Прекрасна одержимість

I

Останнім часом тільки й мови було в Брайтвудському шпиталі – який в обширі трьохсот миль від Детройта більше відомий як клініка Гадсона – що шеф мало не падає з ніг. Ціла споруда гула наче вулик.

Усюди, від допитливого солярію на останньому поверсі і аж до пащекуватої кухні в підвальному приміщенні, збиралися купки люду – пацієнти в інвалідних візках, сестри з незграбними тацями, худі інтерни на гумових підошвах, сиві санітари, озброєні вологими ганчірками – щоби пошепки поширити бентежну новину. Доктор Гадсон був на межі виснаження.

На межі? … Авжеж! Одна обросла подробицями історія розповідала, як у вівторок він зімлів під час операції – а це теж дуже делікатна справа – яку молодий Вотсон, його асистент, мусів закінчити самотужки. І найгірше, що вже наступного ранку він повернуся і, як зазвичай, взявся до справ.

Теревені на взір цих, хай з якою щирою заклопотаністю їх обговорювали в Брайтвуді, завдали би установі приголомшливого удару, просочившись за обкуті залізом ворота. І чутки ці було особливо важко зупинити, тому що, на лихо, вони були правдиві.

Очевидно, настала пора вдатися до відчайдушних заходів.

Доктор Малкольм Пайл, патлатий і низькобровий, другий після шефа за старшинством, фахівець з абдомінальної хірургії, про якого колеги захоплено говорили як найкращого знавця черева на захід від Аллеганських гір, щось коротко прохрипів на вухо Дженнінґсу, хвороби крові й шкіри, неодруженому літньому цинікові, якого вже не раз вигнали би зі шпиталю за колькі жартики і неприховане нахабство, якби не його знання з бактеріолоії.

Незабаром Дженнінґс кинув слівце Картеру, медицина внутрішніх органів, який саме зустрічався в залі з вухо-горло-носом Макдермотом, повідомивши звістку.

– О так, я прийду, – тривожно заговорив Макдермот, – але мені не до смаку ідея, коли працівники збираються без шефа. Скидається на зраду.

– Це ж це задля його добра, – пояснив Картер.

– Безумовно, але… йому самому відвертости ніколи не бракувало.

– Розкажи Олдрічу і Вотсону. Я зустрінуся з Ґремом і Гарпером. Мені це так само ненавидно, як і тобі, Маку, але ми не можемо допустити, щоб шеф занапастив самого себе.

З огляду на те, що завтра було Різдво, а нині субота, і вже давно минув обід, коли Пайл, добряче спізнившись, долучився до них у кабінеті завідувачки, усі восьмеро, облишивши будь-які прояви поважного всезнання, властивого лікарському такту, з прикрим серцем хотіли завершити цю неприємну справу і піти.

І коли зрештою Пайл прибіг, не надто переконливо намагаючись зобразити примирливу посмішку запізнілого, він застав їх понурими й сердитими: Картер люто достругував те, що лишилося від олівця, Олдріч шелестів сторінками лікарняного журналу, Макдермот спритно вишукував дрібки бинта на рукаві пальта, Вотсон напоказ тряс годинником біля вуха, Ґрем вистукував сердите татуювання на столі Ненсі Ешфорд, а решта сновигали туди-сюди, як голодні пантери.

– Отже, – заговорив Пайл, посадивши їх розмашистим жестом, – ви знаєте, навіщо ми тут.

– Бе-зу-мов-но, – процідив Дженнінґс. – Старого треба попередити.

– Негайно, – гаркнув Ґрем.

– Ще ж бо, – буркнув Макдермот.

– І тобі, Пайле, випадає зробити це! – Передчуваючи бурхливу відмову, Дженнінґс поспішив захистити себе від неминучого гамору, голосно стукаючи люлькою до обідця сталевої смітниці місіс Ешфорд, заняття, яке вона спостерігала з гострим інтересом.

– Чи не поквапився ти назвати його "старим", Дженнінґсе? – спитав Пайл, спрямувавши лютий, короткозорий погляд на свого шкодливого приятеля. – Він не надто старший від тебе.

Вотсон відхилився назад на задніх ніжках крісла, обережно повернув руду голову до Картера, сів поряд з ним і повільно заплющив одне око. Цікаво.

– Доктору Гадсону минуло сорок шість у травні, – зголосилася допомогти завідувачка, не підводячи погляду.

– Кому ж це знати, як не вам, – сухо поступився Дженнінґс.

Вона зустріла його грубий натяк зваженим, незворушним поглядом. І додала:

– Двадцять п’ятого травня.

– Вельми вдячний. Отже, питання з’ясовано. Попри це, він виглядав на всі сто сорок шість, коли вранці клигав з операційної, тремтливий і кволий.

– Про це також ходять чутки, – поскаржився Картер.

– Передайте це йому, докторе Пайл, – улещував Макдермот. – Скажіть, що, на нашу спільну думку, йому потрібна відпустка – і дуже довга!

