Прекрасна одержимість

XVIII

Брюс Макларен з дружиною пригощали доктора Мерріка обідом у своїй затишно вмебльованій квартирі. Була неділя, і всі троє саме повернулися з Церкви Благодати, де поява видатного молодого хірурга поряд зі священиком, у товаристві місіс Макларен, здійняла доброзичливий гул гордости й втіхи.

Недавній видатний внесок Боббі Мерріка в царині нейрохірургії широко обговорювала преса, що не надто тішило його; бо ж він, як сумлінний науковець, щиро соромився публічности. Було досить неприємно бачити, що його винахід галасливо описували журналістським жаргоном, і він не був вдячним, як того хотів би, за доброзичливі вихваляння на редакторських сторінках щоденних газет і сентиментальну писанину, яку прикрашала його біографія в дайджестах і ревю.

Звісно, це справді була диву гідна історія, що цілком вартувала передовиці на двох шпальтах. Писаки не пропускали нічого. Той факт, що доктор Меррік цілковито відмовився від дозвілля, яким міг втішатися з огляду на своє велике багатство, щоб невтомно присвятити себе найбільш складній і невдячній спеціяльності в хірургії, був замусолений до краю. Якби він негайно не відгородився від цілої команди газетярів, які не відступали від нього, то ситуація, безумовно, би ще погіршилася.

– Ви також маєте певні обов’язки перед громадськістю! – бовкнув один з них, неначе говорив до якоїсь зачарованої кінематографом дівулі, що виграла конкурс краси в "Таймс".

Навіть пригадали, що життя доктора Мерріка кілька років тому було врятоване в той самий час, коли другий славетний нейрохірург, покійний доктор Вейн Гадсон, утопився в озері Сагінак. Одна газета (жовта) широко спекулювала, чи негайне рішення молодого Мерріка вступити до медичного університету, де він навчався, щоб присвятити себе нейрохірургії, було частково зумовлене, якщо не безпосередньо спричинене, тією трагедією; але, не маючи досить подробиць, і не здатна випитати їх у нещасливого героя або його помічників, вдовольнилася тим, що кинула натяк і дозволила публіці зробити власні висновки.

Упродовж вісімнадцяти годин після того, як з’явилася новина, Боббі вирішив, що коли збитки, пов’язані з газетною популярністю, протиставити вигоді, яку він має з неї, то цифри в колонці слави вже давно мають знак мінус. Було очевидно, що нова зірка воліє бути непримітною. Його пошта була набита посланнями від набридливих прохачів усіх відомих штибів; зверненнями гаданих філантропічних організацій: від фундацій, що гарантують міжнародне порозуміння, до чудернацьких альтруїстичних рухів за збереження голубих сойок. Він отримував графоманські вірші, що вихваляли його подвиги, слізливі пісні, що славословили його і сподівалися на публікацію його коштом, солодкі любовні листи, частенько з фотографіями. Його засипали запрошеннями на обід. Він став вигнанцем, що бігає від одного пристановища до другого.

Навіть у Виндимері, де він шукав самотности у вихідні дні невдовзі після початку переслідувань, його дід гордо й багатослівно – і заради нього – приймав строго вдягнену молоду жінку, якій знадобилися деякі інтимні подробиці дитинства Боббі, щоб прикрасити журнальну статтю.

– Ах, Роберте, яка приємна несподіванка! – вигукнув старий Ніколас. Ми саме говорили про вас. Ця юна леді…

– Так, розумію, – відповів холодно Боббі. – Думаю, вона пробачить нам, якщо ми змінимо тему розмови!

– Ні, не пробачу, – хихикнула гостя.

Ніколас і гадки не мав, як поводитися в цій ситуації, але Боббі допоміг йому, покликавши Меґса.

– Скажи Стівену відвести цю леді до станції, Меґсе. Вона поспішає на поїзд о 4:16.

