Прекрасна одержимість

IV

Коли старий Ніколас устав з-за столу того суботнього вечора, він промовив, не так до свого високого сина, як до самого себе: "Який же я радий, що досі живий!"

Останні вісім років виявилися страх як нещасливими для нього. Не те щоб в нього з’явилися нові причини для горя – радше вільний час, який давав змогу усвідомити, скільки принадніших радостей життя він занедбав.

З малоліття і аж до виходу на спочинок від бізнесу, який він заснував, Мерріка поглинала пристрасть – створити велике виробництво; діло винятково важке, позаяк йому бракувало звичайного досвіду вдалих прецедентів. Для нього треба було створювати правила, але не існувало жодних взірців. То був бізнес без спадщини.

Люди, які виробляли будь-який продукт у галузі кераміки, мали за собою не один рік добрих традицій. Ткачі, чинбарі, ювеліри, мулярі; будівельники, корабельні майстри, будівничі церков; хлібороби, садівники, скотарі – ці люди могли спланувати свою економічну криву і визначати майбутню політику, спираючись на колишній досвід. Але з автомобілями було не так.

Піднесення цієї промисловости було запаморочливе, драматичне! Молода і заможна велосипедна фабрика звернула увагу на експериментальне виробництво безкінного екіпажу, непрофільного і другорядного товару. Акціонери молодого Мерріка досить скептично поставилися до підприємства, бачачи, як глузує публіка з шумливого, ненадійного, неоковирного, небезпечного бензинового візка.

Аж ось – одного дня – самохідний транспорт раптово став чимось звичайним. Але дистанція між лисоподібним еогіпусом і тягловим конем не була меншою, ніж між сморідною, крихітною, деренчливою таратайкою, з якою вперше ознайомився Ніколас Меррік, і сильним, прудким, тихим, обтічним легковиком, що був сконструйований врешті-решт.

Його еволюція була пов’язана з ризиками такими ж авантюрними, як інвестиції в Монте-Карло. Дивовижна низка революційних винаходів раз-у-раз перетрушувала бізнес, поки інвестори заломлювали руки і кричали суперечливі фрази у вуха боязких директорів. Дорогі агрегати, встановлені вчора, переробляли на металобрухт, щоби завтра замінити їх на ще дорожчі. То були дні, коли той, хто ніс увесь тягар відповідальности за таке непередбачуване підприємство, мусів усвідомити, що ця безпрецедентна індустрія вимагає цілодобової посвяти власній справі, позаяк хаотично обирала випадковий шлях, ледве уникаючи катастрофи що кілька тижнів і завертаючи за гострий ріг щодня.

Відгукнувшись на загальний галас, що пророкував велике багатство, незліченні компанії прийшли на моторний ринок, де конкуренція стала безжалісною, цинічною. На катастрофу були приречені усі, окрім кількох найхитріших, найвідважніших, найщасливіших. Меррік повною мірою пережив усі тривоги піонера, який без компаса вів довгий поїзд зляканих емігрантів через невторовану пустелю. Упродовж тридцяти років дуже мало його часу й думок уникали цього тяжкого обов’язку.

І тому, коли в сімдесят два він втомлено зліз з тигра, якого осідлав, – подія, заради якої було скликано помпезний вітальний банкет у Торговій палаті провінційного містечка Аксіон – то вже був перевтомленим старим зі статками, вартими двадцять мільйонів доларів, високим тиском і цілим стосом бентежних спогадів.

Кліф… Господи!.. Яка трагедія!.. Матір – лякливий бурий дрізд, а не жінка – померла, коли хлопцеві минуло двадцять. Ніколас майже не сумував за нею. Того року збудовано великі магазини. Хлопця він майже не бачив. Час від часу відбувалися короткі й бурхливі сімейні наради – Ніколас, свавільний і красномовний, Кліффорд, мовчазний і пихатий – але вони вели лише до більшого відчуження.

Ніхто не сказав би, що він мало старався оточити свого сина можливостями. І справді, якби цієї мети могли досягти гроші, то в Кліфа був би шанс. Ніколас завжди відганяв свої острахи цією відповіддю.