Пайл пирхнув зневажливо і націлив на нього густі брови.

– Гм! Як чудово! "Скажіть йому, що, на нашу спільну думку", еге ж? Та на цю нашу спільну думку Гадсон начхає, цілковито й безцеремонно! Чи ж ви коли-небудь… – він показав кістлявим пальцем на спітнілого Макдермота, – чи ви коли-небудь мали бажання дати кілька дружніх порад доктору Вейну Гадсону, як краще залагодити його особисті справи?

Макдермот почервонів на знак заперечення, і сухий голос Пайла захрипів знову:

– Так я і думав! Це пояснює, чому ви майже без жодних емоцій радите це иншим. Бачите, мій сину, – він облишив глузливий тон і заговорив щиро, – тут ми маємо справу з оригіналом. Когось подібного годі знайти в цілому світі… у нього вдосталь цікавих коників. У психіятричній клініці – на яку незабаром перетвориться цей шпиталь, зі штатом працівників у гамівних сорочках – деякі чарівні ідіосинкразії Гадсона брутально назвали би явним психозом!

У кабінеті пані Ешфорд запала напружена тиша. Всі добре знали, що пошана Пайла до шефа близька до культу. Що ж він таки хоче сказати? І чи справді вірить, що Гадсон з’їхав з глузду?

– Але ви мусите розуміти, – хутко заговорив він далі, відчувши їхнє здивування, – що Гадсон має право на всі свої чудасії. Як на мене, то він цілком заслужив привілей водити за собою цілу зграю фантомів. Це геній, і кожен, хто полюбив генія, не знатиме щастя, якщо не буде зносити все, терпіти все, страждати довго і зоставатися добрим.

– Не як мідь бреняча, – благочестиво додав Дженнінґс.

– Якщо зайшла мова про мідь, – прохрипів Пайл, – але нехай… Ми всі знаємо, що шеф – найважливіша постать в царині нейрохірургії на цьому континенті. Але ця слава покрила його не випадково. Він трудився, як віл у ярмі. Така спеціяльність неминуче впливає на нерви; він вважає себе щасливим, якщо знизить смертність до п’ятдесяти відсотків. Якою ж буде ваша психіка, – тепер він звернувся до Дженнінґса, що посміхався примирливо, – якщо ви втратите половину своїх хворих? Дуже скоро вас покладуть у ванну з теплою водою, годуючи шприцом через ніс!

– Згадуючи психози шефа, – втрутився Макдермот, нерішуче вимовляючи небезпечне слово, – ви саме це мали на увазі, цілком буквально?

Пайл скривив губи і повільно кивнув.

– Так, буквально! Одне з його переконань – неабияк небезпечніше від цілого легіону инших, коли йдеться про теперішню дилему – пов’язане з незвичайним ставленням до страху. Він не має боятися нічого. Мусить жити понад страхом – це його слова. Почувши це белькотання, ви подумаєте, що це багата і стара невротична пані, яка невдоволена теософією і прагне опанувати багаїзм…

– Що таке багаїзм? – запитав Дженнінґс з удаваною наївністю.

– Гадсон вірить, – заговорив далі Пайл, не зважаючи на докучання, – що коли людина пригріє будь-який страх, хай який невинний і позірно безпечний – то він просотується в її мислення, руйнує особистість, віддає в рабство привиддю. Роками він так послідовно жив понад страхом – страхом упасти від втоми, страхом природної шкоди від надмірної праці, страхом нервового знесилення чи безсоння… Чи не чули ви, як він просторікує про захват від читання в ліжку до третьої ночі? … Страхом перед тією невеликою аневризмою, про яку йому добре відомо – що він жене себе учвал, шпори на чоботях, реп’яхи під сідлом, співаючи пісні свободі, до цілковитої знемоги. Однак кожен, хто застереже його, дістане доброго прочухана за таке нахабство.

Стомлений Пайл на хвилю замовк, і почалася дискусія на загальні теми. Картер ризикнув заявити, що коли така вкрай потрібна розмова з шефом вимагала дару нахабства, то чому б не послати Дженнінґса? Олдріч відповів, що зараз не час для жартів. Макдермот знову виснув кандидатуру Пайла. Ґрем гукнув: "Звісно!" Вони повідсували крісла. Пайл ударив обома великими руками по колінах, гучно ляснувши, з хрипом устав і нерадісно пообіцяв, що піде сам.

– Молодець! – похвалив його по-батьківськи Дженнінґс. – Згодом Вотсон накладе тобі шви. Останнім часом його рубці мають незвичайно високу косметичну цінність, чи не так Вотті?

Безлад, який запанував після ухваленого рішення, врятував Вотсона від прикрости вислухати обіцяну розповідь Дженнінґса про випадково почуте щебетання недавньої пацієнтки, яка повернулася, щоб висловити свою подяку. Посміливішавши після такого спасіння, він холодно сказав Дженнінґсу забиратися геть, на превелику втіху цього живого сатира, і збори розійшлися.