Щодо його колег з фаху, то їхня вдячність і щирі привітання були джерелом великої втіхи. Кожного дня надходили шанобливі панегірики від відомих людей тої самої спеціяльности, що подякували йому за безкорисливість, з якою він розповсюдив цю знахідку серед своїх колег. До нього надходили листи з усіх цивілізованих країн світу.

Тепер, коли минуло досить часу, щоб його раптова слава остудилася, Боббі боязко вийшов у світ, щоб відновити свій звичайний розклад праці та відпочинку. Він ще не звик до задивлянь, перешіптувань і поштовхів ліктем, які виокремлювали його в людних місцях; але, побачивши, що не може переховуватися вічно, як мисливська здобич, він замаскував свою поставу якомога краще і прийняв кару з удаваною байдужістю. А сьогодні навіть наважився піти до церкви.

Доктор Макларен виголосив ерудовану проповідь до великої авдиторії чудових людей – на цілу половину молодших від сорока – на тему, яка, як сподівався він, буде особливо цікава його поважному гостеві.

І справді, думка доктора Роберта Мерріка з приводу цієї проповіді, настільки заполонила розум популярного молодого проповідника, поки він готував свою промову, що він з великими труднощами утримався від використання наукової фразеології, недосяжної для прихожан – хоча, якщо йдеться про церковну авдиторію, то її інтелектуальний рівень був високим і цілком допускав це. Церква Благодати добре усвідомлювала свою модерність.

– Справді, найбільш поступова – і, по суті, єдина поступова церква у місті! – промовила місіс Сілбек свої знамениті слова, висловивши думку, що кандидатура доктора Макларена якнайкраще годиться на те, щоб поблагословити засідання Соціяльного конгресу, який запланував дискусію щодо запобігання вагітності.

– У чому? – Президент Соціяльного конгресу місіс Корделія Кунц з Ґранд-Репідс спитала сухо, постукавши по записнику невеличким вишуканим лорнетом. – Поступова в економічних, соціяльних питаннях, політичних проблемах – чи просто видає себе за останню твердиню ортодоксії?

Місіс Сілбек, трішки вражена, але анітрохи не розсерджена, відповіла, що вона не знає напевне, як далеко чи в якому напрямку Церква Благодати веде до свободи – і клацнула своїм гаманцем кілька разів – так голосно, щоб підкреслити свою відмову далі обговорювати це питання – не усвідомлюючи того, що безцеремонна позаштатна кореспондентка з півночі дійсно торкнулася вкрай болючої струни.

Однак, виявивши належну обережність, доктор Макларен в останню хвилину вирішив замінити кілька ерудованих термінів, які, остерігався він, могли виявитися неосяжними для його пастви; але, навіть з огляду на ці неохочі зміни в ім’я ясности, його промова виглядала як звернення одного вченого до другого, і люди, що вислухали її, були втішені і спантеличені цією чарівною загадковістю. Вони також запитували себе, якої думки про неї доктор Меррік, і палко гордилися своїм мудрим юним священиком.

І вони мали повне право гордитися. Прев. Брюс Макларен, доктор філософії, аж ніяк не був інтелектуальним жевжиком чи поважним балакуном з любов’ю до великих слів і жадобою здобути репутацію наукового мужа. Його освіта була бездоганна, і проповідь того дня тільки підтверджувала це.

Диякон Честер тепло потиснув руку священикові і, перекрикуючи голосисте фінальне соло органних труб, ствердив, що, на його думку, це найглибша проповідь, яку будь-коли виголошували в Церкві Благодати! Це твердження було цілковито правильне; і не був вислів "на його думку", використаний в цьому контексті, звичайним колоквіялізмом. Якби містер Честер був досконалим стилістом – а він був заможним пекарем, який випікав торти поблизу вантажної залізничної станції, не соромлячись визнавати, що кинув школу в тринадцять літ – то міг би вибрати вислів набагато витонченіший і доречніший, ніж "на його думку", щоб висловити похвалу високій освіченості, відображеній в цій гомілії. Якби на фотографічній пластині спробували зафіксувати знання містера Честера з теми, що її розглядав доктор Макларен, то її можна було б використовувати, цілком не пошкоджену, для зовсім иншої мети.

