Прекрасна одержимість

XXI

Джулі Крейґ була романтичним створінням, і драма, де вона отримала роль, досить таки припала їй до смаку. То не була розлога роль з безліччю реплік, але вона майже повсякчас вимагала її присутности у вирі подій.

Яким же захватом проймало її те, що вона стала головним хранителем такої цінної таємниці. Вона вирішила оберігати її від найменшої небезпеки, поки не настане величний момент для сенсаційного оголошення.

Щодо постави доктора Ардмора того ранку, то він з такою радістю дізнався про цілковитий успіх операції юного Мерріка, що для нього не мало значення те, як його принадна пацієнтка дізнається ім’я свого добродійника. Ардмор був британцем. Йому спало на думку, що хай яке непорозуміння могло розділити цих двох цікавих молодих американців, механізм примирення тепер вже добре налагоджено. Якщо вони не зможуть досягти якогось перемир’я з огляду на цей драматичний рятунок, то заслуговують на те, щоб розійтися різними шляхами без надії на симпатію.

Донеллі, який завдяки своїй вдачі й темпераменту тепло ставився до мелодраматичних аспектів ситуації, все-таки сподівався, що упізнання Мерріка не відбудеться, поки пацієнтка не матиме досить ясного розуму, щоби пережити реальне емоційне потрясіння після такої оказії, і щиро сподівався, що зможе знайти якусь досить правдоподібну причину бути присутнім, коли це станеться.

Джулі прагла відкласти велику мить якомога на довше. Її діяльній уяві хотілося куштувати цю ситуацію потрошки; гратися з нею – як кіт з мишею; смакувати, тримати під язиком. Вона не могла помислити прикрішого розчарування, ніж прозаїчна розв’язка – тепер, коли драматичний епізод вже готовий для ідеального приголомшливого кінця! Вона здригалася від думки, що може забігти в покій, коли її ідола мучитиме нудота, що майже обов’язково трапиться з десяток разів до кінця дня. Уся ця пригода, вирішила Джулі, аж ніяк не повинна мати банального завершення, і тому присвятила себе розвиткові сюжету майже так само завзято, ніби була однією з головних дійових осіб.

Сповнена такої рішучости, вона залишила в кабінеті слівце, що хотіла би поспілкуватися з доктором Мерріком, як тільки він повернеться після сніданку й короткого сну, який пообіцяв собі. Коли надійшла звістка, що молодий американський хірург вже в будівлі, Джулі пішла нагору, щоб зустрітися з ним. Він тепло привітався з нею, сказавши, що вона дуже старанна і, запропонував відлучитися і поспати кілька годин. Він подбає про те, щоб її відпустили негайно.

Вона похитала головою.

– Мені не хочеться спати. Я зачекаю до полудня. Доктор Ардмор розповів мені, що моя пацієнтка не має знати, хто її лікує. Тому я знову наклала пов’язку на очі. Я пояснила, що кілька годин їй не можна дивитися на яскраве світло. Сподіваюся, що не вчинила нічого поганого, пане.

– Ви дуже винахідливі, – промовив Боббі, намагаючись зобразити незворушність на лиці. – Можливо, я мушу ще про щось дізнатися, перш ніж зайду туди?

Вона зарум’яніла від щирої гордости.

– Так, пане. Якщо ви не заперечуєте, я сказала їй, що позаяк вона не розмовляє вільно італійською, то я перекладатиму всі розмови з вами. І цього ранку можна запросити доктора Донеллі, коли ви будете проводити огляд. Чи ви не заперечуєте?

– Міс Крейґ, – промовив врочисто Боббі, – ви марнуєте тут свій талант. Вам належить працювати в дипломатичній службі.

– Сподіваюся, що ви не смієтеся з мене, пане… Доктор Ардмор сказав, що вона не має знати – і я не бачу жодного иншого способу, як влаштувати це.

– Ви впоралися дуже добре, – зауважив Боббі. – Я помиюся і перевдягнуся в инший халат.

Гелен виповзала з етерного заціпеніння; з сьомої години періоди притомности дедалі частішали; навіть вдячно усміхнулася, відчувши лагідність рук Джулі.

– Так рада! – пробурмотіла вона, коли Джулі запевнила її, що вона буде жива і здорова, як раніше.

– І я бачу!

Вона піднесла білу руку і кволо смикнула за край пов’язки над очима. Джулі поспішила поправити її.