– Ходімо на обід, – сказав Пайл.

Коли вони повернули в коридорі за ріг, Дженнінгс просунув руку Пайлові під лікоть і прошепотів:

– Тобі теж чудово відомо, що так катує шефа. Дівчина!

– Ти маєш на увазі Джойс?

– Кого ж іще? – Дженнінгс застебнув високий комір плаща, підставивши плече під великі вхідні двері та штормовий вітер. – Звичайно, я маю на увазі Джойс. Вона зовсім відбилася від рук і з’їла йому серце й розум!

– Може й так, – Пайл обережно ставив ноги на засніжені сходинки. – Але не думаю, що нам годиться обговорювати його сімейні справи.

– Безглуздя! Уже давно минула пора для шляхетної стриманости. Гадсон от-от розіб’є на друзки свою репутацію. До речі, коли новина розлетиться, то про цілу клініку піде недобра слава. Якщо шеф карається так через дівчину, то саме слушний час щиро поговорити про неї. Вона дурне мале ледащо, якщо тобі цікава моя думка!

– Але ж твоєї думки не питатимуть. Можливо, вона справді дурне ледащо; але Гадсон вважає її божеством!

Дженнінгс дав йому рукою знак зайти в салон свого купе і почав намацувати в кишені ключі.

– Вона аж ніяк не поводила себе як божество – окрім, хіба що, Вакха – коли я востаннє бачив її.

– Де?

– У Тюїльрі, приблизно місяць тому, у товаристві восьми чи десяти галасливих гульвіс, під проводом цього юного нікчеми Мерріка – ти ж знаєш цього гулящого внука старого Мерріка. Повірте мені, вони вже були добряче під мухою.

– А ти… чи вона впізнала тебе?

– О, безумовно! Перепурхнула до нашого столика, щоби побалакати зі мною.

– Гм! Вона мусіла бути напідпитку! Я думав, що вона має неабиякі успіхи в дівочій школі у Вашингтоні… Не знав, що вона вдома.

Голосно прогрівши двигун, Дженнінгс натиснув на педаль.

– Може, її вигнали.

Глибоко в горлі Пайл захрипів від безнадії.

– Надто зле для старого Мерріка… Сіль землі; найкращий з найкращих. Він випив свою гірку чашу до дна. Ти знав Кліфа?

– Ні. Він помер. Але я чув про нього. Ледацюга, чи не так?

– Вдале визначення; і його сирота, виглядає, прямує тим самим шляхом.

– Сирота? Я думав, що матір хлопця ще живе – у Парижі чи деинде.

– Так, живе, але попри це хлопець зостався сиротою. Народився сиротою! – Пайл коротко переповів сімейну сагу Мерріків.

– Мабуть, – запропонував Дженнінгс, коли вони заїхали в клубний гараж, – ти міг би побалакати зі старим Мерріком, якщо він така добра душа, і сказати йому, що його шмаркач погано впливає на нашу дівчину.

– Пхе! – Пайл першим рушив до підойми.

– Ну, якщо така пропозиція тебе не влаштовує, то чому ти мужньо не підійдеш до молодої леді і не скажеш їй, що вона зводить свого славетного батька з розуму? Доведи їй, що тут йдеться про звичайну порядність.

– Ні, – заперечив Пайл, насадивши поперек носа окуляри, щоб вивчити меню – вона тільки висловить батькові своє обурення. А йому до вподоби, коли кожен робить своє діло – у цьому я вже мав змогу переконатися разів два чи три. Поради він воліє тримати за зубами і не дякує нікому за втручання в його справи, хай які зичливі будуть причини; і в будь-якому разі від цього не буде користи. Джойс не зможе змінитися. Вона – біологічне повернення до діда з коліна матері. Ти не знав його. Він саме завершував останню стадію кар’єри періодичного п’яниці, коли я приїхав у це місто, щойно закінчивши школу. Каммінгс був найобдарованішим хірургом-універсалом і найобдарованішим непросипним яригою в штаті Мичиган упродовж двадцяти років; одним з тих п'яничок, що три дні налигані, три тверезі. Напевне, ця дівчина позичила надто багато хромосом у старого.

– То хочеш сказати, що вона хвора на алкоголізм?

– Ну… це не зовсім гарне слово. Скажімо просто, що вона ексцентрична особа. З малечого віку навколо неї вирували бурі. Наймиліше створіння у світі, коли захоче. А згодом, наче лихий її попутав, і Гадсон мусів благати вчителів забрати її назад. І вона влаштувала йому веселеньке життя, можеш не сумніватися! А останнім часом почала пити!

– І, звісно, Гадсону про це відомо!

– Думаю, що так. Але чим він може зарадити? Вона цього й не приховує. Хай там що, але криводушність їй не властива.

Дженнінґс зітхнув.

