Прекрасна одержимість

VI

Сліпучий овал, що його кидала лампа з важким абажуром при узголів’ї, освітлював зброю, яку молода місіс Гадсон узяла на війну з сонливістю, коли опівночі лягла в ліжко з романом, двома журналами і шкіряним футляром для писемного приладдя, наповненим листами, що залишилися без відповіді, і вирішила чувати доти, доки не повернеться Джойс.

Незадовго до другої вона програла битву і тепер спала під лампою, що освітлювала її стривожене обличчя. Не те щоб дрібний інцидент з машиною потурбував її; радше, він лише доповнив загальне горе.

Якби в день смерти доктора Гадсона покликали до суду свідчити про успішність свого подружжя, укладеного заради дочки, то йому, зазвичай вибагливому в справі правдомовности, це питання могло видатися незручним.

Вони всі троє стояли того морозного січневого ранку в Церкві Св. Андрія перед дядьком Персівалем і Монті – а також сенатором Бірном, який приїхав з Вашингтона – не стільки як наречена й наречений, якого супроводила рідна донька, рада від щирого серця; а радше як пара напрочуд милих молодих жінок у супроводі літнього, непоказного опікуна, що просив Церкву і Державу легалізувати й благословити їхнє товариство і скріпити його печаттю.

Те, що це був направду mariage de convenance (французький вислів милозвучніший від англійського відповідника), не викликало в доктора Гадсона серйозних побоювань. Він не плекав жодних ілюзій з цього приводу, розуміючи, що якби всі подружжя у світі обмежувалися романтичною закоханістю і не враховували жодних матеріяльних переваг з будь-якого боку, то людський рід невдовзі би вимер; і що якби для молодої жінки було аморально виходити заміж з усвідомленням того, що вона не здатна негайно віддатися своєму чоловікові з усією повнотою почуттів, то сама Свята Діва була би не без гріха.

Однак, невдовзі після звершення цього подружжя, доктор Гадсон переконався, що щиро закоханий у свою молоду наречену, і що дружні взаємини між Гелен та Джойс, яких він прагнув передусім, опинилися під загрозою.

Джойс страждала від морської хвороби, і перші три дні були тяжкі.

– Ні, люба; навіть не думай… Будь-ласка, іди. Я би дуже цього хотіла.

– І тому коли опівдні в неділю її переконали піти до встеленого ковдрою крісла, приготованого для неї на палубі "Б", вона зрозуміла, що нею дбайливо опікуються, з одного і другого боку, не поблажливий батько та вірна студентська подруга, а чоловік і його дружина – безсумнівно, добрі її приятелі, але… от тобі й на!

Усі троє спробували повернутися до бажаного стану у своїх стосунках, але цього не сталося. Можливо вже самі їхні зусилля перекреслили таку можливість. У Парижі Гадсон з ентузіязмом заохочував забаганки Джойс під час походів по крамницях; а Гелен, прагнучи підтакувати чоловікові, мабуть, перебрала міру.

– Який незвичайний плащ! Така рада, що ти знайшла його, Джойс! Тобі дуже личить!

Безсумнівно, то була правильна постава, але вона не мала належного оформлення. До неї зверталася не подруга, а підлеслива мачуха, що боїться видатися не надто щедрою й ніжною.

Незгод між ними не було. Можливо, одна така могла би зняти напруження. До того ж на поверхні жодних перепон не було. Вони були надто глибокі, щоб випливати назовні. У цьому була проблема. Усе, що вони говорили одне одному, лунало голосніше – наче в гучномовці – посилюючи їхню взаємну відданість одне одному, поки вона не набувала відтінку нереалістичности. Кожен з них щосили намагався виглядати природно. Кожен знав, що иншим доводиться виконувати важку роль. Майже відчайдушно вони пнулися туди, де були раніш; але загубили туди дорогу.

Невдовзі після смерти доктора Надсона відстань між ними істотно зросла. У перші кілька днів вони прихилялися одна до одної з новою приязню, яка обіцяла бути якщо не відновленням їхньої попередньої дружби, то принаймні провісником майбутньої незамінности… можливости, що ці стосунки стануть ціннішими від усіх, що були між ними доти. Але це не тривало довго.

Сум Джойс, безутішний упродовж тижня, швидко вичерпався. Вона просто чесно визнала одного дня, що не буде киснути довше, позаяк, з огляду на мінливість її настрою, довготривала скорбота виглядатиме вдаваною, навіть якщо вона і здатна на неї, що викликало певні сумніви.

А тепер з’явилася бентежна таємничість, коли вона пояснювала пізні повернення додому. Дуже тактовні запитання Гелен, сповнені тривоги щодо її соціяльної програми, або легко відкидалися за допомогою жартівливої відповіді, або натикалися на короткий – хоча й дружній – натяк, що вона вже досить доросла і знає, куди хоче йти, з ким і доки. І Гелен не треба журити свою милу голівку через шалапутну Джойс. Вона мусить жити власним життям і припинити хвилюватися через дрібниці.