– Бог знає, що я досить стратився на нього!.. Я ж не можу його няньчити сам!

Але тепер, коли вимушена бездіяльність спонукала його до поважних роздумів, Ніколас осмислив усе, поклавши лікті на коліна, звісивши порожні руки. Старе алібі не годилося.

І не було також підстав сподіватися те, що молоде покоління зміниться на краще. Певна річ, Боббі був милим хлопцем. Ніколаса тішив його бистрий розум, чарівна усмішка, повсякчасна увага до забаганок свого діда, однак він не подавав жодних надій на успіх. Окрім факту, що він грав на піяніно як професійний артист, мав незвичайне вміння заводити й берегти дружбу і спромігся закінчити коледж, Боббі не тішив тим, що коли-небудь візьметься за щось вартісне в житті. Він питиме і гасатиме на авто, гратиме в гольф та азартні ігри, полюватиме й рибалитиме, одружиться з якоюсь дурненькою, розпусною, нафарбованою дівулею і втомиться від неї; літуватиме в Канаді, зимуватиме в Каннах, відрізатиме купони, шукатиме поради в кравця, фінансуватиме симфонічний оркестр, з’явиться на програмках кількох благочинних організацій і стане на трибуні, коли республіканський кандидат на посаду президента прибуде до міста; і, врешті-решт, його покладуть у крипту великого, голоского, готичного мавзолею поряд з марнотратником Кліффордом.

О так, час від часу проблискувала надія; звичайна фосфоресенція, якої вистачало лише, щоб зробити темряву ще густішою, коли згасав спалах.

В останній день навчання внука на випускному курсі… то було заняття в середині року, усі врочистості відкладені до актового дня… Ніколас приїхав до містечка Університету штату і пообідав зі своїм старим приятелем, деканом Хімічного факультету. Він випростався й засяяв, коли професор Ґарланд зауважив:

– Не знаю, чи тобі про це відомо, Мерріку, але твій хлопчисько має нахил до хімії.

– Правда? Поговори з ним; ти ж не відмовишся, Ґарланде? Це важитиме набагато більше – коли пролунає з твоїх уст!

Ґарланд здійснив довгий обряд змішування чаю й окропу і тільки тоді відповів:

– Хімія вимагає важкої праці, старий! А твій хлопець знає, що працювати йому не треба!

І коли обличчя Ніколаса опустилося, Ґарланд додав розрадиво:

– Не звинувачуй його. Навіщо йому одягати гумовий фартух і бабратися в гидких розчинах та отруйному смороді, коли він має змогу трохи потішитися життям.

Сьогодні увечері старий Ніколас позбувся важкого тягаря. Він не був готовий до новини про своє щастя, і хоча його душа співала, опущені плечі свідчили про важкість ноші, яку щойно скинув він. Він любляче поклав брунатну, як пергамент, руку на плече Боббі, і разом вони попрямували з їдальні до просторої бібліотеки. То була святиня старого. Від викладеної горіхом стелі і аж до самого китайського килима її стіни було вкрито стелажами з незрівнянною і невивченою класичною літературою. Пожива для розуму, яку споживав Ніколас в ті дні, переважно складалася з детективних оповідань, на диво подібних за сюжетом і стилем. Не те що Ніколасу бракувало глузду читати щось краще. Він просто втомився думати.

Вони попростували до бібліотеки, і змучений старий, зітхнувши, опустився у своє улюблене крісло. Детектив у кольористій обкладинці лежав лицем донизу на столі. Боббі узяв його, прочитав уголос заголовок і посміхнувся.

– Світла, Grandpère?

Він підніс вогник до кінчика сигари старого.

– Захопливе чтиво?

Ніколас деякий час енергійно попихкав, як пробитий ковальський міх, і відповів:

– Інспектор саме допитує кухарку, Боббі, і вона знає, що постріл пролунав точнісінько десять на дванадцяту, позаяк у той час вона завжди випускає кота.

– Ви мусите вже досить добре знати звички тієї кухарки, Grandpère. Вона ж одна і та сама, чи не так, у всіх цих оповіданнях?