– На лихо, вона має цю одну прикру чесноту, чи не так? Але навіть якщо так, то я не побоюся сказати, що їй слід продавати власну душу, не псуючи життя иншим. Ми мусимо переконати Гадсона взяти довгу відпустку. Він міг би забрати її з собою. Скажи це йому просто у вічі, Пайле. Будь невимовно жорстоким! Скажи йому, що це стосується нас усіх. Це мусить на нього вплинути. Я ще ніколи не бачив людини, такої чуйної до гаразду инших. Прибережи цю карту наостанок: скажи йому, якщо він не поїде ненадовго звідси, то доведе до знемоги всіх решту!

Упродовж першої півгодини їхньої зустрічі, яка відбулася в кабінеті шефа наступного вівторка, Пайл уперто наполягав на подорожі навколо світу, куди Джойс мала вирушити разом з батьком. І дійсно, ідея видавалася настільки вдалою, що він озброївся цілою підшивкою привабливої круїзної літератури. І навіть склав захопливий маршрут – Гаваї, Таїті, укулеле – Пайл був невиправним сиднем з небезпечно приглушеним бажанням вилежуватися на спині, у приємному сп’янінні, під трансекваторіяльною пальмою, прислухаючись до м’яких голосівок дорослих дітей, ще не зіпсутих цивілізацією – середземноморські країни і шість місяців приятельських бесід з німецькими фахівцями в царині мозку. Останній пункт було долучено як особливо спокусливу принаду. Гадсон часто заявляв, що колись мусить це зробити.

Шеф заклопотано слухав; намагався видаватися вдячним; пробував виглядати зацікавленим; але поки Пайл розгортав свою рекламну кампанію, великий чоловік занепокоївся, наповнив свою авторучку, розіклав папери в рівніші купки і з великим труднощами розшукав сірникову коробку. Тоді похитав головою, усміхаючись.

Ні, хай як високо він цінує Пайлову турботу, але навколо світу не поїде; принаймні не тепер. Звісно, він надто завзято брався до справи. Останнім часом в його голові вертілася думка збудувати невеличку хатинку десь на відлюдді, але не надто далеко, і бувати там з вечора п’ятниці до ранку понеділка, принаймні за доброї погоди, тинятися, рибалити, збирати рослини, читати легкі романи, спати, жити простим життям. Він вже має плани на таке місце. Скоро весна.

– А тим часом? – наполягав Пайл гризучи кінчик своєї невеличкої задертої борідки.

Гадсон підвівся, з грюкотом зачинив шухляду, закинув ногу на ріг столу, міцно склав на грудях руки і поглянув на свого радника із загадковою посмішкою.

– Тим часом?… Пайле, сподіваюся це не заб’є тобі памороки. Через тиждень я вирушаю до Філадельфії, щоб одружитися з шкільною подругою своєї доньки, міс Гелен Брент.

Пайлові очі і рот завмерли в такому комічному подиві, що посмішка Гадсона розпливлася ще більше.

І тоді всі ми троє проведемо пару місяців у Європі. Я домовився з Лейтоном, що він приходитиме з університету і візьме хворих, яким не зможе дати раду Вотсон. Вотсон чудова людина, яскраве майбутнє. Досить дивно, але я саме хотів запросити вас з цього приводу на розмову, коли сказали, що хочете мене бачити.

Пайл відкусив кінчик свіжої сигари пробурмотів якісь вітання, ще не цілковито оговтавшись, щоби вдавати ентузіязм.

– Не сумніваюся, ти вважаєш мене дурнем, Пайле.

Гадсон пройшовся з одного кінця кімнати в другий, даючи змогу своєму колезі заперечити сказане, якби він того бажав. Пайл замислено пхикнув.

– Сімнадцять років удівець, – розмислював Гадсон, напів до себе. Він зупинився в далекому кутку, щоб розкласти розсипані книжки на полиці.

– Людина назбирує безліч звичок за сімнадцять років, – він повернувся до крісла біля стола. – Виглядає, неначе січень і червень вирішили повінчатися, чи не так?

Якби Дженнінґс був на місці Пайла, то, блимнувши очима, він відповів би: "Січень! Як-як? Ви? Січень? Безглуздя, шефе! Ані одного дня пізніш від жовтня, щонайдалі!"

Пай змучено усміхнувся і пересунув сигару в другий кутик рота.

– Я придбав цю нову дорогу дружбу на початку минулого року, коли міс Брент призначили молодшим наставником моїй Джойс.

Щось подібне до чуйного братерства, яке промайнуло в ожилому зацікавленні Пайла, заохотило Гадсона відкинути рештки своєї небалакучости і розповісти все.

– Перш за все, міс Брент сирота; її батьки були поважаними мешканцями Вірджинії; найцікавішим є французьке походження матері – та сама кров, яку 1789 року пролито на гільйотині… і принаймні вигляд у неї справді галльський.

Дженнінґс, якби був тут, мав би досить сміливости, щоби підказати, хитро хихочучи: "О, то в цьому разі червень треба виправити на липень!" А тоді він би пильно стежив за обличчям шефа.

