Прекрасна одержимість

XIX

Максина Меррік, наливаючи каву в сонячній кухоньці своєї луїзіянської квартири на бульварі Османа поблизу площі Етуаль, боязко підвела очі на свого видатного гостя, не вірячи тому, що це її син.

Його рот чомусь змінився. Обділена будь-яким талантом аналізувати характер, Максина не спромоглася розпізнати зміну, але якийсь прихований інстинкт підказував їй, що вона не просто функціональна, а органічна, структурна.

То не був аскетичний вираз, як і песимістичний; але він позбавив його юначої туги. Він вже не благав, не передчував і навіть не допитувався; він приймав. На устах не було і сліду від тугої опуклости через приписувану собі непомильність; зарозумілої випнутости самозаспокоєння; виглядало, що їх турбують лише факти, і вони навчилися бути вимогливими до них. Побачивши справжні факти, уста приймали їх, хай якіими вони були: лагідними, як травневий ранок, чи страшними, як смертний гріх.

І очі його також якось змінилися. Видавалося, що вони запали глибше, не те щоб примружувалися, але втікали від речей, які виглядали неприємно – досвідчені очі, що звикли споглядати страждання, не зостаючись байдужими. То не були втомлені чи сумні очі, то були очі, які бачили стільки, що навряд чи колись широко розкриються від подиву. Вони не стверджували цинічно, що ніхто не здатен вразити їх; однак ви розуміли, що ніщо сказане чи зроблене не здатне змусити їх кліпати від зачудування.

Руки його також змінилися; ті самі довгі, тонкі, артистичні пальці – але вони вже не торкалися боязко речей. Вони досягли рішучости, спокою, впевнености, які не приходять ціною меншою, ніж чесний, невтомний, проникливий досвід роботи з фактами – навіть якщо факти ці невимовно неприємні.

Одно слово, то були уста, очі й руки хірурга.

Рішення Боббі здобути фах не змогло приємно вразити Максину. Окрім почуття – яке вона довго і вередливо висловлювала – що він марно поневолює себе, це рішення аж ніяк не зворушувало її. Після закінчення курсу з медицини вона лише попросила його, щоб тепер, після завершення навчання, він приїхав до неї і провів з нею літо. Згодом, коли він взявся за роботу з відданістю, що межувала з монастирським аскетизмом, вона призналася сусідам, як це несправедливо – віддавати своє життя чужакам, коли матір-удова так відчайдушно потребує його. Її нечасті листи, написані пурпурним чорнилом і великими розтягнутими літерами, ридали з жалю до себе і сердитими звинуваченнями в байдужості; але подорожувала вона не менш часто, і рідко бувала сама, окрім як уві сні.

Однак, коли її увагу звернули на те – сама вона ніколи не читала журналів чи ревю – що молодий доктор Меррік з Детройта – чи це, бува, поцікавився її співбесідник, не Боббі? – зажив слави тим, що винайшов унікальний хірургічний інструмент, гордість матері не знала меж. Раптово усвідомивши, що вона, багато років тому, принесла його в жертву на вівтар служіння людству, і з великою надією чекала, коли безкорисливе зречення материнських домагань до нього набуде публічного визнання, Максина поспіхом почала пожинати плоди свого мужнього і неремстивого мучеництва, запрошуючи всіх без винятку поглянути на вогнище, де вона попеліла упродовж безкінечних днів, коли віра й надія звисали на краю прірви.

Упродовж тижня вона обходила своїх знайомих, приймаючи зі щасливими слізьми їхнє збуджене вітальне щебетання, і послала солодкаву й сентиментальну телеграму своєму синові з пристрасною подякою милосердному Богові за те, що здійснив усі її чудесні мрії, заплативши за неї чотириста п’ятдесят франків.

Цього ранку Максині бракувало з десяток років, щоб виглядати на свій вік, і почувалася вона ще більше на ті літа, ніж виглядала. Вона вже запланувала недешевий обід, який влаштує сьогодні о другій годині, коли Боббі буде тріюмфально виставлений на огляд десятку молодих старих леді – переважно добровільних вигнанок з Америки, які пережили, переросли чи перегнали своїх родичів – і стільком же модним та старомодним старим джентльменам, з сірими вусами і хмільним подихом. Вона буденно оголосила, що вони дуже улещені цим запрошенням познайомитися з його талановитим хлопчиком, і потай сподівалася, що він вже досить змужнів, щоб справдити історію про своє широке визнання. Їй не спадало на думку, що коли він повернеться до неї, то його уста, очі й руки лише звинуватять її в тому, що до п’ятдесяти шести їй не бракувало хоч дня.