– Певно що ні, сер, – заперечив Ніколас. – Остання кухарка була чоловіком!

– Боббі кортіло опинитися на самоті, і він намагався зацікавити діда художнім твором, щоб дістати нагоду утекти. Емоційне напруження минулої години, безперечно, втомило його Упевненість, яку він показав старому, була вислідом багатьох днів серйозних роздумів; і ночей також, коли він ходив кімнатою годинами, розглядаючи своє попереднє рішення у світлі будь-яких можливих контраргументів. Але тепер, коли він вибрав майбутній шлях, було б цілком чесно повідомити про це діда. І він це зробив. Він доклав свідомих зусиль, щоб уникнути драматичних моментів. Він ненавидів сцени; його виховували на них. Але старий Ніколас спізнав на своєму віку досить відчаю й тривоги, щоб його не довело до екзальтованого стану спокійне виголошення програми, покликаної виконати завдання водночас глибоко жертовне і, з погляду тривалости, безстрокове.

Після того як Боббі виговорився, кілька хвилин старий сидів, ошелешений і сповнений недовіри. Він поклав виделку. Його щелепа опустилася і підборіддя ходило вниз і вгору, неначе від тремтючого паралічу. Коли він придивлявся до хлопця через стіл, глибокі зморшки біля його рота злилися зі зморшками довкола очей, утворивши цілу низку півкіл. Він встромив вузлуваті старі пальці в білосніжну скатертину, зіпнувся на лікті і спитав скрипливим дискантом:

– Як це сталося, Роберте? Я не вірю тому, що ти щойно сказав. Повтори ще раз!

– Боббі повторював ще раз і ще раз, повільно, спокійно, переконливо. Пошрамоване обличчя старого Ніколаса сіпнулося, і він потер кутики запалих очей укритою плямами рукою.

– Ти мужній хлопець! – сказав він надірваним голосом.

А тоді, соромлячись власної слабкости, він завзято відкашлявся, розпрямив спину і повагом проголосив: "Вітаю вас, сер! Я не пригадую, коли член моєї родини ухвалював рішення більшої ваги! Нехай Бог… благословить вас!" Посвяту було виголошено з тремтінням в голосі… Цього було майже забагато, для них обох.

Майже годину опісля Боббі змальовував свої майбутні плани з такою масштабною широтою і ясністю подробиць, які можливі тільки після тривалих роздумувань про них, і старий слухав кожне слово, нетерпляче киваючи левиною головою, час від часу гупаючи кулаком по столі, щоби підкреслити своє схвалення. "Так, сер, – гукав він імпульсивно, – ви здатні на це! Ви досягнете свого! У вас воно є! Я певен!" Цей настрій нагадував про старі добрі часи, коли йому доводилося добряче погупати по столу, переконуючи директорів, що тільки радикальна й негайна зміна політики дозволить пристосуватися до нових умов, хай яким коштом.

І тепер, коли перша хвиля ентузіазму ослабла й відступила, Боббі хотів на певний час відійти від цієї теми. Він жив цією проблемою – поринав у мрії, маявся, запекло полемізував, умовляв і проклинав себе цілий місяць; і, тепер, майже дійшовши до кульмінації, був готовий відкласти цю справу на потім.

Відчувши збентеження внука, коли той стояв, граючись з прес-пап’є, Ніколас навмисне взявся шукати місце, де закінчив читати, вправно протер окуляри і всміхнувся, явно натякаючи на прощання.

– Мабуть, що мені варто піти погуляти, якщо ви хочете читати, Grandpère, – сказав Боббі.

Ніколас кивнув кілька разів; пихнув голосно, вдоволено; заглибився у своє оповідання.

Але як тільки Боббі повернув спину, він відклав книжку і дивився услід його даленіючій постаті, очима, що сяяли новою цікавістю, ще незвичною для нього. Боббі озирнувся, спинившись перед дверима, і засміявся. Ніколас схопив книжку, важко насупився над неврозумливим уривком, що саме трапився йому, і міцно затягнувся довгою сигарою.