Але Пайл, який не мав ніякого діла з психоаналізом, не надавав жодної ваги тому фактові, що на думці у шефа був гаданий темперамент молодої леді.

Приблизно на День подяки, – говорив Гадсон, – міс Брент, несподівано підхопивши грип, поїхала зі школи і кілька днів жила удома. І досить їй було піти, як Джойс одного вечора вишмигнула з оселі; відвідала вечірку в центрі міста; знехтувала наш домашній розклад; прогуляла всі заняття наступного дня; бісилася, аж трусилася долівка, поки їй вичитували догану; одне слово, примудрилася заробити тимчасове відсторонення, попри те, що її поведінка – завдяки впливові міс Брент – була майже бездоганною, відколи її прийняли рік тому у вересні.

Подальша історія була досить уривчаста. Гадсон не мав схильности втаємничувати у свої прикрощі будь-кого. Пайл обачно помовчував.

– Одне слово, після повернення додому, розпочалася ціла низка несамовитих скандалів; щоночі вона ішла з дому; вилежувалася в ліжку упродовж дня; нервова, дратівлива, нерозважлива. Я не можу переповісти, Пайле, як глибоко вона травмувала мене… вона усе, що маю, ти ж знаєш.

– З розпачу я запропонував, щоб вона запросила міс Брент до нас у гості на канікули. Раніше вона двічі гостювала в нас кілька днів, і подеколи я бачився з нею під час своїх нечастих візитів до Вашингтона. Ви не повірите, але коли ця чарівна молода дівчина переступила наш поріг минулого тижня, Джойс стала новою людиною: врівноваженою, ласкавою, милою – справжньою леді!

Він замовк, збираючи докупи думки, перш ніж розповідати далі. Він мусів пояснити, як швидкий перебіг подій, коли вони сіли того дня вечеряти, великою мірою вплинув на її його рішення попросити Гелен вийти за нього; він неохоче, навіть заради правдоподібности й самовиправдання, відтворював словами спогад про цю подію. Це було так природно; так бездоганно правильно; достоту так, як і повинно бути! Він зауважив – мабуть, трохи пристрасніше, ніж цього бажав, тому що його серце переповнилося до краю – яке це щастя для нього (і для Джойс також) – що вона прийшла. "Я не можу й уявити, що ми відпустимо тебе, – мовив він; і Джойс додала гарячково: "Навіщо їй кудись іти? Тут вона щасливіша, ніж будь-де; чи не так, люба?"

Пайл поміняв місцями схрещені ноги і покашляв, нагадуючи шефові, що він досі тут.

– Та й справді, міс Брент набагато краще ведеться з нами, ніж удома. З дитинства вона жила з дядьком, старшим братом батька, гарячкуватим, скупим і не надто успішним старим адвокатом. У сім’ї не було жінок. І я маю підстави підозрювати, що її кузен, Монтґомері Брент, добрий шалапут, хоча вона й ідеалізує його понад міру; називає "братиком Монті", думає, що його зовсім не здатен зрозуміти батько та всі инші… дівчина такого штибу… стає на захист безпритульних котів, невдах, недооцінених кузенів, моєї примхливої, норовливої Джойс… і тепер, дякувати Богові – вона пообіцяла бути заодно зі мною! Думаю, що для неї це свого роду покликання. Я охоче би зачекав, поки вона закінчить університет у червні; насправді, у мене щодо цього були серйозні побоювання; але вона відразу ж відкинула цю ідею. Якщо я потребую її, то потребую тепер, сказала вона. Дай Боже, щоб усе було гаразд!

Пайл сказав, що він у це вірить; підсунувся до краю крісла; подивився на годинника; запитав, чи це таємниця.

Гадсон погладив щелепу, відвів погляд.

– Я не проти того, щоб вони знали… Поки що вистачить сказати, що я їду в Європу з донькою. – Він гарячково тер своє широке чоло. – Решту вони дізнаються в належний час. Повідом Олдрічу, Картеру та иншим, що я йду у відпустку.

– Особливе слово для місіс Ешфорд, шефе? – Пайл зупинився, тримаючи руку на клямці.

Гадсон глибоко засунув руки в кишені штанів і підійшов до вікна, дивлячись надвір.

– Я сам їй все розповім, Пайле, – відповів він, не обертаючись.

Доктор Гадсон називав своє відлюдне пристановище Флінтріджем. Було воно досить далеко від битих шляхів. Лише один акр обробленої землі призначався для обслуговування котеджу – поспіхом накреслені перед від’їздом ескізи ретельно опрацював і втілив його вірний друг, Фред Ферґюсон, найкращий архітектор міста.

То був негостинний шмат землі, ця околиця. Гострі скелі, що прямовисно падали в чорну воду (довгий марш дерев’яних східців вів до невеличкого піддашшя для човнів і прилеглого причалу) відлякували колонізаторів, відколи почало розвиватися західне узбережжя, на відстані двох миль звідти. Деформовані сосни хапалися за каміння, зітхаючи від спраги улітку, оплакуючи свою наготу взимку.