Тепла дружба між доктором Маклареном і доктором Мерріком почалася сирого березневого вечора, коли рудоволосого мандрівного проповідника привезли у Брайтвуд, непритомного й охриплого, зі страшним і небезпечним забоєм на скроневій кістці. Він був брудний, закривавлений і кволий. Тієї ночі його стан видавався важким; і єдиним спочинком, який доктор Меррік дозволяв собі, з того часу, відколи закінчив необхідне оперативне втручання о дев’ятій аж до наступного ранку о сьомій, були короткі прогулянки вгору і вниз коридором перед дверима свого важливого пацієнта, під час яких він нервово затягувався цигарками і байдуже прийняв канапки й молоко, які принесла нагору сестра о третій.

Боббі Мерріку Макларен сподобався з першої ж миті; йому припали до душі його зріст і сила, коли він лежав на операційному столі, несвідомо борючись за життя; форма його широкого чола, розріз очей, ямка на підборідді, твердість натренованого правого передпліччя, текстура шкіри, еліптичний вигин великого пальця. Усі ці речі мали неабияке значення. Якби знадобилося, то доктор Меррік написав би статтю на дві тисячі слів про характер доктора Макларена, перш ніж змусив його заговорити.

Наступного дня пацієнт сподобався йому природженим спокоєм, який виявив, коли вперше прокинулася його ще потьмарена свідомість, і він з першого погляду розібравшись у своєму становищі і, очевидно вважаючи, що воно тривало не більше дня, моментально заснув на прохання сестри, навіть не подумавши розпитувати про щось. За кілька днів він сподобався Боббі ще більше вмінням приймати кару – а її не бракувало – без здригань і невдоволення. І зрештою йому сподобався стан душі доктора Макларена, коли через тиждень після прикрої пригоди, він розповідав спокійно і без злоби про п’яного боржника, що переїхав його на хіднику.

– Мабуть, він зараз шкодує про це, – зауважив Макларен своїм глибоким басом, зм’якшеного спадковим шотландським акцентом. – У будь-якому разі, я не буду подавати до суду чи мучити себе роздумами про це.

– Який навдивовижу здоровий глузд! – зауважив доктор Меррік, у душі вирішивши більше поспілкуватися з цим чоловіком, коли той одужає і стане на ноги. Йому ніколи не випадало знайомитися з проповідником. Його досить туманне уявлення про духовенство постало з карикатур, репортерських кепкувань і сатиричних шпильок, коли цей фах неоковирно зображали на сцені та екрані. Нещодавно він погортав гидкий роман, що шпетив людей з таким покликанням. Йому не була властива свідома неприязнь до них, однак він поділяв, як видавалося, погляд нецерковного загалу на те, ким були проповідники – мовлячи лаконічно – купкою легковірів. Щодня молодого хірурга дедалі більше приваблював новий пацієнт: він тішився з його смішних зауваг, коли з’являвся привід для гумору, захоплюючись вправністю, з якою той давав відсіч доброзичливим кпинам лікарів та сестер – жартам, до яких спонукав його незвичайний гумор. Майже всі працівники Брайтвудського шпиталю зайшли нагоду відвідати його в той чи инший час упродовж одужання; і всі були одностайні в тому, що він чудовий хлопець.

Не менш щиро Брайтвудська спільнота зацікавилася місіс Макларен, що мала дивовижні карі очі і глибокі ямки на щоках, коли та прийшла, перелякана, але на диво врівноважена, за півгодини після прибуття чоловіка. Їй подзвонили, сказавши, що доктор Макларен серйозно травмований, запропонувавши приїхати негайно. Коли вона прибула, жодної істерики не було. Чи одужає доктор Макларен? Вони не можуть сказати. Ще надто рано. Він був поранений дуже і дуже сильно… Вона мужньо витримала удар, і їх вельми втішила ця мужність. Її запросили зостатися на ніч, забезпечивши всією доступною інформацією про чоловіка – доброю і поганою.