Помінявши мешти на теніски, а смокінг – на легкий светр, Боббі відчинив двері машини і ступив на доріжку. На безхмарному небі сяяв півмісяць і кілька світляків. Він безцільно побрів шляхом, звернув на траву, поблукав уздовж вузької стежини біля трояндової альтанки, опинився між двох велетенських стовпів-близнюків, на яких стояли ворота, і попрямував до шосе. То не була якась жвава траса, а вузька, всипана жорствою автострада, що обслуговувала, здебільшого, просторі сільські садиби на західному березі озера.

Вечір був дуже тихий. Поклавши руки в кишені, похиливши голову в понурій замисленості, він байдуже ступав уперед, вибираючи довільний шлях, звикши очима до сутінків.

Він радів, що розказав дідові. Завтра він поїде до Брайтвуда і розповість Ненсі Ешфорд. Коли ці люди дізнаються про його таємницю, він матиме два сильні якорі з вітряного боку. Він надіявся, що Ненсі Ешфорд задоволено скаже: "Дуже добре! Саме того я й чекала!" – і на тому розмова скінчиться. Він не почувався аж надто добре в моменти, переповнені сентиментальности. Звісно, в розмові з Grandpère то була річ природна. Він старий чоловік і трохи м’який. Але він сподівався, що Ненсі буде розсудлива.

Боббі пройшов милю. За сотню ярдів попереду нього, на крутому згині дороги пара сліпучих фар перехилилася під незвичним кутом, який свідчив, що автомобіль сильно опустився на правий бік… У канаві, припустив він. Зненацька заревів мотор, неначе надривалися безсилі колеса. "Початківець за рулем", – міркував Боббі. Гарчання перевантаженого двигуна ще раз підтвердило безсилля водія. "От дурень", – пробурмотів він і прискорив ходу.

Очевидно, водій помітив його і, не здогадуючись про наміри незнайомця, робив останню спробу вивільнитися, поки той дійде до авто; коли він наблизився на кілька футів, двигун мало не залементував від відчаю, і велике купе затрусилося. За рулем сиділа молода жінка.

– Боже мій, панянко, – закричав Боббі, коли гам затих, – не робіть більше так!

Панянка зважила на це попередження, широко розплющивши очі, і тепер, уже зблизька, в них з цікавістю зазирнув Боббі. Вона всміхнулася, і його попередня думка про неї цілковито змінилася. Мабуть, вона не звикла їздити по м’якій жорстві; їй невідомо, наскільки вона підступна; могла бути найчудовішим водієм будь-де инде.

– Машина сіла дуже низько? – спитала вона тривожно.

Якась знадлива хрипкість у голосі жінки надавала йому незвичайного, довірливого тембру.

Боббі підійшов до кузова і подивився.

– Дуже! – оголосив він. – По маточину. Ваш диференціял загруз у землю.

Її лице збентежилося.

– Не знаю, що це таке, – визнала вона, – але так, напевне, не має бути.

– Авжеж, – мовив по-батьківськи Боббі, – набагато краще, коли він високо над дорогою.

Вона зітхнула і витерла мереживом гарячу шию.

– Думаю, що це моя вина, – гірко мовила, – я їхала досить швидко; а на тому крутому повороті просто на мене вилетів автомобіль, і його ліхтарі горіли, як прожектори. Я загальмувала, зісковзнула…

– І опинилася тут! – закінчив замість неї Боббі. – Щастя, що не перекинулася. І обійшлося без травм.

Вона оглянула його затінене лице, трохи збентежена ноткою тривоги в його голосі… Без неї було б спокійніше. Побачене не дуже бентежило її.

– Добре, що хоч кісток поламаних немає. Треба лише витягти цю машину назад на дорогу. Маєш якісь пропозиції? Я страшенно безпорадна в таких речах. Я не хочу сказати, – поспіхом додала вона, – що маю звичку з’їжджати в рів.

– Певен, що ні, – сказав підбадьорливо Боббі. – Ця жорства дуже слизька.

– Як ти гадаєш, що мені робити? – спитала вона тоном, що всю подальшу відповідальність віддавав у його руки.