Телефону не було, і майже з самого початку Флінтрідж ніколи не знав напевне, коли його господар приїде на вихідні. Він передчував, передбачав, випікав невимовно смачні бісквіти, ловив зграї мальків для наживки і повсякчас підтримував миттєву готовність привітати великого чоловіка з рум’яним обличчям (просто відтінок шкіри надто червонястий, так би сказав йому будь-який серцевий діягност), срібно-білим волоссям, сірими очима, глибокими зморшками й експресивними руками, що красномовно свідчило про їхню незвичайну вправність.

І коли він таки приходив, то це траплялося в суботу, пізнього вечора. Тільки одного разу він привів Джойс та Гелен – незнайомці, минаючи їх, гадали, що вони обидві його доньки – але то був лише спосіб відтягти обіцяне усамітнення. А тепер відпочинок йому був потрібен понад усе; бо товариськість і чарівна гостинність його юної дружини примножили його соціяльні обов’язки в місті.

Як же легко вона призвичаїлася до його химер! Як же він гордився нею, і не стільки її екзотичною красою, як винятковістю особистого смаку і такту, з якими вона долала досить сутужні проблеми, пов’язані з безболісним і швидким входом у коло його зрілих знайомств. Його захоплювало те, що вона вибирала доречне слово, одягала найкращий костюм, інтуїтивно знала, як дати раду вечірці, не видаючись стурбованою тим, які прикрощі могли трапитися на кухні. Так, у них справді "все було гаразд" – як часто вживав він цю фразу! – невимовно краще, ніж він смів би мріяти.

Навіть жінки любили її! Спершу вони взяли її на пробу; але коли вона навіть не подумала пишатися запобіганням їхніх посивілих чоловіків, супроводжуваних розлогими лестощами, яких сподоблявся мало хто, їм таки довелося визнати, що вона ясочка.

Але, хай як приємно Гадсонові було спостерігати чимраз більшу популярність своєї дружини, доказом якої стало зростання їхньої соціяльної активности, ці нові обов’язки мало сприяли відновленню зношеної аорти, що так тривожила Пайла.

– Шеф тепер у кращому становищі – як гадаєш? – спитав Дженнінґс.

– Поки що, – згодився Пайл. – Але годі загоїти аневризму, відвідуючи пізні обіди тричі на тиждень. Боюся, що він таки зламається в один такий день.

Не так вже й рідко його колеги гості – бо ж тепер Брайтвуд принаджував не лише пацієнтів звіддаля, але й став меккою для амбіційних людей в царині нейрохірургії – поривалися усамітнитися в селі на день чи два. Вони видавалися напрочуд подібними, ці ковалі мозку з різних країв; понурі, самозаглиблені люди, здебільшого сорока – п’ятдесяти років; рідко усміхнені, незграбні у світських розмовах, досить часто схильні до певної непривітности. Гадсон волів влаштовувати з ними бесіди біля озера, позаяк їхня мова була виснажливо технічною. У всякому разі люди, які щодня чоломкаються зі Смертю, навряд чи зможуть оживити домашню вечірку.

Двоє відданих близнюків середніх літ працювали доглядачами у Флінтріджі. У той час, коли Перрі Раґлз (закостеніла нога, волосисте горло, норов ердельтер'єра) не чаклував над мотором човна масними гайковими ключами або не водив туди і сюди блешнею в окуневий сезон, він навчав невеликі клапті апатичного ґрунту по-материнськи піклуватися про іриси та петунії. У суботу, приблизно о п’ятій годині, він одягав свій другий плащ і кульгав до воріт, що стояли на дорозі уздовж вузького гребеня гори; і, відчинивши їх, відкидав невеличкі камінці зі шляху здоровою ногою.

Марта, його повненька сестра, плела вигадливі ліжники, приховувала від мовчазливого Перрі вандальські витівки зухвалого, годованого з пляшечки оленяти; мало не вмирала за парою приручених фазанів, чия здатність відповісти на її любов була такою ж слабкою, як великою була її потреба; обдряпувала свої пухкі руки, збираючи ранні ягоди, передчуваючи ту прекрасну мить, коли її пиріг похвалять повільним підморгуванням, яке вчений гість, ведучи глибоку дискусію про тайни хірургії, навіть не запримітить.

У суботу, приблизно о пів на п’яту, вкотре переконавшись, що поклала піжаму доктора на ліжко, і повернула вазу з трояндами на його шифоньєрці так, щоб найвищі красувалися найбільше, Марта ставала перед вікном у заскленій веранді, міцно притиснувши зігнуті пальці до своїх гарних зубів, палко молячись про круговерть жовтої куряви і спалах блискучого нікелю на згині урвистої дороги, яка виднілася через відкриту алею з карликових ялин.