– Можливо, завтра, – пообіцяла вона. – Сьогодні він хоче, щоб вони були захищені.

– Дуже добре, – мовила вона, слухняно зітхаючи, – йому, мабуть, краще знати.

Невеличка постать Джулі зіщулилася, коли зайшов доктор Меррік, вбраний в позичений хірургічний халат, у супроводі меткого Донееллі, що привітав її зливою хвали за внесок у цю щасливу подію. Вона не промовчала і застерегла, щоб він випадково не розкрив їхній секрет. Донеллі енергійно кивнув і хихикнув.

Доктор Меррік відразу підступив до столика біля ліжка, прочитав лікарняну картку і взявся перевіряти, чи останнього разу правильно виміряли пульс.

– Будь ласка, скажіть лікареві, – повільно промовила Гелен, – що пов’язка на моїх грудях надто туга. Чи не можна її зробити зручнішою?

Джулі ретельно переклала прохання швидким італійським реченням, що складалося з одного слова і двохсот складів – переважно голосних.

Побачивши, що хірургічний бандаж навколо грудей накладав Донеллі, доктор Меррік з природної увічливости дозволив колезі вирішити, чи бажає він його замінити. Відступивши назад, він мовчки дав знак доктору Донеллі, що це питання залежить від нього. Однак Донеллі гаряче запротестував, розчепіривши пальці, що шалено бажає ознайомитися з технікою свого гостя. Усвідомивши, що тепер суперечки недоречні, Боббі зняв покривало, оглянув широкий бандаж, відстебнув його, відгорнув аж до молочно-білої оксамитової шкіри, уважно обстежив знебарвлене місце переломів і фахово наклав бандаж ще раз.

– О тепер вже набагато краще, – вдячно зітхнула його пацієнтка.

Джулі сипнула цілим каскадом музичних італійських слів, і лікар буркнув, що зрозумів.

– У нього дуже ніжні руки, – пробурмотіла сонно Гелен.

– Чи мені слід це сказати йому, мадам, – запитала Джулі, поки її очі жваво вивчали його лице.

– Ні… Скажіть йому, що я вдячна за ще одну зустріч з ним.

У Боббі зненацька з’явилася необачна ідея. Неоковирною італійською фразою, яку пам’ятав ще з дитинства, він пробурмотів, що вельми радий – і, злякавшись власної відваги, підійшов до вікна, щоб виписати рецепт.

Очі Джулі уважно стежили за напіввідкритим лицем пацієнтки. Вона готувалася перекласти заувагу лікаря, але помітила, що її уста розкрилися; і нижню губу ледь прикусив рівний ряд білих зубів, а по глибоких ямочках на щоках повільно пробіг рум’янець.

Нервовими пальцями Джулі застебнула комір халата, поки її сентиментальне серденько дико стукотіло… Вона знає! – подумала Джулі… Схилившись над пацієнткою, вона промовила лагідно:

– Мабуть, ви самі зрозуміли, що сказав щойно лікар. Так чи ні?

Відповіді не було. Вона знову поринула в дрімоту. Але усмішка затрималася в неї устах, і рум’янець не сходив зі щік. Коли вони вийшли, доктор Меррік кивнув Джулі підійти до дверей і тихо прошепотів:

– Ви можете забрати з очей пов’язку, поки вона спить. Так буде зручніше.

За півгодини вона прокинулася знову. Прикипівши очима до Джулі на кілька хвилин, вона обмацала комір свого халата і витягла невеликий срібний хрестик. Міцно взявши його в обидві руки і притисши до серця, вона спитала:

– Звідки ви знали, що він мені потрібен?

– Я не знала, мадам. Ви, мабуть, мали його з самого початку.

Запала довга мовчанка.

– Коли ви одягли його мені? Я щойно його знайшла.

– Я не вдягала його, мадам.

І знову настала тиша.

Спостерігаючи, що її пацієнтка незграбно прикладає до очей краєчок покривала, Джулі поспішила дати їй хустинку; тоді обернулася і задумливо пішла до вікна.

– Ви бачили, як він це робив?

Джулі не оберталася від вікна, відповідаючи тремтливо:

– Ні, мадам. Він попросив мене піти з покою.

– Бідний… милий!

О дев’ятій годині того вечора прибула Меріон Досон, і Боббі зустрів її на вокзалі.