З самого початку місіс Макларен поводилася у Брайтвуді не як усі. Коли доктор Меррік повідомив пополудні, що її чоловік подає досить великі надії і має, щонайменше, однакові шанси на одужання, вона не влаштувала сцени. Лише на мить міцно заплющила очі, зітхнула полегшено і невиразно усміхнулася; але спектаклю не було. Вона змогла добре опанувати себе. Боббі полюбив її за це. Він був радий, що вона поруч. Подеколи, коли засинав її чоловік, вона читала иншим пацієнтам. Кілька разів вона надавала першу допомогу істеричним родичам, які чекали, поки тривали важливі операції. Одного дня, на запрошення доктора Пайла, вона пішла в операційну, щоб побачити "одну цікаву операцію" – однак поспіхом відпросилася з цього видовища, коли невеличка пила почала вигравати звуки, які вивертали їй нутрощі.

Загалом, в Брайтвуді панувала думка, що Макларенам "усе вийшло на добре".

Одного дня Прев. Брюс сказав доктору Мерріку, коли той сів біля його інвалідного візка з надією почути ще кілька шотландських історій:

– Друже, невдовзі я випишуся звідси, і мене трохи бентежить ваш рахунок. Прибутки мої невеликі, а теперішній баланс у банку, якщо він узагалі існує, неабияк здивує вас. Безумовно, мені відомо, якими є витрати шпиталю, і я спроможний оплатити їх. Але мені лячно запитувати про ваш гонорар, мабуть, тому що стрес не надто корисний для мене. Якщо вже зайшла мова про шотландців – то скільки ви збираєтеся взяти з мене?

– Але я хочу дещо вам запропонувати, душпастирю. Ви дали мені змогу залатати вам голову. Я дам вам нагоду допомогти моїй душі. І ми будемо квит. Кожен розрахується тим, чим може. Гаразд?

– Це вельми щедро, – пробурмотів Макларен, голосом, щонайменше під трьома додатковими рисками в басовому ключі. – Сподіваюся, ви невдовзі відвідаєте мою церкву, коли я знову стану на ноги.

– Але чи по цю винагороду мушу я йти до вашої церкви?

– Але ж я прийшов до вашої по свою, чи не так?

– Ваша правда! – мовив покірно Боббі. – Я прийду!

Виконуючи свою обіцянку, він вирушив до Церкви Благодати того милого травневого ранку, зателефонувавши Макларенам, що прийде, і прийнявши їхнє запрошення пообідати опісля разом у їхній квартирі. Бетті Макларен дуже тішилася з несподіваної нагоди відрекомендувати його багатьом своїм друзям. Вона дуже гордилася виступом Брюса з катедри. Це чудовий день… Доктор Меррік кладе дві грудки цукру чи три? П’є чай з вершками чи лимоном? І чи не здивувало його, що серед пастви стільки молоді?… Доктор Меррік кладе одну грудку. П’є чай без вершків і лимону. І хіба ж це дивно, що молодь ходить до церкви?

– О, цілком! – відповів доктор Макларен, пригощаючи гостя порцією смаковитого омлету. – Саме це дарує нам чималу втіху! Бачите, студенти, молоді бізнесмени і фахівці переросли старі традиції і жадають, як видається мені, інтелектуального ставлення до релігії. І ми намагаємося надати його.

– Я вже помітив, – сказав Боббі. – Ваша проповідь була дуже вчена; і вона їм, певен, сподобалася.

– Гаразд докторе, чи не могли б ви щиросердо розповісти мені, чим саме вона вразила вас – як ученого?

– О, я не такий уже й учений. Хірург не мусить бути вченим – просто добрим механіком.

Бетті Макларен заперечила, засміявшись.

– Та невже, докторе Мерріку! Хіба ж це можливо! Ви – не вчений? Ми не настільки дурні!

