Прекрасна одержимість

VII

О першій годині ночі на День подяки молодий Меррік розв’язав загадку, якій присвятив майже весь свій вільний час за цілих два місяці.

Лише тиждень попрацювавши над нею, він написав до Ненсі Ешфорд:

"Коли засяє світло, то воно не буде схожим на світанок у долині. Така справа не спиниться на півдорозі. Або ви прочитаєте все, легко і зрозуміло; або не розберете і слова!"

Коли опівдні у середу почався відпочинок з нагоди Дня подяки, Боббі вирішив присвятити короткі вакації закодованому журналу. Цей час цілком годився для такої мети. Різних відволікань та зволікань буде якнайменше, бо як тільки пролунав обідній свисток, студентська околиця збезлюдніла так, наче її попередили про епідемію чорної чуми. Також він попередньо пообіцяв повечеряти разом з старим Ніколасом у День подяки, "за умови, що я вирішу проблему, з якою важливо впоратися негайно".

Цілий суботній ранок він проводив один марний експеримент за иншим, і більшість з них була лише різновидом випробуваних схем. Його дратувало те, що, видавалося, він не здатен цілковито зосередитися. Тепер він міг сидіти за столом з годину, гострячи олівці і скляним поглядом вивчаючи глумливий рукопис. Або упасти на ліжко, спираючись на зболілий лікоть, і розставляти літери в стовпці, використовуючи різноманітні чудернацькі послідовності.

Забувши про змарнований час, власні невигоди і потребу фізичних вправ, він далі креслив діяграми і рвав папір. Настала ніч, і він увімкнув світло. Північ застала його дуже втомленим, а мозок працював механічно, ліниво. Він постукав по зубах олівцем і поринув у мрії, усупереч власній волі. Він навіть подумки вирушив у коротку пішу прогулянку уздовж траси на північ від Виндимеру і допоміг автомобілісту, якого спіткало лихо. Нетерпляче опанувавши себе, він знову взявся за свої безконечні діяграми.

А тоді йому на думку спала свіжа ідея. Те, чого ще не пробував. Він написав перші кілька слів хитромудрого рукопису, цілковито ігноруючи проміжки між ними. (Він вже давно привчився писати текст великими літерами, гадаючи, що це спростить розпізнання слів.

Далі він розбив надвоє те, що, очевидно, було першим реченням, у тому місці, де грецька літера µ вказувала на половину фрази, і записав другу частину безпосередньо під першою:

Ч Т Ч В А А Т Б С О М Р Г М

И А У В Ж Ю Е Е В Ї Д У О

І просто з чистої примхи він написав ті самі рядки ще раз, відступивши на один пропуск від лівого поля.

Ч Т Ч В А А Т Б С О М Р Г М

И А У В Ж Ю Е Е В Ї Д У О

Цілих п’ять хвилин дивився він на це сполучення, поки рядки не затьмарилися і злилися. І зненацька його серце застукотіло. Олівець дрижав, коли він поспіхом переписав літери, склавши докупи рядки:

ЧИТАЧУВВАЖАЮТЕБЕСВОЇМДРУГОМ

– Вдалося!

Закричав він голосно; засміявся нестямно, майже істерично. Як же до сміхоти просто це було – тепер, коли він знайшов відповідь. Упродовж п’яти хвилин гарячкового переписування і складання він розшифрував коротке послання на першій сторінці:

ЧИТАЧУ ВВАЖАЮ ТЕБЕ СВОЇМ ДРУГОМ І ХВАЛЮ ЗА ТЕРПЛЯЧІСТЬ ПІСЛЯ ТОГО ЯК ТИ ЗМІГ ПРОЧИТАТИ ЦЮ КНИГУ ТАКОЖ ТИ МАЄШ ПРАВО ПОСІДАТИ ЇЇ ПРИЧИНИ ВЖИВАТИ ШИФР СТАНУТЬ ЯСНІ КОЛИ ЧИТАТИМЕШ ДАЛІ

Після того як відступило довге напруження, Боббі раптом усвідомив, що голодний як вовк. Він одягався з широкою усмішкою самовдоволености на лиці. Як добре досягати перемоги! Ставши перед дзеркалом, щоб зав’язати шарф, він поглядав на невелику чорну книжку на столі, як гладіатор, що озирає поваленого супротивника.