Звикла грати свою роль експромтом з огляду на власні мінливі капризи, вона вирішила боротися з цією неприємною обставиною на її полі. Вона радітиме з того, що стала матір’ю лева, навіть попри той факт, що лев не дозволить їй виглядати такою грайливою, як зазвичай. Цього ранку вона приміряє собі вбрання на нову роль, і виглядатиме майже статечно.

– Ти полюбиш їх, Боббі!.. Такі ясочки! …І, Боббі, – вона піднесла пальчика і помахали ним таємниче, – я попросила свою чудесну Патрицію Лівінгстон прийти разом з матір’ю. Вона тебе зачарує!

Боббі приязно усміхнувся, сказавши, що буде радий стрітися з ними всіма, особливо тими, кого матір вважає чудовими людьми. Очевидно, що вона готувалася до цієї події, наче до коронації, і він не омине нагоди втішити її. Бог знає, як мало радости він колись міг подарувати їй. Але сьогодні він спокутує всі свої хиби і стане тим, ким вона хоче його бачити, радісно погодившись на дійство, яке, очевидно, посприяє тому, що його ослиний розум стане доконаним фактом в очах будь-якої розважливої людини, присутньої там.

Зважаючи, що воля – у цьому випадку – рівнозначна вчинкові, він згодом записав вечірку собі в заслуги; хоча й не мав змоги відвідати її.

Рішення Боббі Мерріка попросити чотиримісячну відпустку ґрунтувалося, очевидно, на тривалому переписуванні з доктором Емілем Арнштадтом з Відня. Арнштадт довго працював над проєктом припікання крововиливів, перш ніж було оголошено про винахід Мерріка. Він негайно звернувся про повну інформацію про нього, яку йому було надіслано негайно і з великою радістю. Тоді між ними зародилася тепла приязнь, яка спонукала Арнштадта палко сподіватися, що доктор Меррік приїде до Відня на неспішну конференцію, присвячену їхнім спільним інтересам.

– Ми можемо багато навчитися один в одного, – писав Арнштадт. – Це добре, що ми зустрілися.

На шальках терезів поруч із захопливою пропозицією Арнштадта лежав настирливий лист від Джека Досона, що схилявся на коліна в мольбі.

"То не така вже й дрібниця, кажу тобі, дістати запрошення на конференцію з Арнштадтом! Ти мусиш приїхати. Це наказ! Ти мусиш приїхати заради мене! Ти мусиш зрозуміти, що я ніколи не вважав заслуженою винагороду, яку ти підкинув мені. Не слід було цього робити. Звісно, як виявилося тепер, у тебе є й набагато вагоміші досягнення, ніж самотужки написаний екзамен для старого Еплтона, за який ти цілком справедливо заробив хурму. Я ніколи не мав ілюзій, старий друже, що ти цілком заслужив на першу відзнаку і цей приз. Ти передав їх мені, тому що, на твою думку, я потребував їх більше. Мені ніколи це не було до вподоби. Але тепер, коли Арнштадт бажає дати тобі таку честь, не відмовляйся. Запевняю тебе, я почуватимуся набагато краще!"

Але ці напористі запрошення до Відня не були головною причиною, чому Боббі Меррік вирішив провести літо в Європі. Реальна спонука, змушений визнати він, крилася в тому факті, що Гелен Гадсон вела невеличку групу туристів через Італію і Францію. Він мав надію зустрітися з нею. Вона перешкоджала його праці, тривожачи сон, викликаючи неспокій, забудькуватість, неувагу. Хай як вона ставилася до нього, він мусить побачити її ще раз, хоча б заради того, щоб позбутися того жахливого останнього спогаду про неї, що катував, ганьбив і завдавав болю своїм ненавмисним нахабством. Спроба досягти якогось примирення доконче потрібна. Він визнав остаточно втрату ілюзій і більше не плекав надії, що колись міг би відновити стосунки з Гелен; але цілком вартувало вирушити в таку путь, щоби побачити її – навіть якщо вона буде обурена, байдужа чи зневажна. Він якось мусить позбутися того невідступного її образу, скривдженої і приниженої.

