивши очі з подиву, яким пройняло його це приємне самозаглиблення. Він засміявся.

– І колись я думав, що Гадсон божевільний!

Стукіт вагонів на стику рейок, дзенькіт ланцюгів і виття залізних коліс, що страждали на крутобокому повороті, спинили цю чарівну рапсодію. Звук власного сміху далі відлунював у його мозку. Він незграбно потер зап’ястям чоло і ковтнув повітря пересохлим горлом.

– Мій Боже! – застогнав він. – Напевне, я сходжу з розуму!