Він вийшов під жалючий льодяний дощ і, збадьорений його тонізуючим впливом, розпростав плечі, видовжив крок, вдихнув на повні груди, заспівав Марсельєзу і помаршував під неї, розмахуючи з переможною недбалістю довгими руками.

Лише за один квартал від станції Мічиґан-Сентрал був невеликий трактир, де такий собі Тоні шинкарював цілу ніч. Тоні мав усі типові риси недбалого дрібного крамаря, ерудованого цирульника, любомудрого шевця чи колоритного власника ресторації, без яких не обходилося жодне університетське містечко, де, завдяки своїм дивацтвам, поєднаним зі щирою цікавістю до студентських атлетичних змагань та закладу загалом, вони ухитрялися здобути місцеву славу.

Багато професорів в Університеті штату вважали би себе щасливцями, якби могли назвати стільки ж студентів на ім’я, як Тоні. Позаяк людність в університетському містечку змінювалася дивовижно хутко, одинадцять років мешкання в Анн-Арборі перетворили його на старожитця, завсідника. Він неначе був присутній там з шостого дня творіння.

Він мав славу досить заможного чоловіка, попри те, що продовжував кредит і надавав незабезпечені позики студентам з наївною вірою, яка довели би до банкрутства банк за якихось два дні.

На цигарнику лежав дешевий записник. До нього бавовняною ниткою було прив’язано олівця. Якщо студент приходив до Тоні без коштів, він міг замовити, що забажає, і, йдучи геть, записував своє ім’я та суму боргу в книгу. Відкривати кредит було необов’язково. Потрібен був лише запис у книжці. Коли студент був поблизу, він сплачував належну суму, гортав книгу, знаходив і особисто викреслював свій запис. Тоні незворушно приймав платіж. Уже сама відмова вдячно усміхнутися після ліквідації боргу була досить добрим компліментом. Знаючи, що суму буде належно сплачено, він не мав приводу для бурхливої радости.

Сам Тоні приходив на роботу о шостій вечора і залишався на ніч. Ніхто ще не бачив його у своєму закладі удень; здібні помічники відповідали за його роботу в ранішні та денні години.

– Тоні, як тобі вдається приходити на роботу тільки вночі? – часто клієнти розпитували його, коли він торохкотів тарілками на голому дерев’яному столі, подаючи яєчню з шинкою.

– А ви не хотіли би тут бувати ночами, га? – запитував Тоні усміхнено, добре розуміючи, що в голосних протестах, які викличе його відповідь, початкове запитання обов’язково забудеться.

Час від часу молоді репортери з "Мічиґан Дейлі", сподіваючись розвинути те, що їм видавалося незвичайним даром до написання есеїв, розпочинали з Тоні бесіду про його бізнес; скільки він щороку втрачає через невдалі позички і вільний кредит; чому він працює тільки ночами, коли бізнес не такий важливий; і типові питання, сформульовані в найкращому буденному стилі журналістської зухвалости. Але жодної статті не з’явилося на цю тему; Тоні обов’язково ховався, коли його заганяли на слизьке, за своє недостатнє знання англійської.

– Я не можу нічого добути з нього. Просто якийсь недоумок.

– Та невже? – відповів великовчений недільний редактор. – Хлопче, ти припустився типової помилки, узявши глибину Тоні за тупість!

Боббі Меррік знав з досвіду, що Тоні буде напохваті і заспокоїть його пекучі потреби. З дивовижною швидкістю йому принесуть стейк, що цілком спроможний конкурувати з багатьма набагато гордовитішими вирізками добірної яловичини з паризьким ім’ям, обкладеними з одного боку грибами і поданими з низьким поклоном на оправленому в срібло патичку за ціною в десять разів вищою, ніж справляв Тоні. Там буде свіжа кава і салат, гідний вибагливого смаку. Тоні добре знав, доки слід натирати салатницю часником.