Він стежив за її переїздами завдяки Джойс, яка цілком добровільно розповіла найважливіші факти про раптовий від’їзд Гелен з Детройта наступного ранку після моторошної театральної вечірки. Очевидно, що Джойс не була втаємничена в те – і, не менш очевидно, дуже хотіла знати – які справи спонукали її молоду мачуху вирушити до Брайтвуда того зимового дня. Видається, що подумки Джойс неминуче пов’язала ту подію з раптовим від’їздом Гелен до Нью-Йорка наступного ранку через якусь важливу справу.

Не маючи змоги по-справжньому вплинути на нього, Джойс розпитувала про ці події наполегливо, вигадливо, відчайдушно; але отримала невелику плату за новину, яку запропонувала як приманку.

Чому саме Гелен Гадсон так сильно хотіла чи потребувала працювати туристичним агентом в Бюро подорожей Бімонда і Ґрейсона, Джойс не могла уявити. Це не було подібно до неї. Вона ненавиділа рутину. Вона не звикла виконувати накази чи дотримуватися розкладу. Вона була така ж практична, як перська кішка на оксамитовій подушці.

Боббі довелося вислуховувати цього силу-силенну, дивуючись з власного терпіння, хоча й чесно визнаючи, що якби Джойс не була така багатослівна з власної згоди, він мусів би підштовхнути її до цього.

Він був вельми вдячний їй за дар балакучости того дня, коли вона розповіла йому, що Гелен готується виїхати з нью-йоркського офісу до Шербурга, як провідниця невеликої груп осіб.

– Джойс набридає тобі, Боббі? – запитала Ненсі Ешфорд одного дня зі своєю турботливою прямотою.

– О ні, аж ніяк! – відповів він, почуваючись трішки дурним.

– Так я й думала!.. Їй саме запропонували цікаву посаду домашнього працівника у Лізі захисту дітей і юнацтва. Я мушу наполягти, щоб вона погодилася на неї.

Після належних умовлянь, Джойс погодилася піти на нову роботу. У свій останній день у Брайтвуді вона зупинила його, коли він ішов зі шпиталю о п’ятій.

– Я більше не бачитиму тебе, – сказала вона. – Я йду, ти ж знаєш, чи не так?

– Ну, це дійсно правда, – відповів він, наче це не спадало йому на думку раніш. – Ти будеш мати доволі клопотів і знаєш, як у мене тут зв’язані руки. Дуже сподіваюся, що нова робота сподобається тобі. Ти обов’язково розкажеш нам, Джойс, як добре змогла впоратися з нею.

– Ти не міг би час від часу приходити і бачитися зі мною? Мені буде страшенно самотньо.

Було очевидно, як нелегко їй далися ці слова. Вона натужно вимовляла їх.

– О, я ж не їду нікуди… Один як палець… Робота просто немилосердна. Сподіваюся, що матиму трохи більше часу для…

Вона засміялася, нервово, безрадісно.

– Більше нічого не говори, Боббі. Очевидно, що ти просто не хочеш… Прощавай! Напевне, я довго не бачитиму тебе.

Він узяв її холодну руку і повторив добрі побажання. Цей епізод залишив неприємні почуття. Очевидно, що ситуація була вкрай ніякова. Можливо, якщо якимось чином підбадьорити старого Томмі, то вона могла би й подарувати йому ще один шанс. Це варто обміркувати.

Прибувши до Нью-Йорка того п’ятничного ранку двадцять першого травня – він відпливав на "Маджестику" наступного дня о четвертій – Боббі розшукав свого давнього приятеля і був вкрай вражений, наскільки той змінився. Томмі був обдертий, засмальцований, млявий, з клаптями неголеної щетини під щелепою… Не дивно, що Джойс шукала собі якихось инших занять, замість того щоб бігати за Томмі.

Вони пообідали разом і героїчно спробували відновити в розмові давно втрачений студентський дух, однак зробити це було нелегко. Надто багато води втекло з того часу… І надто мало черпав її Томмі.

– Подеколи… – Мастерсон потайки заховав брудну чохлу своєї сорочки під рукав плаща, намагаючись впоратися з дрижачою рукою, що тримала ложку… – Подеколи, я маю бажання покласти всьому край. І якби не був таким страшним боягузом, то давно би наважився на це.