– Не засиджуйся, люба, – зазвичай протестувала Джойс о дев’ятій. – Я йду з Недом. (Або Томом, Петом, Філом). Ми можемо повернутися пізно, ти знаєш. Де? О, я не певна… думаю, десь потанцюємо… і підвечеряємо згодом… Кристал-Палас, можливо. Або в Ґордонсі.

– Мені не до вподоби, що ти підеш до Ґордонсу, Джойс. Справді – це не дуже гарне місце. Скажи, що цього не станеться… будь ласка!

– Так, безумовно! Але ж не мені все вирішувати. Мій приятель теж має право на свою думку.

На рожевому покривалі лежало кілька листів; один з них, від Монтгомері Брента, короткий і братній, розповідав, що його порада завжди стане в пригоді "меншій сестриці", якщо її турбуватимуть ділові питання, особливо тепер, коли обов’язків в неї побільшало.

"Авжеж, буду тільки радий пояснити всі заковики в тому, що стосується до податку на прибуток, інвестицій та збереження заощаджень. Ці речі – моя щоденна робота".

– Милий хлопець! – бурмотіла вона напівголосно, читаючи листа, – як це шляхетно; і цілком непогана ідея, до речі. Цікаво, чи він справді хоч щось знає про бізнес? Узагалі, мав би вже знати.

Монтгомері, якого подумки вона любила називати братиком Монті (зі ще більшою ніжністю тепер, коли почувалася такою самотньою), був старший від неї на п’ять років. Відчувши на другому році науки, що коледж йому набрид, Монті поніс свій саксофон на джазовий ринок. Не надто радіючи тому, що доведеться довіку заробляти собі на хліб, плигаючи, увиваючись і надимаючись до багрянцю щовечора від восьмої до другої в першому ряду танцювального оркестру, він знайшов собі приятелів серед білоруких молодиків, які вивішували оголошення біля брокерської контори в центральній частині міста.

– Я брокер, – відповідав він поважно, коли якась юна істота сором'язливо запитувала в танці, до якого коледжу він ходить.

Певна річ, тепер йому ведеться досить добре. Він вже не брав у Гелен позичок більше року; подарував їй на весілля дорогу срібну вазу, з’явившись задля такої нагоди у візитці, смугастих штанях і ґетрах, єдиний серед присутніх, хто не змилостивився на прохання вдягатися неофіційно… Ця ідея не така вже й погана. У всякому разі в неї зостався один приятель – старий добрий Монті.

Ще один лист, коротка цидулка, яку отримала Джойс від молодого Мерріка, була надіслана з Анн-Арбору і, очевидно, скомпонована з великою дбайливістю. Автор припускав, що багато речей, які залишилися недоговореними, читач домислить сам. Він вступив до Медичної школи, сподіваючись врешті-решт досягти визнання у фаху, славетною окрасою якого став її батько.

– Ніколи би не вибрала його для такої ролі, – укинула своє слівце Джойс, дочитавши Гелен листа до того місця. – Досить донкіхотський вчинок, як ти гадаєш?

– Очевидно, це просто поривання, – зауважила Гелен.

– Але ж досить шляхетне, з його боку – окрім того! Хіба ні? – захищалася Джойс.

– Буде видно, коли мине рік, – відказала Гелен напівголосно.

Далі Джойс читала листа про себе. Закінчивши читання, вона нетерпляче жбурнула його на стіл і жадібно допалася до грейпфрута.

– Думаю, що тобі випадає відповісти на нього, Гелен. Єдиний людський, особистий рядок у ньому призначено для тебе. Напиши, що ти сподіваєшся на його добрі стосунки з учителями і відмінні оцінки з усіх предметів, – випалила вона щиро.

Єдиний людський, особистий рядок звучав так: "Будь ласка, передай моє співчуття і вітання місіс Гадсон, з якою, сподіваюся, невдовзі зможу познайомитися".

Гелен більше не говорила нічого. Її думка про Мерріка ґрунтувалася лише на бентежних спогадах Джойс про нього: зіпсутого юнака з розпутними звичками і надміром грошей. Було очевидно, що дівчина палала до нього коханням, яким він не прагнув скористатися. І Гелен раділа з цього. Вона не мала жодного бажання зустрічатися з ним – і страшилася того дня, коли він об’явиться. Вистачало того, що він спричинився до трагедії з її чоловіком… Звісно, це не його вина; але вона сподівалася, що він не примусить її виявляти до нього ласку. Інцидент вичерпано. Вона відчула полегшення.

Лист залишився лежати у стосі ранішньої пошти, поруч з її тарілкою. Пізніше він потрапив у футляр для письма. Вона прочитала його ще раз, у ліжку. Зрештою, її не повинно цікавити, яких успіхів він досягне. Принаймні Джойс вже не має на нього сподівань… Ще про одного сумнівного приятеля хвилюватися не треба.

Гелен прокинулася, здригнувшись, коли двері її кімнати обережно розчинилися настільки, щоб умістити розпашіле обличчя Джойс.

– Це ти, Джойс?

Двері зачинилися повільно, обережно.