Здавалося, що вона ледь прихилилася до нього. Упродовж минулих півгодини він вважав себе найбільшим одинаком і самітником на землі. Важливе рішення, яке він ухвалив, досить сильно віддалило його від звичного кола інтересів, але не придбало ще якихось нових. Ніхто ще, напевне, не прагнув товариства так відчайдушно, як він.

Він поклав коліно на край відчиненого вікна і заговорив з вигадливою повчальністю.

– У випадках на взір цих, коли мотор цілковито безсилий, зазвичай шукають допомоги. Кличуть сусідів. Вони ж, підозрюючи весь час, що їхні послуги от-от знадобляться, рано полягали спати, і їх доведеться зганяти з ліжка голосними криками й обіцянками царської винагороди. Помившись, поголившись, вдягнувшись і поснідавши, вони прийдуть, буркочи, з деркотливим трактором…

– І як тільки наготуються потягти, трос обірветься, і тоді на тракторі поїдуть до міста по другий.

– Приблизно так, – згодився Боббі.

– Твоя порада цілком зрозуміла, – сказала вона, приграючи йому. – Насамперед, потрібні сусіди. – Вона загнула одного пальця. – Але хто?

– Хто з сусідів? – обізвався Боббі, хихочучи, – чи хто до них піде?… Звісно, я охоче піду. Але, – додав він командирським голосом, – ти підеш зі мною! Я не залишу тут тебе саму в заглухлому авто!

Слова ці було вимолені спонтанно. Без сумніву, цим ненавмисне владним тоном він хотів всього-на-всього сказати, як небезпечно їй зоставатися самій на безлюдній дорозі. Але пристрасна інтонація цих слів, гадане повновладдя, яке він вклав у те своє "я не залишу тут тебе саму", навіяло їй дивне відчуття. Ніхто раніше не вдавався в розмові з нею до такого тону. Вона почувалася… наче… приворожена… зовсім трішки… тільки на маленьку дрібку; неначе перший, майже невидимий струмінь дрібного піску потік через тонесеньке горло піщаного годинника; бити на сполох було ще рано. Вона легко могла перевернути годинника, якби захотіла. У цю мить збігання піску видавалося приємним; тільки завдяки своїй новизні. Але воно не триватиме довго. Вона подбає про це. За півгодини вона і цей чудовий хлопець з характерним профілем, який немовби зійшов з якоїсь грецької монети, підуть своєю дорогою. Якщо йому до вподоби віддавати накази, то вона готова розважити його, виструнчуючись і цокаючи каблуками.

Боббі відчинив двері й подав руку. Вона взяла її без вагань і ступила на дорогу.

– А ми не забули заблокувати передачу? – запитала вона.

– Ні, – прорік Боббі, – машина нікуди не втече, поки нас не буде.

Вони обоє засміялися.

Зійшовши з траси, вони ступили на густо обсаджену кущами стежку і перетнули галявину, зарослу високою ялиною.

– Сподіваюся, ти знаєш, куди ідеш, сказала вона, коли Боббі попрямував уперед.

– Не можу цього сказати, – признався він. – Тут я ніколи не був; але думаю, що це мусить бути пряма дорога до маєтку Фостера. Без сумніву, ми зараз знайдемо один з фермерських будинків.

Дівчина продиралася крізь хащі поряд з ним, і там, де йому вистачало кроку, вона робила два – ще й на високих каблуках, не призначених для прогулянок сільськими стежками. Вівця вибігла з кущів ліворуч і нестямно помчала через дорогу, на кілька футів попереду від них. Інстинктивно дівчина схопила Боббі за рукав.

– От несподіванка!

– Ось! Бери мою руку!

Вона простягла йому свою невеличку руку, і він повів її, наче дитину. Хай як абсурдно було це визнати, але він ставився до неї, як до своєї власности; розуміючи, наскільки це необачно, вона відреагувала спонтанно. Їй здалося, що міцні пальці цього владного юнака поглинають лише найменшу мислену часточку її буття.