І тоді, коли з’явилося безперечне визнання, Боббі взявся до діла. Мастерсон належав до артистичного типу людей, що потребували повсякчасного підбадьорення й лестощів. Його не можна було надміру обтяжувати. Томмі завжди мав майже нескінченну здатність всотувати компліменти, славу і хвалу. Безсумнівно, що Джойс могла би тримати чоловіка в шорах, якби була не така ощадна, коли уділяла належний йому пайок амвросії. А він зголоднів уже давно. Боббі годував його солодкими цукерками лестощів цілісінький день і покинув захмелілим від радощів опівночі – майже таким п’яним, як раніше від віскі. Він піднесеться духом, і покаже їм, їй Богу, що в нього зостався ще порох! Тимчасово він був у депресії, але – як сказав Боббі – цього і слід зазвичай чекати від будь-якої людини, обдарованої такою чуйною і творчою уявою! І він стільки п’є, однак може перестати. І він перестане! Голову дасть відрубати! Йому урвався терпець!.. І багато такого иншого.

Перш ніж він заснув, Боббі надіслав телеграму до Ненсі.

У неділю вдень, коли він заснув у своєму шезлонзі, його збудили і попросили підтвердити одержання радіограми. Він вдоволено усміхнувся.

– Патриція чудово малює – продовжила Максина, передаючи Боббі його горня.

– Та невже?

– Батиком.

Очі Боббі байдуже блукали по заголовках першої сторінки "Ле Матен" під ліктем.

– Якісь новини?

– Ні… Але – що це? семеро американців травмовані в залізничній аварії неподалік… О мій Боже!

Максина поспішила услід за ним, коли він помчав з кімнати щоб викликати таксі. Упродовж наступних кількох хвилин, поки він нестямно кидав найпотрібніші речі в сумку, вона не відступала від нього, витягуючи уривки фраз… Жахлива пригода… мій найкращий друг… мушу їхати… страшенно шкода… Ні!.. Ні!.. Мушу йти – негайно!

– Але – Боббі!.. Моя вечірка!.. Ти ж не зможеш мені такого заподіяти!.. Будь розважливий!.. Ти ж можеш вирушити увечері, нічого не станеться!.. О, я думаю, що це просто надто жорстоко – надто жорстоко!

Він не слухав її… Обід?… Сміховинно!.. Він поцілував її вологе лице й побіг… Не було часу на повільну автоматичну підойму. Він помчав униз сходами.

Зазвичай оглушливе ревіння пропелерів доводило його до відчаю; потроху згризало нерви. Сьогодні він майже не помічав гуркоту. Він не бачив нічого дорогою до летовища Ле-Бурже, і так само байдужим був йому даленіючий краєвид, коли П’єр Лоде спрямував угору ніс свого повітряного судна і стрімко піднісся до хмар, виконуючи, як він хвалився того дня, рекордний політ з Парижу до Рима.

Боббі досі стискав газету в руці; це не було потрібно, тому що він пам’ятав майже кожне слово… Учора пізно ввечері експрес Неаполь – Рим… розбився поблизу Чампіно… розімкнутий перемикач… місіс Гелен Гадсон, провідниця гурту туристів… смертельно травмована… переведена до Англійського шпиталю на Віа Номентана в Римі.

Він пригадав те місце… невеличкий шпиталь… Ардмор… добрий чоловік… головний лікар… спеціяліст з горла. Він знав його.

Повільно ішов час. Подеколи напруження відступало, і він, кволий, лягав на подушки, запитуючи себе, якою мірою його дрижання спричинене двигтінням повітряного судна. Тоді його проймала тривога, висушуючи горло, викликаючи нудоту.

Дорозі не було кінця. Видавалося, що так само довго їхати з черепашою швидкістю тридцять миль на годину від летовища до шпиталю.

Таксі завернуло у лікарняні ворота і сповільнило рух, виїхавши на покриту жорствою доріжку з густим живоплотом. Воно спинилося під дашком. Він не запам’ятав те місце таким понурим, мовчазним, зловісним, яким воно видавалося нині. Він міркував, чи саме таким виглядав Брайтвуд людям, які приходили, стривожені, підупалі духом, щоби запитати, чи дихають ще їхні любі.