– У всякому разі ви маєте науковий світогляд – науковий підхід, – наполягав доктор Макларен. – Мабуть, ви зауважили, як сильно я намагався уникати старих заяложених богословських висловів.

– Боюся, що не зміг би розпізнати їх, – признався Боббі. – Але що поганого в старій термінології?

– Застаріла! Оманлива! Нам слід розвинути новий словник для релігії, щоб вона не відставала від инших предметів. Ми мусимо перефразувати її сучасною термінологією, як ви гадаєте? – Доктор Макларен сподівався на схвалення свого гостя.

– Мабуть, обережно згодився Боббі. – Я не знаю. Чи можуть люди більше дізнатися про релігію, змінивши назви тих речей, які в ній вагомі, мені не відомо. Мені саме спало на думку – якщо для прикладу взяти якусь аналогію – що слово "електрика" означає "бурштин". Древні знали про електрику лише те, що шматок бурштину, якщо його потерти до шовку, піднесе вгору перо. Але тепер, коли ми знаємо про неї так багато, що примушуємо її розганяти локомотиви, ніхто й не думає вигадувати нову назву. Можливо, вона викликає приємні сентиментальні почуття. Але найімовірніше, що ніхто навіть не замислюється про це. Напевне, всі заклопотані тим, як найкраще використати її.

– Гм! Це нова ідея. Отже, ви гадаєте, що фразеологія релігії не має істотного значення?

– Для мене – так, – відповів Боббі, сподіваючись, що він не надто сильно заперечив проти улюбленої теорії господаря.

– Ну, видається, що існує попит на адекватніше тлумачення богослов’я. Ми намагаємося бути не такими догматичними у своїх твердженнях і трішки чеснішими. Наприклад – гадаю, набагато чесніше щиро визнати, що Бог – це гіпотеза, замість того щоб пропонувати докази, які не витримують власної ваги.

Боббі зволікав з відповіддю, і обоє Макларенів питально дивилися на нього, примруживши очі. Безумовно, він мусить повірити в Божество як гіпотезу!.. Він спостеріг, що вони чекають.

– Боюся, що не готовий прийняти цього, – сказав він зрештою, досить боязко.

– О, докторе Мерріку, – докорила йому Бетті досить розчаровано. – Ви ж не маєте на увазі, що не вірите в Бога взагалі!

– Я хотів сказати, що не думаю про Бога як гіпотезу.

– Але ж, друже, – вигукнув Макларен, – ми ж не маємо досить твердих і надійних доказів, як ви знаєте!

– Ви не маєте? – спитав тихо Боббі. – Але їх маю я.

Дві виделки, які тримала в руках сім’я Макларенів, одночасно упали на тарілки.

– Гм… Ви маєте на увазі… докази? – запитав господар.

Боббі пошкодував тоді, що з усмішкою не погодився з теорією священика. Полеміка була йому непотрібна. Полеміка не була йому до душі. І не було їй тут місця, навіть якби був він найпрекраснішим полемістом. Навіть більше, він розумів, що не зміг би пояснити того, що називав доказами. Затинаючись, він визнав, що ті речі, які вважав достатнім доказом існування Бога, не можуть задовольнити нікого, крім нього самого. Сподіваючись у душі, що невдовзі розмова поверне в безпечнішому напрямку.

– Очевидно, що ви в аргументах виходите зі "світоладу", – висловив учену думку Макларен.

– О, мабуть, – промовив Боббі, нетерпляче махнувши рукою.

– Уся царина інституалізованої релігії, – заговорив Макларен повчально, – вимагає переоцінки! Мене лякає майбутнє Церкви, коли всі люди, яким за п’ятдесят, ляжуть у могилу! Це прийдешнє покоління, що тепер сягнуло юнацького віку, анітрохи не цікавиться організованою релігією. Так, наважуся сказати, що воно досить релігійне; але зневірене всілякими сектами; втомлене від їхніх хамських колотнеч одна з одною щодо питань, де погляд однієї людини аж ніяк не гірший від другого, і правота не може мати жодного впливу ані на віру, ані на поведінку!