У думках Боббі стиснув руку сильніше; фізично він вів її, як молодшу сестру.

– З нами можуть статися всілякі пригоди, – зауважила вона. – Скажімо, ми можемо натрапити – на кубло контрафакторів!

– Контрафакторів більше немає, – засміявся Боббі. – Тепер усі промишляють контрабандою алкоголем… Більший прибуток і менше ризику.

– О, як жахливо! – заговорила пристрасно вона. – Яка ж це низька, огидна справа! Донедавна мені було байдуже до неї. Але тепер… вона загубила мого найкращого друга!

Боббі розсердився, відчувши несподіваний спалах ревности. Але чи має він право ревнувати?

– Я також маю всі підстави ненавидіти це діло, – відказав він похмуро, і сердито додав: – але, гадаю, з ним скінчено назавжди!

– О, я дуже сподіваюся! – гукнула вона, швидко вдихнувши повітря, – було би так жаль…

Її речення лишилося недомовленим, і вони обоє змовкли.

– Це вперше мені хтось каже… що було би жаль.

Отже, настав час перевернути годинника. Вона зробить це негайно… вже… але без поспіху… Хіба ж можна поступово й непомітно перевернути піскового годинника, запитувала вона себе. Мабуть, їй ще спаде на думку доречний спосіб… Тим часом… мовчанка тривала; а мовчанка, за таких обставин, її непокоїла.

– Ти знав це – навіть коли всі мовчали, чи не так?

– Я не певен. Кого це взагалі цікавить?

– Дурний же ти!.. Нікого не турбує, що ти занапастиш себе?

– Це звучало мелодраматично, чи не так?… Наче я грав сироту Енні.

– Ти ж сам цього хотів… правда? – Обережно!.. обережно!.. годинника годі перевернути, кажучи такі слова!

– Страшенно!.. Але тепер усе минулося!

– Це добре… Візьмімося міцніше?

– Вони обоє не знали, чому на мить їхні руки стислися сильніш. Здавивши пальцями її руку, він не думав про згоду; радше, про вдячність за її підбадьорення. І той швидкий її відгук був лише дружнім виявом віри в иншу людину, яка низько опустилася, але тепер рушила дорогою вгору. Але кожен з них усвідомлював – та інтуїтивно знав, що це усвідомлює инший – їхній пакт; по-чудернацьки несказанне відчуття належности… Вона забрала руку, на мить пізніше, і за мить відчула, що цього робити було не слід… Цей рух скидався на втечу після присяги. І навіть більше, він не виглядав таким невимушеним, як потрібно. Її пальці повільно висковзнули з його руки, яка хотіла якнайдовше затримати їх… Отже, вона перевернула годинника, чи не так?

– О, я бачу світло! – закричала вона, – у вікні!

Жартома вгадуючи, як їх будуть вітати, вони прискорили ходу і відразу ж постукали у двері. Фермер відчинив їм, стоячи у світлі ацетиленової лампи, що звисала зі стелі. Двійко малих дітей обійняли кожне по нозі, не приховуючи своєї цікавости.

Після коротких перемовин чоловік повернувся по кашкет, підійшов до пари надворі, сказав їм, що скоро приїде, і пішов по трактора.

Боббі не робив спроб відновити розмову, яка урвалася тої миті, коли вони побачили будинок. Однак, він узяв невеличку руку свого нового друга, коли вони верталися тією ж дорогою, і поклав її на свою. Вона віддала її, не соромлячись.

– Напевне, ти повертаєшся до коледжу, – спробував вгадати він.

– Ні, не цього року… А ти?

– О, зі мною все вирішено, – сказав Боббі зріло. – Починаю свій професійний вишкіл за кілька днів.

– Право, мабуть?

– То он що ти обрала би для мене!

Вона засміялася.

– Думаю, що мала би знати про тебе більше, перш ніж обрати для тебе фах.

– Гаразд… Якби ти була чоловіком…

– То обрала би хірургію.

– Якусь особливу спеціяльність?

– Так, – відповіла вона, не довго думаючи, – я стала би нейрохірургом.

– Як дивно!

– Чому?