Залетівши в невеличке кафе, Боббі виявився там єдиним відвідувачем. Тоні, сонний, але приязний, поспішив відсунути для нього стільця. З грацією царедворця він підніс важке пальто свого гостя і спритно струсив сніг з його плечей.

Його клієнт перелічив свої забаганки з красномовним переконанням того, хто достоту знає, чого хоче, і Тоні поспішив виконати його вказівки.

– Не варто непокоїтися про картоплю, Тоні, – вигукнув Боббі, коли господар почав бряжчати баняками.

– Уже до біса пізно, док! – закричав Тоні крізь сичання гарячого грилю. Він мав непомильний інстинкт розпізнавання студентів-медиків; можливо, тому що вони були старші від лоботрусів і гостро пахли. Студенти з медицини зажди відгонили майбутнім фахом.

– Мо, на виклик до немовляти?

Йому подобалося, коли молоді медики думали, що виглядають досить дорослими й мудрими, щонайменше як інтерни, або йдуть на виклик, заступаючи старших, поки ті вилежуються в ліжку. І врешті-решт, одного погожого червневого ранку, працьовитіші та наполегливіші будуть офіційно "титуловані" докторами десь в Авдиторіюм-Гіл, під патетичні орації Президента; однак кожен з них вже давно одержав свій ступінь від Тоні. Вони під’юджували одне одного з цього приводу; але ніколи їм не спадало на думку глузувати з нього чи радити йому облишити цю звичку.

– Ні, Тоні, – протягнув Боббі, – та де там. Уже дуже довго, як ні. А до немовлят – ніколи!

З милим для вуха брязкотом Тоні кинув товсті кам’яні тарілки на голий стіл, прикрашений тільки глибоко вирізьбленими ініціялами – деякі з них були об’єктом особливої гордости; багато нагадували про чудесні історії, без яких студентські традиції вельми б збідніли.

Стейк виявився справжнім шедевром. Прибула картопля, великодушно забувши про байдужі почуття гостя до неї. А також головка салати, удвоє меншої від капустяної головки, з якої стікав сметанковий соус з рокфору, у тій ідеальній кондиції, яка досяжна не більш ніж у шести инших місцях зони середніх широт Північної півкулі.

– Кави, док?

– Угадав, Тоні! Міцної, як бренді, і гарячої, як вогонь! Мені добряче потрібна пожива!

Тоні поставив повите парою горня, засунув обидва свої довгі великі пальці під поворозку фартуха, недалеко від кишень камізельки, і розглядав свого ненажерливого відвідувача з глибоким задоволенням. З радістю від приготування добірного стейка може зрівнятися тільки спостерігання того, як здоровий клієнт належно споживає його.

– Не до немовлят… еге ж?

Боббі знизав плечима і похитав головою.

– Мо, вухо-горло-ніс? Тут такі багато.

– Голови! – оголосив Боббі, поважно відкидаючи офтальмологію, отологію і все подібне.

– А… отак? – Тоні розхвилювався. – Покажу тобі голову! Тобі до вподоби дивитись на голови? Глянь, док! – Він зігнувся на хвилину, показуючи чотирьохдюймову смугу на оголеному білому черепі. Розпроставшись, він легенько постукав по рубцеві і кивнув кілька разів дуже серйозно. – Дідько, мало не вмер… Дуже зле!

– Сталася пригода? – розпитував Боббі.

– Залізниця!

– Може, аварія?

– Яке! Робити на залізниці. Я ж був простий – як то кажуть – макаронник! Не їздити.

– І, після того як тебе травмували, ти подумав, що з тебе досить залізниці, еге ж?

– Сказати правду! – Згодився Тоні, чия дивовижна схильність до розмовних слівець була, безумовно, лише одним з його бесідницьких чарів. Док Гадсон – він поставив мене сюди.

– Та невже! – Боббі поклав виделку і прислухався.

Тонні енергійно кивнув.

– Док Гадсон – Детройт – він направив мене. Залатав голову. Привів у бізнес. Добрий хлопака! Надто зле, що помер!