– А хіба це погано? – зауважив Боббі. – Я не знав, що церкви втрачають популярність. Видається, що їх дуже багато.

– Так – надто багато! – пробурмотів Макларен. – Надто багато – і не таких, як треба! Візьміть, скажімо, таке важливе питання, як природа й місія самого творця християнства. Христос, який допомагає нам ясніше сприймати Бога, мусив бути особою, що зіткнулася з проблемами, подібними до наших, і розв’язувала їх зі знаннями і силами, до яких ми також маємо доступ – бо инакше не дав би нам жодного прикладу взагалі.

– Але церкви, переважно, намагаються пробудити інтерес до того, що він народився надприродним способом, який не має до мене жодного стосунку; перетворював воду на вино, чого не можу я; платив подать грошима, знайденими в роті риби, на що – попри свою шотландську винахідливість, я не здатен; вгамовував бурю мечем і помахом руки, коли я мушу вичерпувати з човна воду; покликав з могили чоловіка, який лежав мертвий чотири дні, коли я мушу вдовольнитися тим, що посаджу на могилі кущ троянд і тужитиму безсилий! Нам потрібен Христос, чиє служіння нам, ведучи до Бога, спирається не на розбіжності, а на нашу подібність!

– У своїй Церкві ми прагнемо проповідувати Христа, що не лише штукар – маг, який годує акр люду з пастушого кошика – але й великий пророк і чуйний приятель! Хіба ви не думаєте, що людина спроможна визнати це і далі лишатися розважливим ученим?

Боббі скористався вогнем, який запропонувала господиня, і повільно кивнув.

– Я знаю дуже мало про конфлікт між традиційною оцінкою Христа і недавньою історією. Поверхнево розглянувши це питання, я сказав би, що в цієї епохи жодна система не викликає особливих симпатій. Чи сучасна школа просто не замінює стару метафізику новою? Наше покоління цілковито мислить поняттями сили, енергії, динаміки – на які ви натрапите не в книгах, а на вимірювальних пристроях! Чому б не визнати реальности надприродної допомоги, яку ми отримуємо за встановлених умов, і заохочувати людей домагатися її?

– Це звучить так, наче ви вірите в молитву, докторе Мерріку, – пристрасно зауважила Бетті.

– Ви маєте на увазі – стояти навколішки, жадаючи отримати щось?

– Ні, набагато більше!.. Просити про це Бога!

– О, це вже залежить від ваших заслуг.

– Згода! – кивнув Макларен.

– Боюся, що не зовсім розумію вас, – додала Бетті.

– Він просто має на увазі, що коли людина не живе згідно з власними ідеалами, то марно простити в Бога схвалення й допомоги. Це очевидно.

– Ні, – сказав Боббі. – Я не те мав на увазі. Якщо вам цікаво, то я розповім.

Упродовж наступних двох годин – вони перейшли до бібліотеки за порадою Боббі, щоб мати змогу вислухати тривалу історію. – Макларени ледве наважувалися вірити своїм вухам.

Жадаючи переповісти їм всі кроки свого духовного поступу в точній послідовності, він розпочав зі студії Рандольфа. Обережно добираючи факти, щоб уникнути будь-яких власних доброчинств, здійснених відповідно до християнської теорії ревної молитви, він незворушно переповідав їм факти.

Він закінчив тим, з чого почав. Майже не сподівався, що вони повірять йому. Він не вірив і сам; його пройняла огида; інтелектуальна образа; нестямний бунт; але насправді, то був факт!

– Якою неймовірно тривіяльною, – оголосив скромно Макларен, – видається уся моя програма проповідування з огляду на такі приголомшливі можливості! Авжеж – ми намагалися навчати релігії, не знаючи, про що йде мова!