Почувши скрегіт жорстви під важкими колесами, вона мчала до дверей і відчиняла їх навстіж, завжди сподіваючись – і ненавидячи себе за це – що доктор прийде сам, або, якщо не сам, то в супроводі другого чоловіка. Її проймало замішання, сором і ніяковість перед молодою місіс Гадсон, чия краса будила в ній спогад про одну передріздвяну екскурсію по крамничках у дев’ятирічному віці… Там була французька лялька, така прегарна, що маленьке горло Марти стислося від жадання. З її тужливих оченят зненацька ринули сльози, і вона крадькома простягла руку.

– Ні, люба, – матір попередила її. – Ти можеш дивитися на неї, але торкатися не смій.

Величавий ряд срібних кубків на широкому коминку в "мисливській кімнаті" (з приводу "мисливської кімнати" частенько любили жартувати, тому що в ній була лише одна рушниця серед усіляких инших спортивних знарядь: биток для гольфу, рибальських снастей тощо) свідчив про те, що Вейн Гадсон не менш фахово обходився з ними у грі, ніж з вельми важливішим хірургічним приладдям.

Близькі люди часто зауважували, що він володіє майже надприродною здатністю поширювати чутливість своїх розумних пальців до самих кінчиків будь-яких знарядь, що потрапляли йому в руки. Його ключка, вудка і скальпель були просякнуті нервами.

– Оце так пофортунило! – спостерігачі зазвичай зауважували, коли він заганяв гольфового м’яча в лунку довгим ударом знизу.

– Незвичайно точний здогад! – подеколи погоджувалися колеги, коли якийсь досить сміливий прогноз – скажімо, визначення точного розміщення мозкової пухлини за такими загадковими ознаками, як вигин брови, сіпання губ, постава руки уві сні чи поява недоречної фрази в буденній розмові – було підтверджено.

Серед трофеїв на коминку – оздоблених написами, які завжди вражали приїжджого колегу, що не міг надивуватися багатогранності хисту господаря – був потьмянілий водний приз з трьома ручками, який доктор Гадсон виграв у ранні дні навчання в інтернатурі, здобувши першість у запливі на милю.

– Досі плаваєте?

– Регулярно.

– Вам це до душі?

– Скажімо так, мені це корисно.

– Допомагає позбутися жиру?

– Мабуть. Але в будь-якому разі мені це корисно.

У певний момент свого візиту гість покартає атлетичного господаря за надмірну обачливість; позаяк найпомітнішим предметом умеблювання "мисливської кімнати" є не надто декоративний дихальний апарат велетенського розміру, який використовують рятівники на гамірних причалах і людних пляжах, оснащений нікельованими кисневими балонами і таємничими механічними пристосуваннями.

– Що це за річ?

Гадсон розповість йому, стисло, нехотячи.

– А навіщо воно вам?

– О, хтось може упасти вниз. Вода тут глибока.

Гість швидко зрозуміє, наважившись наполягти на своєму питанні, що доктор Гадсон не полюбляє будь-яких розмов про водні розваги. І гостя почне розбирати цікавість. Перрі Раґлс міг би пояснити, якби мав таку охоту. Одного разу у Флінтріджі здійнялася велика тривога, унизу на вузькому пірсі. Навіть Марта про це не знала. Об’явившись наступного разу, доктор Гадсон привіз дихальний апарат, і пояснив правила його застосовування нажаханому Перрі, що опісля лякався цієї речі гірше від смерти. Вона стала темним привидом, що не давав йому спокою. Одного дня, побоювався він, йому доведеться з ним експериментувати. Цей обов’язок обернувся на повсякчасну, безжальну загрозу, яка катувала його і не давала спати вночі. Того дня хірургові довелося вислухати щиру й чесну думку свого неотесаного доглядача. Ой як довго ніхто не називав Вейна Гадсона дурнем у вічі. Він прийняв це звання з гідністю.

– Може це справді так, Перрі, – відповів він серйозно. – Тобі нелегко буде дати собі раду. Але хай там як, мусиш мати на увазі, що верхній кран пропускає кисень; і якщо тобі доведеться скористатися ним, не хвилюйся надміру, щоб не забути.

Не так вже й мало світил хірургічного світу, мешканців велетенських міст, пригадали недовгі й дещо бентежні розмови про плавбу за час свого гостювання у Флінтріджі, коли одного суботнього ранку на початку серпня прочитали на першій сторінці репортаж, що доктор Вейн Гадсон, знаменитий нейрохірург з Детройта, утопився напередодні ввечері поблизу своєї літньої резиденції на озері Сагінак.

Сидячи за сніданковим столом в Сієтлі, доктор Герман Бліс зачитував приголомшливі заголовки своїй дружині, і коли вона щось співчутливо зауважила, додав:

– Не тільки трагічно, але й неабияк дивно!

Змушений пояснювати, він розповів їй про подробиці свого візиту до друга, що жив у котеджі над озером, і про важку скутість, що запанувала в їхній розмові, коли він став розпитувати про втіху, яку господар має від води.