– Це питання зосталося без відповіді. Гуркотливий трактор обганяв їх. Вони вже наблизилися до траси і повернулися до обговорення нагальних питань.

Після довгого маневрування фермер поставив трактор туди, де треба. Боббі сів за кермо застряглого купе, а власниця чекала на обачній відстані, поки машину витягнуть на дорогу. Це не становило труднощів, однак її рятівник, затинаючись, почав розповідати, що рульовий механізм потребує обстеження. Инколи таке навантаження негативно впливає на кермо, повідомив він. Особливих пояснень ніхто й не вимагав. Можливо, запропонував далі Боббі, вартує поїхати до села і переконатися, що все гаразд. Він радо поїде з нею, якщо вона бажає. А їй було би дуже приємно, якби він був такий добрий і сам погодився сісти за кермо. Мабуть, за таких обставин, так буде найкраще.

Вона спитала фермера про плату і заплатила більше, ніж той просив. Він неоковирно подякував, удаючи, що неохоче бере стільки. Коли вона зайшла в авто, де за кермом, як справжній власник, вже сидів Боббі, слухаючи калатання свого серця, фермер по-дружньому зауважив:

– Це дійсно лялечка, а не автомобіль! Він виглядає достоту як Паккард, у якому зазвичай приїжджав доктор Гадсон.

– О, це дійсно він, – тихо відказала дівчина. – На добраніч і дякую вам ще раз.

– Боббі Меррік машинально натис на педаль зчеплення великого купе доктора Гадсона, і вони рушили до села.

– Видається, що все гаразд, чи не так? – щасливо зауважила молода жінка в чорному, власниця великого купе, яким приїжджав сюди доктор Гадсон.

Очевидно, її новий друг не знав напевне, як він має відповідати. Його очі зосередилися на дорозі попереду, і він вхопився пальцями за кермо так міцно, що вони побіліли.

Боббі з хвилюванням відчував її присутність на сидінні поряд з собою, більше від усіх инших жінок, з якими був знайомий. Насправді вони не торкалися одне одного фізично; але вона всесильно була присутня тут.

– Усе добре, – буркнув він захрипло.

– Я все одно їду до села, – провадила далі вона. – Сподіваюся, що тамтешня аптека досі відчинена.

Очевидно, що її водій не мав жодної інформації про нічні звички аптекаря, бо не посмів висловити свою думку. Він лише натиснув сильніше на педаль газу, і могутнє авто рвонуло вперед.

– Навіть не знаю, як тобі дякувати, – мовила дівчина, трохи збентежена його мовчанкою. – Я й не знала би, що робити, якби не ти.

Боббі саме регулював важіль запалювання.

– Мені шкода, що я завдаю стільки клопоту, – додала вона стурбовано.

Він говорив повільно, наче звіддаля.

– Машина в ідеальному стані, – сказав він. – Я вийду тут. А вам ще треба заїхати в гараж.

Він рішуче натиснув на гальма, і авто різко зупинилося. Боббі відчинив ліві дверцята і вийшов.

– Але ж тепер ви за дві милі від того місця, де знайшли мене! – вигукнула вона. – Дозвольте мене підвезти вас. Будь ласка!

Він не міг дивитися їй у вічі.

– Я просто гуляв, – сказав він неуважливо. – А тому це не має значення.

Вона прошмигнула за кермо і подала свою руку. Рука її ледь тремтіла, коли він стис її пальцями. Дівчина нічого не розуміла. Чим могла вона його скривдити?

– Тоді добраніч; дуже вам вдячна! – її голос дрижав.

Він на мить затримав її руку, промовивши "добраніч" голосом, що міг означати втому, відчай чи розчарування, обернувся і пішов у темряву. Вона ввімкнула двигун. Машина поїхала вперед – повільно, обережно, несміло.

Боббі стежив за червоними ліхтарями автомобіля, поки він не зник за наступним поворотом.

Вже за годину він сидів за піяніно в склепистій вітальні у Виндимері і, поринувши в глибокі роздуми, грався з експериментальною кінцівкою Шубертової "Незавершеної симфонії".