– О, мої висновки не настільки далекосяжні, – розрадив його Боббі. – Ви надихали людей критично оцінювати себе. Вони мусять стати кращими після чергових поважних роздумів про життя та обов’язок, до яких ви спонукали їх. Це етика. І етика має вирішальне значення. Та річ, про яку я розповідаю, не лежить у царині етики. Радше вона стосується до науки. Ми докладали чималих зусиль, щоби сконструювати пристрої та машини, яким би давали рух пара, електрика і сонце; але не усвідомлювали, що так само людська особистість могла би також приймати силу Найвищої Особи.

– Сьогодні я відчуваю, – сказав Макларен, – неначе не зробив нічого – абсолютно нічого!

– Аж ніяк! Ви виконували вкрай потрібну роботу з розвіювання старих забобонів; давніх недоречностей. Ваша праця не була даремною, можете бути певні! Але тільки – коли я слухав вас цього ранку, то не міг не бажати, щоб це нове тлумачення релігії, яке ви так прекрасно здатні запропонувати, може піти далі і показати, наскільки науково обґрунтована релігія. Сьогодні ви порадили нам прийняти гіпотезу еволюції. Ви сказали – і я пригадую це точно – що ми можемо пояснити все, що маємо і чим є, завдяки цій теорії… Але я не погоджуюся з вами. Можливо, наші тіла походять з якогось долюдського типу життя. Можливо, вся романтична література – це лише витончений тваринний потяг до самовідтворення. Можливо, наш мозок – це удосконалені нервові ганглії, що звикли реагувати автоматично на потребу їжі та притулку… Цього ще не довели. Там, на катедрі, ви були певні цього набагато більше, ніж мій професор біології у своїй авдиторії… Але, допускаючи фізичну еволюцію, біологія не має жодного пояснення людської особистости. Спитайте старого Гарпера, як він пояснює поривання, каяття, інтерес до свого походження, тривогу за майбутнє, і він відповість: " Я не богослов, пане! Я – біолог!"

– І, припускаю, ви натякаєте, – усміхнувся Макларен, – що моє головне завдання – пояснювати поривання, каяття, інтерес до власного походження і бажання людини зоставити слід у майбутньому, і якщо хтось запитає, що я думаю про еволюцію, то змушений буду відповісти: "Я не біолог, пане! Я богослов!"

– Щось на взір того, – погодився Боббі.

– Цікаво, чи ми, модерністи, – сказав Макларен після довгої мовчанки, – не потрапили в таку саму скруту, що й Мойсей, якому вистачало відваги вивести рабів з полону, але забракло винахідливости привести їх у край, що годуватиме їх. Ми дали їм волю; але вони досі мандрують у нетрях, невдоволені, голодні, час від часу повертаючись до язичництва й експериментуючи з усіма ексцентричними культами, шукаючи духовного еквіваленту відкинутих забобонів – инколи навіть бажаючи повернутися у старе ярмо!

– І ви не змарнуєте часу, вивівши їх, – сказав Боббі. – І не менш цікаво вести їх уперед. Вони не мають повернутися! Однак повернуться – якщо їм не покажуть щось цікавіше від нетрів, де вони блукають.

Він вийшов з їхньої оселі о четвертій, і Макларен провів його до великого автомобіля-купе, що стояв на узбіччі.

– Мерріку, – промовив він досить боязко, – чи не міг би я попросити вас наступної неділі знову прийти до моєї церкви? Я хотів би запропонувати щось конструктивніше – і хотів би дізнатися про вашу реакцію.

– Радо би прийшов, але саме в той час буду далеко в морі. Відпливаю в суботу до Франції, дорогою до Відня, щоб зустрітися з колегою. Я радо прийду, коли повернуся.

Він натиснув на стартер і могутній двигун загудів.

Макларен потис йому руку.

– Мерріку! – це хвилинку!.. Ми, модерністи, намагаємося показати, що релігія не суперечить науці. Тепер ми мусимо доводити, що релігія і є наукою! Чи не це ви мали на увазі?

– Якраз! Саме це і ніщо инше! Ви зрозуміли! Бажаю вам наснаги! Зустрінемося у вересні!