– Ти хочеш сказати, – припустила місіс Бліс, – що перед його очима промайнуло примарне видиво долі, яка чекає на нього?

Її чоловік скривив губи і похитав головою.

– Я не надто вірю в такі теорії, – оголосив він дещо палкіше, щоб видатися переконливим.

– Але ж одного разу ти сказав мені, що доктор Гадсон – "провидця".

– Це лише гарне слівце, Ґрейс. Провидців не буває. Однак Гадсон був незвичайно чуйний; наділений винятковими психічними здібностями.

– Але чому ж він не відмовився від плавання, – допитувалася місіс Бліс, – якщо так боявся його?

– З тієї ж причини, поза всяким сумнівом. Я ще не зустрічав людини, настільки нетерпимої до звичайних людських боязней і сповненої такого пристрасного жадання позбутися будь-якої залежности від страху. Не сумніваюся, що саме ця річ мулила йому серце, і він твердо вирішив пересилити її.

– Але – якщо вживати ту саму логіку – він міг би стрибнути з урвища, якби зрозумів, що боїться його.

– Це не зовсім те саме! Тут йдеться про те, що він міг робити легко, вправно й безпечно. І зненацька, з якоїсь причини, він чомусь налякався. Можливо, то була судома… що могла повторитися. Страх пробрався в його думки… Він гордився, що здатен тішитися цілковитою свободою розуму, але раптово усвідомив, що пригрів чудовисько! І допоки його розум пускав у гості цю фобію, він тією ж мірою вже не належав собі, і тому вирішив стати на герць з супротивником. Мабуть, це пояснює все.

Газетна стаття розповіла про подальші подробиці: з огляду на неймовірний збіг обставин дихальний апарат, який доктор Гадсон тримав у своєму котеджі, знадобився на протилежному боці невеличкого озера, саме в ту трагічну мить, коли власник так потребував його.

За кілька сотень ярдів від берега, поблизу Виндимеру, батьківського маєтку, юний Роберт Меррік, що один плив на своєму паруснику, знепритомнів від удару бушпритом і впав у воду.

– Звісно, що п’яний, – обурено прокоментував доктор Бліс. – Такого не буває з тверезими людьми.

Схвильовані купальники, дізнавшись, що в котеджі Гадсона є дихальний апарат, поспішили за ним через озеро в моторному човні, і після годинних героїчних зусиль їм вдалося частково повернути молодикові свідомість. Кажуть, що він неодмінно одужає.

– Хто ж би сумнівався! Ще й як! – прохрипів Бліс.

Вважають, йшлося в репортажі, що якби вдалося відразу застосувати дихальний апарат, то життя доктора Гадсона можна було б врятувати. Доглядач, Перрі Раґлс, відразу запримітивши лихо, хутко повеслував до свого господаря, пірнув у воду і витяг його зм’якле тіло на човна. З відчаю Раґлс попрямував зі своїм знепритомнілим пасажиром до Виндимерського берега і гріб доти, доки йому вистачило снаги. Невелике судно, приваблене його знаками, поспішило туди; у човні, що дрейфував серед озера, знайшли згорбленого чоловіка, який істерично ридав над бездиханним тілом доктора Гадсона.

– Ніколи не бачив такої собачої вірности, як у старого Перрі. Думаю, що він пірнув за ним, не скинувши одежі, і навіть не подумав про свою хвору ногу.

Роберт Меррік, повідомляла далі газета, був одинаком покійного Кліффорда Мерріка і місіс Мексін Меррік, що тепер проживає в Парижі. Саме того дня він повернувся з тривалого гостювання у своєї матері, вирушивши за кордон відразу по закінченні першого семестру на останньому році навчання в університеті штату. Також його знано як внука Ніколаса Дж. Мерріка, вислуженого засновника і великого акціонера корпорації "Аксіон Мотор", разом з яким він проживає у "Виндимері".

– Сподіваюся, цей молодик здатен усвідомити, наскільки безцінна ця особа, – промовив доктор Бліс, відклавши газету, – тепер, коли йому повернули життя таким коштом!

Був ще один збіг обставин, пов’язаний з цією подією. Сільський лікар, підозрюючи, що голова Мерріка потребує фаховішого обстеження, ніж він спроможний надати, відправив його в машині швидкої допомоги до Брайтвудського шпиталю. Тоді він ще не знав, що людина, яка прославила Брайтвуд своїми операціями на мозку, не зможе прийняти юного пацієнта.

– І що, на твою думку, сказав той хлопець, – роздумувала пані Бліс, – дізнавшись, якою ціною врятоване його життя?

– Ну, – міркував понуро лікар, – спираючись на власні спостереження за такого роду блазнями, які падають у воду від удару бушпритом серед білого дня, чий батько мертвий, матір живе в Парижі, а слабий на розум дід – мільйонер пенсійного віку, я можу лише припустити, що він черкнув сірником до бильця свого ліжка і пробурмотів: "Хто ви взагалі такі!"