– Вибач, дорогенька… На добраніч! – Приглушений голос промовив з-за дверей.

– Заходи, люба! – покликала Гелен.

Перш ніж двері розчинилися знову, минуло досить часу. Джойс ще раз зайшла, посмикуючись, майже сплячи на ногах, зачудовано потираючи чоло повернутою рукою, що стискала її зім’ятого капелюха; тоді як инша непевно намацувала собі якусь опору. Вона важко оперлася на ноги ліжка, похитуючись від запаморочення.

– Ох, – Боже милий! – крикнула Гелен, заціпенівши і враз звівшись на лікті. – З якого дива? Де ти була?

– В Ґордонсі.

Джойс ледве видобула гортанний звук з міцно зімкнутих щелеп і дурнувато посміхнулася.

Гелен сіла і недовірливо й мовчазно розглядала своєю розпатлану пасербицю, яка дедалі більше бентежилася під її пильним поглядом.

– Що… що, писала листи? – Джойс оглянула безлад на ліжку з жалюгідною спробою невимушености.

Гелен кивнула хутко, і з відчаю міцно приклала обидві руки до чола, однак цей жест Джойс вирішила знехтувати.

– А чи нема там дитятка Боббі, – вона далеко перехилилася над ліжком і з дивовижною точністю зневажливо тицьнула пальцем в листа. – Онде! – Для тебе! – доктор Меррік!

– Але ж ви – Джойс Гадсон – ви п’яні!

– Гелен уступила в капці, схопила кімоно й обійняла рукою опущені плечі дівчини.

– Хто? Я? – захихотіла доброзичливо Джойс. – Я – п’яна? Ти би бач-чила Томмі!

– Дозволь відвести тебе до ліжка, – розбито благала вона. – Ні, сюди! Можеш спати в моїй кімнаті.

Джойс безпорадно намацувала ґудзики однією рукою, поки друга незґрабно витирала чоло капелюшком. Вона відразу ж гепнулася на ліжко, і Гелен стягла з неї сукню і поклала на очі вологий рушник.

– Дякую, люба! – пробурмотіла Джойс між важкими зітханнями. – Багато клопоту… дуже зле… все моя вина… Не звинувачуй Томмі. Томмі – гарний хлопець! Вийд…, вийду заміж за Томмі… Ну… але ти можеш привіт… можеш поздоров… Важко зараз це вимовит… але хіба ти не рада… за мене і Томмі?

– Краще зачекаймо й обговорімо це вранці, люба, – угамовувала її Гелен, перевертаючи рушника і прикладаючи його до розпашілих скронь.

– Ні, сер! – пробелькотіла Джойс, широко махнувши рукою. – Ми поговоримо про це, – вона неоковирно ляснула своєю тонкою, милою ручкою по подушці, – пря’ тепер! – Рушник відсунувся убік, і вона войовниче дивилася припухлими очима. – О це справжня ти! Плачеш! Приходжу додому… щаслива… сказати про свої заруч-чини з Томмі… а ти плачеш! Що в тому такого? Ти його хочеш?

Приборкавши свою нетерплячість, Гелен примусила п’яну дівчину замовкнути і піти спати. П’яні сльози з жалю до себе полилися по лиці Джойс.

– Ніхто мене не любить! – заволала вона. – Ніхто, крім старого доброго Томмі!.. Але я не вийду за нього! Не вийду!

Вона відразу ж стихла, облизала висохлі губи, глибоко зітхнула і заснула. Гелен стала на коліна біля її ліжка, сховавши лице в покривалі, щоб уникнути важкого запаху, і жалібно заплакала. Вейн Гадсон залишив їй обов’язок, з яким несила впоратися. Це єдина річ, якої він сподівався від неї. А вона не виправдала його надій.

Прокинувшись урешті зі сну, у який впала вона, скоцюрбившись від утоми й нервового виснаження, Гелен важко підвелася, механічно позбирала розкидані листи з підлоги, увімкнула світло і рішуче попрямувала до спальні Джойс. Вона поклала листи на столику й обмила лице одеколоном.

Досить пишномовна записка Боббі Мерріка лежала перед нею, неначе вимагаючи уваги. Між рядками вона повідомляла, що він визнає свій моральний обов’язок перед доктором Гадсоном. … Вона схилялася до того, щоб відкинути такий підтекст як просте позерство… ефемерне мучеництво, з яким можна гратися, поки він не втомиться від нього… удавання геройства. Вона відвернула очі від листа, збентежена, звинувачена ним. Чи вона теж не мала певного морального обов’язку перед доктором Гадсоном? Молодий Меррік прагнув виконати свій! А що ж вона?

Вона дбайливо склала листа, і довго стояла, заклопотано стискаючи його краї нервозними пальцями. Їй спало на думку, що було б варто довго і щиросердо порозмовляти з Боббі Мерріком. Можливо, він би міг їй щось порадити. Вона зиркнула на своє вимучене відображення в дзеркалі і похитала головою. Ні, з того боку годі шукати рятунку. Вона запхнула листа у писемний футляр і втомлено впала в ліжко.