Прочитавши новину про трагедію, вона спромоглася відразу ж пересісти на найкращий поїзд, що прямував на захід. Її нестямну телеграму, надіслану до шпиталю ще в дорозі, передали Меррікові, який зателеграфував на поїзд, щоб розрадити її. Повідомлення вона отримала о десятій. Телеграма від нього не виглядала надто дивною, позаяк вона знала, що він, імовірно, прочитав розповідь про аварію в Парижі.

– О Боббі, – як чудово! – вигукнула вона, мало не плачучи, коли він розповів їй, що все веде до скорого одужання. – Чи можу я побачити її?

– Краще не сьогодні. Вона повеселішає вранці.

– І, гадаю, ви, двійко благословенних закоханих, вже зрозуміли, що потрібні одне одному, чи не так?

– Ну, ще ні, – сказав він, вагаючись. – Бачите, я опинився в досить ніяковому становищі, тому що виконав операцію сам. Я не бажаю користатися почуттям вдячности, яке вона може відчувати до мене. Насправді, вона взагалі не знає, що я тут.

Меріон побагровіла від обурення. Таксист стояв під відчиненими дверима, чекаючи, поки вони сядуть; але вона знехтувала цей жест і сердито зиркнула на свого земляка.

Боббі Мерріку, я вважаю, що це просто ганебно! Ви повсякчас залишали цю милу душу в невіданні і змушували її до безвідповідальности. І тут ви об’являєтеся знову з парою ваших гидких секретів! Гаразд, ми ще побачимо, чи зможете ви так використати її цього разу! Коли я стрінуся з нею вранці, то обов’язково розповім їй! Навіть не смійте думати, що я стану співучасницею ще однієї такої тайни!

Він майже не сумнівався в тому, що це таки станеться. Під час короткої поїздки до Квіриналу, де він забезпечив кімнату для неї, Боббі якомога більше розповідав про операцію, намагаючись відвернути її увагу від досади, викликаної його ставленням до Гелен.

Цього ранку я від’їжджаю до Відня, – сказав він, переконавшись, що її належно прийняли в готелі. – Доктор Донеллі може накладати пов’язки не гірше від мене. Тепер небезпека минула, і в мене немає причин залишатися; особливо тоді, коли ви так вперто бажаєте розповісти їй усе.

– Це єдина порядна річ, – відрубала уперто Меріон. – Вона має право знати… Гаразд, передайте вітання Джекові і скажіть йому, що я повернуся, коли Гелен більше не потребуватиме мене. Цікаво, чи вона мені пробачить!

– Сподіваюся, люба; але я би не плекав марних надій… Прощавайте!

Увечері він проконсультувався з Донеллі і відчув, що віддає свою пацієнтку в компетентні руки. Він зайшов до кімнати Гелени і застав її уві сні; узяв руку, потримав хвилину і вийшов, лише раз кивнувши сестрі, яка замінила Джулі. У приймальні він написав їй записку, дякуючи за виняткову "відданість та винахідливість" і додав істотну суму на знак вдячности (якою вона оплатила тримісячну відпустку у Швейцарії).

Примирення відбулося негайно і без зайвих розмов, як тільки Меріон прийшла наступного ранку. Вони розцілувалися і трохи поплакали. Джулі попросила дозволу піти і залишила їх самих.

– Гелен, люба, – прошепотіла Меріон у ту мить, коли зачинилися двері, – ти ніколи зможеш вгадати, хто зробив тобі операцію!

– О ні, можу, – повільно проказала Гелен, усміхаючись.

– Добре! Він думав, що зможе приховати це! Коли ти дізналася?

Вона засміялася, здригнувшись від болю.

– Учора він заговорив до мене по-італійськи.

– І ти впізнала голос?

– Умить.

– Він про це знає; я певна.

– Ну, мабуть, це станеться ще до вечора.

Перш ніж Меріон змогла відповісти, зайшов метушливий доктор Донеллі, ведучи за собою Джулі, і з усмішкою наблизився до ліжка.

Гелен питально зиркнула на нього.

– А хіба доктор Меррік не прийде сьогодні вранці, міс Крейґ?

Джулі похитала головою

– Він виїхав до Відня о сьомій, люба, – сказала Меріон. – Я розповіла йому, що хочу розповісти тобі про все – і він відразу зник!

– Як це скидається на нього!