Коли стало очевидно, що відвідувач хоче знати все, Тоні охоче поділився інформацією. Криваву розповідь про свою пригоду він переповів емоційно, з особливою увагою до страхітливих подробиць, не оминувши також досить об’ємного звіту про дрібні інциденти, що передували події, багато з яких більше розповідали про сценічну майстерність оповідача, ніж про першопричини події.

Так, він мало не помер. Місцевий хірург закликав доктора Гадсона. Гадсон зробив "нееможливе"! Але ніколи мусить Тоні працювати під палючим сонцем – ніколи!

– "Але що я робити? – плачу я. – Мо, вмирати з голоду?" – "Куховарити вмієш, Тоні?" – казати він.

Так почалася довга історія. Доктор Гадсон витратив цілий день, щоб допомогти Тоні знайти підхоже місце для його ресторанчика; гарантував ренту будівлі; був присутній при купівлі кухонної плитки; поклав на рахунок Тоні у чільному банку суму, достатню, щоб підтримати його, поки не почнуть надходити прибутки.

– Я ніколи не чув про це раніше, Тоні, – сказав Боббі.

– Ні! Ніхто не знав! Док казав: "Тоні! Нікому не розповідай. Поки мене не стане". Тепер він вмер. Я можу казати.

Помітивши скляний, далекий погляд Боббі, Тоні взяв його за брак цікавости до історії і не захотів утомлювати свого гостя. Він волів повернутися до найулюбленішої теми студента-медика. Цілком певно, що його увагу приверне питання власних поривань.

– Отже! – Ти також робиш голови, також, мо – як док Гадсон?

– Сподіваюся, що так, Тоні. Колись, – відповів Тоні, устаючи.

– Великий хлопака – док Гадсон!.. Ніхто не знав!

Молодий Меррік розрахувався, одягнув пальто, сказав на добраніч, затримав руку на засуві. Тоні почав прибирати зі столу.

– Послухай, Тоні!

Тоні поклав дві купи тарілок.

– Доктор Гадсон колись розповідав тобі, чому хотів утаїти, що влаштував тебе сюди?

Тоні запхав великі пальці під зав’язки фартуха і попрямував уперед, задумливо хитаючи головою.

– Що за смішний хлопака! Він казати, як я до тебе: "Тоні, я помагаю тебе, щоб ти не працювати під гарячим сонцем. Поки мене не стане, ти казати нікому". – Я казати: "Док, ви збіса добрий хлопака. Один день віддячу вам! – Він казати: "Ні, але, Тоні, – він казати, – одна холодна ніч, якщо хлопака прийде, голодний і без копійка…"

– Невже? – підігнав його Боббі; очевидно, Тоні змінив свою думку щодо доцільности цієї конфіденційної інформації і відкинув решту речення жестом. Його лице зморщилося від сум’яття, і він потер бік свого кирпатого носа кутиком фартуха. Рвучко кивнувши, як це роблять старі люди, він обернувся, і знову перемкнув увагу на посуд.

– То що тоді? – наполягав Боббі, ставши поряд.

– Док казати нікому не розповідати, поки мене не стане.

– Ви хочете сказати – що ніколи не розказуєте про цих хлопців, які приходять сюди голодні і без копійки?… Послухайте! Я ставлю пальто на хутрі проти пачки цигарок, що та невеличка бухгалтерська книга на цигарнику… і всі ті хлопці, що приходять сюди голодні і без копійки…

Тоні урвав його. Лице його дуже посерйознішало. Він підніс тацю, і, випроставшись поважно, відповів, ще густішим діялектом, який означав, що він готовий залягти на дно і відмовитися від спілкування.

– То це хотів робити старого Тоні нещасний? Та мала книжка! Мені це знати більше! Док Гадсон, він казати: "Тоні – не розказати нікому! Чого він то сказав, мені не знати; але – я не розказати нікому".

– Вибачте, Тоні! – покаянно мовив Боббі. – Я не маю права втручатися у ваші особисті справи. Прошу пробачення!

Тоні усміхнувся замислено.

– О, то це все гаразд, – підбадьорив його він. – Добраніч, док. Заходьте ще!